Смак коржика

У невеличкому рюкзаку, який їй зручно нести однією рукою, лежить помаранчевий блокнот із логотипом Superhumans Center та написом на обкладинці: Антоніна Демиденко. Рецепти». 

Синьою кульковою ручкою 58-річна жінка останні кілька місяців виводить у блокноті все те, що колись могло бути записане у витріпаному часом загальному зошиті на 96 аркушів. Зошит лежав у тумбочці на її кухні у Вугледарі, місті на Донбасі. Пекла — діставала, консервувала — теж. Аж доки в цю оселю не влучив російський снаряд.

Так Антоніна втратила руку, ногу, дім. І — єдиного сина. 

У помаранчевий блокнот вона повертає смаки свого дому: випічки, якою частувала рідних і якою колись ділилася із сусідами. Якщо все складеться, ці рецепти ляжуть у книжку. Нею вона хоче повертати до життя людей, що пережили поранення і втрати.  Сама ж мріє повернутись у Вугледар. Там у неї — син. Убитий росіянами і похований сусідами навпроти під’їзду. Доїхати. Дійти. Доповзти. Знайти могилу. Перезахоронити. А тоді — «жити, бо треба».
Антоніна — цивільна жінка, дружина, мама. На своїй кухні вона варила борщі, пекла пісочне печиво, медовики і торти на сковорідці. Це саме на кухню вона йшла, коли прилетів снаряд, що забрав сина і покалічив її саму. Тепер вона пече на ерготерапевтичній кухні Superhumans Center, і коли несеться солодкий запах ванілі, чоловіки на протезах можуть несміливо прочиняти двері, зазирати всередину і запитувати усміхаючись: «Це — нам?». Печиво дало силу усміхатися і їй самій. 

Мазані пряники

— А мазані пряники пам’ятаєте? 

Їй років 6. Одна з двох дівчаток на своїй вулиці в Кучинівці, селі на Чернігівщині, звідки родом, решта — хлопці. Гасають дорогами, ловлять рибу в ставку, катаються на кріпленні до причепа трактора, поки тракторист не бачить, шукають свіжі яйця в бабиному курнику і біжать до крамниці обміняти їх на кілька мазаних пряників. Кругле велике печиво, помазане білою цукровою поливою, — звичні дешеві солодощі у магазинах радянського часу. За два яйця там давали 14 копійок. Рівно на три мазаних пряники…
Удома — семеро малих, серед них Тоня. Якщо мама хотіла потішити солодким, готувала дітям вареники з шовковицею, великі — на долоню, і страшно соковиті. Пекла здобні булки. Тісто сходило, здіймалось над мискою, Тоня прибігала, пальцем зачепить — і в рота. Солодке й смачне. Тісто тут-таки, звісно, падало, мама сварилася… Тоня летіла з хати щаслива. 

Тепер Тоні 58. Сива жінка у синіх шортах та чорній футболці сидить у холі реабілітаційного центру. Спогади про смаки її дому — все, що у неї лишилося. Два роки мешкає у Львові, в одному і тому ж кутку лікарняної палати на дев’ятому поверсі шпиталю. А до цього в неї було ціле життя у Вугледарі.
Вона й досі любить відщіпнути дрібку солодкого тіста і хутко, як колись, сховати його до рота. Коли це робить — очі сміються.

У реабілітаційному центрі Superhumans, що у Винниках біля Львова і який ставить на ноги ветеранів та цивільних з ампутаціями і тяжкими травмами, пацієнтку Антоніну Демиденко називають superбабусею. Тут їй замінили протез ноги і навчили добре ходити, а недавно поставили протез лівої руки — косметичний, бо жінка літнього віку не могла б повноцінно рухати механічний, для цього їй бракує сили. Але нова рука вже допомагає Антоніні в побуті та на кухні: на механічні гаки вона кріпить рюкзак, ними може нести пляшку із соком чи тримати миску, доки місить тісто. 

— Марійка, моя ерготерапевтка, довго думала, чим мене зацікавити, щоб я щось почала робити. І все питала: «А чим ви вдома, у Вугледарі, займалися? А що любили?». «Та пекла своїм хлопцям», — подумала тоді я. Перше наше тісто на печиво вона мені сама замісила й порізала, — згадує Антоніна.
Усі їли, і ніхто не здогадався, звідки ж той ніжний смак. А печиво — на розсолі. Те саме, домашнє, рецепт якого був у потертих зошитах кожної господині з їхньої дев’ятиповерхівки у Вугледарі на вул. 30 років Перемоги, розбитій тепер російськими снарядами. Найніжнішим виходить на розсолі з помідорів, каже жінка.
Відтоді вона час від часу пече. 

Живи й радуйся

У місті на півдні Донбасу Антоніна й Микола оселилися у 1984-му. За трохи отримали двокімнатну квартиру. Три багатоповерхівки стояли одна біля одної, у Вугледарі їх називали «китайською стіною».  В юності трохи працювала на заводі, трохи робітницею дорожньої служби, поки не завагітніла. Син народився хворим. Довго не ходив. Був людиною з інтелектуальними порушеннями, та жодного дня, каже, не провів в інтернатах.
Антоніна слухала тих, хто говорив: там — буде гірше. Весь свій час віддала синові, якого звала ніжно — Вітьок, і на старість залишилась без жодного стажу. Навчила його яєчню смажити, їжу розігріти, прати найпростіші речі. Більшість часу він проводив у дворі, де всі усіх знали. 

— Гарне містечко, молоде було. Всі їхали туди на роботу. Потім парк облагородили, цвітні фонтани із землі б’ють — живи й радуйся. Настигло таке… — зітхає. 

Смерть батька (помер у 2014-му від запалення легень) Вітьок сприйняв спокійно. Пояснила: той є, але не поруч, і все бачить. А от війни пояснити не могла. Син не розумів, навіщо у його місті стільки військових, чому немає води, куди зникли продукти з магазинів і де їхнє звичне життя. 

— Ми його до любові привчали, — ніжно згадує. — Не здавалися. Жалісливий, словом погладиш — душу віддасть, роздраконять — агресія. 

Вітьок найдужче любив бутерброди. Мама не здавалася і тішила тортами чи пиріжками. 

— Яблук на сковорідку наріжеш, туди водички, сахарцю, притушиш. Пиріжок завернув. Ммммм… Мої випічку любили, а я добріла з ними. Казали мені: «Мам, треба схуднути». А я їм: «Ні, то вам поправитися».

Гостювали одне в одного. Збиралися у дворі святкувати річниці отримання квартири. Свій останній день народження у Вугледарі Антоніна не схотіла відзначати: Донбас гримів, було тривожно. Вона народилася 26 лютого. 

13 травня 2022-го російські війська обстріляли не лише Вугледар, а й інші навколишні міста й села. Били по цивільних з авіації, танків, важкої артилерії, реактивних систем залпового вогню «Ураган». Зранку Демиденки зварили щавлевого борщу, поїли. Занесли трохи борщу подрузі, яка жила через під’їзд. Прийшли назад, нагріли води й покупалися. Вітьок пішов голитись, Антоніна прала речі у коридорчику. Воду економили дуже і прали у тій, в якій милися. 

— Треба було щось взяти в кухні. Рушила. Вже у дверях почула страшний тріск. У себе прийшла, бачу: ліва рука лежить так трошки далі. Але я не помітила, що вона висить тільки на шкірі. Іншу хотіла підняти — не змогла. Потім щось впало на голову, мабуть, годинник, що на стіні висів. Відкрила очі, коли мене витягли. Людей багато навколо. І поліцейський гукає: треба відрізати руку, ту, що ледве тримається. Стали різати — я закричала і відключилася. 

Українські військові відвезли жінку в найближчий шпиталь у Курахове. Там отямилась. Спитали, на що хворіє, — згадала про цукровий діабет.

— Дивлюся на молоденьких медиків і кажу: «Дорогенькі, тільки сохраніть мені мої зубні протези».  Я не знаю, чому так сказалося. Раптом подумала: якщо можна щось зберегти, то хоч це. А вони мені: «А як же ми їх збережемо?». Говорю: «А ви в рукавичку їх і до пальця мені прив’яжіть». Зробили! Уявляєте? Вже у госпіталі в Дніпрі на підвіконні їх помітили — так в кульочку і лежали… Я їм дуже дякую. Це мій спадок, — так Антоніні невідомі їй лікарі лишили усмішку з Вугледару. 

Навіть через два роки не може дивитися ні фото, ні відео з рідного міста. Почує кого — тільки спитає: «Ще под намі?». Кажуть: «Под намі», тобто — українське. Стає спокійніше.

Тільки через місяць їй розповіли, що єдина її втіха в житті — Вітьок, якому було тридцять пʼять, — загинув у день обстрілу, під завалами їхнього дому. Тепер усе, що вона робить і на що знаходить сили, — тільки заради того, щоб колись припасти до його могили. 

— Він і досі похований там, навпроти під’їзду, на газоні. Сусіди розказали, та й по кадрах видивилася. Хтось поставив табличку — вже, видно, пізніше, що загинув у квітні, а насправді — у травні. Один у мене стимул — перепоховать його. Чи там, чи сюди забрати. Кров із носа треба стать на ноги.

У госпіталі під Львовом Антоніна продовжила лікування. Якось побачила, що представники Superhumans Center набирають охочих на протезування, попросилася: навчіть, мовляв, добре ходити, бо сходами вниз іти може, а вгору — ніяк. Та й без руки.

Наразі щоденний її маршрут — від Superhumans Center, що поруч з її шпиталем, до палати на дев’ятому поверсі. Йде двором, часто виходить через бічні двері, щоб оминути сходи.  Далі поріг із пандусом, кілька коридорів, стіни яких прикрашені картинами з Богоматір’ю чи Ісусом, плакатами, що покликані підтримати поранених. Ліфтом вгору і — кімната на кілька ліжок, біля одного з них стоїть колісне крісло.

З балкона видно синє небо, жовте ріпакове поле, пересипане зеленими смужками засіяних городів, і недобудований корпус цієї ж лікарні.

Уже два роки, від червня 2022-го, все життя Антоніни вміщається на ліжку, в тумбочці біля нього та на широкому підвіконні. У шафці навпроти — два протези ноги, які мала до нинішнього протеза, та її нова кисть, яку, каже, можна носити замість гаків, «для краси». За чотирикутник розетки на стіні над ліжком закріплені кілька іконок. Якщо Антоніна повертається на правий бік — очі впираються в іконки, якщо на лівий — у чашку на підвіконні. На чашці два фото людей, які назавжди лишились у Вугледарі. Бажання повернутися до яких тримає її на світі і дає силу. Чоловік і син. 

— Тільки могилу одного ще треба знайти. Хоч би не поцілили, — шепоче жінка. 

Чашку з фото подарували Антоніні її львівські подруги. Світлини рідних Антоніна шукала скрізь, де могла: у друзів, знайомих, родичів. Знайшла і схотіла, щоб вони завжди були біля неї. Чаю з цієї чашки вона не п’є. 

12 ложок цукру

На кухні Superhumans метушиться так, як звикла вдома. Поруч — ерготерапевтка Марта подає Антоніні продукти. Та тримає гаками протеза лівої руки зелену миску з майбутнім тістом. Сьогодні печуть пісочне печиво і витискають на ньому логотипи реабілітаційного центру: продаватимуть його на благодійному фестивалі «Кураж» на Подолі в Києві, так збиратимуть  гроші на протези українцям, потерпілим через війну. 

— Сода є? Оцет? Ну тоді кефір шукай! — командує. 

Інгредієнти вимірює так, як звикла. 240 грамів цукру? Все просто: це 12 столових ложок! Марта здивовано піднімає брови, Антоніна, жінка віку її мами, а то й бабусі, додає те, що викликає у Марти широку усмішку: 

— Я з СССР! — мовляв, застала час, коли в рецептах писали не грами, а кількість столових або чайних ложок, стопок чи стаканів-гранчаків. 

На кухні центру — сучасне обладнання, все ергономічне і навіть посуд та приладдя такі, аби з ним вчилися і могли працювати люди з ампутаціями. 

— От подарували кухонну дощечку, — показує її на столі. — А я ще торік лежала і думала: як же буду на кухні щось робити? І придумала: попрошу, щоб цвяшків мені в неї набили, буду закріплювати продукти і  різати однією рукою. Тепер дивлюсь: а дощечка — така ж, як я мріяла! 

Від печива на розсолі Антоніна перейшла до синабонів, тортів чи французького пирога.  І от уже тісто під її рукою м’якне, густіє. Місить енергійно, жваво. Поміж тим розказує то анекдоти, то різні історії. Мова жінки проста, пересипана десь діалектом, десь суржиком, гострим слівцем. Та коли розповідає про своє горе, мова літературнішає — видно, що Антоніна не раз це обдумала, не раз собі все проговорила, знайшла відповідні фрази.

— Вони мене ввели у якийсь транс хороший! — киває на Марту, маючи на увазі увесь персонал центру. — Коли почала пекти,  тільки-тільки по кухні дрипала, ходити вчилася. Опару допомогли поставити, а самі біжать на заняття з іншими пацієнтами. Жду — немає, немає, та й давай потихеньку. Поставить в духовку — важко, одна рука. Донесла, поставила — добре. Треба діставать — ладно, витягнула. На день народження пані Олі [Ольга Руднєва — СЕО Superhumans Center, — R.] спекла шоколадний торт на сковорідці, перемазала кремом зі сметани та згущеного молока, як вдома. З тих перших 26 синабонів лишилося пів булочки! Часом сама не встигаю схопити. 

58-річна жінка з Вугледару своєю життєлюбністю надихає молодих ветеранів, що мають ампутації. Якщо вона змогла, то й ті — зможуть!
— Подивишся: молоденькі, 25 років, без ніг, а піднімаються і йдуть. Їм ще важче, бо у них стільки життя попереду, а я маю буть їм прикладом. Дуже часто я мушу підбадьорювати значно молодших за себе, усміхатися і казати: все буде супер. А шо робить? 

Бувало, теж відчувала, що вже не піднятися, — лежала й лежала б. Бо день як день, а вночі таки плаче в подушку. Але навчилася казати собі: «Вставай, треба!». 

— Ну а як? Ніхто не зробить це за мене. Беру себе в руки — і пішла бодрячком, і пішла. Учора он видали балетки… — Антоніна виробляє печиво і показує з-під стола ногу в новому кросівку. Легкі та зручні. Їх називає балетками. Правда, вона все життя проходила у туфлях та босоніжках. Любила відкрите взуття. 

Кухню наповнює солодкий аромат печива.

У Superhumans Center загорілись ідеєю створити і видати книжку з рецептами з її вугледарського життя. Бо ерготерапевти дійшли висновку, що найцінніше для цієї цивільної жінки — бути комусь корисною. Дохід від книжки планують віддати на те, щоб жінка мала де жити й нарешті змінила палату на щось затишніше. Так Антоніні поставили ще одну ціль. Повертається із занять, відпочиває, а потім до вечора сідає за спогади. Пише рецепти у зошит з котом на обкладинці, переписує начисто в помаранчевий блокнот. Збирає по дещиці. 

Там манники, амоняки, брауні та вергуни…  «Селянське печиво за копійки» і «Печиво до кави зі смальцем», «Великий торт на сковороді»… Жінки вміли називати свою випічку так, що з неї можна зчитати життя.  Там є «Таніні сухарі» — рецепт, який колись записала в сусідки Тані. Є торт «Трезва вишня», смілива вугледарська інтерпретація популярної «П’яної вишні». І є багато Вугледару.

Впорядкувати смаки втраченого життя жінці допомагатиме Ольга Мартиновська, рестораторка і суддя популярного кулінарного проєкту, одна з амбасадорок Superhumans. Але поки що Антоніна готує, пише і багато згадує. Чи варте її життя книжки?

— Чому — ні? Заради пам’яті про сина і заради людей, які мають знати, що тяжко, але — можна жити. Можна і треба. Знаєте, коли тобі в житті допомогли, ти хочеш допомогти іншим. І якщо ці рецепти дадуть комусь силу піднятися з ліжка чи навіть щось приготувати — я буду це робити. Хай вони розкажуть, що можна справитися і з однією рукою, — замислюється. — …Одного ранку ми прокинулися у квартирі від запаху з кухні. Вітьку тоді було чотири. Чую: палене тісто. За мить приносить нам до ліжка такий твердезний коржик. Замісив із води та борошна, спік на сковорідці, хотів — як мама. Сміялися дуже, що голодні вже ніколи не будемо. За той коржик усе віддала б.  

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — й не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати відправною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.