Зверніть увагу: цей сайт стає архівним, але не засмучуйтеся. Тепер Reporters — не онлайн-медіа з друкованою версією, а навпаки: паперовий журнал, що виходить 4 рази на рік і має діджитал-доступ для нашої Спільноти. Долучайтеся, щоб читати і дивитися усі нові репортажі та фотоісторії на сайті The Ukrainians Media та регулярно отримувати свій друкований Reporters

    Професія: мама
    20 Травня 2019

    Професія: мама

    Як патронатні вихователі рятують від інтернатів — історія колишньої вчительки, яка прихистила понад три десятки дітей

    Весь день Люба Ващук не знає спокою. Сьогодні має відбутися суд. Може, саме звідти і дзвонять, припускає вона щоразу, перш ніж підняти слухавку. Але щоразу це хтось інший.

    Одягаючи малюків на прогулянку, вона далі роздумує: хлопці живуть у неї вже надто довго, прив’язуються, кличуть мамою. Тільки найстарший сьогодні сказав, що готовий до будь-якого рішення суду: йти у нову сім’ю чи повернутись додому (якщо рідна мама поводитиметься краще). На відміну від молодших, він розуміє, що живе тут тимчасово.

    Але навряд чи знає, що, якби не Люба, останні півроку він із братами провів би в інтернаті.

    Недосяжні галактики

    Те, що в інтернатах наразі перебувають 104 тисячі дітей, уявити важко. У масштабах країни вони розпорошені, як зірки далеких галактик. Трохи тут, трохи там. Радше надто далеко. Їхнє світло зазвичай пробивається до нас із передсвяткових пожертв ― речей, грошей чи подарунків.

    Втім, 104 тисячі реально помістити на карту. У місце з конкретною назвою. Мешканців Броварів, наприклад, усього на тисячу більше.

    Хоча це не надто вдалий приклад: вже кілька років інтернату в цьому місті немає. Він став непотрібним. А у 2017 році в Україні почалася реформа ― держава теж вирішила зменшити кількість інтернатів, аби дітей виховували у родинах. Якщо ще можна зберегти ― у рідних.

    Дослідження свідчать, що інтернати шкодять психічному та інтелектуальному розвитку вихованців. А якщо знову про цифри, то дев’ять із десяти тамтешніх дітей мають принаймні одного з батьків. Це не суперечить фактові, що такі батьки часто не в змозі забезпечити дитині гідне піклування, але йдеться саме про те, щоб допомогти їм цього навчитися.

    Важливим інструментом у цій справі має стати патронат ― сім’я, готова у будь-який час прийняти до себе дітей, батьки яких потрапили у складні життєві обставини.

    Оптимально дитина має перебувати у патронаті три місяці. Але судовий розгляд зазвичай так затягується, що доводиться залишатись у тимчасовій сім’ї на півроку довше.

    Те, що в інтернатах наразі перебувають 104 тисячі дітей, уявити важко. Втім, 104 тисячі реально помістити на карту. У місце з конкретною назвою. Мешканців Броварів, наприклад, усього на тисячу більше

    За законом, патронатна сім’я може опікуватися дітьми лише з однієї сім’ї, поки соцслужби працюватимуть із проблемними батьками або шукатимуть дітям нову постійну сім’ю.

    Втім, біологічні батьки не завжди хочуть працювати із соцслужбами, а тому мотивувати й пильнувати, щоб вони відвідували всі необхідні заняття, ― це важка щоденна робота. Дар’я Касьянова, експертка з профілактики сирітства та програмна директорка організації СОС Дитячі містечка Україна, каже, що у держави для цього часто бракує як працівників та кваліфікації, так і матеріального ресурсу.

    Щодо роботи з дітьми, то ще на 2018 рік держава планувала залучити 378 вихователів, але наразі у патронаті працює 81 сім’я, де влаштовано 256 дітей. Причини можуть ховатись як у недостатній поінформованості, так і у певній байдужості громад.

    Зрештою, на патронатного вихователя треба вчитись. Інколи у процесі навчання (яке триває до трьох місяців) кандидати відсіюються. Крім того, до претендентів є вимоги. Наприклад, патронатним вихователем не може бути той, хто не має досвіду виховання дітей, хоче паралельно працювати або живе сам (останню вимогу додали пізніше).

    2018

    За шість років у Люби побувало 33 дитини. У середньому півроку, найдовше ― дев’ять місяців. Був і один виняток: про нього Люба розкаже пізніше.  

    Отже, шість років тому 34-літня Люба спакувала речі і перебралася з Києва на околицю Броварів. У місце, де починається струнка стіна соснового лісу, а дихання стає легким та глибоким. На вигляд ― курорт. Там Люба оселилася в одному з 14 однаково спланованих будинків на території, облаштованій організацією СОС Дитячі містечка Україна. Її сусідами стали прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.

    Невдовзі приїхав перший 3,5-річний підопічний. За два тижні ― ще один такого ж віку. І врешті ― на рік молодший Даня. Як Люба почувалася сама з трьома малюками на новому місці? Пригадує ― наче ув’язнена. Але згодом це минуло.

    Якось, коли перші підопічні ― малі й кумедні ― сиділи утрьох на дивані, Люба вирішила зробити їм фото. Так народився зворушливий задум: подарувати кожному по фотоальбому, щоб потім ранні спогади, які з голови витре час, хлопчики забрали у нове життя.

    Люба на хвилину виходить і повертається з альбомом.

    ― Він у нього лежить у таємному місці.

    На одній світлині білявий хлопчик із виразним і впертим поглядом піднімає над головою пухнасту кульбабу. Позаду нього колихаються високі трави.

    ― Даня! ― вигукують нинішні підопічні Люби.

    2008

    Насправді все починалося значно раніше ― треба гортати альбом Любиного життя на одинадцять років назад. Там, де молода жінка, вчителька за освітою, складає руки до молитви і просить у Бога допомогти їй віднайти себе у цьому житті.

    За якийсь час бере квиток до Херсона і їде в інтернат займатися з дітьми творчістю. Але там раптом виявляється, що дітям не потрібні її витинанки й вишиванки. Їм потрібно до когось притулитися.

    Люба аж ніяковіє від запитань: «А ти вже мама?», «З тобою можна пожити?». Одна з дівчаток схвильовано несе якусь страхітливу сукенку ― щоб нею, улюбленою, похвалитися.

    Тут Люба затинається ― їй важко говорити, щось із голосом. Каже, просто втома, зараз мине. Малюки часто хворіють, тож вставати чотири рази щоночі ― звична справа. За хвилю Люба знову розповідає, як повернулася тоді додому, лягла у ліжко і довго плакала. А потім уперше подумала про всиновлення одразу ж і прогнала ці думки. Бо незаміжня, без житла і грошей.

    Їздила до інтернату раз на місяць упродовж року, аж поки не злякалася самої себе: інтернатське дитинство з неприйнятного для неї стало буденним ― вона звикла.

    Усвідомивши це, пішла працювати у соціальну сферу, щоб хоч якось допомагати дітям залишатися в сім’ях. Влаштувалась у Центр соціальних служб.

    2009

    У броварському пологовому відділенні деякі немовлята з уламків голосів і облич довкола не можуть скласти портрета ні мами, ні тата.

    Це покинуті батьками діти, яких ходять няньчити волонтери (серед них і Люба). Організовує їх Наталія Дудко. На одному із семінарів кажуть очевидну річ: лікарня не замінить дитині сім’ї, варто спробувати змінити формат допомоги.

    Міжнародна благодійна організація «Партнерство “Кожній дитині”» пропонує Наталії та її чоловікові стати першою в Україні сім’єю тимчасового влаштування (згодом назву змінять на патронат). На той час у Броварах чи не ідеально налагоджено роботу соцслужб і ГО, тому «Партнерство» саме тут вирішує напрацювати модель допомоги кризовим сім’ям. (За дев’ять років із 300 дітей їм вдалося повернути у рідні сім’ї близько 40 %. Правда, трапляється, що дітей вилучають повторно).

    Наталія Дудко погоджується приймати дітей у свою сім’ю, а Люба йде до неї помічницею.

    У місті з’являється положення про патронат.

    Частину вихованців броварського інтернату всиновлюють, інші їдуть у прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу на зразок Любиного на території СОС Дитячого містечка.

    Інтернат стає непотрібним ― і його закривають.

    Я не прив’язуюся, ставлю кордони. Дитина не може спати разом зі мною в ліжку. П’ять разів за ніч прийде ― п’ять відведу. Можу дозволити, щоб спала зі мною в кімнаті, можу тримати за руку. Але не даватиму надії, що так буде завжди

    Ніби постійно відкидати сніг

    Можливо, в Люби у СОС Дитячому містечку кращі умови, аніж в інших патронатних вихователів: поруч із її будинком є адміністративний корпус, у якому працюють соцпрацівник, соцпедагог, корекційні педагоги, психолог, логопед, ― діти можуть відвідувати всі необхідні заняття просто у Містечку. Також організація надає Любі будинок, оплачує послуги й помічницю, а біологічним батькам забезпечує супровід чи, за потреби, реабілітацію.

    За роботу Люба з бюджету міста отримує зарплату й кошти на дітей.

    (На утримання дитини до шести років держава щомісячно виділяє 2984 гривні, старшої ―  3720 гривень. Цього року зарплата патронатного вихователя ― майже дев’ять тисяч гривень (5 прожиткових мінімумів))**.

    Якщо у помічниці вихідний (як сьогодні) ― Люба залишається з дітьми сама. Зараз у неї їх п’ятеро. За день Люба встигає присісти всього кілька разів ― аби перевдягнути й нагодувати дітей. Свій суп їсть більше як годину. Доїдає, звісно, холодний.

    ― В інших малюки ростуть, а я одних віддала ― інших узяла. Бути в такій декретній відпустці ― наче постійно відкидати сніг. Нема особистого часу. Було вже, звісно, я подумки звільнялася. Через оці нічні вставання. Але якщо вже погодилася, то мушу обирати не лише зручних дітей. Я розумію, що патронат ― це не на все життя. Як побачу, що замало можу дати дітям, ― припинятиму.

    Раз за разом ми повертаємося до теми прив’язаності. Як її уникнути, як ухилитися. Люба формулює своє пояснення старанно і виважено.

    Але починає зі зворотного: за весь час у неї було двоє дітей, яких вона не змогла прийняти, яких навіть важко було терпіти.

    ― Важ-ко, ― Люба розбиває слово на склади, і її «важко» стає ще важчим. ― Я робила все необхідне, але без оцієї любові. І відчувала провину. А дитина казала: «Тьотя Люба, ви мене не любите…»

    ― Я чітко розумію, що діти в мене тимчасово. Моя діяльність професійна, я за неї отримую зарплату. Моє завдання ― розпізнавати потреби й реабілітувати. Часто це хворі зуби, хронічні хвороби. Я не прив’язуюся, ставлю кордони. Дитина не може спати разом зі мною в ліжку. П’ять разів за ніч прийде ― п’ять відведу. Можу дозволити, щоб спала зі мною в кімнаті, можу тримати за руку. Але не даватиму надії, що так буде завжди.

    І все ж одного разу це не спрацювало.

    Ващук-Ніньдзяґо

    Даня любить історії, яких не пам’ятає. А також ті, яких нема в його альбомі (що лежить у таємному місці). Наприклад, історію про те, як він плакав уночі, а Люба взяла його разом із подушкою і поклала біля себе.

    З тридцяти трьох Любиних підопічних цей 2,5-річний хлопчик був найскладнішим: бився, кусався, не давав до себе торкатися. Люба навіть не завжди знала, що з ним робити.

    ― Наступної ночі ти знову плакав, ― каже тепер йому Люба, ― знову просився до мене. Я взяла тебе на руки, а ти попросив почекати. Пішов, забрав подушку. Уявляєш, яким ти був розумним?

    Дані подобається ця історія.

    Спершу Люба оформила над ним опікунство. У три роки хлопчик почав говорити. Називав Любу «мій Юба», її батьків ― «абуся» й «адусь». Ніби вже сам визначив, хто його рідня.

    ― Якось увійшов він у моє серце… І ця любов дає терпіння, якого потребують Данині особливості. Агресія щороку ставала меншою. Сьогодні йому вісім, я дуже люблю його, і він такий… дуже гарний хлопчик, ―  чи не вперше за розмову Люба справді сміється.

    ― Коли йому було п’ять, я казала: «Данічка, в мене прізвище Ващук, а в тебе не таке. (Я йому вже тоді говорила: «Ти мій син назавжди, і я тебе люблю».) Давай і в тебе буде прізвище Ващук? А він: «А можна в мене буде прізвище Ніньдзяґо? Серйозно можна? Ура»!

    ― А за кілька днів: «Мамо, я подумав, що не хочу бути Ніньдзяґо. Ми ж з тобою одна сім’я. Ващук буду».

    Допоміг ― віддав

    ― А у нас прекрасний малюк! ― каже Даня, коли сусіди минають їхній будинок.

    ― А як його звати?

    ― Прекрасний Малюк!

    І так щоразу, коли у Люби нова тимчасова дитина.

    Але це не означає, що з усіма Дані просто вживатися чи ділити простір та іграшки. Тому він має власну кімнату, до якої іншим дітям без дозволу заходити не можна.

    Зараз Люба і Даня все прекрасне порівнюють із малюком Андрюшею. Йому трохи більше року, він у Люби з перших тижнів свого життя, і вона теж узяла його під опіку. Тобто має можливість його всиновити, або віддати на всиновлення.

    ― Ніколи не думала про другу дитину, ― зізнається. ― Даня завжди займав усе місце в моєму серці. Тому я вирішила це питання відпустити. На часі, щоби Андрюша був здоровим і добре розвивався.

    Шість років роботи патронатним вихователем змінили її погляди: вона більше не робить поспішних висновків ― можна повернути конкретній мамі дитину чи ні. (Діти ніколи не просяться додому у перші дні, коли їх привозять до Люби.)

    ― Хтось не зміг би працювати так, як я, ― бо діти весь час змінюють одне одного. А мені простіше: допоміг ― віддав.

    Півроку тому Люба захотіла, щоб на стіні у вітальні в неї була біла пухнаста кульбаба. Схожа на ту, яку тримає Даня на одній із фотографій.

    ― Така мені вона спокійна… ― каже Люба.

    Закриваємо альбом. Із суду сьогодні ніхто не дзвонитиме.

    * Імена дітей і прізвище героїні на її прохання змінені.

    ** Дані за 2018 рік.

    [Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]

    Дочитали до кінця! Що далі?

    Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.

    У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.

    Щотижня надсилаємо
    найцікавіше

    0:00
    0:00