Свайпни мене, якщо зможеш

— То де ви познайомилися? — запитує в кафе приємна брюнетка, що сидить навпроти мене, тулячись до свого хлопця. Мій же хвилину тому відійшов від столика.

«Скажемо всім, що зустрілись у бібліотеці», — оживає у голові фрагмент із вигадливих біографій сотень чоловічих профілів, які я гортала кілька місяців поспіль. Там точно була гарна легенда, яка тепер згодилась би для відповіді.

«Тільки наші баби можуть перетворити звичайний онлайн-додаток для знайомств на пародію з пошуком другої половинки», — писав у графі «про себе» зухвалий молодий чоловік, якого я так і не вибрала, або ж, як кажуть у «Тіндері», не свайпнула. Ці ж двоє подумають точно як він!

— Ммм, у «Тіндері»! — випалила я (однаково ж доведеться ніяковіти перед своїм хлопцем за неправду).

— О, дай «п’ять», ми теж! Разом уже 7 місяців — небагато, але все ж. А ви? — радісно реагує дівчина.

А ми — півроку. І невдовзі після цих посиденьок у колі друзів розійдемось. Але кожен із нас уже знатиме, як швидко втамувати самотність.

За кілька днів, оновивши фото, мій екс знову скачає собі «Тіндер». І я вслід за ним.

Київ у грі

Коли у 2014 році Ольга Мельник шукала собі тему для другого диплома, годі було уявити такий сценарій. Дослідниця медіа та візуальної культури вирішила вивчати «Тіндер» — тоді новий у наших широтах додаток для знайомств. У ньому, на відміну від традиційно-зашкарублого на той момент «Badoo», вистачало просто вказати своє ім’я. І, звісно, додати фотографії — саме від їхнього вибору залежить успіх у додатку знайомств.

Жодної вульгарщини — знімків без білизни тут не знайти. Зате вдосталь майстерних і не надто селфі, де видно обличчя або підкачаний прес, акцентів на престижних машинах або дорогих годинниках, кадрів із відпочинку в горах, на морі, у клубі. Трапляється, тлом служать вицвілі шпалери або зелень дерев. Усе залежить від мети. Для зареєстрованих у «Тіндері» українців вона особлива, свідчать дослідження Ольги.

Розробники задумували, що їхній додаток стане в нагоді тим, хто шукає пару на одну ніч. І справді: у США та Європі такий запит переважає. Але є й інші мотиви. Один із головних в Україні — знайти (а раптом!) свою половинку. У міні-біографії гордовиті українки та українці так і пишуть: «тільки серйозні стосунки», «я тут не заради сексу на одну ніч». Дещо недоговорюють.

Ольга опитала численних друзів-користувачів і з’ясувала: українки нерідко приховують свої справжні мотиви.

 — У нашій культурі ще не прийнято, щоб жінки відверто заявляли про бажання знайти тільки секс, — каже дослідниця.

Коли вона починала працювати над дипломом, сайти та додатки для знайомств вважали темою-табу в українському суспільстві. Мешканці Києва та його околиць там просто не сиділи! Жінка кілька разів на день відкривала додаток, змінювала геолокацію — а на екрані все одно лише десяток профілів. Та й ті переважно належали ласим на українок іноземцям.

У пошуках даних Ольга підбурювала користуватися «Тіндером» своїх знайомих із Європи та Америки. А заразом — і добрячу частину креативного класу Києва. Тепер напівжартома називає себе тіндер-євангелісткою: принесла благу вість про цю культуру в столицю.

Є й об’єктивні причини тіндероманії: популярність смартфонів, швидкий рух життя та зацикленість на кар’єрних успіхах. Нині киян у «Тіндері» сила-силенна. Всіх профілів й за тиждень не переглянеш.

Схема знайомства проста: виставляєш бажані параметри половинки — стать, вік, максимальну відстань від місця розташування, і один за одним переглядаєш профілі кандидатів. Якщо лайкаєш, то твій профіль випадає у списку кандидаток твого «обранця». Він не дізнається про сердечко, якщо не лайкне дівчини сам (хіба що має платну версію додатку з ширшими функціями). Екран радісно сповіщає: «Ви пара!». Лише тоді відкривається віконечко для чату.

«Привіт, як справи?», кілька компліментів, день-тиждень переписки, перша кава-чай-вино, а далі — як карта ляже. Хай там як, якщо ви відкриті до нових — ба навіть нетривалих і малорадісних — знайомств, «Тіндер» стане хорошим гідом у світі протилежної статі.

Я ж мала нагоду вивідати, чим дихають і чого сьогодні хочуть молоді чоловіки. І заразом спитати: а чому це більше на вулиці не знайомляться?

Будинок без дверей

«Якій дівчині сподобається хлопець, який будує власний будинок», — скаржиться мені у месенджері 27-річний Андрій.

Чому ж ні? Амбітний, далекоглядний, працелюбний і з перспективами.

«Хочеш, покажу тобі фото свого будівництва? — цікавиться хлопець. — Я трохи мрійник, але ось тут буде кімната для сімейного кінотеатру».

За кілька днів листування я знала про нього чимало: про його проблеми, невдачі, страхи, колишніх. А познайомилася наче з іншою людиною.

«Пішли бігом», — заледве привітавшись, незачесаний та невиспаний Андрій тягне мене їсти японський рамен. Розповідає, як уранці заробив кілька баксів. У нього важкі робочі будні, колегам без нього не обійтись. Його гардероб — двоє штанів та сорочок. Заощаджує заради будинку. Нервове посмикування прозирає у всіх рухах Андрія. І матюки, багато геть недоречних матюків.

Запитую, чи любить подорожувати.

— Як можна подорожувати, не маючи власної квартири?

— Мабуть, ти мрієш добудувати будинок і кудись поїхати?

— Ні, звичайно ж. Потім збиратиму на квартиру.

— Навіщо тобі ще квартира?

— Взагалі-то я хочу п’ять. Знаєш про пасивний дохід? Не працюєш, а гроші за оренду крапають. Не заспокоюсь, поки цей гаманець не буде таким завжди! — Андрій шпурляє на стіл свій роздутий, але страшенно потріпаний, розлізлий гаманець.

— Але ж тобі вже буде як мінімум за 40. І тільки тоді побачиш світ, а може, і зрозумієш, як багато проґавив, — обережно веду далі, наче й не бачила того жесту.

— Тю, я й тоді нікуди не поїду. Валятимусь на дивані…

Попри це, ми ще багато годин гуляли Трухановим островом. І навіть іще раз зустрілися.

Утретє він запросив мене додому, в Бориспіль. Ні, не спокусити — у таких справах Андрій обов’язково вимагає довідку від гінеколога, якому довіряє.

 — Не хочу розмінюватись на прогулянки й кафешки. Треба, щоб ти відразу знала, як я живу. І була поруч.

Так багато дітей

Айтівець Олександр спочатку сказав, що йому 22. У «Тіндері» написано, що 24, — щоб потрапити на очі старшим.

Насправді йому 21. Я, 25-річна, замислилася: «Про що говорити з іще донедавна неповнолітнім?».

Та з ним виявилося страшенно цікаво. Ми зустрічаємось якраз після викриття його обману — невдовзі після дня народження. Він не хоче розказувати, як усе пройшло. Заводить про екзистенційну кризу. Дуже високий, красивий, привітний, трохи сутулий. Та коли дивишся в його очі 35-річного чоловіка, то розумієш: він знає, про що каже.

— Що не подобається у дівчатах мого віку? Вони непристосовані до життя. Часто говорять про маму й ніде не працюють.

Сам Олександр, студент-математик, працює з першого курсу. Саме тоді вирішив разом зі своєю дівчиною винаймати квартиру. Довелось крутитися. Так і почалось: пари-робота-дім.

У «Тіндер» прийшов через три роки: шукати нові стосунки.

 — Не дуже вмію знайомитись у реальних обставинах, та й це не завжди можливо. Жінки то в компанії інших жінок, то у смартфонах.

В Олександра за плечима — зо 15 побачень. Сам дивується, але три дівчини опинились у його ліжку на першій же зустрічі. Ще декілька «здалися» пізніше. Може, частково через це стосунки і не зав’язалися. Але не тому, що ці тіндерівські дівчата були, як би хтось міг висловитися, «легкодоступними»:

— Погано розумію, що таке легкодоступна. Дівчат із дитинства до такого привчають, а потім півжиття соромлять за те, що вони не можуть так просто, як чоловіки, задовольнити свою потребу в сексі. Це такий спосіб контролю та маніпуляції.

Хлопця дивує інше: шаблонність, пасивність, нездатність підтримати розмову та до самокритики. «Тіндер» більше не надто його вабить:

 — Спільнота загалом адекватна, але так багато дітей — від 16 і до 30.

Фастфуд-стосунки

«Спочатку це був просто код, але якби я тільки знав, куди він мене заведе…» — підписав свій профіль 26-річний русявий програміст в окулярах.

І я повелася, строчу вночі повідомлення:

«Слухай, а що за код?»

«А я і сам не знаю!»

«То нащо писав?»

«Не знав, як бути. Мій брат щоп’ятниці приводить собі якусь нову дівчину з «Тіндера». А в мене нічого не виходить. Я писав їм «привіт». Писав «привіт, як справи». Мовчать. Я навіть спробував «привіт, покажи сіськи»! Дехто відписав — думаю, скачали картинки з гугла.

Потім подумав: а на що би повівся я? Що б такого написати, щоб дівчатам самим було цікаво мені писати? І придумав цей код! І що ти думаєш? 150 «свайпнули» за тиждень! І купа, купа повідомлень.

Я запросила Дмитра на зустріч сама — цікаво ж. Сказав, що поліземо на Замкову гору. Узяв мене за руку й повів крізь сніг і лід на вершину — він так «перевіряє на витривалість» нових знайомих.

Виявляється, бавиться легкими наркотиками. Схематично креслить мені на снігу їхню класифікацію та властивості — весело. Ще Діма пише книжку — насправді талановито.

«Та я вже зараз, за п’ять хвилин буду!» — вигукує своєму другові по телефону, купуючи після прогулянки нам обом каву.

Жвавий, розумний, комунікабельний — із дівчатами не мало би бути проблем. Якось в універі пішов на марафон «сліпих побачень», де за кілька хвилин мав фантастичний успіх — отримав усі десять можливих телефонів дівчат. І нікому не подзвонив.

І з «Тіндера» до мене ні з ким не гуляв. Та й не листувався особливо.

 — І взагалі треба видалитись. Питаєш, що шукав? — задумався. — Якби ж тільки знав!

А дослідниця Ольга Мельник знає навіть приблизну кількість таких «незнайок» — їх до п’яти відсотків у додатку. Просто граються і не шукають там нічого.

Тренер з особистісного росту та соціальний технолог Дмитро Вольф, який, з-поміж іншого, десять років проводить у Києві пікап-курси для чоловіків, висловлюється різкіше:

 — У таких додатках люди переважно тішать своє еґо. Ось сподобалася дівчина 150-ти хлопцям. І їй зовсім не хочеться з ними спілкуватися, пізнавати їх, ходити з ними на побачення. Того, що її лайкнули, достатньо, аби закрити додаток і знову зайти туди через три дні, коли знову захочеться почухати своє еґо.

Останні п’ять років спеціаліст помічає ще одну негативну тенденцію: фастфуд у стосунках. Щоб із кимось познайомитись, більше не треба довго збиратись, фарбуватись, кудись їхати та усміхатись. Зараз це можна робити у шкарпетках, на дивані, з піцою.

 — Соціальних контактів більшає, а їхня глибина — падає. Наситившись кількістю, люди тут же, пропустивши етап пізнавання одне одного, вимагають якості. Виникає ілюзорне відчуття, що всі навколо якісь поверхові, «недороблені», — пояснює Вольф. — Люди хочуть бути абсолютно впевненими, що саме це знайомство приведе їх у довгі й щасливі стосунки. А досліджувати — бояться.

Мій найгірший стендап

Якоїсь миті мене почали непокоїти профілі з підписами «перший не пишу», «на побаченнях не плачу», «каву купиш сама» і пихате — «нікого добиватись не збираюсь».

27-річний Валерій випромінював упевненість. Тамада, ведучий, комік — на всіх своїх сонячних фото з мікрофоном та усміхається. Запросив разом піти у паб на стендап-шоу, де він виступатиме. Зустрінемось уже там, мовляв.

Дзвоню — запізнюється. Взагалі й не планував приходити вчасно. І уявлення не має, де у заплутаних провулках знайти цей невідомий йому паб. І що столик там треба замовляти завчасно, інакше сидітимеш на якомусь ослінчику, з одного боку затиснута куртками, а з іншого — людьми.

В очікуванні кавалера я провела 40 хвилин.

Та було весело — коміки виступають, люди заливаються сміхом. У когось дебют. Симпатичний молодик поруч розповідає мені, хто є хто. Не буду ж надзвонювати Валерію що п’ять хвилин із вигуками — ну і де ти? Зрештою, він знає, що чекаю.

І тут з’являється хтось схожий на нього. Маленький, невпевнений, лисуватий. Стоїть менше ніж за метр від мене. «А може, це й не він?» — подумалось.

Хлопець вставляє у вуха навушники і починає нервово походжати з боку в бік. Зиркаю в телефон: жодного дзвінка чи смс. Але ж він знає, що я чекаю!

За кілька хвилин усі сумніви розвіюються. Коли ведучий називає знайоме мені ім’я та прізвище, хлопець поруч відгукується! Скидає навушники й біжить на сцену:

— Привіт усім. Вибачте, я так хвилювався перед виступом, що десять разів прослухав його щойно в навушниках.

Це перший жарт у його програмі. І, здається, найдотепніший. У залі тихо.

Виступ, який за регламентом мав тривати три хвилини, скінчився за півтори.

 — І це все? — запитує спантеличений ведучий.

Та Валерій, задоволений собою, вже сходить зі сцени й поспішає натягати куртку та шапку. Стоячи біля мене. Я не з гордовитих, просто було цікаво спостерігати за ним і його поведінкою — а що ж буде далі?

Він іде геть. І я теж — із відчуттям найгіршого «побачення» в житті. Слідом вибігає мій симпатичний співрозмовник, щось розповідає про себе. Не слухаю — невже я настільки краще виглядаю на фото, що в житті йому навіть не захотілось підійти?

І все б обійшлося нападом комплексів, якби не ранкове повідомлення від Валерія:

«Привіт. Учора була в пабі до кінця вечора?»

«Весь вечір стояла біля тебе».

«Ого, справді? То будеш багата! А з мене компенсація — куплю тобі каву!»

Невід’ємна частина жінки

Хто ж винен: я, бо не нагадала про себе дзвінками, чи він — бо чи забув, чи засоромився витягати мене з компанії або бодай дати про себе знати?

Більшість чоловічих меседжів а-ля «пиши мені сама» з’являються після кількох невдалих побачень, переконана Ольга Мельник. Сходив на кілька побачень і зрозумів: усе було заради того, щоб випити каву чи поїсти на дурняк.

Якось подруга скинула їй скриншот повідомлення, де іноземець розписував, що хоче знайти собі українську подругу або навіть дружину, проте постійно зіштовхується з меркантильністю.

Моїй подрузі-стюардесі такі історії теж знайомі. Буває, скупчуються дівчата разом на борту — і нумо розповідати про свій досвід у «Тіндері»: а він мені те купив, а я його на ось це розвела. Доходить до комічного: «Слухай, а можеш мене зараз підмінити? Там «мій» сидить, а я йому відмовила!»

Ольга Мельник не помічала такого, щоб дівчата в інших країнах були настільки меркантильними. Можливо, частково через це на Україну не так сильно впливає американський тренд, пов’язаний із рухом MeToo.

 — Українки ніколи не будуть реагувати на чоловіків так, як американки. Надто вже вкорінене наше ставлення до чоловіка як невід’ємної частини життя жінки — і її цілковитої від нього моральної, фізичної та матеріальної залежності, — пояснює дослідниця.

Фахівці погоджуються, що глобальні тенденції, які ставлять під сумнів жіночу залежність та чоловічу ініціативність, з роками все ж почнуть проявлятися в Україні. Та принаймні до Норвегії, де часто працює Дмитро Вольф, нам іще далеко. За його словами, там дівчата настільки емансиповані, що серйозно налаштовані подати на хлопця в суд лише за те, що той допоміг зняти валізу з полиці в літаку. Мовляв, так він показав слабкість і нерівність власниці.

У Норвегії саме дівчата частіше ініціюють знайомство із сексуальним підтекстом, бо якщо так зробить чоловік, то це можуть розцінити як домагання. І довести справу до суду.

 — Натомість чоловік за таке в суд ніколи не подає, — каже Вольф. — Не зацікавлений.

Як у першому класі

У бік Заходу нам далеко ще й тому, що коли заходить мова про знайомства, то ми досі однією ногою в заляканому СРСР.

— Там, де люди боялись одне одного, де навколо доноси, кримінал, де все тільки по знайомству, де пильнує НКВС, сексу не могло бути, — каже Дмитро Вольф.

Водночас за тисячі кілометрів від колючих дротів чоловік помічає жінку в кафе, на вулиці чи у транспорті, підходить, знайомиться і тут же називає час і місце зустрічі. Ця культура далеких 70-х досі притаманна Європі та США.

Та жителі Східної Європи й колишніх радянських республік не встигли її засвоїти, узявшись похапцем за онлайн-інструменти.

Майже половина аудиторії на пікап-курсах Вольфа — молоді чоловіки, які не знають, як поводитися. У школі, університеті чи в сім’ї їх не вчили, як знайомитись та зав’язувати розмову. Єдиним джерелом інформації, за словами тренера, залишалось кіно — з його ілюзорними картинками. Тепер так само невідомо, як поводитися на сайтах знайомств.

Те, чого Вольф навчає цих молодих людей на своїх курсах, він сам називає «вінегретом з психології, етикету, соціології, стратегій поведінки та сприйняття». А ще є багато практики — це коли хлопці — поодинці або ж разом, але на певній відстані — ідуть знайомитись у місто.

Дівчата реагують по-різному. З досвіду Вольфа, здебільшого — огризаються, бурмочуть «я на вулиці не знайомлюсь», ігнорують чи перелякано проходять повз.

Іноді хлопці виявляють наполегливість та кидають репліку на зразок: «Тобі важливіше місце чи емоції, які в тебе викликає людина?». Деякі дівчата зупиняються.

Одній норвезькій першокласниці сподобався хлопчик. Вона діловито взяла його за руку та почала скрізь із ним ходити. На якійсь перерві вчителька покликала хлопчика на бесіду:

 — Якщо тобі не подобається, можеш про це сказати. Але правильніше зауважити, що тобі не до душі поведінка дівчинки. Якщо ж приємне таке ставлення, то навіть краще цим поділитися.

З дівчинкою провели подібну бесіду.

Вольф, свідок цієї ситуації, не уявляє, щоб така розмова могла відбутись у стінах української школи.

Рулетка

Та 23-річна Вікторія навчилась цьому всьому сама — у «Тіндері». Якщо за три роки в Києві з нею, привабливою рудоволосою журналісткою, намагались познайомитися максимум двічі, то з додатком за лише перші два місяці дівчина відбула понад 50 побачень. Знайшла своє, щоправда, лише у двох-трьох чоловіках. Але навчилась у цьому марафоні чимало.

Казати «ні», коли в перші півгодини розуміла, що побачення провальне. Та водночас — брати на себе ініціативу, коли бачила, що людину просто треба підштовхнути.

Зацікавлювати собою — і не тільки живими фото, а й змістовними розповідями. І зрозуміла, що з відтінками поведінки від «заплачу сама» до «я створена, щоб мені дарували мільйон троянд», далеко не заїдеш.

Не брати близько до серця чужі непродумані слова. Не застрягати на діалогах, які глохнуть після відповіді на питання «Як твої справи?».

Навчилась уникати токсичних людей і зупиняти тих, хто надто багато розмовляє і не вміє слухати. Бо хтось прийде до них після тебе і теж страждатиме.

 — «Тіндер» — це рулетка, — говорить Вікторія, але тепер уже без тіні розчарування.

Ще б пак, адже саме вона в неї — виграла. Поспішає від мене до свого нареченого Артема, гублячись серед сотень незнайомців на станції метро.

[Матеріал створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]