Кілька років тому на занедбаному будинку німецького філософа у Кенігсберзі (тепер Калінінград, РФ) з’явився напис «Кант — лох» і домальоване балончиком серце. У 2022-му цю ж «любов» росіян до іншого чужого їм філософа — Григорія Сковороди — спостерігаємо й ми. 3 грудня відзначатимемо 300-річчя з дня його народження, і вже наперед Росія «привітала» нас ракетами по музею Сковороди на півночі Харківщини та педагогічному університетові імені Сковороди в Харкові. Будівлі розташовані за якихось два десятки кілометрів до кордону. Письменник Мирослав Лаюк поїхав у ті місця, щоби з’ясувати, чи можуть ракети знищити пам’ять.

У середині грудня вийде друком четверте число журналу Reporters, присвячене культурі пам’яті. Традиційно першими його отримають амбасадори та амбасадорки The Ukrainians Media. Долучайтеся до нашої Спільноти, щоби отримувати друкований примірник Reporters двічі на рік.

Уявна екскурсія

— Отут був у нас макет Києво-Могилянської академії…, а тут — мапа подорожей Європою, — завідувачка науково-освітнього відділу Ганна Ярміш проводить екскурсію розбомбленим музеєм Сковороди в селі Сковородинівка, що на Харківщині. 

Тут філософ провів останні дні свого життя. Тут сказав, що світ його ловив, та не спіймав. Це велика територія з яблуневим садом і озером, і пані Ганна іноді приходить сюди — просто побути, — коли відчуває особливий тоск за сином, що був поранений під Дементівкою і зараз воює в лавах ЗСУ. 

— О 22:50 я лежала в ліжку. Чоловік закричав: «Горить твій музей!». Я заціпеніла. Це був стан переляку, болю, страху — всього одразу. Горіло все, що горить, — згадує пані Ганна. Розповідає, як приїхали пожежники, але затим одразу пролунав сигнал тривоги, і вони закричали: «Біжимо!». Потім була команда: «Падаємо!». В небі летіли ще дві ракети, однак цього разу кудись далі. 

— Ходіть, — запрошує. — Тут у нас три символічні світи Сковороди. Тут у нас стояла тріада дзеркал, — показує. — Отак, отак і отак. І коли ми сюди ставали, отут був Нарцис, отут Сфінкс і отут сонце. 

На місці трьох символічних світів бачимо обвуглені рештки підлоги: 

— Отут стояв і сам Григорій Савич.

— А де він тепер? 

— Пізніше покажу, — каже, не уточнюючи, чи пам’ятник уцілів.

Виходимо надвір. У вхідних дверях помічаю заіржавілий ключ. Пані Ганна показує шафу, де стояли її модні шкіряні чоботи. 

— Як тільки їх одягала, то виходила до людей така собі панія, — сміється.

— Коли пожежу загасили, прийшов співробітник Андрій — малий, худорлявий, але без страху висоти. Він скидав балки, а потім їх уже виносили, — провадить далі. 

Біля музею складена груда металу. Пані Ганна вказує на дерево, де серед гілля застрягла тканина, яку не зуміли зняти. Все було в уламках, металі й смітті. Знов думаю про пам’ятник — він у амбарі, який нам обіцяли показати наприкінці.

Однак якщо пройти вперед і не оглядатися, розумієш, що з часів Сковороди пейзаж не змінився: «земелька … нагірна, вкрита лісами, садами, пагорбами, джерелами», «спокійна келія» (з листа Сковороди, 1790).

Біля криниці калина, а поряд верба, яку раніше постійно обʼїдали кози. На іншому березі пасуться кілька десятків овець. Вони інколи заходять і сюди, все стоптують. В озері розкидані повалені дерева. 

— То все бобри, — каже пані Ганна. Бобри також порозтягували колись посаджений росточок латаття — і тепер його тут багато. Біля озера в гарну погоду жінка гуляла з онуком, і той бачив, як чапля зловила рибу. 

А ось залишки від тисячолітнього дуба. Колись блискавка зробила дупловину, в яку міг уміститися з десяток людей. Від свекра пані Ганна знає, що в 1972-му, коли радянська влада «хотіла як краще», пустоти залили бетоном. За два роки навесні дуб не зазеленів, а у 1994-му упав. 

Пані Ганна все ж у доброму гуморі, далі показує сад.

— Люди кажуть: яблуня пів століття живе. Та коли я 50 років тому сюди приїхала, дерева були такі самі! Це дуже давній сад. 

Нарешті йдемо в амбар — господарську будівлю XVIII століття з великим підвалом. Музейники хотіли переобладнати її, однак не встигли. Тут поряд — чийсь мотоцикл, будматеріали, згорілий генератор. 

— А увімкніть-но світло, — гукає пані Ганна. Під теплим світлом лампи накалювання, що звисає на кабелі, бачимо абсолютно вцілілий памʼятник із затертою від привітань відвідувачів правицею.

— Міцні хлопці з села наступного ранку зібралися, — пригадує пані Ганна. — Спершу думали, як його витягти — може, підйомним краном? Але взяли мотузки й понесли, ото наче на рушниках труну опускають. 

Більшість справжніх речей Сковороди були знищені в Харкові ще за Другої світової. Новий фашизм у 2022-му прийшов по те, що лишилось.

Однак цього разу більшість артефактів уціліла, принаймні поки що. Іще в 2014-му була розроблена інструкція, і вже зранку 24-го лютого працівники музею запакували для відправлення у таємне місце першу партію експонатів, серед яких срібний годинник Сковороди (пані Ганна з усмішкою згадує, що цей артефакт — перше, про що запитали СБУвці). 

— Коли руйнують потужну інфраструктуру і поряд з цим наш музей, це підкреслює велич і статусність Григорія Сковороди. Це було прицільно. Це був цілеспрямований приліт із північного боку, — упевнена Ганна Ярміш. — Нас війна не залякала. Ми стоїмо, ми живемо. Спочатку з болем, а тепер з вірою, що як тільки перемога — брама музею буде відчинена. Ми зруйновані, але не знищені.

«Прощавайте, нігті»

— Оце був наш дворик… оце центральний вхід… — продовжуємо уявну екскурсію тепер уже в Харкові, в Національному педагогічному університеті імені Сковороди. Проводить нас Олена Маленко, завідувачка кафедри українознавства і лінгводидактики. — У ніч проти 6 липня ми були в друзів, почали засинати. Тоді весь час гупало. Вранці я перевіряю, що за ніч сталося… І бачу на фото розтрощені вікна кабінету мого чоловіка. Він теж працює в університеті.

 Пані Олена змовкає, а потім далі показує: 

— Це був великий хол… Тут — центральний вхід… Коли дощило, то ми тут проводили урочистості, студенти в мантіях… там стояв Григорій Савич, ми на нього збирали всією вчительською спільнотою області!

«Де він зараз?» — питаю себе, але поки що не озвучую цього вголос.

У дворі понівечені прапори на флагштоках, фрагменти меблів, скло, бетон, арматура, розмоклий Новий Завіт, самшит, ще одне незʼясоване деревце. Іду перевіряю, чи то кипарис, а чи ялівець. Під ногами хрускотить кольорове скло вітражів.

Пані Олена ходить на роботу пішки. Вона живе неподалік, на Салтівці. Хоча у перші дні евакуювалася з чоловіком у Полтаву.

— Псковська бригада заходила. 24-го, 25-го, 26-го тут був їхній двіж… У травні сказали, що на Салтівку вже можна їхати. Але на районі майже нікого не було.

Зараз людей у цьому районі міста видно хіба в місцях, де роздають гуманітарку. 

— Потім я зрозуміла, що треба вже щось робити, — каже пані Олена, ведучи на кафедру. Дорогою бачимо розбиті амфітеатрові аудиторії, робоче піаніно, дошку з написом «23 лютого. Класна робота». — Ми місяць тут вигрібали всі уламки з аудиторій. 

На кафедральному столі — загорнутий у газету лом. Його залишив брат пані Олени, випускник університету. Він разом з працівниками вишу, аспірантами й волонтерами прибирав завали. Пані Олена показує розчищену аудиторію і світлину, як усе виглядало після «прильоту».

— Це було таке: «прощавайте, нігті». Але нічого: видраїли, вимили.

Справді вражає, як тут усе розчистили: прибрані парти, блискуча підлога, акуратно забиті вікна, бюст Шевченка. Однак, коли придивляєшся до деталей, розумієш, що перетинка над дверима от-от упаде, в іншому місці відійшов шмат стіни. Тут мають працювати фахівці — самої любові замало. 

Заходимо в іншу простору аудиторію. Тут пані Олена читала лекції. Вона лінгвістка і, на основі теорії Абрахама Маслоу, досліджує, як вербалізуються цінності: 

— Як викладачка, намагаюся сформувати в студентів уявлення про культуру, етику. Не хочеться думати, що це в минулому.

Після паузи пані Олена додає: для тих, хто пропрацював тут усе життя, знищення університетського корпусу вкрай драматичне. Можливо, вони більше ніколи не заходитимуть у ці авдиторії й не бачитимуть студентів, які зараз розкидані «по всіх світах»: хтось у Німеччині, хтось у Харкові, хтось в окупації. 

Спускаємося надвір і ще раз дивимося на кратер ураження «Іскандера». Тут, як і в Сковородинівці, ракета влучила за кілька метрів від Сковороди, але памʼятник, на диво, також зберігся.

Дивимося на інший бік площі біля університету.

— Це він, — радіє пані Олена, і ми бачимо памʼятник Григорію Савичу — лежить долілиць, але повністю вцілілий.

Знову ставлю собі питання: чому саме цей корпус? Чому саме поряд із памʼятником? Можливо, ми ще багато чого зʼясуємо пізніше. Однак те, що в Сковородинівці більше нічого, крім музею, не постраждало, — факт. 

Виїжджаємо з території університету. На виїзді хрест з іменами студентів-воїнів. Проїжджаємо повз зупинку, де росіяни вбили хлопця, а його батько кілька годин, тримаючи сина за руку, читав молитви. Прямуємо на Північну Салтівку.

Вікна Харкова

Тут людей майже немає. Будинків з уцілілими вікнами теж. Ось — знесені кілька поверхів. Ось — спалені кілька квартир. Ось — шахти, де, мов кишки, звисають ліфтові кабелі. Поки роззираюся, починається повітряна тривога — а за кілька хвилин десь далеко чутно вибухи. 

Тим часом згадую пані Ганну зі Сковородинівки, яка цитувала Гната Хоткевича. Ще 125 років тому, коли велася дискусія про доцільність святкування ювілею Сковороди, він обґрунтовував свою позицію так: «Ще, значить, не зовсім померли ми. Ще не зовсім прогнили, коли нам захотілося слів Сковороди, памʼяті про нього тепер, власне тепер — у ці темні-претемні часи прокляті, під гуркіт гармат і всевеликий грабіж». Пані Ганна наголошувала на отому останньому уточненні — про «гуркіт гармат». 

Цей харківʼянин Гнат Хоткевич, якого за сталінського терору «трійка» засудить до розстрілу, на початку ХХ століття поїде в Карпати й заснує «Гуцульський театр», він житиме у Львові й збиратиме фольклор.

Сьогодні це для когось може видаватися дивним, але в ХІХ столітті Харків і Слобожанщина були опорою українства.

От хоча б харківська школа романтиків, з якою повʼязують пробудження національної свідомості, формування літератури, мови й традицій. 

Або от Василь Каразін, засновник Харківського університету, — він був родичем Ковалевських, власників помістя в Сковородинівці, з якої ми починали маршрут. Ось та ниточка, що тягнеться ще з часів, коли Сковорода викладав тут у Харківському колегіумі, який, поряд із Могилянкою, був центром освіти й культури того часу. 

Уже зовсім близько до центру Харкова — будинок «Слово», де в ранньорадянські часи жила велика частина тих, кого називаємо «Розстріляним відродженням». Символічно, що в будинку «Слово» теж немає великої частини вікон, а в кількох місцях зруйнований фасад. 

Це покоління — «Розстріляне відродження» — відчайдушно намагалося допрацювати там, де не встигли харківські романтики, де не встигли всі інші, задушені царськими заборонами й підступами, через які ще в часи Сковороди була русифікована Могилянка, а на культуру були встановлені заглушки. Вони тримались так міцно, що навіть про дату народження Григорія Савича — 3 грудня 1722 року — ми дізналися аж у ХХ столітті, коли нарешті були перекладені латиномовні листи Сковороди.

Що збереглося?

Сьогодні, у році 2022-му — через три століття після народження філософа, — українці знову мусять боротися за право на власну культуру. Ганна Ярміш, наша екскурсоводка зі Сковородинівки, в саду на алеї скульптур на сковородинівські сюжети показує роботу Руслана Мовчана і додає:

— Коли ворожа техніка пішла вулицями Сум, художник змінив різець на зброю й поліг, захищаючи свою землю. 

Це сталося в перші дні повномасштабного вторгнення. Руслан, батько трьох дітей, викладач, потрапив на ворожу колону і разом з кількома побратимами загинув у бою з росіянами.

Наприкінці екскурсії пані Ганна ще раз згадує й інше — той ранок, коли вона, дочекавшись кінця комендантської години, прийшла на роботу після обстрілу музею. Жінка побачила спалене й розгромлене місце, де провела пів століття, посумувала й подалася додому: 

 — Люди в мене дорогою питали: «Що збереглося?». А я кажу: «Сковорода». І пішла далі.