Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    Улюблена іграшка

    Улюблена іграшка

    Як ветеран-артилерист відкрив дитячий садок у Києві, куди скоро прийдуть ляльки Барбі на колісних кріслах

    — Я тракторист-артилерист, — так Микола найчастіше описував себе досі, — але тепер я ще й власник дитячого садочка.

    Ми заходимо у вітальню садка в одному зі спальних районів Києва, роззуваємось. Обабіч під стінами невеликі шафки, на деяких — фото дітей, аби кожен знав і не плутав, котра його.

    Микола ступає далі коридором поміж барвистих стін, залитих березневим сонцем іграшок, маленьких столиків і стільчиків, вігвамів — усе це ніби казкова країна, де я й ветеран — велетні.

    — У вас є дорослі стільчики? — жартую до власника.

    — Це ж дитячий садочок, — віджартовується у відповідь.

    Миколі приємно щоразу сюди входити. Інколи йому не віриться, що все справді запрацювало. Готуючи садочок до відкриття, чоловік уранці тренував ветеранів, що планували брати участь у змаганнях Повітряних сил США, а ввечері їхав доробляти приміщення, фарбувати стіни й лишався тут до ночі. Голі стіни поволі набували кольорів.

    Тракторист і міномет

    Перш ніж стати до війська, Микола Заріцький працював у сільському господарстві — звідси «тракторист». Чоловіка уперше мобілізували 2015 року, коли Росія вже почала війну на сході України. Він служив прикордонником у Сумській області.

    Білопілля на Сумщині — його рідне містечко. Звідти до російського кордону не більш як десять кілометрів. Нині росіяни щодня скидають на це містечко і його жителів керовані авіаційні бомби — КАБи.

    Уранці 24 лютого російські війська увійшли в Сумську область й рушили конотопською трасою на Буринь. Наступного дня на околицях Охтирки і Тростянця почалися бої. Росіяни виставили свої пости в Бурині та Софіївці, а Білопілля стало ніби клином між цими двома селами та російськими військами, які сунули вперед.

    З квартири в багатоповерхівці Микола забрав дружину й доньку, якій не було і року, й відвіз до батьків у приватний сектор, у надії, що там безпечніше. Сам вирішив вертатись до війська. Якийсь час патрулював Білопілля, а потім його відправили до Львова на навчання. Микола мав стати артилеристом.

    У травні його бригада тримала оборону в районі Лисичанська, на Луганщині. Після того як росіяни взяли Сєверодонецьк і почали стискати в кільце Лисичанськ, наші військові мали відступити. У червні 2022 року Луганщину окупували. Миколин підрозділ відрядили на Херсонщину, а Миколу прикомандирували до мінометників.

    — Я сперечався, бо тоді було трохи недоречно працювати з мінометом: відстані великі — і я просто не діставав. Але ми робили все, що могли. 

    Він не помітив протипіхотної міни під опалим листям. На початку жовтня 2022-го його група заходила за річку Інгулець у колишні російські окопи, але спершу Микола мав розвідати місцевість. Чоловік ступав, вслухаючись у віддалені вильоти і прильоти, і якоїсь миті припустив, що десь поруч упав снаряд. Спершу відчув, як німіє ліва нога, а затим печіння і жар.

    — Подивився вниз і подумав: усе — війна для мене закінчилася.

    В одеському шпиталі Микола дізнався, що того ж дня в тому ж лісі на мінах підірвалося ще четверо військових. І всі, як і він, на ліву ногу — з чого чоловіки згодом сміятимуться. Затим не війна, а служба для нього скінчилася: далі операції, реампутація і протезування у США.

    Перші кроки на протезі Микола зробив у січні 2023 року. Тоді йому було дуже боляче, а нині, коли не знати про протез, цього й не помітиш.

    Такі різні

    Його надихнула донька — Софія.

    Микола вигадав свій дитячий садок, коли готувався до «Ігор нескорених». Тими днями він думав про нову справу. Бо трактор продав, а половина полів у його регіоні заміновані. З військової служби Миколу звільнили — бо здоров’я. А просто сидіти цей чоловік ніколи не міг. І коли зайняти себе справою цілком, каже, думки про війну не так доймають. Він саме прочитав, що Український ветеранський фонд дає грант на власну справу для ветеранів — створити новий бізнес або розширити той, що є. Спершу думав про Суми, але вирішив робити це у столиці, бо там мав добру подругу, яка точно знала, як зробити найкраще.

    Марина Харламова — вихователька й психологиня, яка вже керувала дитячими садками, розробляла програми адаптації до садочків і програми з розвитку емоційного інтелекту. Марина точно стане чудовою компаньйонкою та директоркою.

    Садок відкрили 3 березня 2024-го, через півтора року після того, як Микола втратив ногу. Та коли приймали перших дітей, він саме був на іншому континенті. Як асистент тренера летів у Лас-Вегас на змагання Повітряних сил США з українською командою ветеранів та військових. Це була ще одна його важлива справа.

    Асистентом тренера став після того, як торік  у вересні сам був учасником міжнародних змагань «Ігри нескорених» з адаптивних видів спорту для поранених військових і ветеранів у Дюссельдорфі. Микола любив спорт зі школи: займався легкою атлетикою і був шестиразовим чемпіоном серед юнаків. Тож навіть утративши ногу, не міг відмовитися від спорту. І хоч «Ігри нескорених» — це не змагання задля медалей, а найперше реабілітація, чоловік уперто виборював свої медалі — дві золоті та дві срібні.

    На відкритті дитячого садочка у ветерана Миколи трохи піднявся край штанів. Одна дитина побачила протез — можливо, вперше — і смикнула маму за руку з допитливим здивуванням.

    — Дивись, робот, робот!

    Мати, не знаючи, як бути, просто долонею прикрила дитині рота. Микола не сприймає такі історії емоційно. Це звичайна дитяча безпосередність, але інша річ — реакція дорослих.

    Зрештою, це одна з причин, чому він відкриває дитячий садок: усю програму тут планували так, щоб діти з найменшого віку сприймали різноманіття світу як норму. І, можливо, це покоління навчить толерантності і своїх батьків, з якими про це не говорили змалечку.

    Спершу Микола хотів назвати садочок «Соня kids», але спинились на іншій назві — «Такі різні». Бо в ній краще чути концепцію закладу. Ідея цього простору — шанувати різноманіття, тому тут розробили проєкт інклюзивних іграшок для дітей від чотирьох років. Тож на полиці скоро прибудуть Барбі на колісних кріслах, Барбі з брекетами, Барбі в окулярах та інші подібні іграшки.

    Сумні очі, великі вуха, довгі лапи

    Доки групка дітей бавиться, одна дівчинка біля дверей заливається слізьми у маминих обіймах. Мама обіцяє повернутися скоро, купити шоколадку, кульки, вона сама ладна розридатися, але їй потрібно привчити дитину лишатися у садочку з іншими дітьми й не боятися бути без мами.

    Дівча не заспокоюється, тоді директорка Марина бере її на руки, а мама шмигає за двері. Дитина кричить і виривається, але Марина щось тихо нашіптує їй на вухо, і за кілька хвилин дитя таки погоджується йти малювати й дивитися мультики.

    — Важливо дати їй ці кілька хвилин, але пояснити, що батьки її люблять і обовʼязково по неї повернуться, — пояснює Марина. — Часом адаптація потрібна й батькам — навчитися відпускати дітей. Коли мама плаче або зазирає у вікна — це погано. Малеча, яка бачить маму у вікні, не може відволіктися, а потім у неї залишиться асоціація, що там — мама. З дітьми просто й цікаво. Складно з їхніми батьками.

    Марина називає дитячі істерики періодом дорослішання.

    — Якщо заборонити дитині істерику чи сльози, якщо сказати «переплаче» чи насварити за плач, то як вона навчиться контролювати себе чи висловлювати свою злість?

    Діти вчаться розпізнавати свої почуття. У «Таких різних» немає заборон щодо плачу або відчуттів. Тут малечу вчать робити подарунки на день народження, розуміти, що «ти маєш право не ділитися своєю іграшкою, але й з тобою мають право не ділитися інші». Якщо хтось когось вдарив, за це не сварять, натомість пояснюють, що відчуває інша дитина. Так виховують уміння ділитися, емпатію та розуміння наслідків.

    У коридорі наростає галас.

    — Вони плачуть чи сміються? — запитую, не розрізняючи в загальному шумі дитячих емоцій.

    — Та хто як, — відповідає з усмішкою Марина.

    Мʼякі кольорові кульки і різнобарвні пірʼїнки розсипаються столом, лунає пісня про «черепаху-аху», кожен із чотирьох малюків за столом займається своєю справою. Хтось бавиться, хтось із цікавістю розглядає нас, а комусь важливо впіймати мильну бульбашку, яку надуває вихователька.

    У садочку вчать хореографії та англійської мови, садять мікрозелень і досліджують будову ока. Іграшки — екологічні: менше пластику, менше фарби. Окрім Барбі на колісному кріслі чи з брекетами, які скоро тут зʼявляться, є й песики Хібукі, іншими словами — собака-обіймака. Це терапевтична іграшка, яка допомагає пережити травму. Її вигадали в Ізраїлі, щоб працювати з дитячими травмами, а тепер методику застосовують в Україні, де діти також страждають через війну. Сумні очі Хібукі розуміють стан дитини. У нього великі вуха, щоби витерти ними сльози. В нього довгі лапки, щоб обійнятися.

    Микола дивиться на простір — він майже завершив свій шматок роботи — довів усе до ладу. Тішиться, що все закрутилося і працює, батьки ведуть до них своїх дітей.

    Сам він, жартує, навряд чи міг би бути вихователем, бо «часом і своїй дитині не знаєш, як сказати». Правда, колись був у дитячому таборі ватажком і працював там з наймолодшими групами. Тож спільну мову з дітьми насправді знаходить легко.

    Ми сидимо з Миколою на стільчиках біля входу в садочок — теплі березневі дні спонукають до сонячних ванн. Запитую: що далі?

    — У мріях — щоб війна завершилась і мене попустило. Я не видихався і не втомився. Мене все ще тягне назад. Вдома таке твориться: прикордонний регіон, обстріли посилилися, родичі всі в Білопіллі. Поки я у проєктах, в садочку, в русі — відволікаюсь і перемикаюся. Мене воювати не задовбало. Я б повернувся.

    — А в тебе є улюблена іграшка? — запитую.

    — Так, бусоль для міномета.


    Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите і досвід, який може стати відправною точкою для інших.

    Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені в матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.


    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00