«Це Дейв, я прийшов вас врятувати»

Запах плоті врізається в ніс іще до того, як ми побачимо обабіч дороги кілька чоловічих тіл. Одне навіспалене лежить біля розтрощеної автівки, інше видніється трохи далі в траві. Під іще теплим осіннім сонцем поряд розкладаються тушки убитих шрапнеллю свиней.  

Сили оборони України звільнили Куп’янськ на Харківщині менше тижня тому. Тіла убитих під час зачистки російських військових і тушки невинних свиней з місцевої ферми, розбитої залповою артилерією, приберуть за кілька днів. А поки — ця картина з фільму жахів лякає місцевих, які перечікували бої у підвалах та погребах і нині вперше зважилися вийти надвір. 

Куп’янськ — залізничний вузол у 50 кілометрах від російського кордону — окупанти утримували майже від початку повномасштабного вторгнення, з 27 лютого. 

Після звільнення в місті виявили кілька масових поховань закатованих місцевих мешканців, а між селами Курилівка та Піщане знайшли знищену колону з цивільними автівками. Як встановило українське слідство, вранці 25 вересня росіяни розстріляли тут шість легкових автомобілів та ГАЗель. Унаслідок теракту загинули 24 людини, серед яких 13 дітей і вагітна жінка. Усі вони просто намагалися втекти від війни.   

Евакуацію місцевих із прифронтових територій ще з 2014 року організовує влада: Нацполіція, військові, ДСНС та працівники Укрзалізниці вивозять цивільних та їхніх тварин автобусами, потягами і власними автівками. Службовці знаходять спецтранспорт для людей з інвалідністю, на руках виносять із хат старих і дітей та, попри старання, не можуть зарадити нинішньому потокові нужденних. Тому на різних етапах евакуації до помочі цивільним долучаються волонтери. 

У щойно звільнений Куп’янськ, довкола якого і далі тривають бої, я приїхала з одним із таких — 56-річним британцем Дейвом Янгом, який не знає української, але завчив фразу: «Це Дейв, я прийшов вас врятувати». 

«Пірат» 

— Ми на евакуацію, друг. А це зі мною дівчина, вона журналістка. Забороненого нічого немає — багажник пустий, ага, — швидко ламаною російською кидає крізь вікно автівки на блокпосту. 

Військовий у відповідь насуплює брови й недовірливо дивиться на британця Дейва. 

— А документи у вас є? — питає армієць. — На якій підставі ви будете проводити евакуацію? І звідки? Куди?

— Куп’янськ приїхали, потім Шевченкове — раз-раз, перевірка, документи, і поїхали в Харків. Туди-сюди сьогодні буду. Я волонтер, друг, — Дейв виходить зі свого мінібуса й показує посвідку на проживання в Україні. — Тут уже 16 років, друг. Зараз війна, я чоловік, допомога треба, розумієш? Ось адреси, — дістає зошита у клітинку і трясе перед солдатом, — люди пишуть на форумі: «Заберіть мою маму». І я їду, друг. Мені треба їхати. Вперед-вперед! 

Форумом 56-річний британець Дейв Янг називає групи у фейсбуці і телеграмі — канали, де люди просять знайти їхніх родичів, застряглих на лінії фронту. Поки одні цивільні самотужки шукають порятунок і виїздять організованими групами, інші зневірюються. Тижні й місяці у підвалах, без зв’язку із зовнішнім світом та під постійними обстрілами — ось те, що тисне на людей і змушує їх думати про свою непотрібність нікому. Насправді ж свої шукають своїх, проте часто не мають змоги приїхати, аби визволити, — хтось далеко за кордоном, а хтось чесно зізнається, що «просто дуже боїться війни». 

— І тут, — усміхається дорогою Дейв, — приходжу я. Допомога-допомога!

Британець переїхав в Україну 16 років тому. Одна з компаній мобільного зв’язку запропонувала йому роботу зі встановлення вишок. Непогана зарплата, оренда житла й цікаві відрядження — Дейв одразу дав ствердну відповідь. На момент переїзду був розлучений, але, каже, дуже вірить, що зміг залишитися хорошим батьком своїм трьом дітям. Дейв часто приїздив у Велику Британію до родини: розповідав, яка гарна в Україні природа, і казав, що ще ніколи не бачив таких відкритих людей, як тут. Цього, як йому видавалося і як досі вірить, було достатньо, щоб в Англії розуміли його мотивацію залишатись у Києві навіть після звільнення з місця праці. 

— Ну не зміг я повернутися, — розповідає, не відволікаючись від керма. — Ви називаєте це «по-до-ба-єть-ся». Мені подобається тут, так! Україна — це твоя країна, правильно? Але вона вже і моя. М-о-я! Відкриті люди, класна їжа, дуже гарна природа — все тут уже і моє теж. 

Після того, як завершився контракт із мобільним оператором, інженер Дейв узявся розвивати власний невеликий бізнес із виробництва світильників: торшерів, настільних ламп, бра і люстр. Зароблених грошей вистачало на оренду квартири майже у центрі міста, їжу і «кілька кухлів елю в гарній компанії». До повномасштабного вторгнення Дейв вів досить тихий спосіб життя і геть не скидався на того, хто одного дня опиниться на війні. 

— А ти ж не боїшся вибухів? — раптово запитує, коли ми вже в’їжджаємо під канонаду в Куп’янськ. 

— Боюся, — кажу спокійно, — хіба померти дурною смертю. Не хочеться, знаєте, щоб мамі привезли пакет і сказали: «Вибачте, але ми так і не зрозуміли, чого вона побігла на те мінне поле». 

— Ніхто не хоче помирати, — сміється, — але й ніхто не знає, де саме і що його «дожене».   

За тиждень після звільнення Куп’янська росіяни не пропустили жодного дня й весь час обстрілювали місто, зокрема з РСЗВ. Сили оборони України у відповідь гатили по них великокаліберною артилерію, і, хоч звуки «виходів» у рази приємніші за звуки «приходів», я за будь-яких обставин виберу «гнітючу тишу», а не «гуркіт бойовища». 

Натомість Дейв, здається, навпаки — завжди готовий бігти туди, де гучніші бої. І так, виявляється, думаю не лише я — після питань про страх, поки ще сидимо у бусі, британець зізнається: деякі друзі всерйоз називають його адреналінозалежним. 

— Але це не так, — запевняє. — Просто вони не розуміють, як можна так сильно ризикувати заради інших. А я думаю, що якщо ти вже опинився там, де опинився, то повинен бути зухвалим. Не ризиковим, чуєш? А зухвалим — готовим на вчинок. 

24 лютого, коли Росія напала на Україну відкрито, Дейв був удома в Києві. Він запам’ятав масовані розкатні вибухи — звуки роботи української ППО. І, хоч страшно було навіть просто від усвідомлення того, що діється, чоловік того ж дня почимчикував у військкомат. 56-річний, без бойового досвіду, та ще й не громадянин України — тоді у британця не було шансів потрапити до ЗСУ. Дейв із годину вмовляв військового комісара «подумати, друг», але полковник був несхитним — спровадив геть і ще й жартома попросив «поговорити зі своїми, щоб дали Україні нормальної зброї».     

— Я був роз-ча-ро-ва-ний, — протягує емоційно. — Розчарований! Дуже сумно. Ну 56 років — це ж не 80. Впевнений, що міг би пригодитися у війську. Але вже як сталося. Мабуть, я мав бути там, де є зараз. 

Голосний та жвавий, Дейв одразу ж відкинув образу на військкомат і, щойно повернувся додому, почав шукати інші способи допомогти. У перші дні після вторгнення мережа рясніла проханнями вивезти жінок та дітей, зокрема з Києва. І все б нічого, але в більшості закликів шукали не так водія, як авто — людей з правами виявилося більше, аніж машин. Дейв на той час не мав власного транспорту, але з кількості запитів зрозумів: стане евакуаційним волонтером. «Залишилося, — подумав тоді, — тільки знайти машину».   

У березні британець долучився до благодійників, які займалися транспортуванням нужденних. Спершу їздив чужими автівками, а трохи згодом, коли вже точилися бої за Сєвєродонецьк і Лисичанськ, отримав від інших волонтерів власний транспорт — мінібус, яким ми й примчали в Куп’янськ. 

Трохи підлатаний ззовні, всередині бусік виглядає трохи менш привабливо: над головою у водія, поруч на його сидінні і ззаду в салоні усе всіяно дірками від уламків снарядів. 

— Дісталося тачці добряче, — констатую. 

— Та й мені дісталося. Але найгірше — що тут загинула людина, — зітхає Дейв.

З модною зачіскою, в подертих та брудних джинсах, 56-річний британець раптом сходить на плач і довго не заспокоюється. Його плечі здригаються від ридань, але він не соромиться сторонньої людини — гірко і чесно плаче про те, чого не мало би статися. 

— Вибачте, я не хотіла…

— Все гаразд. Це твоя робота. Я розповім. 

Під час однієї з евакуацій на Луганщині Дейва трохи не туди завів навігатор. Чоловік вивозив з-під обстрілів кількох цивільних, на швидкості проскочив поворот і несподівано опинився в епіцентрі бою. Насправді бої точились тоді геть на всіх тамтешніх дорогах, але чоловік і досі вважає, що все могло б бути інакше. Зізнається, що не може позбутися почуття провини.  

— Я боявся не за себе, а за людей, яких евакуюю, — каже голосно. — Тому просто втискав педаль газу в підлогу й молився, щоб ми якнайшвидше вирвалися з того аду. Не збагну, як таке могло статися. Я був зобов’язаний довезти всіх, кого забрав. 

Насправді евакуація з лінії фронту ніколи не була спокійною пригодою, просто Дейву зазвичай таланило. Але того дня сталось інакше. Перед бусом британця розірвався, ймовірно, снаряд РСЗВ «Град». Його уламки прошили машину: один чималий вибив Дейву око, а другий — смертельно вразив цивільного чоловіка, який сидів одразу за водієм. Із шістьох людей у машині дивом не зачепило лише одну жінку. 

Друзі та рідні вмовляли Дейва сприйняти те, що сталося, як знак чи урок. І чоловік послухався — проте по-своєму. За два тижні після трагедії він знову сів за кермо буса. Одягнув на відсутнє око чорну пов’язку, отримав негласний позивний «Пірат» і дав собі клятву — «відкинути закиди друзів про адреналінщика» і, хай там що, їздити й далі туди, куди не потикаються інші благодійники. 

— І сьогодні, — б’є пальцями по керму, — буде не виняток. Ми зробимо реальну роботу — підемо пішки на інший бік річки Оскіл — у приватний сектор, де живуть люди, яких треба витягнути. 

Важко довіряти 

Якби мене запитали, чи бачила я колись відчай, — я би відповіла, що здибалася з ним на підірваному мосту в Куп’янську. Під безупинні виходи нашої ствольної артилерії, тут вимушено зустрічаються кілька різних світів. 

Ось під’їжджає військова автівка: з неї вистрибують двоє кремезних солдатів, хапають ноші з пораненим, накритим термоковдрою, і на руках переправляють його в реанімобіль. За ними сочиться смужка крові, й під час руху з ношей звисає татуйована чоловіча рука. Вона хитається зі сторони в сторону, це помічає один з армійців: «Братан, блядь, —  кричить він пораненому, — ти будеш жить! Зав’язуй з цьою хуйньою! Ми вже всьо. Зараз буде бальнічка». 

А ось, тут-таки, ледве плететься п’яний як чіп мужик років 50-ти. Смердючий і у брудному одязі, він із великим зусиллям пхає нав’юченого речами велосипеда «Україна» й голосно кричить у нікуди: «А у мого кума празнік! Дєнь рождєнія!».  

Трохи далі троє парамедиків у червоних жилетах із білим хрестом біжать назустріч старенькій, яка щойно вибралася з-під обстрілів й сіла з «кравчучкою» посеред мосту, бо стало зле. 

Десятки людей ідуть пішки, щоб здолати переправу, і знайти по той бік міста евакуаційний транспорт. Я ж мовчки стою в потоці чужих життів й щосили намагаюся зафіксувати у пам’яті цей ще один епізод війни, за який до скону ненавидітиму росіян. 

— Ви знаєте, куди нам іти? — запитую в Дейва, бо він тим часом упевнено направляється уперед. 

— У мене є адреси, — відрізає, навіть не дивлячись у мій бік. 

— То добре, що є, — не вгамовуюсь. — Але ж ми повинні мати якийсь план, розуміти, куди саме рухаємось. Раптом там замінована дорога чи ще щось таке. 

— Та все буде добре, друг! — кепкує. — Допомога-допомога! 

За мостом, куди ми спустилися й де починається залізниця та приватний сектор, після звільнення Куп’янська ще не працювали сапери й гуманітарні служби. Якби вони були — прибрали б тіла убитих під час зачистки росіян і відтягнули би тушки свиней, побитих осколками РСЗВ. Не впевнена, що британець усвідомлює всю небезпечність ситуації, але якоїсь миті він нарешті зважає на моє прохання дивитись під ноги і рухатися строго асфальтом. 

— Воно завжди так? — запитую. — Коли ви просто йдете за адресами, що знайшли в мережі, і навіть не знаєте, чи є там люди та чи треба взагалі когось забирати?

— А як ти хотіла? — різко спиняється і каже суворо вже звичною мені ламаною російською. — Щоб дізнатися, чи дійсно щось треба, — маємо прийти й запитатися напряму. Там же немає зв’язку, все досить швидко змінюється. Ми зараз робимо реальну роботу. Поки одні волонтери просто чекають, коли до них дійдуть люди, ми самі йдемо забирати нужденних. Допомога-допомога!  

Мобільного зв’язку в Куп’янську дійсно давно немає, онлайн-карти не підвантажуються; я довіряюся Дейву, і ми йдемо вперед буквально навпомацки. Вулиця, на якій розташовані всі три наші адреси, має понад сотню приватних будинків: одна частина з них тягнеться уздовж залізничної колії, інша — у глибині в сторону лісу. 

— Вибачте, — кричу першому ж чоловікові, на якого дивом тут натрапляємо.

— Ви б не могли нас, будь ласка, провести? — прошу, бо без нього ще довго блукатимемо. — Це Дейв, він — волонтер. Хоче евакуювати з Куп’янська місцевих. 

Чоловік округлює очі, здивовано розглядає нас, але погоджується. 

— Поки немає обстрілу, — каже, — ходімте, я проведу. 

Перша адреса — білена одноповерхова хата, зелені металеві ворота й чорнобривці побіля них.  Гупаю рукою у ворота, гукаю й підстрибую, щоб побачити бодай щось у дворі. Здається, тут нікого немає. 

— Це Дейв, я прийшов вас врятувати, — кричить щосили британець завчене українською. 

Цієї миті над нашими головами пролітає великокаліберна міна — зі свистом розрізає повітря й приземляється у приватному секторі, але з іншого боку. 

Дейв спокійно дістає мобільного телефона і починає запис: «Ми зараз біля будинку вашої мами, — показує номер дому. — Але тут нікого немає. Я кричав. Усе перевірив. Людей немає. Скоріше за все, мама вже виїхала. Не переживайте. Я запитаю про неї ще в інших волонтерів». 

Таких відео у британця назбиралося вже кілька десятків. За понад пів року волонтерської діяльності він евакуював із прифронтових зон понад сотню людей. Приблизно кожний п’ятий з тих, кого шукають родичі у мережі, вибирається з-під обстрілів ще до прибуття Дейва. І плюс-мінус кожен третій каже, що воліє залишитися вдома, — там, де триває війна, але й там, де відчуває себе потрібним. 

— Саме тому, — пояснює чоловік, — я і роблю зйомку. Важливо, щоб люди знали, що я дійсно дістався вказаної адреси, але їхні рідні або відмовилися виїжджати, або виїхали ще до мене. Інколи я навіть роблю відео із самими людьми — вони кажуть, що в них усе добре, що вірять у краще, а зараз просто немає зв’язку. Потім надсилаю записи тим, хто шукав своїх, і сподіваюся, що відео їх тішать. 

Наші друга й третя адреси розташовані за чверть години ходи звідси. Будинки друзів-сусідів — діда й дорослої сімейної пари — чи не єдині на вулиці біля лісу, які ворог зруйнував уже після деокупації Куп’янська. Про одинокого дідуся у мережі писала його племінниця, а чоловіка та жінку шукає їхня донька, яка багато років тому переїхала до Німеччини. 

— Є хтось? — стукаюся у хвіртку сімейної пари. 

— Та є, — долинає жіночий голос. — А хто це? 

Валентина та Сергій Ващенки одружені понад 40 років. Прості трудяги, вийшовши на пенсію, вони жили переважно з власного господарства і допомоги сина та доньки. Пенсію старалися вкладати у свій будинок — незадовго до повномасштабної війни замінили удома вікна на новіші пластикові і трохи підлатали стіни. Тепер від їхнього гніздечка залишилось менше половини — російська міна знищила майже все. 

Останні кілька тижнів Валентина й Сергій жили у підвалі. Ще до того, як окупанти зруйнували їхній дім, у містечку та на його околицях активізувалися перестрілки й бої. Обоє у спортивних костюмах і теплих кожушках, вони плачуть, коли Дейв каже, що приїхав, бо їх із Німеччини розшукує донька. 

— Я, — схлипує жінка, — нікуди не поїду. Тут і умру. 

— Валя, це наш шанс, не глупи, молю, — каже її чоловік. 

Дейв мовчки спостерігає, як подружжя не може домовитися між собою, і рівно цієї миті я вирішую взяти на себе відповідальність. 

— У нас немає часу, — кажу так суворо, як тільки умію. — Беріть паспорти, тварин і ходімо. Ви що собі таке надумали? Машина чекає за мостом. Зараз почнеться обстріл, і як ми, по-вашому, будемо до неї бігти? Люди чекають, ви зараз просто усіх підводите. 

Пані Валентина плаче ще дужче, тому я беру її руку й кажу, що тепер моє життя залежить від її вибору. «Ви ж розумієте, — нависаю, — що я вже нікуди не піду. Раптом прилетить зараз. Воно вам треба? Ідемо, кажу!».

Сивий невисокий Сергій тим часом забирає з погреба шкіряну сумочку через плече й хвилин за 10 моїх умовлянь звітує: «Ми готові, осьо документи тут». 

Рівно так само, строгістю, шантажем та балачками про машину, яка без нас не поїде, із сусіднього погреба ми забираємо й сусіда Ващенків діда Володимира. Усе відбувається водночас і швидко, і дуже повільно. Знову чую свист ворожих мін. 

Дорогою до підірваного мосту однією рукою тягну ледь притомного діда, іншою тримаю метиса такси на кличку Гром — улюбленого пса пані Валентини. 

— Ти будеш мене вбивати, да? Ростріляєш? — запитує дідусь і ледь-ледь робить наступний крок. 

— Боже, — злюся, — чого ви так думаєте? 

— А чого б оце дівчина тут лазила? Ще й з іноземцем. Стріляй мені в голову, що хоч роби — я Україну не здам. 

Шолом, бронежилет, важкенький пес і слова літнього чоловіка, який щиро думає, що ми будемо його вбивати, тиснуть на мене морально й фізично. Дейв ніби відчуває це, усміхається й сам заводить: «Люди не довіряють волонтерам, — веде, — бо на війні у принципі важко комусь довіряти. Але вони доїдуть до своїх і ти знатимеш, що врятувала принаймні три життя». 

***

На момент публікації тексту Сергій та Валентина Ващенки були у Німеччині у своєї старшої доньки, яка приїхала по них у Львів. Пса Грома, що від народження не мав жодних документів, з другої спроби пропустили за кордон: польські митники змилосердились і допомогти зробити Громові щеплення й документи, бо подружжя відмовилось їхати без собаки. Дід Вова живе тепер у рідної сестри в селі поблизу Куп’янська, де не було боїв. Він усвідомив, що я не хочу його убити, лише тоді, коли пересвідчився, що Дейвів бус везе його на територію, підконтрольну Україні. 

Окрім трьох людей, по яких довелося йти пішки, того дня 56-річний британець також евакуював іще десять куп’янців, які чекали на допомогу на автовокзалі. Квитки з Харкова в інші населені пункти України майже всім із них я придбала за власний кошт. Адже поза транспортуванням повноваження Дейва завершуються: він інколи допомагає людям з ночівлею та вечерею в Харкові, але не може покрити їхні дальші витрати. Попри те, що частина Харківщини досі у важких боях, з обласного центру не курсують безкоштовні евакуаційні потяги. У Харкові вимушеним переселенцям допомагають інші люди — волонтери, які співчувають своїм. Тим часом евакуація, за планом і без, триває. За різними оцінками, внутрішньо переміщених осіб в Україні зараз від 4 до 6,9 мільйонів.