Сучасна сага про ісландських китобоїв

Торік у видавництві «Темпора» вийшла дебютна книжка репортажів Ярослави Куцай «Лабораторія Ісландія». Це збірка історій про мешканців унікальної острівної держави, яка у свій спосіб захищає власне й невтомно популяризує створені нею прецеденти. Це спроба дізнатися, які висновки зробили нащадки вікінгів зі своїх перемог і поразок, і чого ми могли б у них повчитися. Про що йдеться суспільству за кілька кроків до ґендерної рівності, на межі між медициною втручання та медициною попередження, там, де полісмени не носять зброю, але в прибережній зоні досі чатують на здобич уперті китобої?

Із 2014 по 2016 Ярослава жила і навчалася у Рейк’явіку, писала для низки ісландських і українських ЗМІ. Журналістка прискіпливо досліджувала життя країни зсередини, руйнуючи стереотипи та виявляючи неочікувані контрасти. Публікуємо репортаж Ярослави Куцай у рамках співпраці Reporters. і Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець».

«…Якби ви хоч раз опинилися на борту «Пекоду», коли розтинають китову тушу, і вирішили пройтися до шпиля, переконаний, що вас неодмінно зацікавив би один дуже дивний і таємничий предмет, що пролягає уздовж борту, сягаючи шпигатів. Ані чудернацька цистерна в голові кашалота, ані його приголомшлива розгнуздана нижня щелепа, ані дивовижна симетрія його хвостових лопатей — ніщо з цього не здивує вас так, як оцей загадковий конус, довший за найвищого мешканця Кентуккі, у фут діаметром біля основи і смоляно-чорний, як Йоджо — ебеновий ідол Квіквеґа.

Герман Мелвілл, «Мобі Дік», 1851

У Рейк’явіку є місце, куди кожен може прийти, щоб на власні очі побачити grandissimus (так у «Мобі Діку» названо пеніс кита. – прим. ред.). Його шукають так часто й здебільшого не там, де треба, що це змусило працівників коворкінг-зони, розташованої в тому ж будинку, повісити записку на дверях «Ні, це не музей пеніса» з короткою інструкцією, як туди дістатися.

Фалологічний музей започаткував викладач іспанської Сиґюрдюр Г’яртарсон у 1997 році. Він має найбільшу колекцію статевих органів самців, і від тутешніх китобоїв йому дісталися найприголомшливіші експонати.

Ісландія — одна з трьох країн, яка вбиває китів для продажу, що робить її не такою вже й миролюбною та цивілізованою в очах заморських гостей. На відміну від двох інших — Норвегії та Японії, — для неї цей промисел не є віковічною традицією. Першими китобоями, які з’явилися біля її берегів у 1613 році, були баски. Відтоді й аж до 1949-го ісландці не брали в цих полюваннях активної участі.

У тому розділі «Мобі Діка», який сором’язливі вчителі зазвичай не обговорюють зі школярами на уроках зарубіжної літератури, Ізмаїл розповідає про перетворення «ідолової» шкіри на убір-трофей моряка-різника, який кришить у казани великі шматки китового сала. Йдеться про ворвань, яка була одним із основних продуктів цього промислу. У XVIII—XIX століттях її використовували як паливо. Щоб отримати його, щороку знищували десятки тисяч китів.

Своїм порятунком ці величні тварини частково завдячують промисловій революції, через яку людство почало переходити з ворвані до рентабельніших на той час вугілля й нафтопродуктів. Сьогодні, коли існують відновлювані альтернативи викопному паливу, китобійний промисел здається навіть не вчорашнім, а позавчорашнім днем. Навіщо ж він ісландцям у ХХІ столітті?

Кривава пляма на репутації

«Вони вбивають наших зірок! Найдоброзичливіших і найдовірливіших китів, які підпливають ближче до човнів», — поскаржилася мені Марія Бйорк Ґвюннарсдоуттир, керівниця асоціації «Ice Whale», що об’єднує агенції зі спостереження за китами.

У прилеглій до Рейк’явіка затоці Фахсафлоуі їх забивають якраз на межі із зоною, куди завозять охочих ними помилуватися. Стара гавань пропонує своїм відвідувачам не тільки зустрітися з китами у звичному для них середовищі, а й спробувати їх на смак.

З 2000-го кількість туристів, які щороку вирушають подивитися на китів на борту суден, побільшала в п’ять разів, сягнувши чверті мільйона. Водночас малі смугачі, численністю яких славилася Фахсафлоуі, з’являються там дедалі рідше. Марія звинувачує в цьому китобоїв.

Один із її головних опонентів — Ґвюннар Берґмадн Йоунссон — єдиний у країні підприємець, чия компанія «IP Útgerð ehf.» має дозвіл на обробку малого смугача. Ґвюннар теж помітив, що тварини зникають, але запевняє мене, що він тут ні до чого: «Мирне спостереження за китами може спокійно співіснувати з полюванням на них і догоджає туристам не менше». 

Його улов майже повністю розрахований на внутрішній ринок. Майже третину м’яса Ґвюннар і його колеги продають супермаркетам, решту постачають ресторанам. Дохід від китобійного промислу, каже, становить до 40% його загального доходу. Інші джерела — продаж сухої риби, акули, а ще — для різноманіття та про всяк випадок — одягу. Ґвюннар і його бізнес банкрутували щонайменше двічі. Молодик визнає, що організовувати прогулянки з китами більш прибутково, ніж полювати на них, але не має наміру полишати цю майже незайняту нішу, у якій йому ні з ким змагатися, і збирається натомість підвищити ціни на китятину.

Човни Ґвюннара подрібнюють здобич у відкритому океані, одразу позбуваючись решток.

Судна, що полюють на смугачів фінвалів (другу найбільшу після блакитного смугача істоту, що належить до видів під загрозою вимирання), із велетенськими тушами на борту прямують до Квальфйорду, де розташовані їхні переробні станції. Буває, що туристи стають свідками цього кривавого дійства. 

«Інколи вони опиняються в нашому полі зору, коли волочать мертвих китів до берега», — каже мені гід «Special Tours Wildlife Adventures» Ґардар Тростюр Ейнарссон. Він та його колеги регулярно закликають можновладців розширити зону, вільну від китобійного промислу, нагадуючи про низку інцидентів, що трапилися влітку 2015 року: «Тоді забиті смугачі фінвали почасти виявлялися єдиним “видовищем”, яке отримали за свої кошти туристи. Для них це було шоком».

Однак мисливець ні в чому не розкаюється. Ісландський рибний магнат Кристьяун Лофтссон, який заправляє китобійною компанією «Hvalur hf.», заснованою ще його батьком у 1948 році, — останній, хто тут полює на смугача фінвала. До сімейного бізнесу долучився ще дитиною. З 2006-го — після 20-річної перерви, якої вимагав міжнародний мораторій на комерційний китобійний промисел, — він намагається робити все можливе, аби справа трималася на плаву. За цю невгамовність його прозвали капітаном Агавом наших часів.

На початку 2014 року в Білому домі стали наполягати на тому, що торгівля китовою продукцією йде врозріз із міжнародними природоохоронними практиками. Ісландські урядовці висловлювали побоювання, що опір Ісландії може завершитися ембарго на її морепродукти. Невдовзі ще 34 країни — включно з ЄС, Австралією, Бразилією, Ізраїлем, Мексикою, Монако та Новою Зеландією — на офіційному рівні стали вимагати від неї схаменутися й згорнути цей одіозний промисел.

Один із його найвпертіших захисників — діепутат Партії незалежності Йоун Ґвюннарссон, батько вже згаданого китобоя Ґвюннара Берґмадна. Коментуючи ситуацію, він відмахнувся: «Наша пісня гарна й нова!» Коли 25 країн висунули догану Ісландії за відновлення практики в 2006-му, каже, це не мало для неї жодних негативних фінансових наслідків: «Як це шкодить нам? — обурюється він, дивлячись мені прямісінько у вічі. — Туристи — серед основних споживачів китового м’яса. Більш ніж мільйон приїжджають до нас щороку. Це що, причина для припинення китобійного промислу?»

Батьки мого приятеля добре знали сім’ю Кристьяуна. Тож ми зв’язалися з ним, нагадавши про цей факт, — і Кристьяун погодився поспілкуватися зі мною, обравши місцем зустрічі затишний лоббі-бар готелю «Radisson Blue».

Останній капітан Агав

«Мені начхати», — бравує Кристьяун, коли я запитую, якої він думки про дипломатичне повстання проти його країни. Йому байдуже, що американські високопосадовці з 2008 року не навідувалися в Ісландію із візитом: «Не бачу в цьому жодної проблеми. Хай сидять собі вдома!»

Голос у Кристьяуна високий і хрипкий — аж трошки моторошно. Але зблизька він не надто й схожий на одержимого героя роману «Мобі Дік», із яким його порівнюють. Середній на зріст, вбраний у кежуал, з у міру скуйовдженим сивим волоссям, фліртує. Чоловік як чоловік. Трішки, щоправда, нагадує старшокласника своєю категоричністю й безкомпромісністю. Але йдеться йому переважно про одне: «Послухай-но, Ярославо, а чи знала ти, що радянська китобійна флотилія з головною базою в Одесі називалася Славою? Ці хлопці забили тисячі китів. Серйозна річ! Яро-Слава, хе-хе».

У 2015 році «Hvalur hf.» спіймала 155 смугачів фінвалів і транспортувала 1,7 тисяч тонн м’яса в Японію — її єдиний ринок збуту. І хоч публіка ставить під сумнів прибутковість промислу Кристьяуна, він стверджує, що його все влаштовує: «Це десь кількасот мільйонів крон на рік, — каже він, насупившись і задумливо масажуючи підборіддя. — Ми поки не в мінусі. Я продовжуватиму доти, доки це матиме сенс із комерційної точки зору».

За найсвіжішими фінансовими звітами компанії, вона втратила щонайменше півмільйона доларів на операціях, пов’язаних із китобійною індустрією. То наскільки ж це прибутковий бізнес? Кристьяун, схрестивши руки, зручніше вмощується в оббитому вельветом кріслі й відказує з-під лоба: «It’s okay».

Смугачів фінвалів і смугачів малих захищає Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни й флори, що перебувають під загрозою зникнення. Ісландія має у своєму розпорядженні резерв на вісім видів китоподібних, що надає країні легальні підстави продовжувати полювання на цих ссавців. Окрім ісландців, такі права мають Японія, Норвегія, карибська нація Сент-Вінсент і Ґренадини та мікронезійський архіпелаг Палау.

Але транспортувати продукти з м’яса смугачів фінвалів для Ісландії стає дедалі складніше, зауважує голова Ісландської асоціації природозбереження Аудні Фіннссон. Порти Роттердама та Гамбурґа — найзавантаженіші в Європі — відмовилися сприяти «Hvalur hf.». У 2013 році уряди Нідерландів і Німеччини повернули китове м’ясо назад у Ісландію. Дві найбільші ісландські судноплавні компанії «Eimskip» і «Samskip» більше не надають своїх послуг Кристьяуну. «Просто через те, що хочуть, аби інші їхні клієнти були щасливі», — припускає Аудні.

Хай там як, оскільки ця контроверсійна справа — лише незначна складова Кристьяунової імперії, його втрати покриваються за рахунок інших надходжень. «Hvalur hf.» продовжує заробляти мільйони доларів завдяки своїй частці в інвестиційній компанії «Vogun hf.», яка володіє третиною ісландського гіганта рибної індустрії «HB Grandi».

Кристьяун залишається одним із найбагатших громадян країни й прагне, аби сага про ісландських китобоїв мала продовження. Але не для всіх ісландців такий сценарій — це okay.

Зеленим радикалам не раді

Насправді кульмінація позаду, варто готуватися до розв’язки, вважає Сиґурстейн Мауссон — один із найвродливіших чоловіків Ісландії, який облишив кар’єру телеведучого заради роботи в Міжнародному фонді захисту тварин. Завдяки кампанії «Meet Us, Don’t Eat Us» («Познайомся з нами, а не їж нас» — з англ.), яку він організував із когортою молодих послідовників Пітера Синґера, австралійського екофілософа-біоцентриста та автора революційної праці «Визволення тварин», в Ісландії сьогодні понад 60 ресторанів категорії whale-friendly.

Сиґурстейн сподівається, що зміна ставлення до китобійного промислу — питання зміни поколінь, а це процес радше еволюційний, аніж революційний: «Ми продовжимо рухатися в тому самому напрямку, що й раніше, інформуючи людей, тому що це працює». Головна стратегія цієї природозахисної кампанії — не тиск, а розмова про альтернативи.

Крайні зелені погляди колись зіграли на руку тим, хто мав намір розпочати китобійний промисел знову. У 1986 році активісти радикального Товариства охорони «Морський пастух» потопили два човна «Hvalur hf.», пришвартованих у гавані Рейк’явіка: «Такі дії ісландці розцінили як тероризм. Це згуртувало націю навколо ідеї, що ніхто більше не диктуватиме нам своїх умов», — пригадує Сиґурстейн.

Голова Ісландської туристичної асоціації Аусбйодн Бйорґвінссон переконаний, що милувати китових прибутковіше та доцільніше з позицій сталого розвитку й в інтересах прийдешніх поколінь. Він називає китобійний промисел гордістю, сильнішою за здоровий глузд. Вона позбавлена соціальних переваг, бо не забезпечує населення великою кількістю робочих місць і має доволі сумнівну довгострокову вигоду. «Це як надзюрити собі в черевик. На мить трошки зігрівся, а тоді стає ду-у-уже холодно», — каже Аусбйодн.

Волонтери Міжнародного фонду захисту тварин із понад 30 країн спілкувалися з туристами і збирали підписи під петицією до ісландського уряду.

 «Уряд сповна покладається на експертизу Інституту дослідження моря Ісландії», — відповіли мені в Міністерстві індустрій та інновацій. Законодавчі зміни в регулюванні китобійного промислу залежать від рекомендацій науковців.

«Ми ж вираховуємо, якою буде квота, з допомогою системи управління, розробленою Міжнародною китобійною комісією. Це дуже консервативна процедура, яка робить поміркований вибір», — наголосив китознавець Ґіслі Вікінґссон. За його словами, чисельність смугачів фінвалів є задовільною й лише продовжує зростати. Утім, смугачів малих у прибережній зоні вчені спостерігають дедалі рідше. Припускають, що популяція скоротилася щонайменше вдвічі, порівняно з 2009 роком, але дослідження триває. Гіпотетично, вони могли податися в напрямку Ґренландії, у слід за їхнім основним кормовим ресурсом — піщаним вугром, чисельність якого поблизу Ісландії теж пішла на спад.

За висновками Ґіcлі, китобійний промисел не чинить шкоди популяції китів, доки мисливці черпають з моря не більше, ніж радять вчені. Біля його офісу на дверцях залізної шафи із замком висить напис: Eat fish — live longer, eat oysters — love longer, eat clams — last longer (Їж рибу – живи довше, їж устриць – люби довше, їж молюсків – тримайся довше — з  англ.). А навіщо їсти китів?

Заокеанські активісти-природозахисники наполягають на тому, що необхідності в цьому немає. Кристьяун Лофтссон підколює їх: «Якщо вони хочуть залишатися стрункими, — бо в Америці з цим біда, — хай їдять: у китах жодних доданих гормонів!»

Дослідження «Gallup poll» за 2015 рік показало: китятину впродовж року досі купує кожен п’ятий, хоча підтримка китобійного промислу серед населення країни поступово йде на спад. Та щонайменше кожному десятому туристові кортить скуштувати цього м’яса.

Ґвюннар Берґмадн Йоунссон запевняє мене, що не відчуває падіння попиту й що йому навіть доводиться імпортувати китятину з Норвегії, адже біля берегів Ісландії вдається спіймати значно менше, ніж їм дозволяє квота. Але оскільки «щось таке відбувається з океаном», йому та його хлопцям доводиться рушати далі на північ за зниклою здобиччю. Ґвюннар має надію, що зусилля себе виправдають, але трішки засмучений: як не крути, а такі маневри влітають у копійку.

У пошуках чуда-юда

Глобальне потепління ускладнює полювання і для білого ведмедя. Полярні клишоногі дуже витривалі. Самки можуть обходитися без їжі місяцями, народивши й вигодувавши потомство. Для цього харчуються найпоживнішим, що опиняється поблизу. Не нехтуватимуть нарвалом або білухою, але загалом майже повністю залежать від тюленів, до яких утрачають доступ через танення морського льоду.

Намагаючись пристосуватися до нової теплішої дійсності, як зауважують біологи Університету Вашинґтона, білі ведмеді насичують себе тушами мертвих китів — найістотнішим вмістилищем жиру та білку, яке є в океані. Однак на таку знахідку, як зазначають автори дослідження, вони можуть розраховувати значно меншою мірою, ніж їхні предки, які пережили інші періоди зміни клімату. Бо чисельність китів помітно скоротилася через китобійний промисел, що досягнув свого апогею в 30-х роках минулого століття. Найчастіше чудо-юдо трапляється білим ведмедям біля Чукотки на Далекому Сході Росії й на території норвезького архіпелагу Шпіцберґен. А от до скелястих берегів Ґренландії їх прибиває нечасто. Звідти поодинокі «умки» зрідка дістаються до північних фйордів Ісландії. Тут до їхньої появи готуються із зарядженими рушницями. Міністерство довкілля країни постановило, що, ступивши на сушу, вони небезпечні і для самих ісландців, і їхньої худоби, тому що після довгого й виснажливого плавання голодні та роздратовані.

***

У вересні 2015 року на чорному пляжі поблизу Соулгеймасандюр у південній частині Ісландії один із екскурсоводів виявив кашалота, якого викинуло на берег хвилями. Це було hvalreki («дрейфування кита»), а в переносному значенні — «везіння». Щоправда, удача не того, хто перший уздрів, а того, чия земля. За законом, що діє в країні ще з XIII століття, саме він має право розпоряджатися подарунком долі. Після тривалих роздумів, що тримали сусідів і місцеві медіа в напрузі, власник ділянки взяв собі тільки його щелепу (на продажі зубів можна заробити понад 10 тисяч євро). Решту, включно з ворванню та «ідолом», він вирішив залишити у спокої.

P.S. Наприкінці квітня 2020 року власник компанії IP Útgerð ehf., єдиної в Ісландії, яка полювала на малих смугачів, оголосив, що з цим бізнесом покінчено. Кристьяун Лофтссон — останній у країні китобій.

Фото: Ярослава Куцай, Девід Кук