Сім врятованих життів

У темній кімнаті Олексієве обличчя освітлює лише екран ноутбука. У його будинку, як і в решті села, вже кілька днів як зникло електропостачання. Бойові дії зруйнували підстанцію, і відновити її поки що не вдається. Але навіть за тьмяного освітлення помітна його зосереджена праця. Не тільки тому, що завтра зранку Олексій має віддати переклад тексту, а й тому, що нічну тишу періодично стрясають вибухи — подекуди далеко, подекуди геть близько. «Це росіяни стріляють по Авдіївці з Донецька. А наші їм відповідають», — спокійно пояснює і далі набирає текст на клавіатурі, не відриваючи погляду від екрана. Він поспішає завершити роботу вдосвіта, адже ніч — єдиний час, який він може присвятити своїй роботі перекладача з англійської. З самого рання і до пізнього вечора він займається волонтерством — допомагає вижити мешканцям рідної, охопленої війною Авдіївки, що на Донеччині. 

З моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну минуло майже пів року. І найгарячішою точкою на мапі України залишається Донбас — тут війна триває вже 8 років. Російська армія використовує усі види озброєння, які має, аби повністю захопити території Луганської та Донецької областей. Водночас Кремль вдається до тактики випаленої землі — за допомогою важкої артилерії та авіації знищує міста і села, залишаючи від них самі лише руїни, над якими потім і встановлює свій контроль. Цю тактику вони використовували, зокрема, під час захоплення Маріуполя, Сєверодонецька, Лисичанська та інших українських міст. Попри тяжкі умови, у містах, що потерпають від атак, і далі живуть люди. Вони не виїжджають із зони бойових дій з різних причин, залишаючись у рідних містах без води, електроенергії, газу, мобільного зв’язку та повноцінного доступу до медицини. Одним із таких міст є Авдіївка, де з довоєнних двадцяти тисяч і досі живуть і виживають близько двох тисяч мешканців. І часто саме від допомоги таких відчайдух-волонтерів, як Олексій, залежить, як довго ці люди зможуть протриматися.

Свій чужий дім

Хоч Олексій і з Авдіївки, він змушений був виїхати з міста та оселитись у сусідньому селі. Його дім розташований у тій частині міста, яку постійно обстрілюють — там зруйновано ледь не щотретю будівлю. Будинок, де він зараз мешкає, належить його знайомим, які вимушено перебувають у Норвегії. Батько родини власників працював на Авдіївському коксохімічному заводі — найбільшому подібному заводі Європи. На початку травня він потрапив під обстріл, повертаючись додому зі зміни. Чоловік та кількадесят його колег якраз очікували на автобус на зупинці. Дехто помер миттєво, інші отримали важкі поранення, ба навіть втратили кінцівки — зокрема і господар нинішньої оселі Олексія. У Норвегії, де він перебуває разом із дружиною та донькою, чоловік проходить реабілітацію та вчиться жити зі своїми травмами. «Не так вони хотіли вперше потрапити за кордон…» — із сумом каже Олексій. Тепер у своєму новому домі він опікується ще й домашніми тваринами, яких залишили господарі, — кішкою, собакою й двома десятками маленьких каченят, які вилупилися вже після термінового від’їзду родини. 

Олексієві дружина і двоє дітей зараз теж далеко. У березні вони вимушено виїхали з Авдіївки до Берліну. Підлітки Марійка та Данило вже ходять до тамтешньої школи, а дружина Світлана, вчителька української мови, сама тепер у ролі учениці — вивчає німецьку на мовних курсах.

«Світлана хоче якнайшвидше повернутися додому. Я дуже сумую за нею й дітьми і хотів би бути поряд у такий важкий період. Але наразі це неможливо. Тут дуже небезпечно. На нашій вулиці осколками снарядів вже вбило кількох людей. У нашому домі вибухова хвиля розбила вікна і повалила паркан. Ніколи не знаєш, що принесе новий день», — із жалем розповідає Олексій. 

У його ноутбуці закінчується заряд, і він, попри безперервні вибухи надворі, виходить з помешкання й сідає у свою машину, що стоїть на подвір’ї. Помічаючи мій подив, пояснює, що, за браком електроенергії, підзаряджатиме ноутбук від машинного акумулятора. «У таких умовах вигадаєш будь-що», — спокійно каже і з гіркою усмішкою додає: «Ще й на феєрверки подивлюся». Під «феєрверками» він має на увазі спалахи снарядів у небі.

За дві години після того, як Олексій вийшов надвір, десь поряд лунає настільки потужний вибух, що здається, ніби стіни будинку знесло вибуховою хвилею. Повернувшись у дім, Олексій запитує мене, чи все гаразд. «Я такого ще не бачив! Цього разу дійсно був салют! Тисячі маленьких вогників повільно падали з неба над будинками за кілька вулиць звідси. Зранку дізнаємось, куди це прилетіло», — емоційно описує він побачене, яке сильно скидається на обстріл фосфорними бомбами. Такі снаряди наповнені самозаймистим фосфором, який спалахує від контакту з повітрям. Їхнє застосування заборонено Женевською конвенцією, але Росія і далі їх використовує.

Встигнути врятувати

На ранок Олексій зізнається, що провів усю ніч у машині. «Зрештою я так сидячи і заснув. Але роботу встиг завершити. Попереду насичений день», — повідомляє, готуючи авто до виїзду в Авдіївку. У багажник своїх «Жигулів» він складає кілька великих коробок — посилки, які має розвезти людям у місті, — а також ящик з ліками для місцевої аптеки.

Олексій вдягає блакитну каску і бронежилет із написом «волонтер», на нього чіпляє ліхтарик, аптечку й турнікет. «Дорога, якою їхатимемо, прострілюється. Тому ми будемо їхати дуже швидко», — попереджає й закриває багажник. Помічаю, що заднє скло і кузов його старенької машини повністю посічені осколками. «О, це довга історія. Розкажу дорогою», — каже він і заводить двигун.

Попри похилий вік авто, величезні ями на дорозі та подекуди різкі повороти, Олексій розганяється до 120 км на годину. Він їде настільки вправно, що здається, ніби може подолати цей шлях із заплющеними очима. Сама лише їзда нагадує перегони на виживання, і що ближче до Авдіївки, то сильніше лунають вибухи. «А тепер історія про машину», — усміхаючись і підстрибуючи на вибоїнах починає Олексій.

Це було кілька тижнів тому, коли він їхав евакуювати літню жінку у приватному секторі Авдіївки. «Я ту бабулю вже давно вмовляв виїхати, а вона щоразу відмовлялася. Казала, що їй у підвалі з сусідами добре. Цього разу повторилось усе те саме», — розповідає. Поки Олексій вмовляв стареньку вийти з підвалу та сісти у його машину, неподалік поцілив снаряд «Града» і посік її осколками. «Пощастило. Можливо, та бабуля врятувала нам життя тоді», — іронічно каже і уточнює, що зрештою жінка таки відмовилася їхати. 

За словами Олексія, йому буквально щодня доводиться вмовляти людей виїжджати. Вони під різними приводами відмовляються. «Найбільше не розумію сімей із дітьми! Чого вони чекають? Дітей рятувати треба. Вони й так уже травмовані самим лише перебуванням у цих умовах стільки місяців», — переживає волонтер. У його досвіді траплялися різні випадки. 

«Кілька днів тому я хвилин зо 20 умовляв одного дідуся виїхати. Це насправді довго. Зазвичай евакуація людей займає кілька хвилин, тому що відбувається у буквальному сенсі під обстрілом. Цей дідусь зрештою погодився їхати. Але тільки не сьогодні, а завтра», — розповідає Олексій. А коли я приїхав по нього наступного дня, дізнався, що вночі старий помер, не дочекавшись евакуації. «Це було минулого тижня. А вчора я зустрів його сусідку, яка скаржилася мені, що дідуся і досі ніхто не поховав і що я зобов’язаний це зробити», — відчайдушно каже Олексій. «Але ж я волонтер і намагаюся рятувати людей, а не ховати їх. Я просто навіть юридично не маю на це права».

Ритуальні служби в Авдіївці й направду заледве працюють. З одного боку, кілька співробітників, що залишилися, не справляються з обсягом роботи, а з іншого боку, у самотніх і літніх людей немає коштів оплачувати їхні послуги.

Місто-привид

Коли заїжджаємо до Авдіївки, відчуття таке, ніби потрапив до якогось фільму жахів — людей на вулицях практично немає, щодруга будівля пошкоджена. Перш за все Олексій поспішає на зустріч із трьома іншими волонтерами, що мають невеликий бус для перевезення людей. Напередодні він склав список з іменами й адресами тих, хто попросив його про евакуацію. Сьогодні це сім адрес, розкиданих містом. Волонтери ділять їх між собою, аби здійснити евакуацію якомога швидше. 

За першою адресою мешкає родина з трьох осіб — батьки-пенсіонери та їхній син. Коли волонтерська машина під’їжджає до будинку, господарі вже стоять на порозі з невеликими сумками. Відвʼязують пса та відпускають кота — сусіди пообіцяли доглядати. Закриваючи двері, коротко прощаються з власним будинком і сідають в авто. «Ми прожили 51 день у підвалі. Обстріли не вщухали ані вдень, ані вночі. Запаси їжі вже закінчились», — пояснює 75-річна Інна Євгенівна, чому вони нарешті вирішили поїхати. «Їдемо у Дніпро. Сподіваюся знайти там роботу і допомагати батькам винаймати житло», — каже син Інни Євгенівни, 40-річний Олексій. Чоловік перебрався до батьків у приватний сектор після того, як у його квартиру в центрі Авдіївки поцілив снаряд. «Це вже вдруге. У 2016 році вже влучало, ще свіжий ремонт був», — додає. Зараз у цієї родини попереду лише невідомість, але вони все ж раді, що більше не доведеться боятися, чи поцілить снаряд у їхній будинок. 

Далі волонтеру потрібно заїхати по стареньку, яку він дуже довго вмовляв евакуюватися. Нарешті вона зателефонувала йому напередодні і попросила забрати. Її будинок розташований поміж багатоповерхівками у центральній частині Авдіївки. Поки їдемо до неї, все більше відкривається картина життя тих, хто залишився у місті. 

У кожному дворі біля багать сидять люди. Хтось збирає гілки, хтось чистить картоплю, хтось несе воду з колонки, хтось варить обід на всіх сусідів. Десь димить на вогні закопчений чайник. Складно уявити, що людям у сучасному світі доводиться жити в таких умовах. Над головами людей здіймаються вгору їхні домівки — з вибитими вікнами, дірами від снарядів у стінах, повністю вигорілими під’їздами. Біля потрібного нам будинку Олексія зустрічає сусідка старої. Повідомляє, що минулої ночі бабуся померла. «Зібрала речі, сіла в крісло у своїй квартирі й так у ньому і померла. Ми її годину тому знайшли», — розповідає. «Коли ви її поховаєте?» — одразу прямо запитує Олексія, який на це лише знизує плечима. Новина про смерть старої засмучує його, але він не хоче надто це обговорювати і лише тихо каже: «Треба їхати далі. На нас чекають інші». Об’їхавши всі адреси, Олексій погоджується показати, що залишилося від їхнього гуманітарного штабу.

Згоріла школа-штаб

Цей штаб був розташований в одній із центральних шкіл Авдіївки. До повномасштабного вторгнення Олексій із групою активістів часто влаштовував тут концерти та інші культурні заходи для авдіївської молоді. Невдовзі після нападу росіян на першому поверсі школи облаштували склад гуманітарної допомоги — продукти, засоби гігієни, вода, медикаменти, одяг, корми для тварин та інше. Місцеві мешканці знали, що це — центральне місце у місті, де їм точно допоможуть. Однієї ночі будівлю школи цілеспрямовано обстріляли «Градами». Вона повністю згоріла. Пожежної служби у місті більше немає, тож школу навіть не намагалися гасити.

Попри те, що обстріл відбувся кілька днів тому, з деяких вікон все ще димить. Школа й досі тліє. Всередині уся підлога всіяна згорілими консервними банками. «Це був шкільний гардероб, де ми зробили склад дитячого харчування. Отут були консерви, там — медикаменти», — зі сповненим болю обличчям Олексій проводить екскурсію руїнами волонтерського складу. Російська пропаганда пояснила удар по школі тим, що буцімто там був штаб української армії. В Олексія це викликає лише гірку усмішку. «Сюди щодня приходили люди. Вони бачили, який це був штаб. Навіть не хочу коментувати цей абсурд», — каже він. Те, що люди приходили сюди по будь-яку допомогу, стає зрозуміло вже за кілька хвилин. Побачивши відкриті двері згорілої школи, до них підходить 63-річна Алла. «Скажіть, а корму для тварин тут більше не видають? До мене прибилося багато покинутих собак та кішок. Вони хочуть їсти, а мені на всіх бракує корму. Мені бодай жменьку», — пояснює жінка. У штабі згоріло все, але в машині іншого волонтера знаходиться пів пакета корму, і він віддає його жінці. Та дякує та поспішає до своїх тварин, на прощання лише тихо промовляючи невідомо кому: «Ах, яка була школа. Куди тепер повернуться діти…»

Після короткого затишшя містом знову починають лунати вибухи. Олексію залишилося відвезти ще одну посилку — ящик з медикаментами в одну з небагатьох аптек, які ще працюють у місті. Вона розташована у тій частині, що ближче до лінії фронту. «Мені конче треба туди заїхати. Люди чекають на ліки», — каже він і сідає в машину. Відстань невелика, але звуки вибухів роблять навіть таку коротку подорож напруженою. Неподалік місця призначення стоїть Олексіїв будинок. Але він навіть не планує туди заїжджати, щоб зайвий раз не засмучуватися від вигляду місця, де все зробив власними руками, де виросли його діти. В аптеці Олексія радісно зустрічають і не перестають дякувати за допомогу.

Усі заплановані на сьогодні місії він виконав, тому може повертатися назад, у свій чужий дім. Олексій зізнається, що іноді купує ліки власним коштом і віддає, а також сам заправляє та ремонтує свої «Жигулі». «Я роблю те, що можу. На відміну від багатьох інших тут, я заробляю гроші, тому можу витрачати їх на допомогу іншим», — пояснює. Олексій розповідає, що хотів піти до війська захищати Україну, але все ж таки став волонтером. «Я не військовий, тому вирішив, що просто допомагатиму людям. Я не можу лишатися осторонь і роблю все, на що маю сили. Намагаюся допомогти усім. Як кажуть, волонтери приходять у складний для країни час. Ось я і прийшов», — каже усміхаючись. 

Того дня команді волонтерів вдалося вивезти з Авдіївки семеро людей. З одного боку, це замало для міста, де залишається близько двох тисяч. З іншого — це сім врятованих життів.