28-річний Іван Черненко працює анестезіологом у Роздільнянській центральній районній лікарні. Рік тому, у жовтні 2020-го, «Українська Правда» опублікувала частину його щоденника. Матеріал про будні опорного відділення з хворими на COVID-19 прочитали майже 80 тисяч . Текст викликав неабияких резонанс і став основою для книжки лікаря «Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога», яку цьогоріч надрукувало видавництво «Віхола». 

У час, коли Україну захлеснула нова хвиля коронавірусу — на добу фіксують майже 19 тисяч нових випадків захворювання, а опорні лікарні знову переповнені — Reporters. публікує главу з книги Черненка, яка описує боротьбу за життя і задушливу смерть «на іржавому панцирному ліжку».  

Я добре пам’ятаю перших важких пацієнтів з ковідом, потім усе злилося в один нескінченний потік. Це була чергова літня жінка сімдесяти років. Вона відрізнялася від решти своїм невичерпним оптимізмом.

— Лікарю, як у мене справи? 92? Ну, це не так уже й погано, могло бути й нижче. Нічого, поживемо ще трохи!

Стало нижче. За кілька днів їй уже не вистачало просто кисню. Вночі я перевів її на СРАР [СІПАП — метод штучної вентиляції легень, коли пацієнт отримує кисень через маску під тиском. — Ред.]. Незручна маска завдавала їй дискомфорту, але вона терпіла. Вона хотіла жити.

— Незручно, лікарю! Але нічого, переживу! — долинав глухий голос з-під маски.

Вона лежала в палаті з панцирними ліжками, через це ми не могли її вкласти на живіт. Наступного дня притягли старі реанімаційні ліжка, які давно вже вийшли з ладу. Зате в них був каркас і хороші матраци. Ми перевантажили пацієнтку на ковдру — ноші не пролазили у вузькі отвори дверей — і перенесли в іншу палату.

— О, оце ліжко! Розкіш! — раділа пацієнтка.

Днів з чотири вона провела на СРАР. Динаміки не було, але весь час вона зберігала чудовий настрій. Я обожнюю пацієнтів, які не опускають рук. Часом і лікареві дуже важливо знати, що пацієнт у нього вірить.

Поряд з нею ми поклали ще одну пацієнтку. Це була жінка п’ятдесяти років з величезною масою тіла. Нам довелося зібрати всіх, кого тільки змогли знайти, щоб затягнути її в палату. Врешті для такої затії знадобилося семеро людей. У пацієнтки були всі ознаки тромбоемболії легеневої артерії. У глибоких венах ніг утворюється тромб, який тільки й чекає, щоб відірватися. А коли він відірветься, то полетить у легеневу артерію через праве передсердя і шлуночок.

Увечері я робив свій звичний обхід, намагався оглядати всіх пацієнтів хоча б двічі на день, а тих, хто важче, частіше.

Моя улюблена пацієнтка, як і раніше, життєрадісно переконувала, що буде жити, намагаючись спілкуватися зі мною через маску. Друга ж важко дихала через кисневу маску. Сатурація ледве сягала 60 %. Тоді обидва ШВЛ-апарати були вже зайняті і я не вірив, що друга виживе. Поруч з нею сиділа донька, вона працювала в нас медсестрою в іншому відділенні. Я дозволив пустити її. Нам потрібна була фізична допомога, щоб перевернути жінку… І я не міг відмовити працівниці.

Але все ж пустив більше через необхідність догляду за В., якого ми не могли забезпечити фізично.

Дочка сиділа поруч і тримала В. за руку.

— Вона житиме?

Я подивився на дочку, на пацієнтку, на низьку сатурацію, прокричав глибоко всередині, проклинаючи свою гіпервідповідальність.

Дивіться також:

Спаси і сохрани

Вражаючий фоторепортаж про боротьбу з COVID-19 в українських лікарнях

— Зараз повернуся, — сказав я і побіг у реанімацію по третій ШВЛ.

За хвилин двадцять пацієнтка вже була із СІПАП-маскою на обличчі. Сатурація зросла до 89 %. І я все одно не вірив, що В. виживе з такою масою тіла й супутніми діагнозами. Минуло ще кілька днів, я заступив на наступне чергування. Сатурація у В. була, як і раніше, 89 %, але я здивувався, коли вона промовила:

— Здрастуйте, лікарю!

Т.Н. теж радувала, її стан став на порядок кращим.

Я поступово почав зменшувати кисень і позитивний тиск на видиху (ПТКВ). Принцип СРАР полягає в тому, щоб створити тиск на видиху, це розкриває спалі (ателектазовані) ділянки легень.

Оглянувши їх, я, щасливий, обрадував родичів Т.Н., що їхня мама буде жити.

О п’ятій ранку зателефонувала медсестра.

— Т.Н. погано, сатурація 50 %.

— Біжу!

Я спав на першому поверсі, під інфекційним відділенням, у комірчині, яка відігравала роль кімнати відпочинку для лікарів. Головне достоїнство комірки було в тому, що скрипливе панцирне ліжко стояло просто біля батареї, взимку це допомагало зігрітися.

На ходу натягуючи комбінезон, респіратор, рукавички, щиток, я біг по відділенню. З комірчини треба було піднятися на другий поверх, пробігти метрів сімдесят, а потім спуститися знову на перший у палату, де лежала Т.Н.

— Що сталося?

— Я закашлялася… Стало різко боляче… У грудях…І почала… Задихатися, — відповіла Т.Н.

Я був сонний, завершувалося друге чергування, думки тяглися, як іриска.

— Думай, думай, думай! — бубнів я собі під ніс. У кризових ситуаціях я часто розмовляю сам із собою.

— Підемо по порядку.

— Що ви кажете? — запитала медсестра.

— Ні, ні, я собі. Виник гострий біль за грудиною. Дихає. Як вона дихає? Права сторона ніби краща екскурсія. Принесіть фонендоскоп!

І хоча протоколи не рекомендували слухати пацієнтів, щоб не інфікуватися, я частенько не звертав уваги на цю їхню частину.

— Ліворуч дихання не чую. Пневмоторакс? Та ні. Чого раптом? Закашлялася, ПТКВ?

Я сумнівався. Пневмоторакс — це стан, коли легеня «рветься», порушується її цілісність, і повітря проникає в порожнину грудної клітки, стискаючи легеню.

СРАР був фактором ризику. Легеня спадає і перестає дихати. У таких ситуаціях треба «випустити» повітря, зробивши пункцію грудної клітини — пробивши її.

Але перш ніж тикати пацієнтку голками, треба було точно підтвердити діагноз. УЗД-апарата в мене під рукою не було, щоб подивитися ліву легеню. На УЗД я побачив би множинні А-лінії, або «штрихкод», — специфічну ознаку пневмотораксу, або рухому лінію плеври, і це свідчило б, що легеня дихає. Пацієнтці ставало гірше.

— Гаразд, немає часу думати. Дайте двадцятикубовий шприц з голкою. І біжіть нагору за підключичною голкою КВ‐3, катетером підключичним, і лідокаїном.

— Зараз я зроблю укол, потерпіть.

Я знайшов друге міжребер’я зліва і по середньоключичній лінії ввів голку перпендикулярно до шкіри, поки не провалився в плевральну порожнину. Потягнув на себе поршень. Повітря. Я мав рацію, пневмоторакс.

— А, зараза. Це я не вам. Телефонуйте в хірургію, нехай дадуть апарат для активного дренування. А поки що знайдіть шприц на кубів 50–100. Який знайдете.

Я швидко обколов місце передбачуваної пункції. Спеціального набору для пункції грудної клітки в мене не було, відсмоктувача (активного дренажу) теж.

Я кипів від люті, що вчергове не можу адекватно допомогти пацієнтці через погане оснащення відділення. Ліжко було занадто низьке, а підйомний механізм зламався ще років п’ять тому. Встав на коліна.

Ввів підключичну голку в тому самому другому міжребер’ї під кутом 90 градусів, сподіваючись, що все роблю правильно. З отвору голки засвистіло повітря. Завів у голку провідник, дістав її, і по провіднику завів пластиковий підключичний катетер. Він був невеликого діаметра, але це було краще, ніж нічого.

Поки медсестри несли активний дренаж, стокубовим шприцом відсмоктав повітря.

Задихана медсестра вбігла з відсмоктувачем. Можна було зробити по-старому: дренаж по Бюлау, опустивши трубку з грудної порожнини в банку з водою. Стоп. 

Трубка? Внутрішньовенна система була б занадто тонкою, не вийшло б з’єднати її з відсмоктувачем, вхідний отвір якого був великого діаметра. Я взяв кисневу трубку від маски, один її кінець устромив у катетер, другий — у відсмоктувач, добротно обмотавши обидва з’єднання пластирем.

— Уся наша медицина тільки й тримається, що на пластирі.

Відсмоктувач розмірно гудів. Сатурація зросла до 95 %.

— Т.Н., коли ви видужаєте, я з вами обов’язково вип’ю, не щодня на колінах напружений пневмоторакс дренується.

— Обов’язково! — віддихавшись, відповіла Т.Н.

Ідучи з чергування, я залишив Т.Н. із сатурацією 95 %. Пізніше хірурги наклали нормальний плевральний дренаж спеціальними інструментами, а не тим, що робив я.

Через день Т.Н. померла. Вона мені дуже подобалася, її життєрадісності вистачило б на все відділення, але чомусь саме вона пішла.

На мій подив, за тиждень ми зняли В. з неінвазивної вентиляції, а через два виписали додому із сатурацією 95 %.

Щодня, дивившись на В. із СІПАП-маскою на обличчі, я був упевнений, що вона загине, так само, як вірив у те, що Т.Н. вибереться. Але не завжди події розвиваються за планом. Тому часом краще не замислюватися над прогнозом, а просто робити, що повинен.

Читайте також:

Дихати

Де хворим брати кисень, а волонтерам — сили

Поки ці пацієнтки боролися за своє життя, на другому поверсі не менш відчайдушно боровся сімейний лікар. Він уже більше тижня перебував на неінвазивній вентиляції, та його стан продовжував погіршуватися. Його легені від основи до верхівки з обох боків були тотально вражені вірусом. У якийсь момент просто СІПАП-маски стало недостатньо, довелося його заінтубувати й перевести на повноцінну ШВЛ. Ще тиждень ШВЛ. Звісно, усі сподівалися, що він упорається, і доклали до цього максимум зусиль. Але однієї ночі він усе ж помер. Це був другий лікар, який помер у відділенні, але не останній.

Першим був стоматолог, пенсійного віку чоловік, який, на жаль, мав купу супутніх захворювань. Серцева недостатність, діабет. Ковід лише став сірником, який підпалив величезну копицю сіна у вигляді товстої амбулаторної картки пацієнта.

Це сталося у вересні, коли у відділенні ще не було кисню, а тільки концентратори. Мене покликали на консультацію. Він сидів, спершись на стілець. Ноги набрякли і були схожі на товсті колодки.

— Як ви сьогодні?

— Погано… Ванюшо… Погано, — відповів він, роблячи паузи, щоб вдихнути.

Серцева недостатність добивала його і без ковіду, а з коронавірусом і поготів.

— Я перегляну ваше лікування, додам кілька ліків, стане легше.

— Добре… Ванюшо… Добре…

Додавати там було нічого, він отримував усе необхідне, але шанси танули. Організм на ліки уже особливо не реагував, наростали набряки, він помирав. Я не міг змінити чогось або призначити щось інше, у цьому не було сенсу. Я сказав це, щоб якось підбадьорити його.

Кожна людина має право на маленьку, але надію, особливо коли задихається на безглуздому концентраторі.

Я запропонував йому СРАР, довго пояснював, навіщо це і для чого.

— Ні… Ванюшо… Я все… Розумію… Не турбуйся… Я так… Просто масочкою… Подихаю… Не хочу… Мучатися…

— Як скажете, вирішувати вам.

— Спасибі… Якби… Ти… Знав… Як мені… Важко… Дихати… Зроби щось… Щоб не так… Відчувати…

— Добре, я зрозумів вас. Зроблю.

Я попросив медсестру зробити йому морфін. Пройшов через рамку, зняв ЗІЗ, обробив руки. Було щось медитативне, заспокійливе в цій процедурі роздягання.

До вечора він помер. Ось так живеш, працює ш, а потім задихаєшся на десятилітровому концентраторі, лежачи на іржавому панцирному ліжку.

Автор колажу — Вадим Блонський / Reporters.

Придбати книжку Івана Черненка  «Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога» можна у видавництві «Віхола».