Три монологи про інших

У видавництві «Човен» вийшла книжка «Війна всюди однакова», до якої ввійшли есеї про війну, написані хорватською письменницею та журналісткою Славенкою Дракуліч від 1991 року і до наших днів — часу повномасштабної російсько-української війни. Ці тексти викличуть у вас чимало емоцій і змусять задуматися, чому, досягнувши такого велетенського технологічного і наукового поступу, ми не можемо викоренити зі свого життя війну та вбивства.

Есеї Славенки Дракуліч описують серію воєнних ситуацій, побачених із «жаб’ячої» перспективи, тобто з точки зору звичайної людини. Тому героями книжки стають біженці, які намагаються освоїтися в чужій країні, де їм не раді; матері, надломлені очікуванням синів, які, можливо, і не повернуться; зґвалтовані жінки, які відмовляються мовчати; обставини, які перетворюють звичайних людей на жорстоких злочинців; медіа і їхня роль в осмисленні воєнних подій.

У партнерстві із видавництвом «Човен» та Lviv Media Forum, фокусна тема якого цьогоріч звучить так: «Після війни чи перед війною. Як цивілізації перемогти хаос?», публікуємо уривок із книжки — три монологи, в яких можна побачити водночас і весь жах війни, і всю доброту людського серця.

Примітка: будь-яка схожість із реальними подіями є невипадковою

І.

Міра В., 41 рік, мама Вериці В., 10 років. Візит до шкільного психолога

— Я знаю, знаю, чому ви викликали мене до школи. Вчителька каже, що Вериця за тиждень не промовила ані слова. Просто мовчить і мовчить. Домашні завдання регулярно виконує, коли вчителька викликає її до дошки, вона пише, але коли щось запитує, вона не розтуляє рота. Дитина оніміла.

Днями мені телефонувала вчителька, каже, що не знає, що з нею робити, і запитує, чому Вериця відмовляється говорити. А в іншому вона відмінниця. Я кажу їй: «Пані вчителько (я ледь не сказала «товаришко вчителько», як колись ми говорили у школі), вона і вдома не розмовляє. Ані що на обід, ані дякую, ані будь ласка — взагалі нічого! Ви освічена жінка, читаєте газети, дивитеся телевізор. Знаєте, що Веричиного батька заарештували, ви все знаєте». — «Ви маєте рацію, — каже вона, — я знаю про той випадок. Але Вериця мене хвилює, їй потрібна допомога. Бо якщо це триватиме й далі, їй доведеться звернутися до лікаря».

І це тривало і вдома, і в школі. Я кажу їй: «Верице, золотко, скажи мамі, що з тобою». А вона просто дивиться на мене своїми великими чорними очима, а потім йде, замикається у своїй кімнаті й слухає музику, голосно, надто голосно. Мені зрозуміло, що дитина в шоці й що я — а хто ж інший? — мала би пояснити їй, чому її батько в тюрмі. Я знаю кількох, які би мали там сидіти, але не сидять. Але от саме з нами сталася та біда.

Тільки я не можу їй цього сказати, думаю, це не пояснення.

Тому я сиджу на кухні та плачу. Моя дитина марніє, чоловіка забрала поліція, що з нами буде? Я не знаю, куди йти, до кого звертатися і чим я завинила перед Богом, що все це сталося зі мною?

Не маю розради, не допомагають роздуми про те, що було б, якби… Вибачте, ще трохи — і розплачуся. Я більше не можу. Я в розпачі. Скажіть, як їй пояснити, як? Що їй сказати? І як вона зрозуміє все, що сталося, адже вона дитина, народжена після війни?

Дякую за воду, мені вже ліпше.

Із чого почати? Від народження Вериці? З війни? Чи з того нещасного телебачення? У нас телевізор постійно працює. Він дивиться новини і спорт, я ті, як їх називають, мильні опери. Мала — мультфільми та музику, коли зробить домашнє завдання, звичайно. Того дня вони сиділи перед телевізором, насправді я поралася на кухні, коли почула, що починається фільм про Сребреницю. Я не звернула уваги, мені не до того.

Я хотіла би забути і війну, і Сребреницю, і все інше. Мій чоловік прокидається вночі й кричить весь спітнілий. Мені заледве вдається його заспокоїти. Коли я заглядаю в кімнату, він сидить на дивані, завмерши. Втупився в екран, ніби бачить примар. А там солдати ведуть якихось юнаків, п’ятеро-шестеро, зі зв’язаними за спиною руками. Придивляюся, і мені здається, що я бачу його, у якомусь строкатому мундирі, свого чоловіка! Але я не була впевнена, ще нічого не підозрювала. Дивлюся в телевізор, а потім на нього, його обличчя дивне, не кліпає очима. Тієї миті я впізнаю його голос, він лається, а потім стрілянина. Вони стріляють. Юнаки попадали на землю.

Найстрашніше для мене було те, коли я побачила, як він копає мертвого чоловіка, який лежить на землі, ще хлопчика. Потім він вимикає телевізор. «Мені кінець, курва мать», — промовляє він і хапається за голову. Я хочу взяти його за руку, питаю: «Чому кінець?» Він відштовхує мене дуже брутально, ледь не вдарив. А потім я обертаюся та бачу Верицю. І розумію, що весь цей час вона стояла біля дверей своєї кімнати й усе бачила. Стоїть так і дивиться на нас, бліда, як мертва. По її щоках котяться сльози.

«Верице, — кричу я, наче кличу її здалеку, — Верице!»

А вона стоїть за кілька кроків від мене. Після цього він підводиться і йде до неї. Вона гримає дверима перед його носом і замикається, я почула, як у замку прокручується ключ.

Тоді він люто починає гримати кулаками у двері її кімнати. «Відчиняй, — кричить, — уже відчиняй ті двері!» Я кричу: «Дай їй спокій, дай спокій дитині» і тягну його назад на диван. Я злякалася, що він поб’є її у такому страшному стані.

Чому він так штурмував двері, я не знаю. Певно, йому було неприємно, що донька побачила його по телевізору, я так думаю.

Тоді він знесилився, ніби раптом втратив усю міць. Упав на диван, як порожній мішок. Мені стало його шкода. Я взяла з полиці пляшку ракії, думаю, хай хлебне, піде йому на користь, може, заспокоїться. Він добряче хильнув із пляшки й закурив сигарету. І, їй-богу, я теж хильнула.

Сидимо так, п’ємо й мовчимо, що тут сказати?

Хтось рано-вранці подзвонив у двері. Ми знали, поліція приїхала по нього. Зараз він у тюрмі, чекає суду, ви це точно знаєте. Відтоді як Вериця подивилася фільм, більше не промовила ані слова. Я не маю наміру захищати чоловіка. Нехай сам себе боронить у суді. Але все ж… 

Вериця народилася 1995 року, після війни, восени. Ми приїхали сюди із Кніна, із Крáїни. Я біженка, втекла від «Бурі» [військова операція (1995), під час якої Хорватія відвоювала свою територію Крáїни, яку окупували серби — прим. видавництва], на останніх місяцях вагітності. Невдовзі мала народити. А він із Кніна виїхав раніше. Мій чоловік був капітаном ЮНА [Югославська народна армія]. А потім командиром в армії САО Крáїни [Сербська автономна область Крáїни]. Він раніше сюди переїхав і записався добровольцем, мабуть, у ті «Скорпіони». Не знаю, він мені нічого не розповідав, де і чим займається. Гроші надсилав регулярно. На що б іще ми жили? Він завжди був військовим, іншого заняття не мав. До «Бурі» я працювала у Кніні касиркою в універмазі.

Ми вже завершували дах хати, майже закінчили, ще трошки бракувало. А мені вже було тридцять років, з дитиною не було як зволікати. Ми розрахували, що війна має закінчитися… Ні, ні, я не могла там лишитися. Пізніше нам вдалося продати будинок якимось хорватам. Чесні люди, заплатили. Якраз стільки, щоб ми тут могли тіснитися. Якщо порівняти з іншими, то нам ще не аж так зле велося, вважала я ще тиждень тому. Перебував він із тими добровольцями недовго, може, рік. І все було б добре, якби не та передача. Якби Вериця його не побачила… якби всі його не побачили.

Мій чоловік — непогана людина. Я не кажу, він винен, він убив і повинен за це нести відповідальність. Тільки скажіть мені, як я маю пояснити дитині, яка народилася після війни, що була війна, а на війні вбивають людей? Якщо судити її батька — треба судити війну, принаймні я так думаю. Не всі війни однакові, наприклад, коли ти захищаєшся або борониш країну, мало би бути по-іншому.

А як так сталося, що її батько стріляв, убивав? Скільки інших вбивало, але їм пощастило, їх не знімали. Тепер вони мовчать, сидять по кутках, ніхто ніколи не дізнається, що вони скоїли…

Знаю, що ці юнаки були цивільними, а не військовими, і тому його мають судити. Кажу, я його не захищаю, неможливо виправдати розстрілу мирних жителів — деякі з них були ще неповнолітніми, кажуть. Хоча, коли я думаю про Крáїну, то вони також стріляли в нас, мирних жителів, ніхто не питав, хто цивільний, а хто ні. Я маю на увазі, що людині непросто зрозуміти, як почалася та війна, як це сталося з усіма нами. Як ці молоді люди, ці босняки зі Сребрениці стали нашими ворогами? Або як хорвати стали нашими ворогами у Крáїні. Що зробило її батька вбивцею? Чому вчителька їй не пояснить, вона б мала краще знати. Батько Вериці буде засуджений, а як бути з політиками, які це почали, і генералами, які це очолювали? Бачу, всі добре живуть, ніхто їх не арештовує. Ніби й не було війни. Але про це треба говорити, бо не може бути так, що винен тільки мій чоловік чи та сотня пішаків, яких можуть засудити.

Тепер я бачу, зле не говорити про такі речі. Ось, наприклад, знаю, як це було. Я народилася 1965 року й пам’ятаю, що інші — хорвати, босняки, албанці та бозна-хто ще — не були нашими ворогами, ми жили разом, ходили до школи, одружувалися. Але я не знаю, як сказати Вериці, що змінилося настільки, що її батько… Не можу, не можу більше говорити. Мені насправді легше, що його будуть судити. Нелегко йому було жити зі своїми мертвими, які навідувалися до нього ночами.

Але чому Вериця зі мною не розмовляє, я ж її мама? Та я ж не воювала, я не винна! 

Насправді я не знаю. Можливо, я винна в тому, що вона мовчить. Мій чоловік був військовим. На війні. Я нічого не питала. Схиляла голову і слухала його, політиків, начальство. Коли Вериця народилася, я сподівалася все забути. Який стосунок до неї має війна, думала я?

Однак тепер бачу, що має неабиякий. 

II.

Йосип П., 32 роки, неопубліковане радіоінтерв’ю

Я був добровольцем. Мені було сімнадцять років, коли почалася війна тут, у Славонії. Я тільки-но закінчив десятий клас середньої школи. Усі мої друзі з вулиці, із класу, всі записалися добровольцями. Думаю, що мені зоставалося, я не міг бути єдиним, хто залишився вдома. І це було якось дивно для мене, для нас усіх… бо ми росли разом із сербами, ходили разом до школи, чесно кажучи, ми навіть не знали, хто є хто, і не переймалися тим. Поки не заварилося…

Спочатку це було більше схоже на табір із бойскаутами. Ми не мали ані форми, ані зброї. Удень тренувалися з однією-двома рушницями, а ввечері поверталися додому.

Потім почалися справжні дії, справжня буча. Поки не вбили мого однокласника, я не розумів, що почалася війна й що таке війна.

Він першим із нашої групи загинув, його звали Лука. Він був худим, дрібненьким і якимось незграбним, погано бігав. Загинув у бою. Куля влучила в живіт. Ми витягли його в безпечне місце.

Ми стояли на позиції, шпиталь був далеко. Я сказав командиру, що відвезу його до шпиталю, що треба спробувати його врятувати, що це мій однокласник. Він наказав мені взяти автомобіль. Ми розмістили його на задньому сидінні «застави» й рушили, за кермом був старший тип з бригади, Дамір. Їхав, як навіжений, щоб якнайшвидше доїхати, а дорога вибоїста, авто стрибає. Цей мій Лука кричить, щоб дали йому спокій, що немає сенсу їхати до лікарні, він знає, що йому кінець. «Мовчи, бережи сили, поки тобі ще не кінець», — кричу йому.

Жахливо було дивитися, як він мучився. Блідий, як кажуть, мов смерть, піт стікав з чола, а кривава пляма на животі ставала все більшою… 

Через дві години ми приїхали до шпиталю. А він наполовину зруйнований. Якийсь молодий лікар, трохи старший за нас, одразу щось йому вколов, певно, морфін. Щоб не мучився. Подивився на рану і сказав мені, що немає сенсу оперувати Луку. «Він не має шансів, він стік кров’ю, — каже мені. — Ти сиди тут, біля нього, він довго не протягне»

Лука помер спокійно, просто заснув.

От тоді для мене почалася війна. Усе те, що раніше — танки, обстріли, поранені, загиблі, — було нічим! Бо поки я сидів у тому зруйнованому шпиталі і тримав Луку за руку, то відчував, як щось відбувається в мені. Як зростає мій гнів стосовно тих, хто це зробив. Його смерть змінила мене, остаточно змінила.

Пізніше мені й інші розповідали про те, як у них щось ламалося всередині, коли помирав хтось із знайомих — друг, родич, сусід. Спочатку людину охоплює страшна лють, їй здається, що вона вибухне, вона воліла би взяти гвинтівку або гранату й побігти до їхньої позиції.

За такими треба було наглядати. Раз чи двічі ми втрачали бійця намарне. Бо людина не з каменю, вона скаженіє, коли рушає, неможливо її зупинити.

Потім, після першої реакції, мене охопила якась байдужість. Насправді байдужість — це не те слово, а… не знаю, не відчуваєш нічого. Ніби ти вже не людина, а автомат. Ти перетворюєшся на машину для вбивств, це найгірше.

Я розповідаю тобі все це, власне, через Марка, щоб ти — а може, і я — зрозумів, як це сталося.

Марко, хоч і серб, був одним із десяти хлопців з нашої вулиці, які разом пішли воювати. Його найкращим другом був Анте. Одного разу Антених батьків, Анкицю та Мар’яна, — я їх добре знав — знайшли мертвими в їхній хаті. З перерізаними горлами. Не знаю, як і чому сталася та подія пізніше, — чи хтось сказав, що бачив Марка в будинку Анте, чи просто чув, що він там був… Одне слово, решта з нас сумнівалася, що Марко — вбивця. Хоча, коли я думаю про це сьогодні, то чомусь уже не такий упевнений.

Але зараз я все тобі розповім за порядком.

Пам’ятаю, того дня ми зібралися на руїнах нашої початкової школи. Випили, жартували… Тоді Анте голосно, щоб усі чули, запитав Марка:

— Ти мій найкращий друг?

— Звичайно, — відповів Марко.

— Ми виросли разом, як брати? — допитувався далі Анте. Тепер ми вже стихли і слухали. Це було якось дивно, неприродно, і ми чекали, що буде далі.

— Так, — Марко підтвердив.

— Ти сто разів обідав і вечеряв у моїй хаті? Ти пам’ятаєш, як переїхав до нас, коли твоя мама була в лікарні на операції?

— Звичайно, пам’ятаю, чого би мав не пам’ятати, — сказав Марко, вже нервуючись.

— Так чому ж ти зарізав моїх батьків? Як ти міг? — спитав його Анте.

На руїнах запанувала тиша. Ми всі дивилися на Марка. Ніхто не промовив ані слова.

Марко поглянув на Анте, а потім на нас, наче ми збожеволіли. На його обличчі спочатку було помітно здивування, а потім страх. Було вже добряче по обіді. Спека, сонце світить крізь розбиті шибки, повітря якесь важке.

Мені щось стиснуло в горлі.

— Це не я, — серйозно мовив Марко, дивлячись Анте прямо в очі. На це Анте підстрибнув і вдарив його кулаком у голову.

— Ти брешеш, — заревів він.

Марко витер рукою кров з уст.

— Мусиш мені повірити, я б ніколи цього не зробив, ми ж друзі, — все ще спокійно говорив він.

Але Анте, здається, ще більше розлютили його слова.

— Хіба мушу? Я нічого не мушу, розумієш, — заревів він ще голосніше. — Моїх батьків убили. Якщо їх не ти вбив, то, певно, це зробив хтось із твоїх!

Марко ще був спокійний, він усе ще намагався розмовляти, заспокоїти Анте, який був явно дуже збуджений.

Решта з нас утворили коло навколо них.

— Вони — не мої, ви — мої. Я воюю на вашому чи на їхньому боці? Як ти думаєш, як я міг убити тітку Анкицю і дядька Мар’яна, які були мені, як батько й мати? — запитав Марко.

І тут Анте розплакався. Він був таким високим, міцним, із поголеною головою, а розплакався, як малий хлопчик. І почав бити Марка кулаками і кричати:

— Зізнайся, ти їх зарізав! Визнай це! — він кричав, плакав і бив його наосліп. Марко мовчав. Не захищався. І пам’ятаю, мене це здивувало. Чому він не захищається, якщо не винен? Але тоді я ще не знав, що неможливо захиститися від того, що ти — серб.

Анте був нашим другом, але й Марко був нашим другом. Анте ніби зовсім здурів. Та і як тут не здурієш, я б теж здурів, якби знайшов своїх батьків мертвими, на підлозі, у крові.

— Зізнайся, — він захлинався сльозами, — зізнайся, я тебе вб’ю!

— Я не вбивав, — Марко теж плакав, — як ти можеш думати, що я міг це зробити.

Не знаю, скільки це тривало. Якоїсь миті Марко впав на землю. Він зрозумів, що справа серйозна, коли до Анте приєднався один із нас, потім ще один. Спочатку Томо почав копати його по нирках, потім Перо. Тоді ми всі накинулися на нього, ніби розум втратили, чи що. Я і досі не розумію, як це сталося. Мабуть, уся ця злість, безпорадність і страх, усе це виривалося з нас разом з ударами та агресією. Вся та глупа війна. Я плакав, інші теж плакали, я це пам’ятаю. І Марко ридав із закривавленою головою:

— Не я, не я, не я… — та його вже ніхто не слухав. Ми били його кулаками й копали ногами доти, доки його обличчя не перетворилося на криваве місиво. 

Тхнуло пилом, гаром, потом… І кров’ю. Я ніколи не забуду того солодкавого запаху Маркової крові. Раптом Анте зробив щось абсолютно неймовірне. Іноді цей образ повертається у спогади, і я бачу хлопців так, наче вони прямо переді мною.

Анте став над Марком, обома руками схопив його за нижню щелепу й різко смикнув. Вирвав її одним ривком. Мабуть, тієї миті він мав надлюдську силу. Марко видав якийсь дивний звук, схожий на зойк і стогін водночас, колись я чув, як подібний звук видавав поранений пес. І почув ще дещо — тріск кісток. Я запам’ятав цей звук на все життя, він був зовсім не схожий на всі інші звуки. Я бачив, як Анте тримав у руці відірваний фрагмент Маркового тіла. Марко булькав, задихаючись у власній крові, що сочилася із зяючої рани.

Ми залишили його в тих руїнах. Більше про нього ніколи не згадували. Невдовзі Анте загинув. Після тієї події він не заспокоївся і кидався в бій, тож дивом залишився живим ще аж місяць після Маркової смерті. Він уже мав проблеми з головою.

З нашої групи вижили троє. Ми бачимось лише випадково. А навіщо? Той передвоєнний час забутий, а війна…

Єдине, що мене мучить, це історія з Марком. Він не зізнався. Може, він справді не вбивав батьків Анте? Можливо, ми вчинили несправедливо, не повіривши йому. А він був нашим другом. Як ми могли? Просто тому, що він був іншої національності.

Ми ніби сказилися. Сьогодні мені здається, що війна — це як сказ. Тому я п’ю, п’ю і мовчу. Не знаю, що на мене найшло, чому я розказав тобі це зараз. Певно, це мусило вийти з мене, інакше я б задихнувся. А може, найкраще було б, якби я задихнувся. Кому до мене діло? Мені й самому до себе вже нема діла. 

III.

Фахрудін М., 55 років

Візит до соціальної працівниці, щоб подати заяву про усиновлення дитини

Пам’ятаю той день, 18 грудня 1992 року, наче це сталося сьогодні. Наше місто оточили сербські позиції, по нас били вдень і вночі, ми не могли вийти з дому. Ми сиділи як миші в норі. Не було ані їжі, ані бензину, ані ліків. Тієї ночі я чергував. Працюю у лікарні, обслуговую різне устаткування, щось на зразок механіка. Ремонтую дрібні поломки, якщо потрібно, розпалюю вогонь, щоб обігрівати, і так далі, хоча ми більше не палили, закінчилось вугілля. Спочатку я кидав дрова, а як опалити дровами такий величезний будинище? Потім уже й деревини не стало, люди вирубали все: дерева на вулиці, у парку, навколо школи й так далі.

Нагорі в палатах зимно, хворих накривали ковдрами, речами, полотнами якимись. Я теж приніс з дому кілька старих ковдр. Одного дня прийшла Муніба, наша прибиральниця. Деколи вона заходить до мене в підвал, приносить цигарку-дві, якщо має. Вони їх нагорі отримують, люди приносять лікарям і медсестрам, щоб подякувати. Ті теж діляться, що є — те є, молодці. Ми куримо, я її питаю, що там, вона знає, який лікар, яка медсестра чергує, чи лежить хтось зі знайомих. Тоді мого сусіда прооперували, йому ампутували ногу. Осколки зачепили його, я мав повідомити його дружині… І так Муніба курить та мовчить. Бачу — стривожена.

Питаю, як її чоловік, знаю, що в нього слабке серце. І дочка має якусь хворобу, по-жіночому, не знаю. Вона каже:

— Добре, всі добре, але й недобре! Фахро зле, — каже вона мені.

— Та стримайся, головне — вижити, такі часи.

— Ну, — каже мені Муніба, — їй-богу, страшні часи настали, коли мати покидає свою новонароджену дитину. Втекла, лишила її. Молода, ледве виповнилося шістнадцять, і сама дитина. Ніби без малого буде легше жити. А може, і так, як її винуватити? Але навіть киця не покидає своїх котенят, коли народжує, а доглядає за ними. Заходжу сьогодні в палату, бачу порожнє ліжко, а вона тільки-но народила. Питаю, де ж ця, часом не віддала Богу душу? «Та де там, — каже мені медсестра Нена, — втекла, сербська курва! Знаєш, той новий шофер, здається, він це робить за гроші, перекидає людей на сербський бік. Має зв’язки, нібито знайомий із сербським командиром. Однокласники. Певно, хтось заплатив за неї, щоб витягнути її звідси».

— І що, лишила дитину? — питаю.

— Хлопчику два дні, живий, плаче, голодний. То його віддали одній жінці, яка днями народила, аби його, бідаку, нагодувала. Добре, що та жінка ще в лікарні, але завтра виписується. Тепер усі роздумують, не знають, хто про нього дбати буде. Він замерзне, помре з голоду.

Ніхто з наших його не хоче. Мало того, що він сирота й байстрюк, та ще й сербський сирота й байстрюк.

Ось тут я, зізнаюсь, аж здригаюся. Щось мене сколихнуло, та ж жінка так просто не покидає своєї новонародженої дитини. І я кажу Мунібі:

— Ану відведи мене до неї, хочу подивитися.

— Чого ти на неї будеш дивитися, як якась баба, — здивувалася вона.

— Зараз ніч, ніхто не дізнається, послухай мене, — кажу їй.

Вона мене веде, заходимо в палату, зима, на вікні пластик, а дитинка спить та й спить, вся закутана.

— Нема на що дивитися, дрібненький, не більший за буханець хліба.

Дивлюся, стою, щось комбіную. Чого б нам із жінкою не взяти дитини? У нас дві дочки, вони вже великі. А цю сирітку нічого доброго не чекає. Чомусь те, що сказала сестра Нена, мене вразило і так далі. 

Зрання розпалюю вогнище, у хаті є якісь гілки та тріски, а потім буджу Аміру. Вона варить каву, ту Divka, ми ще мали запас, хоча скоро все закінчилося. Це не кава, але бодай пахне, дурить людину, тому зрання ми кавуємо, дотримуємося звичаю. Я їй кажу:

— Слухай, Аміро, в нашій лікарні є один слабкий хлопчик, мама покинула його і втекла до своїх. Він помре, якщо хтось не візьме його до себе, а люди бояться брати, він від сербки.

Вона стояла до мене спиною. Мовчить, щось робить, миє.

Бачу, думає.

— Замовкни. Війна, тяжко, нічого нема. А дитина багато чого потребує, — каже вона після тривалого мовчання. Вона не переймається тим, що дитина сербська, я її знаю. У моєї Аміри добра душа, м’яка, як вата. Коли вона повертається до мене, я бачу, що вона плаче.

— Скажи, як ми будемо?

Вона має рацію, думаю, але мовчу. Нас четверо в одній кімнаті в халупі, і всього два ліжка. Вимушене житло, мій будинок зруйнували.

— Та якось будемо, як ми, так і він, — кажу я їй тоді.

Але мушу зізнатися, мені було трохи страшно, думав, що скажуть люди? Питаю її:

— А ти не боїшся, що про нас скажуть люди?

— Та що б говорили, дитина є дитина, вона не винна, що сербка її народила. Гріх дозволити їй померти, це не по-людськи. Ми не можемо думати тільки про себе.

Моє серце зайшлося! Я обіймаю Аміру, ось так.

Наступного дня беру малого, у лікарні радіють, що позбулися його, але бачу, головами крутять, дивуються. Ну а вдома радість! Дівчата мої плачуть і сміються. Носять його, вже пляшечку купили, молоко варять. Малий махає ручками і сміється. Аллах, він такий малюсінький, а сміється, очам не віриш.

Я простягаю йому палець, а він стискає його, як чоловік. Приємно мені. 

— Будеш жити, сину, — кажу йому.

І ось через кілька місяців йому виповниться сім років. Росте як на дріжджах, веселе створіння. Його треба записати до школи, тому я прийшов. У школі кажуть, що я маю спочатку оформити документи, дитина має мати зареєстровані прізвище та ім’я батьків і все таке.

А люди як люди, говорили всяке. Мені казали, що я зрадник, босняк, а рощу сербську дитину.

Всяке говорили, що я — вар’ят. Один навіть плюнув у мене, так добряче. А дехто відвертав голову, коли мене бачив. Та й нехай, вони дурні, а не я. Яка різниця, хто його народив? Він дитина, «боже створіння», як каже моя Аміра. Вартує, щоб його ростили. Але мушу сказати, що є і приємні люди. Приходять до нас, несуть подарунки малому, їхні діти з ним граються, все як має бути.

От війна закінчилася, а він вижив. Дуже переживаю, щоб у школі діти з нього не знущалися. Але що я можу вдіяти. Таке життя. Головне, щоб був живий і здоровий.

Він для нас велика радість — Мехо його звати, як мого покійного діда. Ну, я хотів би його усиновити, якщо це можливо.

Було би зле, якби його якась інша сім’я пригледіла, ми ж його сім’я, правда?

Невідомий сусід: антологія з Південно-Східної Європи, 1997 рік

Колаж: Вадим Блонський