Суд над книжкою

UPD. Зранку 19 жовтня Дарницький районний суд частково задовольнив скаргу Віктора Медведчука і заборонив розповсюджувати книгу журналіста Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса».

Перед Дарницьким судом — понад сотня людей. Вони прийшли підтримати Вахтанга Кіпіані, головного редактора видання «Історична правда» і автора книжки «Справа Василя Стуса», що минулого року вийшла друком у видавництві «Vivat». Аналітику автор подає лише в десятій частині книжки, все решта — 700 сторінок архівних документів КДБ. 

2 жовтня 2019 року Дарницький районний суд Києва розпочав розгляд справи за позовом Віктора Медведчука — колишнього голови адміністрації Леоніда Кучми, нині очільника проросійської політичної партії ОПЗЖ й кума Володимира Путіна, а в радянському минулому — адвоката поета, громадського діяча і дисидента Василя Стуса. Саме Медведчук у 1980-му році відмовився від спроби захистити Стуса, і зрештою той опинився в таборі, де за п’ять років помер. Тепер Медведчук подав позов — просить захистити його честь, гідність та ділову репутацію, спростувати недостовірну інформацію та заборонити розповсюдження книжки.

Відповідачів у справі троє: автор і упорядник книжки Вахтанг Кіпіані, видавництво «Vivat» та власне друкарня — ПП «Юнісофт». Веде справу суддя Марина Заставенко. 10 липня відбулося чергове засідання. Воно могло б бути фінальним, але суд не встиг ухвалити рішення у справі. 

Піар мимоволі

«За дві-три доби були викуплені місячні запаси книг — у самому видавництві «Vivat», у книгарнях «Є», та й усюди, де книжку продавали, — написав у Facebook Вахтанг Кіпіані за два дні після суду. — Вчора я надіслав останні замовлення і залишився з єдиним власним примірником. Книгу буде знову додруковано!».

Перед тим представники видавництва жалілися у соцмережах, що засідання лишаються без уваги медіа — мовляв, на них приходять самі лише проросійські канали. Цей закид спричинив неабиякий ажіотаж у день наступного розгляду справи не лише серед медійників, а й серед активістів: якби поруч опинився іноземець, міг би вирішити, що Стус — рок-зірка. Зображення поета мерехтіли на футболках, плакатах, екоторбах, неначе сам Стус спостерігав за мітингом. 

Активісти скандують: «Медведчук — під арешт», «Реванш не пройде!» Серед них — історики, волонтери, громадські активісти й ветерани. Чимало з них регулярно зустрічаються на судах та проукраїнских акціях, тож, користуючись нагодою, спікер у мікрофон анонсує найближчі засідання у «справі Шеремета», нагадуючи небайдужим прийти та підтримати підозрюваних. Для багатьох активістів і журналістів такі заходи вже стали буднями.

Біля входу до суду стихійно організовується автограф-сесія — до Кіпіані підходять читачі з проханням підписати книжку. «Будьте зі Стусом!» — виводить автор на форзаці. 

— Медведчук робить книзі найкращу рекламу! — говорить Павло Білоус, ветеран та співорганізатор «Руху опору капітуляції». — Я не чув про неї раніше, а тепер обов’язково читатиму. Якщо Медведчук хоче її заборонити, значить, її варто розповсюдити! 

— Ганебно, коли Медведчук починає наступ не просто на щось українське, а на символ, — запевняє інший співкоординатор «Руху» Юрій Гончаренко. — Забороняти книжку чи якісь її частини — неприпустимо. Тому ми вийшли сьогодні під суд.  

— «Справа Стуса» — це ті шість томів матеріалів, які зберігалися в донедавна засекреченому архіві КДБ, — розповідає сам Кіпіані перед засіданням. — Сьогодні архів відкритий, ви можете туди прийти й подивитися справи і Стуса, і Лук’яненка, і Мороза, і Красицького, і Лупиноса, і інших дисидентів-націоналістів, людей різних поглядів, різного походження, які боролися за Україну.

Документи, зібрані у книжці, пояснюють, як і за що судили українського дисидента. Втім, адвокат Медведчука наголошує: книжка містить дев’ять епізодів, у яких автор — Вахтанг Кіпіані — дозволив собі висловлювання, «які не відповідають дійсності». Йдеться про роль Медведчука як адвоката Василя Стуса в судовому процесі 1980 року.

Вірші, які підривають

У травні 1980-го радянський суд виніс 42-річному Василю Стусу звинувальний вирок — засудження на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Його оголосили винним у виготовленні, зберіганні й розповсюдженні ворожої літератури — «з метою підриву та ослаблення радянської влади».  Серед доказів «провини» — листи до Андрія Сахарова, Петра Григоренка, Левка Лук’яненка, Анни-Галі Горбач із Німеччини, членкині «Міжнародної Амністії» Кристини Бремер, лист до президії Спілки письменників України. А також низка поезій, серед яких «ідейно шкідливі» «Безпашпортний і закріпачений…», «Існує тільки дві форми…», «Ось Вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті…», «Колеса глухо стукотять…» та інші.

Поета, перекладача й дисидента назвали особливо небезпечним рецидивістом, адже у 1972 році київський суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» вже засудив Стуса до 5 років позбавлення волі й 3 років заслання, які він відбув у Мордовії та Магаданській області. Повернувшись за сім років до Києва, Стус долучився до Української Гельсінської Групи захисту прав людини, а вже за рік отримав новий вирок.

Його адвокатом затвердили натоді 26-річного Віктора Медведчука, попри численні протести обвинуваченого. Василь Стус відмовлявся від адвоката Медведчука, як і від будь-якого радянського адвоката, вимагаючи захисту міжнародної правової організації.

І небезпідставно — під час розгляду справи Медведчук фактично визнав провину свого підзахисного: «Кваліфікацію його дій я вважаю вірною».

За 5 років після вироку, проти ночі 4 вересня 1985 року, Василь Стус помер у тюремному карцері табору особливого режиму ВС-389/36 (Росія).

Карколомна дев’ятка

Пресу до Дарницького суду пускають неохоче. Попри те, що процес відкритий, поліцейські, що охороняють вхід, нарікають на скромні розміри зали засідань та карантинні перестороги. Беруть слово, що знімати журналісти будуть лише з коридору, і сварять, коли таки помічають медійників у залі. Згодом для журналістів відкриють іще одну залу, де транслюють засідання на екрані. 

— Добре, що ми живемо в демократичній країні і маємо право сказати негідникам, що вони негідники, — і в книзі, і в залі суду, — говорить Вахтанг Кіпіані. Сам він до зали засідань не пішов: — Я приходив на перше засідання і вже засвідчив суду свою повагу. Суддя бачила мене і знає, що я готовий відповідати за сказані й написані слова. Медведчук же не прийшов ні на перше, ні на друге, ні на п’яте — на жодне із засідань. І сьогодні він не з’явився знову. 

Тож у залі засідань сторін представляють адвокати. Ігор Кириленко зі сторони Медведчука, В’ячеслав Якубенко — зі сторони Кіпіані. 

Головне невдоволення позивачів — дев’ять тез із книжки. Наприклад, авторське зауваження, що Віктор Медведчук був «шісткою комуністичної системи». Адвокат Медведчука наголошує, що це неправда, бо його підзахисний не був членом комуністичної партії. Кіпіані ж пояснює: щоб бути шісткою комуністичної системи, необов’язково бути членом КПРС. 

«“Шістка” означає, що ти виконуєш призначену тобі роль. Андропов і Щербицький, наприклад, шістками системи не були, бо вони були керівниками цієї системи,  грубо кажучи, “тузами”, а іншим була надана певна роль — свідкам, адвокатам, суддям», — пояснював він в інтерв’ю «Радіо Свобода».

Ось ті дев’ять тез, які сторона обвинувачення вимагає прибрати або переписати: 

«…розпинав поета призначений державою адвокат Медведчук»;

«… Вітє, що виховувався у родині політзасланця …кажуть — шуцман»;

«… чи була можливість у Стуса обрати “менше зло”. Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук»;

«Адвокати відверто “відбували номер”, не забуваючи, правда, здирати гонорари з убитих горем родин…»;

«…шістка комуністичної системи Медведчук…»;

«…син поліцая…»;

«…Медведчук на суді визнав, що всі “злочини”, нібито вчинені його підзахисним, “заслуговують на покарання”…»;

«… він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?…»;

«Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи… Боявся КГБ чи просто завжди був циніком та аморальним типом?».

У суді дискусія точиться навколо того, чи є ці тези у книжці оцінними судженнями, чи твердженнями, які необхідно спростувати. Суддя на прохання Ігоря Кириленка зачитує відповідні фрагменти книжки. 

Отримавши слово, той засипає відповідачів питаннями. Він спілкується експресивно і з натиском: 

— Хто фінансував книгу? 

— Чи сплачувало видавництво Кіпіані кошти за збір матеріалів? 

— Яка роль видавництва у виході книги? 

— Останнє слово Стуса — чому Кіпіані не дав вичерпний аналіз останнього слова? Питання до видавництва, до пані Орлової, яка вболіває за свободу слова: чому не дано аналіза останньому слову Стуса? — наполягає він. 

Ідеться про останнє слово, висловлене поетом у суді 72-го року. Там молодий Василь Стус говорив про те, що не є націоналістом, і заявляв про свою лояльність до Радянського Союзу: «Чуття єдиної радянської родини — це і моє святе чуття».

— Видавництво «Vivat» не займалося і не займається вказівкам авторам, що їм писати, а чого не писати, — апелює захист.

Василь Стус був членом Української Гельсінської Групи. У зв’язку з цим позивач просить назвати прізвище бодай одного радянського адвоката, котрий врятував би когось із членів групи, мовляв, на ті часи це було неможливо. І сам наводить статистику: 39 із 41 членів групи були засуджені і отримали максимальні покарання. Вони мали різних адвокатів, але це не врятувало їх від 10 й більше років ув’язнення. 

З цим погоджується і Кіпіані — людські якості чи навіть професійність адвоката великої ролі у тих справах не грали. Рішення посадити Стуса приймали на найвищому рівні, у брежнєвському політбюро: «Будь-який адвокат мав можливість у рамках радянських процесуальних норм бути захисником клієнта, “без надії сподіваючись”. Деякі адвокати “відбували номер”, деякі, як Медведчук, погоджувалися з обвинуваченням, що кваліфікація дій є вірною. Але були й люди, які заявляли: “ви неправильно розслідували” або “ви не врахували таких аргументів”. Зрештою їхнім клієнтам це не допомогло, тому ми можемо сказати, що від адвоката реально мало або майже нічого не залежало. Залежало — чи лишатися людиною». 

Тим часом дискусія в суді занурюється у тонкощі радянського законодавства, а ще — в обговорення особистості Стуса. Кириленко запевняє, що Стус не був таким незламним і сміливим на початку судів над ним, яким він виглядає у книжці Кіпіані. Запевняє, що поет сам відмовився від захисту і бажав бути засудженим. 

— Віктор Медведчук не мав ніякого відношення до розпинання поета чи покарання його на смерть, — запевняє Кириленко.

Хід процесу іноді «глушить» акція підтримки знизу. Чутно промови активістів та хіти гуртів «ДахаБраха», «Жадан і Собаки», «Океан Ельзи», «ВВ» та інших.

Коли суд оголошує перерву, частина журналістів виходять надвір. Процес відновлюється раніше, ніж закінчується обідня перерва, зазначена в режимі роботи суду. Однак поліція на вході відмовляється впускати кореспондентів назад, мовляв, чекайте закінчення «офіційного» обіду. Доводиться викликати начальство й нагадувати про своє право бути присутніми на засіданні. Натомість вільних слухачів не пускають взагалі.

— Ви в Кагарлику жінку зґвалтували! — емоційно закидає літня пані у вишиванці, якій поліціянти теж не дозволили стежити за розглядом справи. — І перестрілку в Броварах влаштували! — обурено додає.

Процес затягується. 

— У зв’язку із закінченням робочого дня у справі оголошується перерва. Ми зупинились на аркуші 125 першого тому, — оголошує суддя о 15:45. Рішення поки не прийнято. 

Суд за судом

— Більшість питань, які намагається оскаржити Медведчук, є оцінними судженнями, — запевняє представник автора В’ячеслав Якубенко по завершенні процесу. — Кіпіані як історик, як громадянин скористався своїм правом дати оцінку діям адвоката Медведчука у 1980 році. 

Те, що ці дії були неприйнятними для захисника, а саме рішення суду протиправним, за його словами, засвідчує той факт, що у 1990 році Верховний Суд УРСР реабілітував Василя Стуса.

Кириленко ж називає акцію на підтримку Стуса організованим шоу, і заявляє, що нічого не має проти книжки загалом: 

— Я ще раз хочу спростувати ті твердження, які на цьому тижні розганяла пані Орлова — це генеральний директор видавництва «Vivat» — і пан Кіпіані. Вони просто зі штанів вистрибували, щоб збурити людей. Хоча це проста і елементарна цивільна справа про захист честі та гідності. Медведчук не наступає на свободу слова, — затято переконує він.

Захисники ж Кіпіані розповідають: Кириленко відстежує інформаційний простір і реагує на кожну згадку про свого підзахисного, особливо стосовно «сина поліцая» чи співпраці Медведчука з КДБ. Так, у 2012 році суд зобов’язав видання «Український тиждень» спростувати твердження про Медведчука як «батька темників»; команда Медведчука судилася з телеканалом «Прямий», з депутатом Володимиром Ар’євим; у 2002 відповідачем був Дмитро Чобот, автор книжки «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука» тощо. 

— Це робиться абсолютно на автоматі, той самий адвокат просто подає позови на спростування, —  каже захисник Кіпіані. — І досі це їм вдавалося досить легко, бо переважно це були невеликі видання без належного захисту. Тому вони вигравали більшість таких справ. Сьогодні, з нервової реакції адвоката Медведчука, ми бачимо, що вони не чекали такого опору.

Сумно й те, додає він, що судові засідання часом перетворюються на суд над Стусом.

— Його і так уже достатньо судили, — каже Якубенко.

Принтер як відповідач

Окреме питання — в чому претензія позивача до представника друкарні. Юрій Артюх з адвокатського об’єднання «Шкребець і партнери», що представляє інтереси ПП «Юнісофт», відповіді не знає: «А ніхто не розуміє! Не можна до відповідальності залучити особу, яка по суті є принтером!»

Протягом засідання суд устиг розглянути матеріали першого тому справи. Після розгляду другого тому мають відбутися дебати. Тоді суддя піде в нарадчу кімнату, щоб винести рішення. 

— Інтерес до Стуса буде тільки рости, — запевняє Вахтанг Кіпіані. — Чим більше українці усвідомлюють себе, тим більше потребують авторитетів, які не «дуті», не фальшиві.

«Медведчук — заслужений журналіст» — це «дута» характеристика. «Василь Стус — справді народний поет»  — це правда. Тому, думаю, свою справу Медведчук уже програв, а справа Стуса живе, книжки продаються, багато людей цікавляться. 

Історик переконаний: не можна стати нормальними громадянами, не переживши уроків минулого: 

— Стус не боявся цієї системи. Він казав: «Я по стороні Ісуса Христа, проти диявола». В 80-му році назвав систему диявольською! Ми сьогодні з цим погоджуємося — є рішення Верховної Ради й комуністичні злочини засуджені. А Василь Стус сказав про це у 80-му році. За ці слова його засудили на 15 років — фактично це смертний вирок. Сьогодні ми мусимо Стуса відстояти.

Продовження розгляду справи призначили на 14 серпня, 10:00.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]