Сім кілометрів пам’яті

Галузевий державний архів СБУ — найбільший у світі відкритий архів репресивних органів. На його стелажах — 224 тисячі справ. Коли 2015 року відкрили доступ до документів КДБ, до архіву посипалися тисячі звернень. Писали журналісти, нащадки репресованих і розстріляних, ті, на кого у КДБ завели справу. І ті, хто домагався люстрації влади.

Упродовж останніх трьох років архівом керує історик і громадський активіст Андрій Когут. Йому ще немає сорока, та за плечима — робота в Реанімаційному пакеті реформ, Центрі досліджень визвольного руху, Міжнародному фонді «Відродження», заснування Громадянської мережі ОПОРА. Саме завдяки законам, над розробкою яких працював із колегами Андрій, в Україні відбувається декомунізація.

Ми дізналися, як працює архів, як серед моря документів знайти потрібну справу і що може вразити людину, яка бачила списки тисяч розстріляних.

Сусідство жертви й ката

Олександр Федорович мав залисини, різко вигнуті брови та ямку на підборідді. Вперше Олексій побачив його в кабінеті Андрія Когута, директора архіву СБУ. Олександр Федорович — його прадід.

Вони опинилися в архіві СБУ з різних причин. Олексій знімав соціальний ролик про доступ до документів радянських спецслужб, Олександр Федорович дивився на праонука з фотокартки в особовій справі. За життя він працював у СМЕРШі — одному з найжорстокіших репресивних органів СРСР, що, за деякими даними, під гаслом боротьби зі шпигунами знищив мільйони цивільних людей.

— Я сидів у кабінеті, готувався до зйомки і згадав, що бабуся якось розповідала про свого батька, який працював у КДБ. Зателефонував їй, дізнався ім’я і дату народження. За 20 хвилин мені принесли справу прадіда.

Олексій ніколи не бачив навіть його фото, а бабуся не надто багато розповідала. Її батьки розлучилися ще перед війною. З батьком вона зустрілася, аж коли стала студенткою. У 1980-х отримала «похоронку». Плакала.

Олександр Федорович мав поганеньку освіту: закінчив лісовий технікум, працював інженером, потім завклубом, відповідав за пропаганду й агітацію. На службу до НКВС (попередника КДБ) потрапив молодшим слідчим у 1940 році. Спочатку працював у Вологодській області, під час війни його перевели до Харкова, а пізніше — до Києва.

Крім переліку професійних досягнень, у справі є й характеристики Олександра Федоровича від керівництва. У першій з них новоспеченого слідчого описують як «енергійного та наполегливого». Він «швидко вчиться агентурним методам, самостійно веде справи, але малограмотний, потребує допомоги старших товаришів і помиляється під час допитів».

— Думаю, спочатку він не зовсім приймав методи системи, у яку потрапив, — каже Олексій. — Не знаю, що там відбувалося, але слово «допит» викликає в моїй уяві страшну картину.

Уже за чотири роки Олександр Федорович змінюється: «агентурно-слідчий процес знає добре», самостійно веде складні групові справи, за час роботи завершив 26 справ на 54 людей. З них сім — на агентів розвідки та контррозвідки супротивника, «особисто викрив трьох агентів і завів чотири справи на вісім членів контрреволюційної організації українських націоналістів». Нікого не випустив з-під слідства, «у роботі наполегливий та принциповий».

— Мене найбільше лякає саме ця зміна за чотири роки — малограмотний завклубом раптом усьому навчився й викриває українських націоналістів.

Бабусі про архівну знахідку Олексій не розповів — не хотів засмучувати. Окрім нього, ніхто справи не бачив. Про прадіда зі СМЕРШу, який репресував українських націоналістів, організовував явки, вербував, Олексій говорить нечасто

Олексій порівнює із сучасністю: політв’язень Мурад Алієв розповідав, що працівники колонії спочатку не застосовували тортур, але потім їх «навчили». І вони вже самі ініціювали катування.

Олексієві здається, що після війни у психіці прадіда щось зламалося. Характеристики переважно позитивні, він веде справи ОУНівського підпілля, але з’являються дивні доноси, листи, скарги: не міг поділити квартиру з підлеглим, грубо поводився з дружиною начальника гарнізону, відсиджував «15 діб». А вже в одній з останніх характеристик старший оперуповноважений Олександр Федорович безвідповідально ставиться до роботи, байдикує, справ не веде, доносів не пише.

Бабусі про архівну знахідку Олексій не розповів — не хотів засмучувати. Окрім нього, ніхто справи не бачив — його родина лишилася в Луганську, бо підтримує «ЛНР». Про прадіда зі СМЕРШу, який репресував українських націоналістів, організовував явки, вербував, Олексій говорить нечасто.

— Вийшов на балкон покурити, дивився на перехожих і думав, що одними вулицями з онуком ката може ходити онук жертви. Нам треба знати і жертв, і катів. Ми всі живемо у цій каші, нам розбиратися з цим. Історію треба знати, а не вигадувати.

Сховати і зберегти

У сховищі, де знімав свій ролик Олексій, зберігають п’ятий і шостий фонди. Це сховище єдине відкрите для журналістів. Андрій Когут мало не навмання дістає з полиці товсту теку з шостого фонду і відразу натрапляє на цікаве: Роман, спецпереселенець із прикордонної смуги, у 1934 році розстріляний за те, що отримав «гітлерівську допомогу».

За тим стоїть історія цілої німецької нацменшини, яка переселилася на територію України у XVIII столітті. Під час Голодомору 1932–33 років її представники намагались отримати допомогу через німецькі консульства. Німецькі священики писали за кордон про голод і поширювали отриману допомогу (переважно гроші) серед тих, хто потерпав від голоду. Пізніше тих священиків розстрілювали.

Стоси папок лежать на сотнях стелажів у шістьох сховищах Архіву СБУ на Золотоворітській, 7. Будівлю зводили спеціально для архіву в 1990-х. Приміщення оснащене особливою вентиляцією і датчиками контролю: зазвичай документам комфортно за температури +18 і вологості повітря 70 %. Є кімнати з рухомими стелажами, що дають змогу заощаджувати простір і вмістити більше справ. Але більшість обладнано так, як і наприкінці минулого століття.

Загалом архів має 80 фондів, які постійно впорядковують. П’ятий і шостий фонди — це архівно-кримінальні справи нереабілітованих і реабілітованих відповідно. Крім того, у шостому фонді зберігають розстрільні протоколи «двійок» і «трійок» (органи позасудового ухвалення вироків). Скрізь підписи генерального комісара держбезпеки й наркома внутрішніх справ СРСР Єжова. Але, пояснює Когут, справ той не читав — підписом одразу прирікав на розстріл, як на конвеєрі. Є списки сотень прізвищ з одним лише вироком навпроти, а є також «альбомні», де вказано причину.

Просто так будь-якої справи в читальний зал не винесуть — потрібна заява, підписана директором, опис документів, підписи читачів. Якщо виявиться, що справа дещо понищена, її відправлять на реставрацію.

Надійний донецький тил

Архів СБУ — це не тільки сховища у Києві. Архіви тимчасового зберігання є в кожному обласному центрі при управлінні СБУ. Як правило, це архівно-кримінальні справи та справи на працівників самих архівів часів СРСР.

Доступ до архівів у Криму, Донецькій та Луганській областях зараз фактично втрачено. З певністю ніхто сказати не може, але є інформація, що у Криму справи досі зберігають. Щодо Луганська — нічого не відомо. Про донецький архів розповідали українські військовополонені: якось вони ночували на спорожнілих стелажах у сховищах — справи або знищили, або вивезли «гуманітарним конвоєм». Запити щодо донецьких справ надходять щотижня, але нічим зарадити.

— Ніхто не був до цього готовим, — пояснює Когут. — Відчуття воєнної загрози лишилося у спадок від СРСР — ворог на Заході, загроза від НАТО. Здавалося, що «сепаратистські» настрої можуть бути хіба що в Західній Україні, ближче до Європи, а Донбас — це залізобетонний регіон, який завжди буде спокійним. Донецький архів був «глибоко в тилу», тож вважався найбезпечнішим.

Через таку певність із Донецька нічого не вивозили: накази, інструкції, протоколи й інші цінні справи лишилися в одному з найбільших архівів тимчасового зберігання. Серед втраченого ― документи 1930-х років, часу індустріалізації регіону, та унікальні справи з «Грецької операції» — національної кампанії зі знищення грецької громади під час «Великого терору».

Шукати паперовий слід

Якось до архіву звернувся львівський професор, щоб отримати власну справу — її свого часу завели за надто бурхливе студентське життя. Професора запевняли, що справи не існує, але він вирішив приїхати та поговорити з Андрієм особисто. Виявилося, справу таки заводили, однак вона була груповою — знайшли за прізвищами інших фігурантів. Але професор усе одно її не отримав — справу під кодовою назвою «Плесень» знищили, певно, ще за часів КДБ. Що відбувалося в його молодості, тепер ніхто не дізнається.

— Справи рідко сенсаційні, — зауважує Когут. — Як правило, це сухий перелік фактів і подій, контекст яких треба розуміти. Очікування від пошуків не завжди збуваються. Одна річ — сімейні перекази, і зовсім інша — документи у руках.

За останнє півріччя архів отримав 1800 запитів. Найчастіше шукають родичів — іноді внуки-правнуки ніколи й не бачили тих, про кого запитують. У таких випадках документи КДБ — єдина можливість дізнатися, якими були бабуся чи дідусь.

Незалежно від того, яку саме справу шукаєш, починати варто з пошуку в інтернеті. Наприклад, в архіві Центру досліджень визвольного руху, базі даних «Реабілітовані історією», у «Відкритому списку», в московському «Меморіалі». Якщо серед цих баз даних є потрібна людина, ймовірно, у якомусь архіві знайдеться і справа.

Якщо хтось із родичів був репресований або перебував під слідством, його справу зберігають в архіві СБУ. Документи стосовно депортації та виселення є в архівах МВС. Частина справ передана іншим державним архівам. Тому для вдалого пошуку Андрій Когут радить писати одразу кілька листів.

На сайті архіву СБУ є зразок заяви. Мінімум інформації для пошуку — прізвище, ім’я і по батькові, дата й місце народження, обставини репресії. Далі є кілька варіантів: ознайомитися зі справою особисто в архіві, замовити справу з іншого регіону або ж отримати цифрові копії. Відповісти на заяву мають не пізніше ніж за місяць.

Може і не пощастити ― в СРСР було кілька хвиль знищення справ. Перша відбулася відразу після смерті Сталіна — компромат у справах часто траплявся і на самих партійців, тож, аби «не порочить честное имя коммунистов», документи нищили.

Останнє «упорядкування документів» відбулося наприкінці 1980-х — на початку 1990-х. Під час перебудови кадебісти зрозуміли, що опоненти можуть прийти до влади, тож буквально почали життя з чистого аркуша. Через це іноді простіше відтворити події «Великого терору», аніж події 1980-х.

Та навіть зі знищених справ можна отримати інформацію. У шостому фонді зберігають витяги з перелюстрації кореспонденції, навіть якщо справи на авторів листів були знищені. У КДБ звітували про настрої в суспільстві і для цього використовували цитати з листів. Фіксували реакцію суспільства і на збір врожаю, і на виступ першого секретаря ЦК КПРС на черговому з’їзді партії.

Кілометри заборон

Архіви вимірюють по-різному: у нас — одиницями зберігання, а в Європі — кілометрами. За українською системою, в архіві СБУ зберігають 240 тисяч одиниць — це справи або окремі томи. За європейськими мірками — 7 кілометрів.

— Це найвідкритіший архів репресивних органів у світі, — пояснює Андрій Когут. — Ключове слово саме «відкритий»: за українськими законами, архівні документи не належать до приватної інформації — доступ до них може отримати кожен. У нас інакший підхід, ніж у Європі.

У німецькому архіві «Штазі» 111 кілометрів документів, але доступитися до них не так просто. Половина справ — на самих працівників служби. Ситуація унікальна, адже зазвичай таких справ не зберігають. Коли почалися виступи за об’єднання Східної та Західної Німеччини, демонстранти захопили будівлю «Штазі» і працівники не встигли знищити документи. Насправді Німеччина не об’єдналася, а Східна приєдналася до Західної, тож на архів поширилося західноєвропейське законодавство — якщо справа містить прізвища людей, які не мають жодного стосунку до запитувача, їх анонімізують. Замальовувати імена в копіях можуть кілька місяців, тому відповідей подекуди чекають роками.

Гра в репресії

— Питали, скільки мені заплатили американці за статті для «Історичної правди», — так працівники СБУ допитували Руслана Забілого, директора львівського музею «Тюрма на Лонцького». То було 8 вересня 2010 року. Щоб зрозуміти, як відкривали доступ до документів репресивних органів, треба повернутися саме до цього епізоду.

Забілий писав дисертацію на тему «Особливості збройної боротьби Української повстанської армії» ― про стратегію, тактику й оперативне мистецтво повстанців. Науковець приїхав до Києва на кілька тижнів попрацювати в архівах. Щойно зійшов із потяга, як до нього підійшли шестеро чоловіків — відрекомендувалися працівниками СБУ, показали посвідчення і запросили пройти з ними на розмову до Валерія Хорошковського, тодішнього голови Служби.

— Мене взяли під руки, посадили у машину, затиснули на задньому сидінні, заборонили телефонувати, — згадує Руслан. — У будівлю СБУ на вулиці Володимирській ми заходили не через центральний вхід, а піднімалися пожежними сходами. Насправді це було не запрошення на розмову, а протиправне затримання.

Руслан працював із документами з архівів, у тому числі — СБУ та приватних колекцій. Процес розсекречення тоді ще не завершився, але документи, що вже його пройшли, можна було переглядати. За словами керівника СБУ, з їхнього архіву хтось скопіював документи з грифом «цілком таємно». Запідозрили, що вони можуть бути в Руслана, — і допитували історика з 8 ранку до 9 вечора. Планували перевірити ще двадцятьох його колег. Пізніше з’ясувалося, що претензії в тодішньої СБУ були до списків розстріляних, які висіли в музеї на банері. Їх надавали без штампа «розсекречено» — такий стояв тільки на справі, а не на окремих документах, тож порушення не було. Банери досі на місці.

Забілий каже, що насправді вони не документи шукали, а істориків залякували — СБУ у 2010 році ретельно оберігала радянську секретність. Руслана запитували, хто був науковим керівником, з ким консультувався, які мав закордонні контакти, переконували не займатися наукою, а викладати історію в школі. Русланові загрожувало вісім років в’язниці за «збір інформації, що містить державну таємницю, з метою передачі третім особам», — фактично, за шпигунство.

— Звичайно, мені було страшно. Особливо коли погрожували відібрати мої документи й викликати міліцію, щоб ті попрацювали зі мною як з «особою без документів, що незаконно проникла на режимний об’єкт». Відомо, як уміла «попрацювати» міліція, — за три доби з мене вибили б які завгодно зізнання.

Однак науковець розумів, що на таке навряд чи підуть, тож не поступався і не віддавав техніки — хоча її й обіцяли повернути наступного ранку, за ніч могли підкинути будь-що. Врешті працівники СБУ викликали понятих, вилучили комп’ютер і жорсткий диск за процедурою і пізно ввечері відпустили Руслана. Наступного дня він провів прес-конференцію, де розповів про допит. Підтримати історика на вулицю з протестами вийшли його колеги — це вибило СБУ з колії. У відповідь на відкриту кримінальну справу Руслан подав зустрічний позов — усі суди програв, але за два роки справу проти нього все одно закрили через «відсутність складу злочину».

Поки Руслан був у Києві, в «Тюрмі на Лонцького» провели обшуки, допитали всіх працівників і вилучили документи, які директор привіз із Литви. Їх так і не повернули. Щоправда, за рік-два Руслан привіз нові копії. Комп’ютер і жорсткий диск повернули аж за чотири роки — у 2014-му.

Чи допитували інших істориків, Забілий не знає. Припускає, що ні. Але знає точно, що лякали багатьох. Наприклад, з СБУ приходили до його товариша, письменника Михайла Андрусяка, — запитували, чи давав Руслан йому якісь документи для роботи над книжками.

— Хотіли заткнути рота історикам, щоб вони мовчали про визвольний рух, жертв, репресії. То був час, коли Дмитро Табачник був міністром освіти і працював над спільним із Росією підручником з історії. Тиснули на президента Українського католицького університету Бориса Ґудзяка, директора Музею совєтської окупації Романа Круцика, звільнили директора Сумського обласного архіву Геннадія Іванущенка за оприлюднення документів про Голодомор, позбавили функцій Інститут національної пам’яті, закривали музеї.

Допит Руслана став останньою краплею. Юристи, історики й дисиденти почали вивчати, як працюють архіви в інших країнах. Вирішили змінити законодавство так, щоб кожен міг досліджувати документи репресивних органів без ризику для власної свободи.

Хотіли заткнути рота історикам, щоб вони мовчали про визвольний рух, жертв, репресії. То був час, коли Дмитро Табачник був міністром освіти і працював над спільним із Росією підручником з історії

Група створила електронний архів Центру досліджень визвольного руху, щоб мати доступ до важливих документів, якщо їх засекретять повторно, — а у 2013–2014 роках так і сталося. Провели дискусії, опитування, круглі столи, за результатами яких у 2013 році почали розробку нового законопроекту про доступ до архівів репресивних органів. Разом із Русланом у групі працював і Андрій Когут. Він каже, що до 2013 року вони працювали «у стіл».

— Законопроект писали на майбутнє і не знали, чи використають. Шансів ухвалити його за часів Януковича не було жодних. Секрет зміни курсу у сфері національної пам’яті полягає в тому, що ми працювали навіть тоді, коли у нашу справу ніхто не вірив. Тому я завжди кажу: коли хочеш чогось досягнути, не треба боятися працювати «в стіл» — все може змінитися буквально наступного дня.

Переконати депутатів у необхідності прийняти закон, каже Андрій, було нескладно — з тими, хто мав ухвалювати рішення після Революції Гідності, спілкувалися ще з 2010-го. Як не дивно, проти закону виступили архівісти — мовляв, це нічого не дасть, автори жодного стосунку до архівів не мають, і взагалі, надто молоді. Але все-таки у 2015 році депутати прийняли пакет декомунізаційних законів, серед яких був і закон про доступ до архівів.

— Світоглядна основа декомунізації втрачає будь-який зміст без доступу до архівів, бо саме ці документи показують масштаб абсурду життя в СРСР. Тим, хто не знає, як жив Союз, історії про ті часи здаються нереальними.

Щоб показати реалії СРСР, архів СБУ разом із партнерами видає книжки про польську та німецьку «національні операції» — у 1930-х роках в СРСР масово знищували всіх, хто міг бути «шпигуном із капіталістичних країн» або членом «диверсійно-повстанської групи». У рамках «національних операцій» кулями покосили майже 250 тисяч людей: німців, греків, поляків, литовців, естонців, фінів, румунів, китайців, іранців — усіх націй не перелічиш. Остання книга архіву має назву «Великий терор».

На обкладинці — записка із підписом Сталіна про початок терору, під обкладинкою — сотні сторінок документів, що узаконили знищення більш ніж 350 тисяч людей за рік. «Ворог народу» — найстрашніше тавро того часу. Криваві «трійки» мусили ухвалювати вирок за 10 днів, без участі самих підсудних, а розстріл виконували негайно. Система працювала, як машина — розстрілювали з частотою 1000 «ворогів народу» на день. Усього за два роки «Великого терору» знищили і заслали до таборів більш ніж півтора мільйона людей.

Для спрощення роботи з документами архів СБУ з партнерами видав посібник «Право на правду». Він пояснює, куди йти і за що братися, коли починаєш пошуки. Схожі путівники є і для архівів країн центрально-східної частини ЄС та країн «Східного партнерства».

Робота не для СБУ

— Якби хтось у 2013-му сказав, що я працюватиму в СБУ, я подумав би, що ця людина несповна розуму.

Андрій Когут жартує, що роботу в архіві СБУ йому подарували на Новий рік — він став директором 30 грудня 2015 року, замінивши на посаді Ігоря Кулика. Тепер той займається створенням архіву Інституту національної пам’яті, де зберігатимуть документи зі структур, які архівами займатися не мають. Серед них і СБУ, пряма функція якої — зберігати власні документи, а не архіви КДБ.

— СБУ не є правонаступницею КДБ. У вересні 1991 року КДБ розформували і створили абсолютно новий орган. Переатестаційна комісія допустила багатьох колишніх кадебістів до роботи в СБУ, але де-юре ми не є правонаступниками. Ми зберігаємо в себе документи, які не мають до нинішньої СБУ жодного стосунку. Західні партнери завжди дивуються, чому СБУ займається історією, — для них це абсурд.

Але, як не дивно, в архівній роботі СБУ є плюси. Андрій каже, що керівництво розуміє: треба давати доступ до цих документів. Жодного опору не було, тож переходили на нову систему безболісно.

— Раніше я би сказав, що в бюрократичній системі мені буде складно. Але тут усе чітко регламентовано, є правила роботи архівних установ, правила діловодства. Обов’язок директора архіву — адміністративна робота, але він мусить знати методику історичної роботи, внутрішні інструкції й законодавство, вміти розумітися з істориками. Завдяки цим рамкам можливо працювати, адже, незалежно від того, хто у структурі, робота триватиме.

Світоглядна основа декомунізації втрачає будь-який зміст без доступу до архівів, бо саме ці документи показують масштаб абсурду життя в СРСР. Тим, хто не знає, як жив Союз, історії про ті часи здаються нереальними

Щойно Андрія призначили на посаду, посипалися запрошення від журналістів — усі хотіли поговорити з молодим директором архіву СБУ. Тієї зими йому було 36, він носив руду куртку й арафатку — якось його не впізнали журналісти «5 каналу». Андрія часто запитують, що його вразило в архівах найбільше, тож до нашого запитання він уже був готовим. Дістає теку зі справою Стуса й пояснює:

— Ми тут зберігаємо документи про репресії. Коли читаєш справу конкретної людини, тебе це хвилює. А коли їх сотні тисяч, вони перетворюються на статистику. Від емоційних моментів дистанціюєшся, це твоя робота. Але що мене справді вразило — поезія: самвидав Чубая, Калинця, який вилучили у Стуса перед першим ув’язненням. Зараз пісні на вірші Чубая крутять на радіо, а тоді це були заборонені радянською владою видання.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]