«Ущипни мене. Я вдома»

30 серпня у світі відзначають День зниклих безвісти. За офіційними даними, станом на весну 2021 року на Донбасі зникло майже 800 цивільних і 125 військових, зокрема 11 бійців добровольчих батальйонів і 69 армійців ЗСУ. Таку статистику надає спеціальна заснована в Україні два роки тому міжвідомча комісія з пошуку щезлих на російсько-українській війні. Утім, за цей час комісія так і не запрацювала на повну силу: має очільника, але для неї й досі не знайшлось ані приміщення, ані державного фінансування. 

На восьмому році війни родичі зниклих безвісти вимушені самотужки шукати своїх близьких. Вони об’єднуються у громадські організації, проводять кропіткі розслідування, у пошуках правди навіть їздять на тимчасово окуповану територію. Деколи близьким військових, зниклих під час боїв, пропонують упізнавати рідних за ДНК-експертизою решток загиблих. Але, отримавши навіть 99% збігів, вони часто відмовляються вірити у незворотність і не забирають із безіменних могил тіла тих, кого генетичне дослідження назвало їхніми рідними. Інші близькі зниклих безвісти у зоні АТО/ООС були б раді провести аналіз ДНК, але зв’язок із їхніми найдорожчими урвався на території, нині підконтрольній російським гібридним силам — наприклад, у Донецькому аеропорту, Дебальцевому та Іловайську. Доступу туди тепер немає, а більшість безпосередніх свідків подій загинули у боях. 

У трьох монологах — дружини, сестри й матері зниклих на Донбасі військових — розповідаємо про біль, якого не лікує час, і про те, де родичі застряглих між небом і землею армійців шукають спокій та справедливість. 

Гості у чорних хустках

«Не плачь и жди меня домой, и помни — я живой, а значит я вернусь домой», — чую замість рингтона, коли набираю 49-річну Оксану Ремішевську. Згодом зустрічаємося з нею в центрі Кам’янця-Подільського. Жінка приїхала зі своїм середульшим сином із села Голосків неподалік. На її грудях — значок із портретом чоловіка Віталія, худорлявого, з яскравими сірими очима. У руках — пакет зі світлинами й документами, кожен з яких дбайливо вкладено у файл і підшито до папки. Це звернення до різних інстанцій про пошук чоловіка, їхні відповіді, негативні висновки аналізів ДНК тіл. Тіла — чужі. Віталієвого немає. Утім, Оксана вірить, що він живий. Віталій — серед тих, хто пішов захищати Донбас і зник безвісти. Поки її син іде у справах, ми з Оксаною замовляємо собі каву. Вже за кілька хвилин розмови її щокою котиться перша сльоза.

«Із 18 на 19 січня 2015 року наснилося: ніч, триває бій, вибухи. Дивлюся на наших хлопців згори, як Богородиця, хочу їх руками загородити, отак! А руки чомусь не дістають одна до одної. Вранці сходила з сином до церкви. Було Водохреще. Зателефонував Віталій, я розказала йому про сон і попросила бути обережним. “Та це ж лише сон. Ти мене захищаєш своєю любов’ю, турботою”, — відповів. А 20 січня мені сказали, що його розірвало. Він вів автобус, який розстріляли. Покинувши його, Віталій пересів у БТР до  хлопців з іншої бригади. Поїхали в Донецький аеропорт забирати поранених. Командир частини, відсутній під час того обстрілу, потім розповідав мені, що Віталій забирав поранених, коли в нього влучив снаряд. І вже не було що збирати. Натомість очевидці розказували: “Так, у когось поцілило, але, може, в нього, а може, і не в нього…”. Вони чоловіка в обличчя не знали, бо бригада була чужа. 

За два дні до нас почали телефонувати сепаратисти. Старшому синові скинули фото чоловікових документів — цілих, непошкоджених. Написали: “Вот документы одного человека. Украинская сторона не захотела его забирать”. Я передзвонила. Спершу вони казали, щоб я сама приїжджала по чоловіка, жартували. Щоразу були якісь чи то п’яні, чи обкурені, тож я намагалася розмовляти з ними тихенько. 

Говорила також із чеченцями. Вони казали: “У вас на війну йдуть добровольці, а від нас приїхали наркомани, колишні зеки. Відрізати голову людині для нас — легко”. Жартували, мовляв, ми тут хлопців продаємо по 50 доларів, міняємо на коробку сірників. Якось сказали: “Да никуда не едь, не трать деньги”. І все — зв’язок із ними урвався.

Дзвонили невідомі з території України, вимагали викуп. Обіцяли повернути чоловіка за 40 тисяч доларів. Казали, ніби він у Донецьку, не тямить себе і у нього пошкоджено правий бік. Коли я запитала, якою мовою він розмовляє, відповіли — українською, якою ж іще? У мене чоловік українською хіба гарно співає і свариться з дітьми, а розмовляє російською, бо вчився у російськомовній школі-інтернаті. Я зателефонувала хлопцям-атовцям, які вираховують такі номери, і мені сказали, що абонент той був із Вінниці. Тепер кожного дзвінка сахаюся.

Неодноразово їздила до його частини. Мене не пускали. Казали, нічого не знають про Віталія. Спершу відповідали, що він загинув. А я обурювалася — як вони можуть робити такий висновок, якщо не бачили тіла?

Сподівалася, допоможе президент — один, другий. Думала: “Це ж батько всієї країни. Як він може не допомогти?”. Зверталася з листами в адміністрацію, в СБУ. Ніхто мені не допоміг. 

На самому початку зателефонував комісар із військкомату і сказав, що мені привезуть розірване на шматочки тіло і там нема на що дивитися. Також пропонували геть обгоріле тіло. Я сказала, що без ДНК-аналізу забирати не буду. Відтоді ніхто мені не дзвонить. Я прийму будь-яку правду про свого чоловіка. Але це має бути правда.  

Перед війною Віталій працював далекобійником на власній машині. Раніше брав участь у миротворчих місіях у Лівані, Іраку. Дуже переживав, коли хлопці гинули на Майдані. Сам туди хотів, але все не наважувався. А як почалася війна — не витримав. Умовляв мене: “Там ми — сила. А якщо прийдуть до мене додому, я не зможу всіх вас захистити. Що ти мені потім скажеш? Ми йдемо туди, щоб до нас додому жодна падаль не прийшла, щоб ти спала спокійно у чистому ліжку”. 

На війну Віталій пішов добровільно 1 квітня 2014 року. Прослужив 10 місяців у 95-й окремій аеромобільній бригаді. Якось я почула, як він розповідав друзям, що не на війні страшно, а коли тобі дають тельбухи твого товариша й кажуть: на, біжи закопай. У відпустці Віталій завжди рвався назад на війну. Коли спав, я відчувала, як напружені його тіло, нервова система. Він постійно дивився новини й переживав. Говорив: «Чому помирають молодші, а не я?».  

Коли мені сказали, що мій чоловік зник безвісти, я впала на коліна — і до Бога: “Я ж молилася за нього. Я ж Тебе просила, щоб Ти мені його зберіг”. На деякий час навіть перестала молитися, але за кілька днів знову пішла до церкви, бо знала — крім Нього, ніхто не поможе. Попервах після новини я була шокована. До нас приїхало багато людей. Хтось був у чорних хустках, а я гнівалася, бо не треба мені чоловіка ховати.   

17 липня Віталіку було 47 років. Ми з синами і донькою поставили свічечку, молилися за його здоров’я. Просили Бога, щоб не покидала його віра. Віталік — чудовий батько, друг, чоловік. Я за ним була як за кам’яною стіною. Він замінив мені і друзів, і батьків. Навчив дітей добре ставитися до мене. Завжди подають мені руку, коли виходжу з автобуса, витягують із депресії. До війни ми сім’єю грали у м’яча, ходили на морозиво, на гойдалки, у кіно. Тепер діти мене виводять гуляти. Вони завжди на батька рівняються. Старший говорить: “Я завжди собі думаю: як би папа сказав? Як би він вчинив?”. Я — так само. Не знаю чому. Не посоромлюся цього слова, але, напевно, через те, що кохаю його так сильно. Досі чую його запах. Пам’ятаю, як він говорить.   

Віталік часто сниться. Водить мене подвір’ям по росі, бо маю хворі ноги, і примовляє: “Ходи вранці по росі — у тебе не будуть ніжки хворі”. І приголублює мене. Недавно наснився і сказав: “Ущипни мене. Я вже вдома. Я повернувся”. А я йому відповідаю: “Віталіку, я вже так втомилася від цих снів. Знову приходиш, а на ранок бачу — це тільки сон”. А він все своє: “Ущипни. Подивишся”. Щипаю — живий. Ну нарешті! А тоді прокидаюся і бачу — таки сон. Відірвало мені половину. В душі моїй — пусто.

Останнього разу я бачила Віталія у грудні 2014 року на свій день народження. Якою буде наша майбутня зустріч? Часом уявляю її. Бачу, як він виходить з-за рогу. Або уявляю обмін полоненими, серед яких є він. Я завжди думаю — як чоловік відреагує на мене, чи впізнає? Я ж геть змінилася — сильно погладшала, вдягла окуляри, хворою стала. Мені соромно, що я в такій формі, мушу схуднути. Він завжди мені казав: “Що б не сталося, ти завжди маєш бути доглянутою, щоб у тебе були ногтіки накрашені”. Бачте — накрашені». 

Надія

Із 56-річною Тетяною Мельник зустрічаємося після роботи біля її офісу в Києві. Жінка працює у фірмі з оренди нерухомості. Вона шукає брата — Юрія Коновалова з батальйону «Донбас». Також займається громадською діяльністю у ГО «Надія», що об’єднує 120 родин зниклих безвісти на Донбасі. Передусім це родичі зниклих під Іловайськом, бійці 93-ї і 80-ї бригад, батальйонів «Донбас», «Дніпро» і «Айдар». Останнім часом, окрім військових, також шукають цивільних із прифронтових територій, якими ніхто не займається. Цього року ГО «Надія» відкрила власний сайт. Почала створювати реєстр зниклих. Проводить містами України акції «Ми є», щоб нагадувати про себе владі. Шукає юристів для родин військових — наприклад, якщо виселяють із помешкання через несплачений кредит зниклого.

«Брат викладав в економічному університеті. Був дуже вмотивований, добре знав історію України, культуру. Любив козацтво, українську пісню. Грав на різних інструментах. “Рухівець”, завжди вболівав за національні питання. Був альпіністом, гірським рятувальником. Має навички з надання першої медичної допомоги, транспортування поранених, тому його одразу взяли на війну. Пішов туди 54-річним, просто з Майдану, у липні 2014-го. 

Юрій воював у батальйоні “Донбас” і зник в Іловайську під час виходу зеленим коридором. Машину, якою вони їхали, підбили. Хлопці вискочили й залягли у траві, почали відстрілюватися. Брата поранили у стегно. Побратими гукнули, питали, чи треба йому допомога. Відповів, що сам перев’яжеться. Тоді його і чули востаннє.    

У 2015 році я отримала інформацію, що брат — у полоні, в черзі на обмін. Зараз цієї інформації вже ніхто не підтверджує. Ми думаємо, його разом з іншими зниклими безвісти утримують так само, як і полонених. Адже В ОРДЛО є чимало таємних тюрем-схованок.

Наша найближча мета — знайти бодай одного-двох із наших, щоб запитати, що з ними було, кого ще там бачили. Щоразу після обміну полоненими ми їдемо до військового шпиталю з фотографіями. Опитуємо, чи не бачив хтось Юрія.

Зверталися до ОБСЄ, до Тоні Фріша, колишнього координатора робочої групи з гуманітарних питань ТГК. Але йому виведуть п’ятьох відомих полонених, перед тим вимиють, посадять, банани на стіл поставлять. Він питає, як їх там утримують. Відповідають — добре. До таємних тюрем його ніхто не пустить.  

Волонтерам, які  до 2015 року шукали зниклих безвісти, у тому числі — “Чорному тюльпану”, — заборонили займатися пошуками. Все треба робити на державному рівні, під контролем держави, пояснили. Так після 2015 року офіційно знайшли і звільнили всього лише трьох людей. У Міноборони вважають, що всі наші зниклі безвісти — загинули. І коли ми порушуємо питання пошуків, то чуємо: “Ми розуміємо ваш стан, стрес. Але це виключено, що вони живі”. 

У жовтні 2014 року Ольга Богомолець, на той час — радниця Президента, ініціювала створення єдиної бази даних ДНК для ідентифікації невпізнаних тіл із місць бойових дій. Тоді вивезли багато невпізнаних з-під Іловайська, Савур-Могили, Дебальцевого, почали робити експертизи. Брали матеріал, а тіла ховали. 

Наші матері почали отримувати листи: у вас збіг на 99%, забирайте тіло. Але рідні звернули увагу, що в описі тіл не збігаються параметри — вік, розмір ноги, зайві зуби, татуювання. Деяким матерям кілька разів пропонували різні тіла. В нас немає довіри до цього аналізу. Часом дані батьків і тіла у висновках — на подив однакові. Незалежні експерти пояснили: малоймовірно, щоб батько й син могли мати до сотої однакові показники за всіма 24 локусами — місцями розташування гена, регіону або частини ДНК на карті хромосоми. 

Горем родин зниклих безвісти часто користуються шахраї. Телефонують і кажуть, мовляв, ми знайшли його, давайте гроші. Мати бігає, збирає. Дехто на цей гачок попався. Шахраї просили покласти кошти на картку, обіцяли привезти людину на певне перехрестя. Приходять мати з батьком — а там нікого немає. Телефон контакту не відповідає. До одного батька телефонували з Донецька: “Можете забрати. Три тисячі доларів”. Він бере гроші, приїжджає в Донецьк. Приходить до них і чує: “Що це ти привіз? Хто тобі за це віддасть? 30 тисяч давай”. Сепаратисти абсолютно не дотримуються слова. Там нема з ким домовлятися».

Два сини — п’ять тіл 

Із 62-річною етнічною росіянкою Катериною Хом’як із Луцька кілька разів переносимо розмову по вайберу. У жінки — то візит до лікаря, то стрибки тиску. Післяінсультна пані Катерина геть втратила здоров’я з початком війни. 5 вересня 2014 року під Щастям у бою з російськими диверсантами зникли два її сини, Володимир і Дмитро. Після повідомлення про їхню загибель Катерина побачила одного з них, Дмитра, у мережі на відео. Каже, був поранений або контужений. Відтоді жінка виграє суди, згідно з рішенням яких її синів не можна вважати загиблими, і далі шукає обох — нехай навіть неживими. 2014 року їй запропонували два тіла на Старобільському кладовищі. Експерти підтверджують збіг аналізів ДНК одногоз них. Жінка від тіл відмовляється — мовляв, не збігаються за зовнішніми ознаками.

«У мене семеро дітей. Володя — 1990 року народження, Діма — 1993-го. Під час Помаранчевої революції вони були ще маленькі, але вистрибували через вікно і йшли на Театральну площу. Перед останнім Майданом Володя приїхав восени із заробітків у Москві. Повертатися в Росію хотів уже з Дімою, але, щойно зібрався Майдан, передумали. 

21 січня почався обстріл майданівців. Сини почали збиратися в Київ. Я просила не їхати, але вони втекли, поки мене не було вдома. За кілька днів повернулися — чорні, закопчені. Думала, на тому й кінець, але вони почали бігати на луцький Майдан. Побачила у новинах, як вони вели в оточенні нашого губернатора. Володя потім казав: “Мамо, якби ми його не вивели, навіть не знаю, що би з ним люди зробили”.

Я родом із Пермського краю, чистокровна росіянка. Там уся моя рідня. В Україні живу 47 років. У березні 2014-го у Володимирській області помер мій батько. Тоді саме були перші загиблі під Волновахою. Володя мені сказав: “Мамо, може, ти не поїдеш?”. Синку, кажу, не можна так, мушу батька провести в останню путь. 

У Росії небожі й сестра говорили, що у нас громадянська війна. А на Донбасі вже було кілька тисяч росіян. Пішла якось до родички, а вона каже: “Тобі треба їхати додому”. Чому, питаю. А вона мені: “Хіба ти не чула, що у Слов’янську ваші розіп’яли хлопчика?”. Знову зомбі-ящика надивилася. 

Коли зникли сини, моя мачуха з Росії скинула мені фото батькового тата, щоб не забувала, що я росіянка. Відповіла їй, що пам’ятаю про своє походження і ніколи його не приховую. А тоді скинула їй фотографії з бою, де були мої сини, і фото російських військових на Донбасі. Підписала: вони теж росіяни, і мої хлопці зникли в бою з ними. Як би мені не хотілося, в Росію, мабуть, уже ніколи не поїду. Просто не маю права зраджувати своїх синів. 

Коли 4 липня повернулася з Росії, зрозуміла — сини збираються на Донбас. Вони були готові до того, що з ними може там статися. Якось зайшла у дитячу, а вони складають знеболювальне, засоби для зупинки крові, перев’язувальні матеріали. 31 липня 2014 року хлопці пішли на війну добровольцями “Айдару”. Я з ними постійно тримала зв’язок. 5 вересня о 7 ранку набрали. Я ще спала. “Чому так рано телефонуєте?” — запитала. А вони: “Мам, ти зрозумій, деякий час зв’язку не буде. Ми йдемо на завдання. Але 17 вересня вже будемо вдома”. І от 17 вересня минуло вже шість разів, а їх і досі нема. 

Того ранку вони виїхали під Веселу Гору Луганської області. Мали забрати звідти групу “Айдару” і повернутися. На зворотному шляху потрапили в засідку. Сепаратисти під виглядом українських військових відкрили по них прицільний вогонь. Частину добили в полоні. Тоді полягло 30 захисників.  

Сіла за комп’ютер перевірити новини, читаю — загинули двоє братів-“айдарівців”. Почала дзвонити батькам і дружинам синових побратимів. Вони не хотіли мені нічого говорити. Знали, що відбулося, але приховували від мене. Навіть подруга приходила в гості, знала і нічого не сказала. Такої жалості не треба. 

Нинішній серпень для мене важкий. День і ніч якісь скуйовджені. Стараюся кудись піти, щоб менше думати, але ввечері все одно опиняюся вдома. Останні дві ночі десь до третьої не могла спати. В голові одне й те саме. Я знаю кожен їхній день у цьому місяці. У такі-то дати були в оточенні у Хрящуватому, бачили смерті друзів. Після того у них змінилися погляди — навіть на фото це видно. По телефону чула, як змінилися їхні голоси. Молодший казав: “Мамо, ти навіть не уявляєш, як це, коли в побратима одна нога летить в одну сторону, друга — в іншу”. У свої 20 років він бачив те, чого я не бачила за все життя.  

Звикнути до цього неможливо. Коли йде важка хвиля і починаєш думати, де твої сини, ми, мами й дружини зниклих, телефонуємо одна одній. Завдяки спільній біді з’явилося нове коло друзів. Натомість ті, з ким дружили десятиліттями, відпадають. У нас одне в голові, і їм нема про що з нами говорити. Ходжу в церкву до баптистів. Ніколи не ставила Богові питання: чому саме я? Знаю, що Він дає людині стільки випробувань, скільки вона здатна витримати. Наскільки я сильна, знає тільки Він.  

Від самого початку, як і всіх, мене шантажували. Були дзвінки з Житомирської області, з Черкаської, Харківської, з непідконтрольної території телефонували зеки. Хтось потім мені сказав: “Тьоть Катю, та ваш номер мають у кожній в’язниці”. Базу “Айдару” злили сепарам. 

2015 року мені скинули смс, що у селищі Ювілейне тримають військовополонених, серед яких є прізвище Хом’як. Я сама перевірити цього не могла, передала інформацію до СБУ. Відповіді досі нема. 

Мені пропонували п’ять тіл. У грудні 2014-го поїхала на впізнання зі старшим сином. Дали два тіла, які ні за тілобудовою, ні за зубами не підходили. Пропонували тіла на Старобільському цвинтарі. Теж не мої. Слідчий мені сказав: “Якщо вам не підходять на Старобільському, у нас є ще на Краснопільському”. Таке враження, ніби ми шукаємо кошенят або цуценят. Мовляв, яка різниця, чиє ви тіло заберете? А як же інша мама, яка шукає саме це тіло? 

Якщо наші сини загинули, ми не маємо живої води, не маємо чарівної палички, щоб їх воскресити. Але їх треба повернути додому і поховати з почестями».

Фото надані співрозмовницями авторки. Колаж на кавері — Анастасія Струк