Як свистять ракети

 — З дитинства я памʼятаю тільки бомбосховище, — погляд Леоніда спрямований в землю, руки сперті на коліна. Він намагається видобути із закамарків спогадів забуте. 

Я б не дала йому й сімдесяти, але вицвілі сірі очі та гладенька шкіра на руках зраджують справжній вік.

Рік народження — 1937, місто Харків. 

Рік, коли в урочищі Сандармох НКВС за «антирадянську діяльність» і «терористичні настрої» розстріляв сотні представників української інтелігенції. Тоді ж у Харкові відкривали заводи, продовжували трамвайні колії, запускали тролейбуси, будували житлові комплекси. Як-от «Новий побут», у якому Леонідів батько за рік до народження сина отримав двокімнатну квартиру у новозбудованій пʼятиповерхівці. Як щирий комуніст.

Коли нацисти бомбардували Харків, Леонід із дорослими бігав на подвірʼя в укриття.

— Мені було всього 4 роки, але я не боявся. Рідні були поруч, — ніби заспокоює мене Леонід Бродський.

Своїм прізвищем завдячує місту Броди на Львівщині, звідки тягнеться його єврейське коріння. До Харкова, столиці Української РСР, Леонідові дідусь та бабуся переселились у 1920-х роках.

Тато ж був заступником керівника відділу у «горкомі», місцевому комітеті КПРС. Леонід його майже не бачив. Тато щоранку варив на сніданок манну кашу, ішов на роботу й повертався опівночі. Мама, Есфір, працювала бухгалтеркою. Більшість часу Леонід проводив із нянькою, яку безмірно любив.

— Усе добре в нас було. У Харкові лишилися фотографії, — каже.

Але 25 жовтня 1941 року німецька група армій «Південь» генерал-фельдмаршала Ґерда фон Рундштедта вступила до Харкова. Місто захопили нацисти. Леонідів батько, хоч і мав бронь від «горкому», пішов добровольцем на фронт воювати проти фашистів. 

Капітан саперного батальйону, армії 56-А, окремого інженерного батальйону номер 8. Був першим, хто отримав медаль за відвагу. Перед тим як покинути місто, Яків провів свою дружину, тестів та сина на потяг. Тоді в СРСР уже знали, що німці полювали на євреїв.

— Євреї, діти комуністів, мали виїхати з Харкова, — переповідає сімейну історію Леонід. — Восени 1941 року нас евакуювали. Це був листопад.

Якби не поїхали, сімʼю розстріляли б чи за підтримку комунізму, чи за єврейське походження. В евакуаційному потязі Бродські їхали майже тиждень і подолали три тисячі кілометрів.

— Нас обстрілювали, ми вибігали й ховалися, потім німці відлітали і ми їхали далі, — зі спогадів залишилися тільки відголоски. Вже у Казахстані Леонід, побачивши мамині сльози, запитав: «Що сталося?». Та схлипувала. Болить живіт, казала.

Однієї ночі Леонід крадькома підслухав розмову бабусі і дідуся. Вони навмисне розмовляли їдишем, бо так онук нібито не зрозуміє. Боялися сказати, що батько загинув. Та Леонід розумів.

Яків Бродський загинув у Краснодарському краю від німецької бомби. Похований у братській могилі разом із сотнями інших радянських солдатів. Його імʼя записане у книзі памʼяті радянських воїнів. Бродський Яків Мойсейович, народжений 1908 року. Завершення служби — 15 квітня 1943 року.

Швець

Дід Єрухим, а вдома — Єфим, був добрим майстром-чоботарем. Коли евакуювався з Харкова, похапцем захопив свої заготовки та інструменти.

— Завдяки йому ми вижили у війну, бо чоботи потрібні всім і завжди, — пояснює Леонід.

У Казахстані сімʼї виділили кімнатку у приватному будинку. Місто Щучинськ, Акмолінська область.

— Там були суворі зими та заметілі. Телятко могло віднести вітром. Утім, навіть посеред зими, при мінус 40 градусів, я все одно гуляв. У валянках.

Пʼятирічний Леонід ходив копати картоплю, чекав на бурякові оладки бабусі Хаї, які та смажила на печі, й одного разу навіть куштував рибу. Сімʼї видавали пайок за американським лендлізом.

— Памʼятаю, туди входив яєчний порошок, тушонка і цигарки «Camel». Правда, від жирових смужок у супі, яку робили з тушонки, я зеленів. Дід Єфим постійно працював. Якось зробив дружині мельника туфельки-човники й за це отримав скарб — мішок борошна. Так і вижили.

— Коли ми повернулися додому з евакуації, до нас теж приходили професори та доценти з проханням поремонтувати або зробити взуття, — пояснює Леонід. — Дід Єфим нас врятував.

Коли 29 серпня 1943 року Харків удруге звільнили, Леонідова мама, Есфір, поїхала з Казахстану. У їхній квартирі вже жили чужі люди. Кілька дзвінків та листів вирішили ситуацію, вона змогла заселитись додому. Але всі меблі, скажімо, навіть люстри, їм довелося відкуповувати в попередніх мешканців. Власні ж речі. За мамою повернулися бабуся Хая, дідусь Єфим та малий Леонід.

— В одній кімнаті в нас лежала картопля, в іншій — дрова, — згадує Леонід. — Дід з бабою клали дошки на ванну і там спали. А я з мамою ночував на залізній розкладачці. Пригадую, там стояла буржуйка, труба з якої виведена у вікно. Кухні не було. 

За планом комуністів у 1936 році, мешканці всіх будинків мали харчуватися в їдальні. Ніхто цього, звісно, не робив. Леонідова мама влаштувалася на роботу в парк Горького, де був і дитячий садок.

— Там біля садочка був сарайчик, повний куль та пороху. Мені було сім років, і ми там бавилися. Ви не дивуйтесь, тоді це нормально було. Стільки дітей підірвалося…

Найтепліші спогади з першого класу — булочки з цукром та ігри з хлопцями надворі. У кабінеті ж, де вчилися, вікна були забиті дошками.

Харків стояв у руїнах. Єврейське населення нацисти винищили. Згідно з наказом 14 грудня 1941 року, їх спершу переселили в бараки верстатобудівного заводу, а згодом розстріляли у Дробицькому яру. За даними Державного архіву Харківської області, тут загинули від 16 до 20 тисяч людей.

Єврейського у Харкові майже не залишилося. У 1949 році у Харківській хоральній синагозі створили спортивне товариство «Спартак». Мама не була вірянкою, а от дід — так. Мав свій талес і молився щодня. Коли синагогу закрили, євреї збиралися на молитву у приватному будинку.

— Вони ховалися, як і будь-які інші релігійні люди, — пояснює Леонід. — 

Не можна було хрестити дітей, вінчатись. Та коли ти віриш, то навіть якщо тисячу указів приймуть — усе одно віритимеш.

Коли у віці понад 90 років дідусь Єрухим помер, Леонід закрив йому очі. Обмив із товаришем та запросив євреїв прочитати поминальну молитву.

Чого людство не навчилося 

Закінчивши школу, Леонід вступив на маркшейдерське відділення у гірничий інститут. На моє прохання уточнити усміхається: «Це як геодезист у шахті». Працював на заводі, який виготовляв прилади для ракет, у лабораторії, керівником центру «Інститут метрології» і навіть у банку. У 1990-х для Леоніда почалася нова епоха. Мами не стало, Україна отримала незалежність.

— У Харкові ми вважали, що Україна  самодостатня, — каже Леонід, який все життя прожив у Радянському Союзі.

Управлінці високого рівня були українцями, і йому здавалося, що вони можуть повести країну у правильному керунку. Та наслідки перебудови, економічна криза й корупція зробили людей беззахисними.

— Наші мрії та сподівання просто розікрали, — нарікає Леонід. — На початку була ейфорія, а потім усі зрозуміли: виживай як можеш. Залишалася та ж радянська влада, тільки з українським акцентом.

Харків, від якого лише 40 кілометрів до російського кордону, був близьким до Москви як географічно, так і ментально. Леонід згадує, як у студентські роки вони з однокурсниками скидалися грошима і відправляли когось до Москви, щоб купити штани й помаранчі.

— Ввечері сів у потяг, зранку встав — уже в Москві. Це місто було на відстані простягнутої руки.

У те, що Росія нападе на Україну, Леонід не вірив. І дотепер не може осягнути трагедію 24 лютого.

— Хто? За що?! — надривно вигукує Леонід і супить брови. — Якщо ж навіть тут в Україні половина націоналістів, як ви стверджуєте, то що вони вас, чіпають? Вони націлили на вас зброю? Стріляють?

Леонід із дружиною мешкав у десятиповерхівці. Коли почали свистіти ракети, загуділа тривога — ліфт вимкнувся, аби люди не застрягли. 85-літній Леонід із дружиною мчав сходами девʼять поверхів униз, а потім угору.

Підвали — непристосовані, бомбосховища нема. Зрештою подружжя вирішило сидіти у коридорі та ванні, мовляв, там безпечно. Але звуки вибухів не давали спокою. Коли Леонід із Наталею пішли по продукти в універсам, щоб мати бодай якісь запаси, знов почалася тривога.

— Ми як ті зайці сиділи на підлозі і навкарачки пересувалися по землі. Чули вибухи неподалік, бо біля нас військове училище. А коли наважилися вийти, щоб добігти додому, над нами летіла ракета.

Жестами Леонід ніби розрізає повітря.

— Хто ти такий, що розпоряджаєшся долею незалежної держави? — обурено випалює. — Ми стільки років після війни боролися, щоб зберегти кордони. Ніхто ж не спокушається повернути Калінінград? Ти просто демон зла, Путін! Хто тобі дав право нищити долі людей? Ти нікчема, нікчема!

Мій сивочолий співрозмовник втомлюється від довгої розмови, руки кладе на коліна. У роздумах про війну порівнює дії Росії з націонал-соціалізмом і каже, що людство так нічого й не навчилося.

Леонід не хотів покидати рідне місто, але після двох тижнів під обстрілами подружжя таки взяло по сумці й поїхало на вокзал.

— Там був шалений натовп: жінки, діти. Люди спали просто на підлозі. Я не знаю, як ми сіли у той вагон, але якби ми взяли валізи, нам би просто обірвали руки.

Спершу їхали до Львова, потім до Берліна автобусом, а згодом до Франкфурта, де є велика єврейська спільнота. Леонід каже «ґемайнде», бо вже вивчив німецьку мову на початковому рівні А2.

У Франкфурті його поселили в готелі, де подружжя живе вже майже два роки. Єврейську спільноту Франкфурта називає сімʼєю — там потерпілим від війни надають психологічну допомогу.

Леонід кепкує з біженців, які крутять носом перед їжею, безкоштовно отриманою від німців. Каже, тут як у санаторії, і згадує часи, коли сімʼя жила в Казахстані в евакуації — «от тоді було важко!».

— Так я опинився в Німеччині. І в страшному сні не міг уявити, що двічі за життя втікатиму від війни. Спершу від фашистів, а тепер від рашистів.

Леонід і Наталя дотепер не оговталися від тих травматичних подій. На нервовому ґрунті Леонід захворів і тепер лікує рак. Щотижня проходить променеву терапію.

Хоч квартира на Салтівці ціла і Леонід був би радий повернутися, дружина — не готова.

— Може, я ще дитиною звик до бомбардувань, тому мені легше?

***

26 березня 2022 року монумент жертвам Голокосту у вигляді менори на в’їзді в меморіальний комплекс «Дробицький яр» був пошкоджений в результаті артилерійських обстрілів Росії.

Вихід цього матеріалу підтримала «Coalition for Pluralistic Public Discourse». Олеся Яремчук є стипендіаткою програми «Україна в європейському діалозі» від Інституту гуманітарних наук у Відні.