Танцюй, моє коханнячко

Оксана кружляє навколо вогнища. Фаєри миготять у її руках, пружне тіло вигинається в сутінках, волосся полоще вітер. Стихії танцю й вогню змагаються, поки нарешті зливаються в шаленстві енергій. Удалині виблискує осіння ріка.

Цей вечір відпочинку для своїх зафільмує хтось із друзів. Оксана похвалиться відео в соцмережах. І за це її вкриють ганьбою.

«Як ти можеш?! У тебе чоловік на війні!», «Танці не зупинять ракет!», «Для тебе немає війни!» — плюватимуться отрутою коментатори. 

Танцівницю і йогиню ці слова не образили. Все ж таки роки практик спокою і балансу. Але зачепили.

«Подумала: таких є багато — людей, які щось люблять. Але вони або не займаються улюбленою справою, або займаються, проте приховують. Як злочинці. А якщо не займаєшся улюбленою справою — це не життя, а пекло. Особливо зараз, коли будь-якої миті може прилетіти на голову, маємо цінувати кожну хвилиночку», — Оксана хоч і була впевнена у своїх поглядах, написала чоловікові на фронт. 

Одна гадка гризла їй голову: а раптом це вона так думає, а він — як оті тітки з коментарів. Мовчить, щоб її не образити, а сам вважає, що танці на публіку недоречні. 

Міркувала про стандарти щодо жінок, які стали дуже категоричними: волонтериш, оголошуєш збори на дрони чи автівки — ок, ти класна, ти молодець. У решті випадків — краще рот на замок. І головне — їх визначають чужі люди. Хтось, часто невідомий, оцінює твій вибір, дії, життя. 

Повна суперечливих думок, жінка чекала на відповідь. Її чоловік Сергій Степанчук присоромив кривдників публічно, написавши пост.

«Моя кохана дружина — тренерка і провідниця у світ танців та йоги. Нещодавно у неї була фотосесія, де вона танцювала та фаєрила. Виставила фото в інеті, і з’явилися людішки, які почали хейтити її. Нешановні зрадофіли, йдіть на … 

Вона танцює для МЕНЕ. Коли я бачу, що вона танцює і проводить людей у світ йоги, це означає, що вона живе. Що вона чекає на мене. І головне, що я на війні недарма.

Що вона не сам на сам із думками про довколишні жахіття, про маму в окупації, про доньку в іншій країні. Що вона на хвильку забула про війну. Можна з глузду з’їхати, якщо не можеш пройти це пекло без віддушини.

Тому танцюй, моє коханнячко, танцюй для мене та війні на зло… Не слухай нікого».

Приватні танці обов’язкові

Ми в Коростені, тут домівка Оксани й  Сергія. Він якраз у відпустці. Кафе, кава, бесіда. З кожною годиною вона стає відвертішою. Мої герої змінюються. Стають розслабленішими пози, відкритішими обличчя. І ось момент перетворення.

Переді мною — юна, жива-жива, смішлива пара, яка ніби недавно закохалася. Регочуться, торкаються одне одного, перебивають: «А пам’ятаєш?» — «Ні-ні, та не так усе було». 

17 років тому Оксана приїхала з Бердянська у столицю. Мріяла про велике місто, в якому на неї чекає щастя. Кинулася шукати роботу. Друг дитинства привів до агентства з продажу нерухомості.  Зайшла. Назустріч — міцний високий юнак. «Одна симпатична, інша геть не мій формат», —  провів поглядом дівчат Сергій. Не форматом виявилася Оксана. 

Далі втрапили вдвох на чийсь день народження, тоді на вечірку, і ще на одну. І одного вечора він свого шансу не проґавив. Стали зустрічатися. Оксана звільнилася з роботи, бо рієлторки з неї не вийшло. Поки шукала іншу, лишилася геть без грошей. Від безнадії вирішила влаштуватися в нічний клуб танцівницею. Сергія взяла із собою, щоб показав дорогу: Київ знала погано. Того мало водою не відливали, як зрозумів, що на Оксану чекає. Тим часом їй розповідали: «Приватні танці для клієнтів обов’язкові». 

Вийшла ошелешена: «Що думаєш?». 

«Звісно ж, ні, — відрубав Сергій,  — я б і чужу дівчину не пустив на таке».

Обрала його усвідомлено, навіть раціонально: торкнули риси характеру і чесноти, які рідко трапляються. «Таких динозаврів мало залишилося». Її підкупила його доброта, благоговіння перед жінками незалежно від віку, статку і статусу. 

Бачити світло

Сергієві було п’ять, коли мама народила йому сестру. Вона ходила на роботу, зачиняла малих удома. Сумно зиркав у вікно — друзі грають у футбол, а він скреготів зубами й чекав, поки сестра стане самостійнішою. Невдовзі звалили на руки двоюрідного брата, батьки якого працювали провідниками у  потягах. Що вдієш — носився і з ним. Хлопець уже вчився в технікумі, як знову довелося стати нянькою, вже для троюрідного брата. 

«Я сам  виріс у турботі. І  віддавати її — як дихати. Мене виховали так, що сім’я — це головне, ближчих людей не буває».

Оксанина родина  корінням з Росії. Бабуся дуже кохала діда, а він її «поколачивал». П’яний, на очах у трьох дітей. Мама розповідала про це дівчинці з інтонаціями: що тут такого? 

Батьки розбіглися, коли їй було два роки, й до Оксаниних шести тато не з’являвся. Нецікаво йому. Дбав про свій розвиток, він музикант. Тоді раптом увірвався в її життя: водив на ушу, займався з нею співами і грою на фортепіано, забирав на цілісіньке літо, вчив любити кожну стеблинку. Її серденько тануло. Далі знову раптово зник з її життя — як водою змило.

Оксана гнівалася. Оксана страждала. Оксана ображалася.

Минули роки. 

Після народження доньки якось вибралася до фітнес-центру. Там також  проводили заняття з йоги. Зазирнула й лишилася: зачепили за живе розмови з одним із майстрів: його відповіді були не книжними, не банальними, а глибоко співчутливими, проникливими.

Розмова зайшла про те, що в кожній людині є світло. Навіть у найтемнішій. І треба вчитися його розгледіти. Оксана не втримала запитання, яке її мучило: страшна історія про педофіла, недавно спійманого: «Як можна побачити світло в такій людині?» 

Відповідь шокувала: можна. Але треба мати такий рівень духовного розвитку, такі високі вібрації, які мало в кого є на цій планеті. Однак такі люди є.

Стала вчитися в цього йога пізнавати себе. А ще: захотілося  взаємодіяти зі світом інакше. Налагодити стосунки з деякими людьми і побачити їх в іншому світлі. Побачити світло в них. Зокрема, й у своєму батькові.

Забігаючи наперед: їй це вдалося. Вона пробачила. І вибудувала взаємини з ним, хоча далось це нелегко. Вже літній чоловік боявся, що від нього чогось хочуть. Квартири. Дачі. У ситуацію втрутився Сергій, який став одного дня на тестів поріг зі словами: «У вас є донька, у вас є онучка, їй потрібен дід». 

«Думають, що підкаблучник»

Коли років 15 тому Сергій переконував дружину, що росіяни рушать на українців війною і він піде битися, та дуже дратувалася: чому він так думає? Відповідав: цього вчить історія. Кожні сто років Україна і Росія зіштовхуються. І от ця війна стане останньою. 

Оксана сердилася: якщо ти такий українець, чому ж вибрав кацапку? Він сміявся, що перевчить її.

Вона дійсно не почувалася українкою: батьки — росіяни, і хоча всі й жили в українському Бердянську, у мами літературна російська, якої і доньку навчила, а українська — «то для селюків, для малограмотних». 

Коли Сергій привіз її після весілля у Коростень, ходила пхинькала. Тут і «тудою-сюдой», і «підожди». Суржик рвав її ніжний слух. А ще місто жахливо не сподобалося.  Наче застрягло у 90-х.  Його виправна колонія зі «злодіями в законі» горезвісна на весь колишній СРСР. Скажи десь у Тюмені, що ти з Коростеня, відразу: «Ааа, там тюрма». У місті й досі зберігся «муркаючий діалект», яким говорили блатні. 

Але Сергій з його позицією «боронити рідний край»  (і він боронив у 2014-2015 роках), єднання з собою і  з українською землею через східну філософію йоги сформували з Оксани українку. Зараз їй боляче спілкуватися з мамою-«ватницею», яка не розуміє, чому і за що воює її зять. Вона в Бердянську, дивиться вороже телебачення і виїжджати не хоче.

Донька Степанчуків, 15-річна Саша, уже кілька років навчається в польській школі. Оксана після початку великої війни жила то біля неї, то в Туреччині. Але влітку повернулась додому. Тут краще. Та й Сергію тепер є куди заскочити між переїздами. Поки домівка стояла порожньою, не хотів. А тепер там є та, яка відігріє душею. 

Зараз екватор його  двотижневої  відпустки, а він ні з ким із друзів не зустрівся. Все з Оксаною. «Думають, що я підкаблучник. А я просто люблю і поважаю свою дружину. Це не гріх», — сміється. 

Ми говоримо про Оксанину мрію — викладати танці та йогу.  Якщо другим вона зацікавилася дорослою, то танцювала з двох років. У школі вже навчала інших, і тоді ж зрозуміла, що це — любов на все життя. Але мама сказала: «Нічого викаблучуватися, йди вчитися на економіста». Ну що ж, танцювала для себе, коли всі йшли з дому. Самотня пташечка у клітці.

А потім подружка запросила в шоу-балет у Туреччину. Два роки Оксана спала вдень, а ночами: канкан, танго — програма кабаре. Блискітки, пір’я, гарні заробітки… Втомилася. 

Згодом із нею трапився Київ і агентство нерухомості. А тоді про її мрію почув Сергій. Побачив, як засвітилися її очі, коли вона йому довірилася. Очі захопленої дівчинки. І відчинив двері її клітки. 

Сергій вклав у бізнес коханої — студію танцю і йоги —  кошти, які відкладав на нове авто. В душі не був певен, що ідея спрацює. Почувши про йогу, знайомі крутили пальцем біля скроні. Священник не пускав прихожанок на заняття, бо «йога від лукавого». А Оксана не відступала. Проводила п’ять-шість занять на день, навіть якщо на них приходив один клієнт. З новенькими жартувала: «Вітаю вас у секті». І поступово, крок за кроком, атмосфера змінювалась, потягнулися люди. Коростень впустив у себе Оксану.

Війна навчила: що любиш — роби зараз 

2015-й. Повернувся додому  Сергій, який рік провів в АТО. До того терплячий, спокійний чоловік змінився невпізнанно: спалахував як сірник, без причини. Найбільше Оксана злякалася, коли той став кричати на доньку. Кричав і кричав, не міг зупинитись. Потім виходив, довго курив, вертався, лаяв себе і каявся. 

Ця агресія брала наді мною гору. Найбільше боявся, щоб не почати жаліти самого себе.

«Страшна штука, коли мужик, особливо той, хто приходить з війни, себе жаліє. Ниє, плаче, починає бухати й себе виправдовувати: “Я ж там був, я маю право”».

Оксана на той час уже кілька років практикувала йогу, перебувала в іншому стані. Збалансованому. І в їхніх стосунках виявилася єдиною дорослою. А що роблять люблячі дорослі? Мудро і терпляче направляють, вислуховують, підтримують. 

Сергій упорався. Багато майстрував з дерева, розфарбовував картини, зайнявся спортом. І потроху йогою. Не як духовною практикою, а фізичними вправами. 

Уже на великій війні, куди чоловік повернувся розвідником, чітко усвідомив, що хоче проживати кожну хвилину насичено. Війна навчила: що любиш — роби зараз. Занурюйся з головою, бо завтра може не настати.

Можна насолоджуватися кожним місцем, моментом, зустріччю. Це інший рівень життя, інший рівень стосунків.

«Ми з дружиною йшли до пізнання різними шляхами: вона через йогу, я через війну. Я зрозумів там: якщо є почуття і стосунки міцні,  то війна це все цементує. Виживуть пари, у яких сильний духовний зв’язок, спільні цінності. Кохання — сила, якої нічим не розірвеш», — впевнений Сергій.

«А ракети зупинятиму я»

Військовий  заступився за дружину публічно, коли її образили у фейсбуці. Хоча міг написати кривдникам особисто: мовляв, закрийте свої чорні роти.  Але подумав, що українці люблять публічно сваритися. Срачі, хайпи — наче наша національна риса. Когось зіштовхнути, позлити. Не встигло стихнути одне, як за ним з’являється інше, а публічної підтримки напрочуд мало. 

«Неважливо: моя дружина чи будь-яка інша жінка. Вони так за нас хвилються, а ще мають переживати, бо хтось забирає їхню радість». 

Пару підтримали друзі, клієнти, прості підписники, одна з них прокоментувала:

«Мій чоловік теж воює. І моє більш-менш нормальне, спокійне життя — це індикатор для нього, що вони (бійці) все роблять правильно. Він дуже тому тішиться. А наш друг приїхав із прифронтової. І сказав глибоку річ: у нас має бути більш ніж половина нормальних, які не бачили страхів війни . Тоді вони зможуть узяти за руку і витягнути тих, хто бачив».

Сергій додає ще одне послання хейтерам, які сердяться, що цивільне населення  живе як у мирний час:

«Мені легше, коли знаю, що з нею все гаразд. Її танці зупиняють мої чорні думки. Хай танцює, а ракети зупинятиму я». 

Оксана відповідає:

«Коли він ще воював в АТО, мій вчитель сказав: “Від твого стану, від твоєї практики залежить, як він там”. Я в тилу і хочу, щоб на передовій чоловік вловлював вібрації моїх думок, моїх чекань на нього, моєї сили».

Жінка уявляє це як купол, який розкривається над коханим. Біле осяйне шатро, під яким спокій, яким вона його наділяє. Під яким захист, яким вона його огортає. Під яким любов, якою вона його живить. 

Жінка бачить чоловіка. Вона бачить світло.