Сталість сталі

У дитинстві ми гралися назвами запорізьких заводів, як грають «у міста»: «Дніпроспецталь» — «Лігатура» — «Арматурно-механічний». Їх у Запоріжжі 96. Заводи здавалися нам невід’ємною частиною будь-якого міста, як дороги чи світлофори. Втім, до 1920-х тут не було ані цих заводів, ані міста під назвою «Запоріжжя». Натомість був Олександрівськ — настільки провінційний, що найяскравішою подією його історії стала ночівля Пушкіна по дорозі у заслання на Кавказ. Пише, йому тут не сподобалось.

Наприкінці ХІХ століття через місто проклали залізницю, а власне Запоріжжя з’явилося на карті з приходом більшовиків і початком індустріалізації півдня. Союзне керівництво планувало розкрити промисловий потенціал регіону, поєднавши поклади залізної руди Криворізького басейну та вугілля Донбасу, що потребувало колосальної кількості електроенергії. У Москві вирішили на перетині шляхів між двома родовищами створити металургійний комбінат і гідроелектростанцію. Так за десять кілометрів від Олександрівська почалося наймасштабніше будівництво десятиліття — ДніпроГЕС, який у 1930-ті називали Дніпрельстаном, від «Дніпровської електростанції».

Термін «заводські династії» я вперше почула десь на радіо. У Запоріжжі так ніхто не говорить, хоча всі розуміють, про що йдеться. Згадки про трудові династії трапляються лише на сайтах профільних підприємств та районних рад промислових міст. Там їх називають «сіллю землі», «безцінним скарбом підприємства», «традицією» і навіть «честю». З питанням про трудові династії у ХХІ столітті я і приїхала до міста свого дитинства.

— Та тут щодругий із заводських династій, — запевнив батько подруги дядя Юра. — Пиши номер.

Павло

Усміхнений, він відчиняє переді мною двері й категорично забороняє самій платити за каву. Павло працює на «Запоріжсталі» — найпрестижнішому заводі Запоріжжя. Розміняв четвертий десяток і швидко крокує кар’єрними сходами — сьогодні він уже майстер цеху. Ідеальний герой для того, щоб довести: завод — не похмура діра, а простір для самореалізації.

— Все життя по заводах. Спочатку рік на трансформаторному, потім пів року на «Дніпроспецсталі», а після армії — на «Запоріжсталі». 

Тут працює вже третє покоління його сім’ї. Дід приїхав відновлювати завод після війни і залишився, а мати трудиться тут уже 30 років.

— А може, давай до мене? Влаштую, допоможу, — кликала мати Павла на рідний завод, коли той повернувся з армії.

Раніше вона влаштувала його сестру, тепер пішов і він. Сестра віддала заводу 21 рік, Павло — 8.

—  З часом можливо пробитися навіть у дирекцію, — каже чоловік. 

Ніч дихала творенням

1 травня 1932 року на греблі святкували запуск першого агрегату. Його енергія запалила складене з електричних гірлянд ім’я «Ленін». Сакральне слово сяяло доказом сили колективної праці і символом безсилля окремої людини. На Дніпробуді знаходив собі місце кожен — походження, національність, вік, стать не мали жодного значення. Втілювати неможливе сюди збиралися з усього Союзу — чоловічі руки розбивали тонни каміння, а жіночі ноги місили тисячі кубометрів бетону.

Їм знадобилося лише п’ять років. Тоді люди вірили, що можуть усе. Їхні мрії рухали планету швидше, і для втілення цих мрій не існувало зависокої ціни. Етика рекорду породила нову робітничу естетику — окличні речення, примат дієслів. Числівники починалися з тисячі, але переважно рахували мільйонами. Тоді ж народилося нове розуміння прекрасного — людської праці як ідеалу краси.

«Я пішов із парткому піднесеним. Нічне листопадове повітря було свіжим й міцним. Співали своїх пісень перфоратори на скелі «Любові», гучно перегукувалися бетонні потяги. Палали блискавки зварок. Ніч дихала творенням», — писав у щоденнику учасник Дніпробуду Борис Вейде.

Етика рекорду породила нову робітничу естетику — окличні речення, примат дієслів. Числівники починалися з тисячі, але переважно рахували мільйонами. Тоді ж народилося нове розуміння прекрасного — людської праці як ідеалу краси

Паралельно із запуском першого агрегату гідроелектростанції почали зведення металургійного комбінату-гіганта й розбудову довкола нього міста для нового передового класу — пролетарів. «Завод для міста» і «місто для заводу» сплелися у пристрасті комуністичного будівництва. Архітектурний план Запоріжжя розробляли провідні конструктивісти, він відображав тогочасні ідеали спільного побуту пролетарів: лікарня, магазини, кінотеатр. Інтернат мав позбавити щоденних клопотів із дітьми, а кафе-їдальня — звільнити жінку-пролетарку від куховарства. Тут вечорами робітники збиралися, слухали джаз і останні новини про стрімке наближення світлого майбутнього. Рясно озеленена головна вулиця забезпечувала пролетарський променад. У фіналі архітектори планували все це з’єднати скляними коридорами, відтворивши систему сполучення заводських цехів. Спільна праця, спільний побут, спільні мрії — та спільне майбутнє як вишенька на торті колективізму.

N

На вигляд йому років 16. У брудній сірій куртці він нервово ходить зупинкою і когось виглядає. Поруч курить його знайомий, трохи старший і так само неохайний. Легкий запах алкоголю віщує: хлопці нещодавно закінчили зміну. 

Попри школярську скутість, йому вже 18. N вчиться на другому курсі металургійного і працює оператором у прокатному цеху. Його робота полягає в тому, щоби протягом зміни вкатати лист металу до певної товщини. На питання, чому другокурсник пішов катати метал, відповідає: «Мені це цікаво». 

— Думав істориком, але то не професія. В мене батько все життя на «Запоріжсталі». На заводі я знаю, що є зміна — о четвертій прийду, о дванадцятій піду. За відпрацьований час мені заплатять. Виконаю план — премію потім дадуть. А як не виконаю, зарплата все одно щомісяця, — пояснює N.

Розповідає, що половина хлопців із його класу пішла в робітники.

— Хто ще не виїхав, по заводах розійшлися. У цеху за пару тижнів вивчиш те, чого в інституті вчать пів року.

Профільні виші Запоріжжя радо відпускають своїх студентів «вчитися» на виробництво. Існує ціла система зарахувань балів та закриття прогулів для молоді, що працює за спеціальністю паралельно з навчанням. Заводи пропонують спеціальні контракти для студентів, а іноді навіть частково покривають вартість навчання. Втім, зазвичай «заводські» студенти на пари не доходять.

— Навіщо взагалі навчатися, як уже знайшов собі роботу? — питаю хлопця.

— З вищою освітою я зможу стати майстром, а згодом — старшим майстром. Раніше я працював звичайним вальцівником, робота на холоді, в цеху. А нині я вже оператор, маю власну будочку.

Завод зарана привчає до практичності. 

Тут не можна одразу зайняти високу посаду. Треба пройти усі сходинки від найнижчої, щоб досконало вивчити специфіку кожного процесу. Що вища посада, то більша відповідальність за колектив. Майстер — висока сходинка у цеховій ієрархії. Щоб стати майстром, людина раніше мала пропрацювати близько десяти років, а майстрами ставали у лише у 40-50. Сьогодні заводи пішли назустріч молодим і амбітним та реформували цю систему. Тепер майстрами стають уже в 25-35.

В мене батько все життя на «Запоріжсталі». На заводі я знаю, що є зміна — о четвертій прийду, о дванадцятій піду. За відпрацьований час мені заплатять. Виконаю план — премію потім дадуть. А як не виконаю, зарплата все одно щомісяця

Дядя Юра

— Розумієш, коли хтось каже: «Я — сталевар», це звучить гордо, — за чаєм на кухні каже мені дядя Юра.

— Та вже, — промайнуло у мене в голові.

— Сталевар за зміну варить 500 тонн сталі, — веде далі дядя Юра, а я пригадую, що встигла зробити за останні вісім годин. Розумію, що програю сталеварові всуху.  

Дядю Юру я знаю, скільки пам’ятаю себе. Майже вся його родина працює на «Запоріжсталі». За довгі роки спільної роботи колеги стали друзями, кумами, хрещеними та навіть родичами. На кожне свято їхній дім наповнюється веселими заводськими компаніями. Тепліший та затишніший дім мені не траплявся.

— Коли я ще був підлітком, старший брат уже обіймав високу посаду на заводі. Якось він запросив усю родину в ресторан, замовив шампанське і нам сказав замовляти все, що хочемо. Такий жест був, на широку ногу. Подивився я на нього, гарно вбраного, впевненого, багатого, і твердо вирішив піти на завод і стати директором.

Дядя Юра закінчив металургійний і за розподілом потрапив до Запоріжжя. Директором заводу він так і не став, але працьовитість і амбітність довели його до керівної посади в адміністрації. Місто давно стало йому рідним. Хіба у протистоянні «Металург» — «Дніпро» дядя Юра все ще вболіває за «Дніпро». 

— Тут було куди підніматися. У Дніпрі всі заводи невеличкі, інфраструктури небагато. А тут заводи величезні, вони за все місто відповідальні.

Це правда, більшість інфраструктури Запоріжжя було побудовано за безпосередньої участі промислових підприємств. Тут усе стосується заводів — від футбольної команди до пожежних станцій та асфальту на дорогах. На промисловому виробництві людина не лише виготовляла продукцію, а й разом із колективом розбудовувала міський добробут. Цей промисловий космос складався й затверджувався десятиліттями. Він пережив Другу світову, окупацію, сталінський терор, відлигу, застій, перебудову і навіть 90-ті. Промисловість і місто весь час були у парі.

Екосистема

— Я виросла в екосистемі заводу, — каже моя найкраща подруга. 

Від заводу Маша їздила у літні табори, на Новий рік отримувала цукерки від профспілки, мала якісь путівки, перепустки. Обоє батьків працювали на «Запоріжсталі». Весь її світ був пов’язаний із заводом, і, сказати чесно, я заздрила їй майже все дитинство. 

Від комуністичних 20-х минуло 70 років, а працювати на заводі у місті все ще було престижно. Від Машиної сім’ї завжди віяло непорушністю, впевненістю у завтрашньому дні, а ще якоюсь теплою простотою і романтикою гітарних посиденьок та багать. Я, дочка авантюриста з буремних 90-х, знала і як жити на мільйон, і як тижнями збирати по сусідах гречку. А за спинами Машиних батьків, здавалося, стояло щось могутнє, непорушне. Такою закарбувалась у моїй дитячій свідомості «Запоріжсталь». 

Заводська екосистема забезпечувала повний цикл життя людини. Коли дядя Юра приїхав у місто, завод дав йому кімнату в гуртожитку, після весілля — малосімейку, де народилася Маша, а згодом — велику трикімнатну квартиру в будинку, який вони у вихідні добудовували та штукатурили бригадою із заводу. Це не здавалося дивним — сьогодні допоможуть тобі, а завтра допоможеш ти. Маша ходила у заводський дитсадок, у вихідні бігала естафети у спорткомплексі «Манеж» (побудованому, звичайно ж, заводом), улітку відпочивала на заводських базах і все дитинство, доки тривали застілля дорослих, дивилася записи заводського КВК. 

З такого дитинства і народжувалися заводські династії та сімейні підряди. Завод піклувався про своїх працівників, і працівники платили йому тим самим. У старших людей тут нерідко єдиний запис у трудовій — «Запоріжсталь». Уже за незалежності працівники заводу єдині в місті були повністю забезпечені безкоштовними медициною, путівками на море та в санаторії. Завод надавав грошову допомогу на весілля, народження дітей, похорон, після втрати годувальника. У розпал дефіциту 90-х узялися навіть за харчування. Під маркою «Запоріжсталь» випускали молочні вироби і дорогу серцю «запоріжсталівську» ковбасу, по яку моя тітка приїздила аж із Тюмені.

По-старому вже не буде

Всі значущі пам’ятки конструктивістської мрії 20-х збереглись у Запоріжжі до сьогодні. Щоправда, більшість із них рясно вкриті вивісками — «Ломбард», «Шаурма», «Рюмочная Сирень». На центральній вулиці міста пролетарського авангарду — проспекті Металургів — стоїть «МакДональдз», як доказ того, що історія має почуття гумору. Будинки-комуни, сплановані геніальними архітекторами для людей майбутнього, не задовольняють людей сучасних, і тепер їх вважають ганебними «комуналками». Як виявилось, у спільному побуті є що ділити.

Дивним чином, однак, крах авангардизму та ідеї нового пролетаря не скасував головних цінностей, що були закладені у місто під час його будівництва. Сталість, колективізм, повага до важкої праці, безперервний взаємозв’язок міста й заводу і донині є ідеалами промислової культури Запоріжжя. Хоча провалля між задекларованим і реальним дедалі глибшає.

З 2011 року металургійний комбінат «Запоріжсталь» є частиною холдингу «Метінвест», що належить Рінату Ахметову. Протягом останніх восьми років багато підприємств регіону увійшли до його холдингу, останнє — Запорізький коксохімічний завод, викуплений наприкінці 2018-го. Для постійної роботи доменної печі потрібне коксоване вугілля; закуповувати його невигідно, вигідніше купити весь завод. 

Інновації тверезого капіталізму похитнули усталене буття заводської людини. Раптово перед робітниками постала необхідність конкурувати за кар’єру та зарплату. Ця тиха і справжня декомунізація — набагато довша й болючіша за скидання пам’ятників та фарбування парканів у синьо-жовтий

З приходом «Метінвесту» на підприємстві багато що змінилося. Спочатку підрозділи комбінату переформували на підрядників. Величезний комплекс заводських підприємств було виведено на торги. Харчовий комплекс, табори літнього відпочинку, морські бази й санаторії, згаданий спорткомплекс «Манеж» (нині Sportlife) і навіть острів (так-так, «Запоріжсталь» мала власний острів на Дніпрі) перестали бути частиною комбінату, хоча пільги на їхнє відвідування для працівників було збережено. Це рішення суттєво похитнуло стабільність заводського світогляду. 

Наступним кроком стала щорічна «оцінка». Кожен працівник заповнює анкету, де детально описує свої обов’язки, графік, успіхи на роботі. За результатами першої «оцінки» кількість людей у бригадах скоротили вдвічі — більшою мірою через те, що працівники виконували одні й ті самі обов’язки, але на результатах виробництва це не позначалося. Якісь бригади розформували, когось перевели до іншого цеху. Дехто у знак протесту звільнився, когось звільнило керівництво, але всі зрозуміли, що по-старому вже не буде. 

Тепер анкету заповнюють іще й на колег та керівництво. Бригада і майстер мають оцінити роботу одне одного, внесок у розвиток комбінату, впровадження інновацій, дотримання безпеки праці. Залежно від виставлених оцінок нараховують заробітну плату, яку можуть підвищити на 7 %, 12 % або, за найвищої оцінки колективу, на 40-70 %.

Ці та інші інновації тверезого капіталізму похитнули усталене буття заводської людини. Раптово перед робітниками постала необхідність конкурувати за кар’єру та зарплату, планувати відпустку на рік уперед і завчасно бронювати місця. Ця тиха і справжня декомунізація — набагато довша й болючіша за скидання пам’ятників та фарбування парканів у синьо-жовтий.

Десять років тому, щоби влаштуватися на роботу, наприклад, у цех «Запоріжсталі», потрібно було дати чималий хабар. Але його розцінювали як інвестицію у власне майбутнє — залежно від таланту й працьовитості, а часом від зв’язків та родичів, завод облаштовував життя своїх працівників. Це було зручно і, попри надважку працю, просто. Просто — перекласти відповідальність за себе на когось більшого та могутнішого.

Епілог

Що сталося з нашими героями?

Павло встиг попрацювати у Польщі, бо хотілось більшого. За два роки дослужився до керівника бригади, купив авто, допомагав сім’ї і мамі. Якби дружина не попросила, він би не повернувся до Запоріжжя й на завод. Утім, Польща все ще за ним тужить, і це почуття взаємне.

N і далі працює — прокатником у цеху. Бо так простіше.

Дядя Юра часом жаліється на нововведення, але мудрість віку та гравітація десятиліть заводського життя допомагають йому приймати зміни. Найбільше сумує за дітьми, які поїхали з міста.

Відмінниця філфаку Маша без проблем вступила до Сорбонни і вже чотири роки живе у Парижі. Коли питаю, чому поїхала, сумно всміхається і віджартовується, що ніколи б не знайшла у Запоріжжі нормального хлопця.

Я втекла зі свого міста першою — щойно пролунав дзвоник випускного. Поки ноги не заклякли у бетоні заводського, досі майже радянського міста. У моїй системі цінностей людина мала бути індивідуалістом, мала бути мобільною, легкою, і мій світ був набагато ширшим за наше невелике місто.

Запоріжжя тяжко переживає декомунізацію. Демонтаж Леніна тривав три дні. Завод з осі буття перетворився на залу очікування між заробітками у Польщі. Місто розгубилося, втративши сталевий ґрунт під ногами. Майже всі ми поїхали звідси.

Я виросла у топології виробництва сталі: проспект Металургів, вулиця Феросплавна, Алюмінієва, вулиця Сталеварів, Магнітна, Електрична, Машинна і Рейкова, зупинки трамвая Мартени і Шлаковий кар’єр. Усе це переплітається з вулицями Рекордною, Відмінною та Зразковою. Зразкові сталевари, відмінні феросплави та рекорди металургів становлять культурну тканину Запоріжжя та майже сотні східноукраїнських міст. 

Промисловий схід — це простір ідеалізму та колективізму, боротьби, змагань і рекордів, гордості за перевиконані плани й достроково завершені п’ятирічки. Простір, де цифри рахують мільйонами, а обсяги виконаної роботи — людино-годинами. А ще це простір сталості, заводських династій та цупкого прив’язання до місця й міста. Цей простір випадає, не вписується у новітні рамки офіційної культури калинової мови, вишиваних сорочок і солов’їних пісень, проте він залишається частиною української культури та історії. 

Звісно, ми зробили так, як підказав нам досвід — досвід радянського минулого, досвід насильницької уніфікації, цькування та відкидання всього зайвого з картинки ідеального суспільства. Висміюючи, ба навіть викреслюючи з пам’яті радянську історію країни, ми відмовляємося від власних перемог і невдач, від пам’яті та власного досвіду. Про незручну сьогодні, проте все ж українську пам’ять промислового сходу я хотіла говорити, повернувшись до міста дитинства. 

Хай ця розмова нарешті почнеться. 

[Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]