Сьогодні ми намалюємо смерть

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку жовтня вийшла друком українською репортажна книжка польського репортера Войцеха Тохмана «Сьогодні ми намалюємо смерть».

Руанда, 6 квітня 1994 року. У країні, розділеній протягом десятиліть між двома ворожими народами, тутсі та хуту, глава держави гине в авіатрощі. Серед хуту є лише одне тлумачення: за цим стоять тутсі. Через кілька годин після смерті президента розпочалася одна з найкривавіших сторінок сучасної історії — геноцид, під час якого протягом ста днів було вбито мільйон людей.

Ані миротворча місія ООН, ані потужна присутність Католицької церкви не запобігли різанині. Світ не втручався. Довгий час міжнародні медіа ігнорували криваву трагедію цієї крихітної африканської держави. Ті, які вижили, досі намагаються впоратися з травмою. Войцех Тохман багато разів повертався до Руанди, щоб зрозуміти, як після того, що там сталося, жити разом, чи це взагалі можливо. Він спілкувався і з тими, хто вижив, і з катами та свідками.

«Сьогодні ми намалюємо смерть» — це бентежне свідчення тих зустрічей, з якого неминуче виникає запитання «Чи всі ми забруднилися тією кров’ю?».

Reporters публікує фрагмент книжки.

***

Леонард гордо дивиться на світ з висоти майже двох метрів. 

Нам сьогодні важко розмовляється, бо ми дуже близько до його дому. Ми сидимо на терасі пансіонату Святого Йоана, на високій скелі. Темно. Ми дивимося поперед себе — у синяву озера Ківу.

— Татові батьки тут утопилися. Вони щасливі, не діждали геноциду.

Щороку люди тонуть у Ківу. Вода тут править за важливу транспортну артерію, а човни — ветхі й часто перевантажені. Раптовий шторм може здійнятись зненацька, разом з поривами гірського вітру, холодного, наче крига. Ківу тоді виглядає немовби спінене море. Нема ані милосердя, ані порятунку — є безодня. Дно — майже півкілометра під поверхнею. Бо Ківу — одне з двадцяти найглибших озер світу. Якщо поглянути на мапу Руанди, то можна побачити, що воно займає чи не весь західний кордон країни — із Демократичною Республікою Конго. Берег, особливо з руандійського боку, щільно заселений. Вода приносить місцевим не тільки смерть, а й життя. Бо вони ловлять у ній рибу. Бо водою можна втекти, коли на березі шаленіють бойові загони Інтергамве. Це вдалося небагатьом.

Знаємо, що того квітня скеля, з якої ми якраз дивимося на темну воду, була всіяна трупами. Коли вбивці увірвалися до церкви, люди намагалися втекти вниз, до озера. Мачете наздогнали багатьох саме там. Або тут, у пансіонаті поряд. Ми знаємо, що відбувалося в кімнатах, де сьогодні вночі спатимемо. Знаємо, що вже після всього катам спало на думку, як переконатися, чи ніхто не вдає мертвого. Чи хтось із тутсі вправно не заховався під тілом матері, батька чи сусіда. Вони використали сльозогінний газ. Декотрі «трупи» почали кашляти.

Ми знаємо, що двома роками пізніше група американських судових антропологів проводила тут ексгумацію. На замовлення міжнародного трибуналу фахівці збирали докази геноциду. Їх тут відвідували журналісти та політики. А також непрошені гості, які вимагали гроші за дозвіл на ексгумацію. Це були ієрархи Католицької церкви.

— Увечері, — Леонард ковтає слину голосніше, ніж говорить, — хтось загрюкав у двері. Я першим виліз крізь заднє віконце. І не поглянув, чи брати біжать за мною. Я залишив їх. Це не сподобалося би батькові.

Він побіг до знайомих. Вони сиділи в темній хаті, плакали й не хотіли нікуди йти. Вони теж мали дітей. І чекали на смерть. Леонардові було дев’ять років і він переконав дорослих усім разом провести ніч у кущах. Завдяки цьому вони прожили кілька наступних годин. Убивці прийшли перед північчю і пішли ні з чим. Однак і вранці сусіди не хотіли покидати обійстя. Леонард побіг уперед, а вони залишилися. Вони й далі чекали. І дочекалися.

Він вирішив дістатися до громадської управи. Думав, що влада дасть дитині притулок. І так воно й виглядало, коли він туди наблизився: кількасот осіб, дорослі, діти. Він відчув полегшення, коли побачив двох своїх братів.

Що з третім, наймолодшим?

В управі оприлюднили повідомлення: тут ви маєте захист. Але заради вашої безпеки нам слід вас розділити. Запрошуємо чоловіків до зали ліворуч від коридору, а жінок — праворуч. Діти — а вас найбільше — хай залишаться в холі.

Вікна в залах не мали шибок, але мали ґрати. Двері були замкнені на ключ. Ті, за якими сиділи чоловіки, невдовзі на мить прочинили. Аби вкинути всередину кілька запалених шин.

Найстарший хлопчик крикнув: тікаймо! Хол був на першому поверсі, діти линули до вікон, тут, на щастя, не заґратованих. Це здивувало охоронців будинку. Вони кричали: за плотом небезпечно. Якщо ви зараз втечете, то батьки вас ніколи не знайдуть. Повертайтеся!

Тим дітям, які послухалися, невдовзі відрубали голови. Леонард із братами рушив уперед. Одному було сім років, а другому — неповні п’ять. А разом із ними ще п’ятеро дітей. А може, і шестеро — Лео точно не пам’ятає.

— Всуціль малюки, — йому бракує слини. — Смеркалося.

Ківу на світанку. Диво природи, ще одна листівка: вода врізається поміж зелені пагорби, утворюючи десятки вузьких високих затінених фіордів. Кожен пагорб — це частина містечка. Небо та гори відбиваються у дзеркалі чистої води. Штиль. За таку гарну кічувату панораму готелярі деінде на світі ладні на все. Але не в Кібує. Тут туристів немає.

Ми не підемо подивитися на будинок, з якого Лео вибіг у темряву, коли йому було дев’ять років. Бо одразу ж після сніданку зустрічаємо Пітера. Пітер також втратив у Кібує батьків. Він хоче нам про це розповісти. Хоче все показати, крок за кроком, камінь за каменем, хвиля за хвилею. Якщо лише ми для його батьків маємо час.

— Маємо, — вирішує Леонард.

І знову те саме: вбиті батьки, знову сестри, брати, звісно ж, вони їм відрубали стопи, руки, мої нотатки повняться відрубаними кінцівками, кров’ю, зараженою спермою, сестер, певно, ґвалтували, вже багато місяців я все це ретельно фіксую ночами, я вже все маю, вбитих батьків на кожній другій сторінці, і дітей, синьою ручкою, чорною, зеленою, щоби потім після зміни кольору нотаток вправно знаходити початок і кінець кожного свідчення, вбитий так, убитий сяк, мої записники спухлі, неначе трупи у воді, всі ці тіла біля мене, мертві, але й живі, покалічені, врятований перший, десятий, п’ятдесятий, у вбивстві їхніх батьків нема нічого спеціального, нічого особливого, руандійська норма, мої записники смердять, усе, що я в них маю, підступає мені тепер до горла.

А ще нещодавно мені хотілося почути про всіх убитих. Занотувати кожну смерть, кожне зґвалтування, кожне зараження, кожну відрубану стопу, кожну втоплену в лайні дитину. Ще нещодавно я вважав, що добре було би їх усіх записати. І оголосити світу, що вони були. І як гинули. Добре було би пам’ятати про кожного окремо, осібно, індивідуально.

Навіщо пам’ятати вбитих у Руанді дев’яносто четвертого? Навіщо за ними тужити? Навіщо нам свідчення врятованих?

— Скільки тобі тоді було років, Пітере?

— Сімнадцять.

Це могила. Тут мої батьки.

І моя маленька сестра. Мама носила її на спині.

Ми мешкали тут, високо.

Ми тікали вгору, на верхівку.

На верхівці діти збирали каміння. І зносили нам його в ранцях.

Підійшли Інтергамве. Близько. Ми дивилися одне одному в очі.

Ми кидали в них. Наші руки стікали кров’ю.

Вони оточили нас. Вони стояли нижче, з мачете. Без шансів. Вони відступили.

Старші відпочивали. Діти всю ніч зносили каміння.

Воно ні на що не знадобилось. На світанку прийшла армія.

Від куль добра смерть. Мама, сестри, брати.

Хто продерся крізь кулі, спускався до озера. І там натрапляв на метал сусіда.

Батькові у якихось чагарях вдалося протриматися аж п’ять днів.

На п’ятий день він зголоднів. Побачив друга.

Вийшов із чагарів: друже!

У друга тепер пожиттєвий термін. Бо тоді він сказав, що із тарганом людина не дружить. І показав колегам, як слід чинити з комахою.

Він різав батькові руки. По шматочку, як ріжуть ковбасу.

Батько був сильний, довго дихав.

Я зі сховку стежив.

Батькові розпороли живіт, вийняли шлунок.

Із братом ми ховалися по норах. Щоночі в іншій. Щоночі на сто метрів ближче до озера.

Поки Інтергамве, переконані, що знищили всіх, не повернулися на наш пагорб. Грабувати оселі.

На шосту ніч ми дісталися до пристані.

Викинули трупи з човна. Попливли на безлюдний острів.

Войцех Тохман — польський журналіст, репортажист. Від 1990-го до 2004 року працював репортером у Gazeta Wyborcza. У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Працює у ньому волонтером. 

Разом із польськими репортажистами Маріушем Щиглем і Павелом Ґузлінським у Варшаві заснував Інститут репортажу та репортерську крамницю-кав’ярню «Кипіння світу». Від 2010 року на радіо TOK FM веде авторську програму «Кипіння світу».

Написав десять репортажних книжок, зокрема «Сходи не палять», «Донечка», «Скажений пес», «Ти наче камінь їла», «Спів півнів, плач собак». 

Двічі фіналіст престижної літературної премії Nike (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів Gazeta Wyborcza; номінант на Премію ім. Даріуша Фікуса (2002); фіналіст премії Prix RFI «Témoin du Monde» Radio France International (2004); номінант на Премію ім. Ришарда Капусцінського (2011).

Переклав з польської Андрій Бондар.