Спецоперація «Доставити серце»

На спідометрі — 120 км/год, під колесами — сніг із льодом, у багажнику — бокс із серцем. 

На те, щоб автівкою патрульних домчати з Івано-Франківська до Львова, в нас із кардіохірургами є зо півтори години. Якщо встигнемо, в них іще буде година, щоб трансплантувати серце. Як ні — орган безнадійно зіпсується, а 67-річний Ярослав, серце якого остаточно знищив третій інфаркт, втратить можливість іще раз обійняти своїх трьох онуків. Чоловік чекає на нас, уже лежачи на операційному столі, і ми розуміємо — просто не маємо права його підвести. 

Ця захоплива історія — насамперед про цінність людського життя, незалежно від посад і грошей, і що заради його збереження інші готові ризикнути собою. 

Усе почалося кілька днів тому. Івано-Франківська обласна лікарня. Карета «швидкої» привозить жінку. 52 роки. Інсульт. Її відчайдушно намагаються врятувати, однак зрештою стає зрозуміло: медицина безсила. Згодом консиліум визнає: мозок мертвий. 

Смерть мозку — це все одно що біологічна смерть. Її не можна плутати з комою, від якої декому щастить отямитися. Бо якщо мозок помер, це означає, що «життя» в людині підтримують лише апарати життєзабезпечення. Відімкнуть їх — серце зупиниться зразу ж, не відімкнуть — воно битиметься, доки вистачить сил в організмі: кілька годин або кілька діб. Не більше. Тобто це точно кінець. 

У цей час, маючи висновок про смерть мозку і абсолютне розуміння, що органи жінки здорові, трансплант-координаторка пані Лілія Шевага йде до чоловіка померлої. У час найбільшого горя саме вона має попросити його, аби зважився на дуже і дуже складне рішення: віддати органи дружини іншим, цілком чужим людям, аби вони жили, якщо вона вже не може.

За останні роки я кілька разів була присутня на таких розмовах. І, скажу відверто, це нестерпно важко. Адже людині, яка ще навіть не вірить у те, що смерть прийшла, треба одночасно і прийняти це, і вирішити долю органів, а отже — долі інших людей.

Убитий горем чоловік просить час на роздуми. Радиться з дітьми. Зрештою каже «так». Тієї ж миті запускається трансплантаційний процес.

Трансплант-координаторка Ліля оперативно вносить дані донорки в Єдину державну інформаційну систему трансплантації (ЄДІСТ). Саме вона визначає, кому дістануться органи. 

Цього разу це четверо людей. 30-річна ексвійськова Орися (мама двох дітей, нирки якої остаточно вивів із ладу коронавірус) та 38-річний Вадим (батько якого раніше помер від ниркової недостатності, а тепер і він сам потребував трансплантації). Вони мали отримати по нирці. Печінку система «віддала» 27-річній Мар’яні (власний орган знищив гепатит С). Щодо серця — на нього претендував критичний пацієнт — 67-річний Ярослав (який уже місяць лежав у реанімації Першого медоб’єднання Львова без шансів одужати). Тепер у кожного з них з’явився шанс. Орисі трансплантацію мають зробити в Івано-Франківську, трьом іншим — у Львові. 

Щойно про це стає відомо, кількома автівками ми з лікарями виїздимо зі Львова в «лікарню донора». До медзакладу прибуваємо пізнього вечора. Однак в операційну ніхто не квапиться. Причина — в серці. 

Якщо печінку і нирки ще можна було довезти автівкою — час «життя» органа поза тілом це дозволяв, то серце поза тілом «живе» дуже мало: після вилучення у кардіохірургів є лише три години, аби серце забилося у грудях реципієнта. Відстань між лікарнями — 130 км. Їхати автівкою — не варіант, особливо взимку — ризики занадто високі. Розумна альтернатива — вертоліт. Та є проблема: вночі він не літає. Треба чекати до восьмої ранку. На цей час призначають вилучення органів. Думки, що вертоліт може не прилетіти, ніхто навіть не припускає. 

Віддамо данину й шану донору

Ранок. Усе поки що іде за планом.

Вздовж коридору, по обидві стіни, стають лікарі та медсестри. Голови опущені. Це «коридор пошани». Так уже понад рік в операційну проводжають тих, хто після своєї смерті дає шанс на життя іншим. У суцільній тиші, коли чутно лише пікання приладів життєзабезпечення, цим коридором в операційну провозять донорку. 

За кілька хвилин, коли та вже на операційному столі, лікарі ще раз схиляють голови у хвилині мовчання. 

— Віддамо данину й шану донору і його родині, які зробили такий гуманний і благородний вчинок. Завдяки цьому вдасться врятувати чотири життя, — тихо промовляє кардіохірург Роман Домашич. Потім бере до рук скальпель і каже:

— Починаємо. 

Першим лікарі мають забрати серце — те, яке до Львова має доправити вертоліт. Однак з Українського центру трансплант-координації надходить повідомлення: погода — не для польотів. Гелікоптер не прилетить. Перед лікарями постає непростий вибір: або відмовитися від трансплантації серця, або ризикнути і спробувати доїхати автівкою. 

— Будемо їхати з Нацполіцією, — просто за операційним столом каже Роман Домашич. — Це ризиковано. Зима, дощ, замерзає все, але іншого виходу немає. Це єдиний шанс для нашого пацієнта. 

Пищать медичні прилади, час від часу їхній звук перебивають удари молотка: лікарі рубають лід для охолодження органів, готують розчини. Щоб усе зробити швидко і правильно, зо два десятки медпрацівників із різних медзакладів працюють як одна велика злагоджена команда. Зрештою кардіохірург вигукує: «Бокс!» і тієї ж миті дістає серце. Відлік у три години розпочався. 

— Серце зовні хороше, — Домашич кладе його у пакет. Доки один лікар заливає орган консервуючим розчином, інший підставляє синій контейнер із написом «human organs». Усі помітно квапляться, адже тепер кожна хвилина має значення. 

Щойно контейнер закривається, кардіохірург зриває із себе медичний халат і з ним у руках вибігає з операційної. 

— Дякуємо, дякуємо вам, — слідом встигає вигукнути операційна сестра, але Роман Домашич цього вже не чує. Він біжить коридором зі словами: «Де моя куртка?». Її треба просто взяти з собою, про те, щоб переодягнутися, навіть мови бути не може. 

Біжимо сходами на перший поверх. Біля виходу з лікарні уже стоїть автівка патрульної поліції. Контейнер — у багажник, ми з двома лікарями — в салон. Трансплант-координаторка Ліля на дорогу хрестить нас зі словами: «З Богом, Ірочка». Вмикаються сирени. Рушаємо. 

Ризикований обгін

— Ми виїхали, — каже Роман в телефон. Це сигнал для його колег у Львові, які мають розпочати операцію. Вони повинні підготувати хворе серце пацієнта до вилучення, щоб не змушувати донорський орган чекати.

— 10:21. У нас 180 хвилин на все, — каже лікар. 

Під звуки сирен ми мчимо містом у поліцейській машині зі швидкістю 120 км/год. Автівки одна за одною з’їжджають на узбіччя, пропускаючи нас.

— Все буде добре, доїдемо, — каже Ігор. Так звуть патрульного, що нас везе. На службі Ігор уже 16 років: десять у міліції і шість в Нацполіції. За цей час не раз забезпечував важливі поїздки, але орган, зізнається, везе уперше.

Що далі ми від Івано-Франківська, то гіршає дорога. Починається сніг, асфальт підмерзає.

— Слизько, — каже патрульний.

Як доказ того, бачимо автівку, що злетіла на узбіччя. За кілька хвилин біля цвинтаря проїздимо фуру, яка взагалі лежить на боці. По обличчю кардіохірурга видно: він нервує.

Цієї миті патрульний виїздить на зустрічну — вантажівка на нашій смузі, попри ввімкнену сирену, не пропускає, тому Ігор вирішує обганяти. Назустріч — авто. Треба звертати, але на засніженій дорозі уже сформувалися колії. Вчасно з’їхати на свою смугу не вдається. Ми з лікарями завмираємо — здається, зіткнення не уникнути. 

На щастя, останньої секунди, коли я уже примружую очі, патрульному вдається вивернути кермо. Нас зносить на узбіччя, з Ігоревих рук вилітає під ноги рація, з моїх — телефон. Ми мовчки, наче так і мало бути, збираємо розкидані речі й рушаємо далі. Згодом патрульний задумливо скаже: 

— Дивно, що ніхто не закричав.

Пізніше цю ситуацію висміють та осудять ведучі Телебачення Торонто — мовляв, ось так обганяти автівки в негоду було невиправдано. Однак цього б не довелося робити, якби водії дотримувалися правил дорожнього руху і щоразу, коли бачать синій проблисковий маячок і чують спецсигнал, з’їжджали на узбіччя. Як показує наш досвід, так роблять менше як половина кермувальників. 

У нас є лише година

— Він дуже переживав, що помре, але знайшлися добрі люди, які віддали йому той орган. Ми, якщо чесно, навіть не знали за той перший інфаркт, а то вже, виявляється, третій у нього, його дуже пекло…

Львів. Під дверима оперблоку троє: розгублена літня жінка з надією і відчаєм в очах та двоє її синів. Там, за дверима, на операційному столі їхній чоловік і батько. Пані Наталя, нервово переминаючи пальці на руках, каже: її Ярослав останній місяць був у реанімації і йому не кращало. Тиждень тому лікарі сказали: його врятує хіба трансплантація, а коли вночі подзвонили зі словами, що є донор, світ наче перевернувся. 

— Страшно було, цілу ніч ніхто не спав, ми переживали, що буде. Він казав: «Я вже напевне не виживу». А я йому рота на те затуляла: «Не переживай, — кажу. — Ми всі молимся за тебе».

На той час Ярославове серце уже не билося. Лікарі під’єднали чоловіка до апарата штучного кровообігу, який ганяв кров у тілі замість хворого органа. Чоловікове тіло охолодили до 28 градусів. Усе було готове до вилучення, та контейнер із донорським серцем у той час лише під’їздив до Львова.

За 20 км від міста нас зустрів іще один патрульний автомобіль. 

— Вони проведуть нас до лікарні, бо Львів я знаю не дуже добре, — пояснив Ігор. 

Не відстаючи від машини супроводу, о 12:01 ми в’їжджаємо на територію лікарні. 1 година 40 хвилин у дорозі. Наче встигаємо. 

— Щасливо вам, — каже патрульний, відкриваючи багажник. Роман хапає контейнер і за мить зникає в дверях лікарні. До операційної на сьомому поверсі лікар біжить, а коли потрапляє всередину, переводячи дихання, вимовляє: «Година. У нас є година». 

— Дістаємо! — колеги відкривають контейнер. Серце на столі. 

— Швидко! Швидко! — квапить медсестер Роман Домашич. Йому допомагають одягнути стерильні халат і рукавички. Кілька хвилин іде на підготовку серця до трансплантації, і лікарі вже стають над Ярославом. Іще хвилин зо п’ять, і його хворе серце лежатиме на столі поряд із донорським. За інерцією якийсь час воно ще буде скорочуватись. 

— Пришити серце буде непросто, — стиха каже мені Іван Міськів. Він — керівник дитячої лікарні Першого медоб’єднання Львова, на цій операції за перфузіолога — відповідає за штучний кровообіг. Пояснює: в серці був кальцій, воно буквально закам’яніло, це ускладнює роботу кардіохірурга. 

— Пінцет! — чути біля операційного столу. Донорське серце уже в Ярославових грудях. Наступне завдання: швидко і якісно приєднати його до судин. Якщо все зроблять правильно, менш як за годину на моніторі поряд з операційним столом з’явиться ритм серцебиття. Поки що ж на екрані — пряма лінія.

Час спливає. Та якщо я дивлюсь на годинник і помітно хвилююся, то лікарі спокійні. В операційній грає музика. Попри поспіх, тут розуміють: зараз квапитися уже не можна. І ось нарешті Іван Міськів підходить зі словами: «Зараз будемо запускати». А ще за кілька хвилин ми побачимо кардіограму. Вдалося!

— Слава Богу, в нас серце пішло. Сподіваємося, все буде гаразд, — із такими словами Роман Домашич виходить до родини. Пані Наталя, яка за останні кілька годин пережила справжнє пекло, кидається йому на шию. 

— Дуже дякую, дуже дякую вам!

В очах жінки щастя, на лиці — усмішка. Її чоловік буде жити. У дітей буде тато, а у трьох онуків — люблячий дідусь. 

— Велика радість буде, внуків цілуватиму, скажу: дітоньки, ви переживали, а все добре. Ну, може ж, завдяки цій операції ще трохи поживе. Воно уже хоч і вік, але ж кожна людина жити хоче.

Того дня пані Наталя лишиться під оперблоком іще на годинку, щоб побачити, як її чоловіка перевозитимуть з операційної. Вона ледь помітно його перехрестить та пообіцяє і далі молитися: за нього, аби він якомога швидше відновився, за упокій тієї жінки, яка дала йому шанс на життя, і за всіх людей, які допомогли відбутися операції. 

Ця операція, як і всі інші трансплантації в Україні, для пацієнта повністю безплатна. Їхню вартість у межах пілотного проєкту Міністерства охорони здоров’я України лікарням цілком покриває держава. Щоб операції відбулися, команди лікарів та донорські органи до лікарень супроводжують поліцейські, а також їх транспортують літаками і вертольотами. Під час трансплантацій десятки й сотні людей в Україні об’єднуються для порятунку одного або кількох життів. Лише торік у нашій країні пересадили 313 органів, уперше трансплантовано серце дитині, а також успішно вперше пересаджені легені.