Свій до свого

Просту і красиву історію колишнього дніпровця, а нині — вашингтонця Віталія Дубіля можна сміливо вписати до хрестоматії зразкового волонтерства. За останні сім років він відправив до українських лікарень сім 30-тонних контейнерів благодійного медичного обладнання зі США вартістю майже 4 мільйони доларів. Надлишкове чи застаріле для сучасних американських медзакладів, воно є безсумнівним благом для сучасних українських — зношених і злиденних.

— Утім, наш гуманітарний проєкт «Підтримка лікарень України» — це у більшості випадків допомога українцям від українців, — зауважує Віталій. — У 2016 році, коли ми надіслали наш третій гуманітарний вантаж, у новинах писали: американські хірурги доставили обладнання на пів мільйона доларів українським лікарям. Чомусь українцям хочеться вірити, що якісь Мері Сміт чи Томас Петерсон із Бостона чи Сан-Франциско вирішили їм допомогти. Натомість 99.9% допомоги зі США надають українці або ж американці українського походження. Усі ті, кому болить за майбутнє України.

Власні гроші та вільний час 

Віталій Дубіль виїхав до американського штату Техас у 2008 році. Він народився й виріс у Дніпрі, де вивчав економіку та працював у сфері нерухомості. Віталій давно мріяв отримати освіту за кордоном, тому, коли переміг у Програмі стипендій ім. Едмунда С. Маскі (MUSKIE) від американського уряду, подався вивчати бізнес у Техаському університеті не вагаючись. Тодішня криза українського ринку нерухомості не сприяла амбітним планам хлопця. Закінчуючи навчання, він розумів: вертатися додому — не на часі. 

Згодом Дубіль отримав перспективну пропозицію у вашингтонському офісі Міжнародної фінансової корпорації — однієї з п’яти організацій, які входять до Групи Світового банку.

— Коли збирався на навчання, не розглядав варіанту лишитися і працювати в Північній Америці. Хоча нині впевнений, що все зробив правильно. Адже інакше мені не вдалось би допомагати десяткам українських лікарень, — пояснює волонтер.

Він вважає, що саме його досвід роботи у керівництві проєктами став вирішальним для успішного розвитку волонтерської ініціативи «Підтримка лікарень України».

— Це комплексний проєкт, який потребує грошей, часу, серйозного планування, координації та готовності йти до кінця. Не кожному вдається запустити й підтримувати щось подібне. За час волонтерської роботи я, певно, разів п’ять-шість спілкувався з друзями, які хотіли запустити схожі проєкти в інших країнах, як-от у Кенії, Грузії, Перу та інших. І якогось із факторів їм завжди не вистачало, — каже Віталій.

Він називає власне волонтерство роботою, адже насправді витрачає на нього більше часу, ніж зазвичай властиво волонтерам:

— Для мене це друга повноцінна робота, але на ній я не заробляю, а навпаки — витрачаю. Власні гроші та майже весь вільний час, — усміхається волонтер. — Але знаєте що? Не мені жалітися.

Другий фронт

З хірурга-трансплантолога Максим Кутовий перетворився на майже військового лікаря раптово. «Майже військового», бо не виїжджав на передову й не лікував на території воєнних дій. Проте від травня 2014 року всіх поранених прямісінько з поля бою везли до найближчих обласних медичних закладів. Так війна на сході прийшла і до Дніпровської обласної клінічної лікарні імені І. Мечникова, де працював Максим, — з брудними рваними ранами, змішаною із землею кров’ю та благаннями про допомогу хлопців, які вже не тямили себе від болю й жаху.

— Більшість хлопців, яких нам тоді привозили, були важкими саме тому, що їм невчасно надавали допомогу. Кілька днів залишалися пораненими на полі бою, після чого шансів на порятунок у них було значно менше, — пояснює лікар.

Якось після зміни Кутовому подзвонили — збирають усіх хірургів і травматологів, за пів години приїде автобус з Іловайська, багато важких. Того дня приїхав далеко не один автобус. Лише до їхньої лікарні привезли 150 поранених.

— Звісно, я бачив людей після страшних аварій, але то були поодинокі випадки. А тут їх привозять один за одним, хлопців 1990-1995 років народження, з важкими пораненнями, відірваними кінцівками, опіками. Це було страшно, — зізнається він.

Лікарня перетворилася на другий фронт, який тримали медики. Як і армія на сході, лікарі на початку АТО теж ішли у бій без належного озброєння. В арсеналі — застаріле обладнання та вкрай обмаль витратних матеріалів. Але з початком воєнних дій медикаменти, все необхідне для перев’язок та обробки травм, ба навіть рукавички лікарям почали привозити волонтери. Достатньо було надати список.

— Парадокс, але саме тоді ми вперше відчули, що працюємо наче в лікарні США, — згадує Кутовий. — Раніше нам доводилося рахувати ледь не кожну пару рукавичок, а тепер набори хірургічних інструментів, пов’язки, катетери були постійно під рукою. У лікарні вперше за три десятиліття з’явилося сучасне обладнання!

6 лютого 2015 року перший 40-футовий контейнер надійшов до Дніпра, який натоді перетворився на місто-шпиталь, бо саме туди доправляли найбільшу кількість поранених. Вантаж вартістю пів мільйона доларів команда волонтерів проєкту «Підтримка лікарень України» збирала й готувала спеціально під потреби Базового військового шпиталю та Лікарні імені Мечникова. Половину 26-тонного вантажу становило сучасне обладнання — ультразвукові та рентгенівські апарати, операційні столи та світло, ліжка інтенсивної терапії, крісла для пацієнтів, ходунки тощо, а другу половину — витратні матеріали для проведення операцій. Нагальність допомоги годі переоцінити, адже за два дні Лікарня імені Мечникова повідомила про надходження тисячного пораненого.

Доставці передував складний дев’ятимісячний процес пошуків партнерів, коштів і зв’язків. Утім, вже на початку березня 2015 року на сторінці благодійної ініціативи у фейсбуці з’явилось оголошення про підготовку доставки ще двох контейнерів для лікарень Дніпра й Запоріжжя.

Безкоштовне та безцінне

Кілька разів у нашій розмові Віталій Дубіль підкреслює, що належить до громади експатів, а не української діаспори. Експатами зазвичай називають людей, які мешкають і працюють у чужій країні тимчасово й не відкидають свого повернення на батьківщину. Дубіль вважає, що під час Євромайдану саме українські експати Північної Америки  найвідчутніше об’єдналися у різноманітні соціальні та благодійні ініціативи підтримки України.

Після того як в останню ніч листопада 2013 року на Майдані жорстоко побили студентів, під стіни Білого дому та посольств країн G7  у Вашингтоні почало приходити щоразу більше українців. Тут Віталій зустрів Павла Федоренка — українського експата із Запоріжжя, який уже впродовж 15 років мешкав у США. Чоловіки потоваришували, а згодом, коли на сході України почалася війна, вирішили якимось чином допомогти рідній країні.

Спілкуючись із дніпровськими рідними та друзями, Віталій часто чув про велику кількість поранених, яких звозили до прифронтового міста. У медіа дедалі частіше з’являлися тривожні повідомлення, що лікарні Дніпра не можуть впоратися з навантаженням. Медична сфера, що і до війни страждала від хронічного недофінансування, конче потребувала допомоги.

— Ми розуміли, що Україна ніколи не мала військової хірургії. Медицину потрібно було піднімати, притому негайно, — пояснює Дубіль.

— Павло ще за часів студентського стажування чув, що у США існують благодійні організації, які доправляють медичне обладнання по всьому світу. За цю ідею ми і вхопилися.

Невдовзі через знайомих друзі відшукали Дженні Мартін — американську волонтерку, що мала досвід ведення подібних проєктів і брала участь в організації доставки гуманітарної допомоги у Кенію та на схід України у передвоєнний період. Дженні порадила чоловікам співпрацювати з Project C.U.R.E — однією з найбільших у світі неприбуткових організацій, яка збирає надлишкове чи застаріле медичне обладнання поміж американських виробників і медичних закладів та надсилає його у країни, що розвиваються. Відтоді й дотепер Project C.U.R.E надає проєктові медичне обладнання для України.

— За американськими стандартами, медичне обладнання мають списувати після певного терміну, навіть якщо воно може ще довго служити, —пояснює Віталій Дубіль. — Усе обладнання перевіряють на повну справність. Більше того, ми також відправляємо спеціальні трансформатори, що адаптують американську електричну напругу до українського стандарту. Таким чином у лікарні надходить повністю готова техніка, яку відразу можна вмикати. 

Обладнання мусить бути не лише справне, а й потрібне. Тому медичний заклад заздалегідь надає власний список нагальних потреб, який Віталій узгоджує з постачальником. Project C.U.R.E перевіряє наявність і пропонує комплектацію для вантажу. Залишається, здавалося б, найлегше — завантажити й відправити безкоштовне, втім, безцінне обладнання до України.

Але, як виявилося, це — найважче!  Якщо колись задумаєте надіслати комусь з-за океану 30-тонний 40-футовий морський контейнер, знайте — на це потрібно щонайменше 22 тисячі доларів. 

1:25

— Друзі, продаю власні два квитки на «Океан Ельзи» у Нью-Йорку 17 жовтня. Всі гроші підуть на благочинний проєкт із доставки 40-футових контейнерів медичного обладнання у лікарні Дніпра, Києва та інших міст, — написав шість років тому на сторінці у фейсбуці Віталій Дубіль, запропонувавши аукціон. Найвища пропозиція за 150-доларовий лот — 500 доларів — стала першим надходженням до скарбнички волонтерів.

Лишалося знайти ще 21 500 доларів. Минулого року Союз українок Америки повністю профінансував доставку контейнера для Охматдиту у Львові та Житомирської обласної дитячої клінічної лікарні, а фонд «Друзі ЗСУ» з Торонто та добродії з United Help Ukraine шукали кошти на доставку для Ірпінського військового шпиталю та Житомирського реабілітаційного центру братів Кузьміних. Натомість тоді, на початку гуманітарної ініціативи, волонтерам без жодного успішного проєкту за плечима було скрутно. 

До збору коштів на першу доставку долучилися колеги, друзі, друзі друзів та безліч знайомих. З кожної хати нитка — сироті свитка. Влаштовували акції, продавали сувеніри у Посольстві України у США. Одним із великих меценатів проєкту став Юрій Дейчаківський — народжений у родині українських емігрантів лікар-кардіолог із Клівленда, Огайо — за останні два десятиліття пожертвував близько пів мільйона доларів на різноманітні проєкти допомоги Україні. Втім, здебільшого доводилося вкладати власні гроші. До прикладу, Павло з дружиною віддав на проєкт 5000 доларів від продажу авта.

— Коли збирали на наступні контейнери, до нас уже ставилися як до серйозних та надійних благодійників. Я неодноразово отримував відзнаки за благодійну діяльність, виступав на конференціях, розповідаючи історію успіху нашої ініціативи, — каже Віталій.

«Підтримка лікарень України» цікавила грантодавців та партнерів передусім завдяки феноменально вдалій моделі проєкту — кожен долар пожертви оплачує доставку медичного обладнання на двадцять п’ять доларів. Таким чином, завдяки відносно невеликим пожертвам проєктові вдається забезпечувати українські лікарні обладнанням вартістю в сотні тисяч доларів. 

До кінця 2015 року лікарні Дніпра й Запоріжжя отримали два нових контейнери медичного обладнання від «Підтримки лікарень України» вартістю понад мільйон доларів. Відтоді команда проєкту відправила до України ще чотири контейнери з обладнанням загальною вартістю понад 2 мільйони доларів. Наразі Павло Федоренко залишив активну роботу над  проєктом, Дженні Мартін займається перевіркою медзакладів-реципієнтів і погодженням списків необхідного для них обладнання, натомість Віталій контролює операційну роботу, стратегічний розвиток, а також зв’язки з партнерами та меценатами. У 2018 році до команди долучилися Сергій Семенцов і Марія Топоненко, які займаються моніторингом соціального впливу проєкту. Чоловік не скаржиться, адже завдяки досвіду більшість процесів систематизовано. 

— Не мені скаржитися, — вкотре повторює, відповідаючи на питання про вигоряння і втому. — Коли ми чуємо історії хлопців, які залишають маленьких дітей, роботу, йдуть на передову захищати батьківщину, сидять у мороз і спеку в траншеях, повертаються з пораненнями, то розуміємо — не нам скаржитися, що втомлені чи бракує грошей. Вони для мене є найбільшою мотивацією. Допоки є можливість — тягтимемо!

Razom

Сучасне медичне обладнання у 20 лікарнях Києва, Дніпра, Запоріжжя, Житомира, Ірпеня, Одеси та Львова має особливі наліпки Support Hospitals in Ukraine, за якими — самовіддана праця людей по обидва боки Атлантики й тисячі врятованих життів. Засновник проєкту Віталій Дубіль кепкує, що біля старого обладнання в українських лікарнях ще динозаври ходили, тож коли приїздить у лікарню імені Мечникова в рідному Дніпрі, щиро радіє.

— Я бачив доставлене нами обладнання в операційній. Проходить операція, ми дивимося крізь скло на наше світло, нашу лапароскопічну стійку, що дозволяє оперувати без розтину, наші електрофорези, діагностичне обладнання. Все працює і допомагає українським лікарям.

Два роки тому в Лікарні імені Мечникова прозвітували, що від початку війни поставили на ноги 3000 важкопоранених бійців і близько 5000 хворих і травмованих із зони бойових дій. Сьогодні, коли поранених стало менше, а лікарні повернулися до більш-менш звичайного, довоєнного режиму роботи, Дубіль із колегами вирішив не згортати проєкту. Натомість почали шукати нових партнерів, аби фінансувати медичні напрями, які наразі активно розвиваються в Україні, а саме нейрохірургію, онкологію, військову реабілітацію.

У партнерстві з іншими українськими організаціями їм вдається частково забезпечувати і дитячі лікарні, а також підтримувати медичні заклади України в умовах пандемії COVID-19 у співпраці з дружньою організацією Razom for Ukraine із Нью-Йорка. Віталій упевнений, що все тримається на здобутій за сім років довірі до проєкту — адже він некомерційний, максимально прозорий і не має жодних адміністративних витрат, бо жоден волонтер не отримує ані цента за власну роботу.

— У проєкт я вкладаю дві мети, — пояснює Дубіль. — Перша — це, очевидно, доставка медичного обладнання. А друга — поширення історії успіху гуманітарної ініціативи, реалізованої українцями за кордоном. Прагну, щоб їх ставало дедалі більше, натомість люди в Україні позбулися стереотипу, що, їдучи, українці забувають рідну землю. Можете бути певні — вони роблять величезну роботу.

Фото надані волонтерами проєкту «Підтримка лікарень України».

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]