Це було краще, ніж перший секс

Старшого брата Алена Дудніка — Сергія — називав батько, його ж самого — мама, на честь Делона. 15 березня у неї був ювілей — 55 років. І саме цього дня її син збив на Бахмутському напрямку російський літак Су-24. 

Аленові 28, його позивний — «Промінь», бо він народився в однойменному селі на Дніпровщині. Воює у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Про те, що це він збив літак, відомо і в рідному селі, і в офісі дружини на Дніпровщині, і в Америці, де центральний офіс її компанії. Однак мама, яка зараз працює в Італії, поки нічого не знає. Вона знає, що син воює. Та поки Ален не признавався, що у Бахмуті, аби не хвилювалася. Він навіть братові не казав. Однак Сергій одразу про все довідався від місцевих. Ален розуміє, що скоро доведеться мамі все розказати та вже готовий до розмови, тому погоджується розповісти свою історію й нам.

*

— Ми були в Бахмуті на однім з високих будинків. При команді «Готовність номер один» береш на плече будь-який ПЗРК, що на озброєнні у твоєму підрозділі. У мене була «Ігла-1». Стоїш і чекаєш, шукаєш візуально ціль. Того дня ми спочатку почули звук, а вже потім я побачив літачка. Зазвичай навпаки: спочатку літачки відстрілюються, а потім приходить звук. Цей пілот, мʼяко кажучи, був ошелешений. 

За день до збиття Ален і його колеги стріляли в російський літак тричі. Однак через добу йому таки вдалося вцілити. «Хоч вони й орки, — говорить Ален, — але пілоти там аси».

— Наш підрозділ спеціально певний час не працював по літаках, щоб прикормити здобич. Це така рибалка. Ми їх не чіпали, робили собі помітки, вивчали траєкторії, маршрути, щоб передбачити, як вони будуть залітати. Я в інтернеті багато про них читав. Зрозумів, що краще буде бахнути назустріч. А потім в один момент ми зробили три пуски. Вони побачили, що ми не попали і кажуть: лохи! І от залітає ас, думає: зараз я їм покажу. Тут раз — і одна ракета його збиває.

15-го не було сонця. У сонячні дні літаки з-під сонця вилітають, бʼють, і знову ховаються. Ракета ловить сонце, головка наведення згорає, втрачає ціль і падає замертво, на землі вибухає. Схожий ефект стався зі «Стінгером», з якого боєць з позивним «Фізрук» вистрелив у той час, що й «Промінь». Однак його ракета летіла над будинком, який цілу ніч горів, був досі гарячим, тому ракета не досягла цілі. 

— Я собі вирізав з гардин бійничку (хай люди, що там жили, вибачають), щоб все бачити і свою позицію стрільця не палити. Вони дуже за нами полюють. Через секунд 5-7 він мені з’явився в полі зору, і я стрельнув у лоб. Так вийшло, що всі боги олімпу, всі язичницькі боги вирішили добре розкласти мені цього дня карти. І я стрельнув під час маневру літака, коли він скинув швидкість, щоб повернути. 

Літак надто пізно випустив теплові пастки, а Аленова «Ігла-1» на них зреагувала б 100-процентно. Літак набрав висоту, щоб екіпаж міг катапультуватися. Припускають, що штурман, швидше за все, згорів, а пілоту таки вдалося вистрибнути — на відео видно, як великий парашут зависає у повітрі. Літак падає в районі Іванграду під Бахмутом. Вибух, вогонь, купа чорного диму. 

*

До ЗСУ Ален вступив одразу після школи, у повітряно-десантну бригаду, прослужив п’ять років. Потім створив сімʼю.

— Син, якому в жовтні виповнилося п’ять, дуже на мене схожий. Порівнюю себе і його в дитинстві — копія. Так само неслухняний, так само не-хочу-нічого-їсти… Викапаний я. 

Якийсь час Ален працював у військкоматі, потім вирішив спробувати себе в цивільному житті й хотів заробити грошей. Оскільки освіти не мав, працював на тимчасових роботах, а у 21-му із друзями, колишніми військовими з 25-ї бригади, поїхав на роботу в Чехію. Там працював на заводі з виготовлення автомобільних пластикових карт на двері — по дванадцять годин на день. Згадує також величезні двері в соборі святого Віта: «Як таке зробили? На чому їх викували? Я б хотів повернутися в ті старовинні часи». Після війни Ален хоче спочатку в Крим, а потім десь за кордон — просто на відпочинок.

У 21-му разом з другом Ален вступив на заочне відділення університету митної справи та фінансів у Дніпрі. Цього року закінчує другий курс, каже, що надолужить втрачені знання після війни.

*

— 16 серпня о 5:05 я вдруге народився. В Соледарі я охороняв штаб. І от залітає ракета. Нас четверо. З мене злітає каска. Я не зачіпав її на шлейці, бо якщо прилетить осколок, то він потрапляє в каску, хапає і разом з каскою відлітає, не потрапляє в голову. Є шанс, що голову не розсіче. Всі руки були збиті — ось, ось шрами. Все осколками з бетону було побито. На жаль, одного з колег багатотонна плита просто розчавила під собою, його знайшли через годину. Ми з іншим бійцем намацали одне одного серед пилюки, відійшли. Нас обох контузило, але його гірше, тому я пішов назад. Нашого керівника уже витягнули. В нього була зламана нога, він стікав кровʼю. Але його ніхто не перемотав, бо всі навколо метушилися. Я перемотав його, хоч і не дуже ладно. Потім пішов шукати свій автомат. Він був уже не БГ (не у бойовій готовності). Якщо ми тепер заселяємося в схожі будівлі, я стараюся не залишатися там. Така у мене травма.

Ален згадує побратимів. Один пропав у Херсонській області два місяці тому. Він жив у Чехії, але в 14-му все покинув і приїхав на війну:

— А коли активні фази закінчилися і почалося блядство з поступками, Денис звільнився. Як пішла повномасштабна війна, він все покинув, приїхав, був ранений. Надіюся, він хоча б у полоні.

Ще в одного друга нещодавно влучили з танка. 

— Я з ним був нерозлийвода. Він мого року народження. У нас погляди на світ однакові. Його звуть Артем, як мого сина. Ми були на чергуванні. Він відійшов на хвилину, і танчик осколком поранив його в ногу. 

Артем спочатку не повірив, що я збив літак. Але потім був дуже радий. Вже через годину вийшли новини про збиття «Су». Навіть в сусідньому домі в нашому підрозділі ще не знали, що у них під носом, а в Києві вже про це трубили.

*

— Я збиваю «Су». Що далі? Присів, щоб зменшити силует, бо багато диму. Щоб неозброєним оком тебе не помітити, там треба вже сліпим бути. Може помітити навіть звичайна піхота, передати своїм. Я був на емоціях, глянув, здалося, що ракети не влучила. Кажу: «Все: ідімо, щоб по нас не влучили зараз». Розчарований, вийшов на сходовий майданчик. Нас вчили: відпрацьовані труби треба розламати. Бо противник може захопити території й підняти трубу та передати на свої заводи, перезаправити і наших збивати. В нас немає заводів, що перезавантажують ці труби ракетами. Я хруснув, і мій колега Ігор кричить: збили! Я йому з матом сказав: не бреши. Одразу приходжу до вікна і бачу, як літак щойно об землю вдарився, і такий клубок диму! Я на емоціях підстрибнув. Це відчуття краще, ніж перший секс. Ми так кричали на весь поверх, що сволота нас на своїх позиціях чула. 

І тоді на емоціях я побіг у бункер до нашого штабу. Не зважав на обстріли, які почалися. Я ішов, як супергерої у бойовиках, що не зважають на вибухи позаду. 

За день до збиття над моїм домом на Дніпровщині пролетіли дві ворожі ракети. Потім у Бахмуті о 3:34 в ніч з 14 на 15 прилетіли ворожі літаки і скинули бомби. І воно мене розізлило. І плюс у моєї мами 15 березня був ювілей. Я зробив їй такий подарунок. Але вона не знає про нього. Тому я просто її привітав. 

*

Ось приїжджає земляк Алена — Олександр Бороданьов, голова громадської волонтерської організації. 

— Я фермер. Кожного тижня сюди їжджу. В різних селах на Дніпровщині організувалися різні волонтерські групи. Роблять окопні свічки, плетуть сітки. Ми навчилися виготовляти станки для кулеметів ДШК і «Утьос». Веземо кирки і лопати. Нашили бійцям ось трусів кольорових. Хлопці з наших сіл в усіх гарячих точках. Ми їздимо по всій східній лінії фронту. Сьогодні закінчуємо в Ізюмі. 

З Олександрового села багато втрат. 

— От сьогодні був похорон. Хлопець загинув під Бахмутом. 

Волонтери привезли спеціально для Алена подарунки:

— Я знав його раніше. Звичайний скромний хлопчина. Я його і в самому Бахмуті відвідував. Ми страшенно ним гордимося.

— Я не звик до такої уваги, — каже Ален. — Я спокійна тиха домашня людина. Хотів принести користь у цій війні. Бо росіяни знахабніли, їх треба ставити на місце. Дай бог, щоб таке мені вдалося не востаннє. 

У підрозділі всі кажуть: ти герой, а я відповідаю, що не я, а ми. Мені приємно, що вони так мене вихвалюють, але це наша заслуга, не тільки моя. 

Я вже відчуваю нашу перемогу. Після війни  буду далі підіймати свою країну. Але вже не в армії. Я не бачу, як росте дитина, хочу бути з сімʼєю. Сумую за ними. Буду старатися відкрити свій бізнес. Не скажу який, щоб не зурочити.  Якщо вийде, колись вам про це розповім. 

Аленів колега Володимир гукає, що того дня вони були дуже раді. «Ігли» проти таких цілей не надто ефективні. І колеги-зенітники дорікають, кажуть: «безполєзні».

— Що цікаво, — каже Ален, — уже потім я побачив, що на трубі від «Ігли-1» було написано: «Брак». Труба радянського виготовлення, літак радянського виготовлення. І пусковий механізм був віджатий у росіян. Воно все одне одного полюбило. Вони поцілували одне одного. 

Чи є в зенітників традиції? В нас були колись радянські традиції. Але ми від них відходимо. Зенітник, який пустив першу ракету, стає напіврачки, і його добряче по дупі луплять. Але ми так уже не робимо. Ми ще не придумали нових традицій — воно має саме прийти. А коли збили — поки в нас традиція просто радіти.

Ален показує місце, де розквартирувався, зброю. На одній з труб наклейка з зображенням кота. Ця труба належала пораненому другові Артему. 

Ось три коробки. На подарунках напис: «Солодке за літак».

Наприкінці показує трофейну сумочку від російської аптечки. Вона значно менша від нашої, і в ній Ален тримає дві гранати. 

— Я ношу це, щоб показати: ми їх переможемо.