Кравець у сутані

На стіні ідеально білого шкільного класу тіні людини та двох свічників височіють над товстою книгою в червоній палітурці. Свічники служать літургію в один спосіб, молодий чоловік у білосніжній сорочці — в інший. 

Отець Іван Городицький — парох села Ладанці на Львівщині, де живе 304 людини. До приходу на парафію він служив у паризькому соборі Святого Володимира, але вирішив повернутися до України. Отцеві 29 років, в Ладанцях він лише три, але під його керівництвом тутешня громада навчилася будувати раніше не типові для себе речі: інтерактивний клас, молодіжний центр, а головне — спільноту, що вміє по-справжньому підтримувати одне одного. 

Катехиза 

— Ви маєте знайти місце в хаті, де немає нікого. Треба, щоб ви усамітнилися, згадали, що до цього часу накоїли, як скривдили когось словом чи ділом. 

У кімнаті чути невдоволене шарудіння. 

— Отче, мені мама того не дозволить. 

— Чому, Назарку? 

— Бо в суботу в хаті немає кута, де можна усамітнитись. 

У Ладанцях іде урок катехизи — пояснення тонкощів християнської віри. Для заходу України такі уроки для дітей є справою цілком звичною — перед Першим Причастям, яке зазвичай приймають наприкінці першого шкільного року, наймолодших парафіян знайомлять з основами віри, значенням сповіді й молитви.  

Чоловік у лаконічній білій сорочці та гостроносих рудих черевиках нагадує молодого кутюр’є. Священника у ньому видають хіба що презентація «5 умов доброї сповіді» та білий вівтар за спиною. 

— Соломія чи Мирося вам зранку кажуть: «Назарку, вставай, треба йти на бульбу». Що вам треба сказати перше? 

— «Відчепися, я спати хочу?» — щирість семилітки знезброює молодого священника. Усміхаючись, він перепитує: 

— А після сповіді? 

Западає недовга тиша. А тоді — приречений буркіт когось із учнів:

— Та, мабуть, «Добре, вже встаю».

Під акомпанемент схвальних дитячих вигуків парох мудро закриває болючу тему бульби. 

Він часто усміхається, багато жестикулює. Втім, треба на сьогодні закінчувати — надворі субота і діти давно вже вичерпали свій тижневий запас терпіння й благочестя. 

Двері за останнім із малих ладанчан зачиняються, і ми сідаємо з отцем поговорити. 

— Тільки замалюйте, будь ласка, червоні очі на фото. В мене був складний тиждень. 

Ладанці

Ладанці — село на окраїні Перемишлянщини. Тут уже є інтернет, але досі немає газу. Рідні отця спершу переживали, де молодий священник узагалі подівся, — сюди, буває, складно навіть додзвонитися. Часто зникає світло, а до інших сіл — хіба полями за хорошої погоди.

Горбочок, стежка від якого веде до дверей священничого дому, вимагає терпіння і зручного взуття. Жодному водієві, жартує отець, поки що не вдалося виїхати звідси без жалів і нарікань — цілком безпечний на позір горбочок відверто ворогує з автівками.

Чимало речей у цьому домі — меблеві діти отця Івана. 

Чорний журнальний столик постав із двох віджилих своє дерев’яних рамок від образів, уламка дзеркала і чотирьох ніжок від древнього стільця. Шість винних бокалів звисають із переробленої церковної балки. Імпровізовані «шафи» для одягу народилися на світ від кількох патиків і шматка радянського карнизу. Симпатичні кошики під ними — насправді обшиті тканиною пластикові ящики для фруктів із місцевої крамниці. 

— Коли мешкаєш у селі, ти наче цар різного барахла. Для мене все — вторсировина, і все ресайкл, — гордо пояснює священник.

У парафіяльному будинку триває ремонт: стріха, яку зовсім недавно почали реконструювати, поки що безсоромно пускає до хати сонце, вітер і все, що падає з неба. 

— Коли я приїхав, будинок був у жахливому стані. Особливість ладанецької парафії така, що всі, хто тут служив, скоро йшли. Хтось пробув два роки, хтось менше, когось забирали.

У Греко-католицькій церкві існує поняття послуху священника — мусить їхати на ту парафію, куди призначили владика і церковне керівництво. Переважно владика прислухається до пароха і не забирає його з парафії без вагомої причини. Як і не залишає назавжди там, де той почувається незатишно.

Три роки тому, після перших ремонтних робіт, парох улаштував фуршет для всіх, хто готував для нього будинок. 

— Спочатку ніхто нічого не їв і не пив, французьке вино й сири стояли збоку. Але канапка за канапкою, вино за вином — почали червоніти. І говорити про наболіле. У церкві до мене були скандали, бо священник сильною рукою робив порядки. Обзивав людей, а люди — його. Війна серіального масштабу, аж боявся, що й мене виженуть, — пояснює парох.

Слім фіт

Пристрасть до рукоділля отець Іван має з дитинства. Майстрував колобки зі старих перин — сім’я не була заможна, а дітям хочеться гратися незалежно від батьківських статків. Іванова сестра Мар’яна згадує, що вже у старшій школі брат плів для неї й мами вишукані прикраси з бісеру, нічим не гірші за вироби професійних майстринь. Хотів вступати до Академії мистецтв, та зрештою обрав інший заклад — духовну семінарію, що співпрацює з Українським католицьким університетом. Частково хлопця відштовхнув спосіб дозвілля студентів мистецького вишу — алкоголь і цигарки. Але здебільшого переміг потяг до церковного служіння. 

В дитинстві Іван спостерігав за священником у рідному селі. Чоловік втратив усю сім’ю. Дружина й діти померли, але він смиренно служив. Городицький вважає, що десь тоді йому вперше і спало на думку неодружене священство. Батьки порівняно швидко змирилися, а родичам і сусідам довелося сказати кілька жорстких фраз, щоб закрити цю тему раз і назавжди. 

— Оточили мене якось біля магазину — навчи, як то правильно жити. Я сказав просто: подивіться всі на свої сім’ї. Жодна з них не була для мене взірцем, бо в кожній з них є тільки розбрат, плач і скрегіт. Про що можна говорити, коли ви навіть для власних дітей не намагаєтеся бути прикладом для наслідування? 

У семінарії брат Іван помітив у себе схильність до шиття і напросився у підмайстри до швачки, що обшивала духовну академію. Хлопець швидко дав раду фелонам (обрядовому одягу священників), обрусам (вишиваним церковним скатертинам), рясам і головним уборам. Натомість семінаристи швидко зрозуміли, що здібний у швацькій справі одноліток — то їхній шанс модернізувати власний одяг. Тоді якраз з’явилась мода на «слім фіт» — одяг по фігурі, а брат Іван умів перешивати підрясники, штани й сорочки, підкреслюючи статуру. Церковний одяг у нього замовляли навіть із Європи, а владика Тарас Сеньків, єпископ Стрийський, запропонував хлопцеві окрему швейну майстерню у Стрию. Проте брат Іван відмовився.

Насправді він навіть подумував лишити семінарію — боявся, чи «достойний бути виноградарем саду Христового». Поїздивши парафіями України, Городицький побачив і надмірний матеріалізм, і тягу до хмелю та інших неприпустимих для священичого сану речей, що дозволяли собі деякі з парохів.  

— Українців від храму відвести дуже легко, а привести туди — дуже складно. У Європі для доброго християнина жоден землетрус у стінах церкви не є причиною її покинути. А в нас тікали би. Людей, що мають якісь вади, там намагаються реабілітувати, допомогти їм. А в нас ти завжди на тонкій волосині від того, щоб за промахи закидали камінням, — отець утомлено стинає плечима.

Піти в світи

Після навчання брата Івана висвятили на диякона Стрийської єпархії УГКЦ. Але в Україні після висвячення він лишався тільки місяць: владика Борис Ґудзяк запропонував Іванові поїхати служити до паризького храму Святого Володимира, де бракувало священнослужителів. Городицький погодився. 

— Коли приїхав до Парижа, мені ласкаво, але чітко сказали, що кутюр’є я тут не стану і швейної майстерні не матиму. Приходив додому, витягав швейну машинку і шив потайки, щоб не порушувати цих неписаних правил, хоча на стрийській парафії улюбленої справи мені ніхто не боронив. Так Париж моє шиття і занехаяв, — сумно коментує парох. 

У храмі на вулиці Сен-Пер отець пробув рівно рік і вісім місяців. 

— Іван там був простим вікарієм, без особливих можливостей спілкуватися з людьми. В селі ж — неоране поле роботи. Париж став можливістю «піти в світи», повернутись і спробувати відтворити все хороше вдома, —пояснює парохова сестра Мар’яна.  

Повернувшись, Городицький здивував усіх своїх знайомих — ніхто не міг збагнути, як можна добровільно поїхати з Парижа.

— Єпископ Тарас полями й болотами привіз мене в одне село. Дорогою розповідав, що там були конфлікти зі священником. Коли владика вийшов із машини до людей і почав із ними говорити — я, наївний, все ще думав, що то не мої проблеми. Виходжу з машини — люди дивляться на мене як на мале пиво. А єпископ їм і каже, що привіз у село нового священника, який говорить французькою і навчить їх шити. І тут я розумію, що то про мене. І проблеми таки мої, — сміється отець. 

Пізніше виявиться, що Городицький тут уже бував, коли сім років тому їздив на збір пожертв для семінарії. А найяскравіша його згадка про Ладанці — жахлива архітектура храму, де тепер йому служити. 

Від мишей до людей

Із собою отець Іван привіз улюблену швейну машинку. З неї й почалися спроби налагодити зв’язок із парафією — через рукоділля та спільне з ладанецьким жіноцтвом прагнення до краси. 

— У нашому храмі були погані фелони. Я в такому лахмітті служити не можу — по них очевидно лазили миші. Навіть встигли кілька разів ними повечеряти.

Церковний перфекціонізм для отця Івана — річ самоочевидна. У парафіяльному правильнику УГКЦ — регламентованому списку прав і обов’язків пароха — від священника чітко вимагається «дбати про те, щоб у парафіяльному храмі панували чистота, лад та охайність, які личать Божому домові».

— Тож вирішив сам пошити перший фелон для служіння в піст. А парафіянам своїм сказав: «Бачите? Ми зекономили з вами тисячу з гаком гривень». Тоді їм іще було незручно зі священником-кравцем. А зараз вони вже оцінили, який я для них вигідний, — сміється отець. 

Він роздав ладанчанкам ескізи речей, які необхідно пошити у храм. Відразу попередив, що шити мусять якісно і під його наглядом — для Бога треба робити досконало. Під музику і спів парафіянки зі своїм священником кроїли, вишивали й розбирались, хто є хто у цій новій кооперації. 

Скоро у парафіяльному будинку двічі на тиждень почала збиратись паства. Діти приходили на катехизу, жінки — доглянути дітей і принагідно обережно з’ясувати, що за дивний священник до них приїхав. Адже минулі парохи ніколи не кликали селян до власної хати. 

— Коли формується сімейна атмосфера, нема розділення на «священника» й «людей». Такі замашки мене дратують, адже навіщо парафії здався парох, який не має з нею діалогу?! — питає риторично отець Іван. 

Акценти

Його культурний наступ на повну силу розпочався у Великий піст — із кардинально різних поглядів пароха й парафіян на літургійний спів. 

— Коли я прийшов у храм, вони співали такі дивні речі, що мені ставало погано. У храмових богослужіннях важливо добре розставляти акценти, щоб не виникало анекдотичних ситуацій. Тривалий час ми чули: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духуй, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь», — розповідає отець. — Після «духуй» я не витримав. За кожну неправильну літеру чи акцент почався дозір.

Потроху парох почав кар’єру місцевого диригента. На репетиції до парафіяльного будинку зібралися тринадцять жінок, які хотіли співати. Спершу цілі були винятково духовні — молодий священник переживав за літургію. Ані сам він, ані ладанчанки не мали музичної освіти. Зате парох знав напам’ять усю великодню утреню і був сповнений ентузіазму передати це знання парафіянкам. 

Жінки вчилися по 5-6 годин на день. Кожна пройшла прослуховування, кожній отець ставив голос. Часто репетиції супроводжувалися контрольними візитами чоловіків, які спочатку не дуже розуміли, що молодий і неодружений священник так довго робить у товаристві їхніх дружин.

Розуміння прийшло тільки на Великдень, коли ладанецький хор уперше співав утреню візантійським наспівом — акапельним восьмиголоссям, тобто розспівом церковних текстів на вісім різних голосів без музичного супроводу. Отець виклав відео на фейсбук-сторінці парафії — і отримав безліч схвальних відгуків від своїх знайомих із Франції, Польщі, Голландії та Німеччини.

— Коли мене потім питали: «А хто служив, поки ти ними диригував?», казав, що я і служив. Був на престолі, потім обертався і руками до них махав, — згадує отець Іван. — Щойно приїхав до Ладанців, майже відразу зробив парафіяльну сторінку у фейсбуці. Аби показати тим, хто в Парижі заїв-зажер, зависоко літає і казав мені: «Нічого ви не зробите в українському селі», що насправді можна у ньому зробити.

Христофороси

Після тріумфу в соцмережах ладанчан запросили на фестиваль хорів до Моршина. Був репертуар, диригент і велике натхнення — бракувало лише назви.

— Ми маємо нести Бога і жити бодай трохи по-Божому, а не «побачимось на Пасху» та й по всьому, — з легким роздратуванням пояснює отець Іван. — «Нести» грецькою «феро», а «носій Христа» є «Христофорос». Отак і придумали. Треба ж якось представлятись людям. 

Виступ ладанчанок, від яких ніхто не очікував християнських духовних гімнів з арабськими та візантійськими мотивами, викликав фурор. «Христофорос» навперебій почали запрошувати на гастролі закордонні друзі отця Івана. Тут навіть ревниві ладанецькі чоловіки склали зброю та спокійно відпускали дружин — служити селу й мистецтву.

За три роки «Христофорос» кілька разів побував із гастролями у Польщі та Словаччині. Люди допомагали всюди. На одній з польських парафій отець Іван згадав у розмові, що громада збирає на утеплення підлоги у храмі. За п’ять хвилин тамтешній священник вийшов на амвон і повідомив, що тогоденні пожертви підуть на утеплення храму в Ладанцях. 

— В цілому з гастролей ми привезли 46 тисяч гривень. Дехто у селі питав: «Що там той хор робить?» Я відповідав, що ладанчанки гроші заробляють, причому не для себе, а для села, — пишається отець Іван. — Але ми не їздимо просити. Для мене було принципово, щоб люди виїхали з села й побачили світ. А тоді повернулися сюди й хотіли чогось більшого, розповідали іншим. Щоб хотіли бути незалежними й самоокупними.

Греко-католицькі парафії живуть за принципом громадської організації — їхній бюджет складають добровільні пожертви вірян. Усі фінансові рішення й «зарплатні очікування» пароха залежать від того, чи і як парафіяни захочуть фінансувати власну церкву. Переважно храми не мають прейскуранта на таїнства хрещення, вінчання чи похорону — обумовлювати якусь конкретну суму є для священника неприпустимо поганим тоном.

Раніше ладанецька церковна громада не збирала коштів ні на що, крім власне церковних потреб. Тому отець навчив парафію грамотно керувати зібраними на гастролях чи отриманими від добродіїв фінансами. Тепер у Ладанцях існує кілька окремих кас, за кожною з яких закріплено відповідальну особу: на збір і сортування сміття, на хор, на храм, на поїздки за кордон, на очищення річки Верховини, під якою запланували сільський парк. Певна парафіянка відповідає за благодійний фонд «Друзі Ладанців», який створили з метою спрощення переказів із-за кордону, адже велика частина допомоги приходить від паризьких знайомих отця Івана. Нещодавно у селі вирішили проблему з вуличним освітленням — так одна з кас урочисто виконала свою місію та самоліквідувалася.

— Хор став хребтом функцій на парафії. Якщо мені треба щось зробити, то через хористок можу дістати все. Якщо попрошу щось зробити серед ночі — стануть і зроблять. І не тому, що я так хочу, а тому, що це потрібно для нашої великої сім’ї, — пояснює отець. 

Гріхи

— Була у Ладанцях відома на цілий регіон молочарня. Тут робили чудові сири й масла, аж до Голландії відправляли. Коли настав СРСР, усе розвалили, — кричить отець Іван, намагаючись перекричати коломийки, під які просувається реконструкція великого брудно-сірого приміщення. 

Радянська влада перетворила молочарню на «народний дім», який із часом почав дихати на ладан. Після розвалу Союзу Ладанці отримали у повне розпорядження двоповерхове, поточене радянщиною приміщення у центрі села. Ладанчани вирішили дати йому нове життя — створити молодіжний центр «Верховина», на честь місцевої річки. 

Раніше місцем молодіжного дозвілля тут був місцевий магазин, саме ж дозвілля обмежувалося спільним розпиттям алкоголю. Отець із громадою запланував зробити центр у модерному стилі: мінімалізм, охайна барна стійка, м’який куточок для батьків із малюками. Планують покласти теплу підлогу, влаштувати медпункт. І, як останній акцент, — красиву терасу на другому поверсі. Коштом закордонних добродіїв, які після європейського успіху хору допомагають селу через фонд «Друзі Ладанців», селяни вже навіть наново перекрили дах. Утім, будівництву молодіжного центру заважає розвинене й організоване молодіжне пияцтво. 

— Піймав їх якось у недобудованому центрі на пиятиці, — отець робить на цій фразі особливий наголос. — Зайшов о дванадцятій ночі, ще й у підряснику, зробив фотографію. Кажу: «У кожній вашій сім’ї є пияк чи пиячка, ви на це жалієтесь, але не робите нічого кращого».

Тому в парафії задумали зробити в молодіжному домі механізм внутрішнього контролю — два окремі входи: один — для молоді, а другий — для старших селян, щоб могли несподівано зайти і розігнати гулянки, де часто-густо опиняються неповнолітні. 

Отець Іван визначає боротьбу з алкоголізмом і осудженням ближнього двома китами, на яких стоїть його пастирська діяльність у Ладанцях. На християнській службі Божій молоді буває менше, ніж на службі у Бахуса. 

— До мого приходу у селі були певні «точки» продажу самогону, але згодом вони самоліквідувалися. Мусив робити багато галасу, хоча священникові більше личить молитися. Часто проводимо хресну ходу за всіх залежних від алкоголю і наркотиків, — пояснює парох.

На другому місці «гріховного» хіт-параду отця — осуд.

— Регулярно чути чийсь лемент на владу і сусіда. Для людей осуд — це можливість відійти від власних проблем. Радять, як жити іншим, бо не можуть зарадити собі.

Люди

До храму Святого Юрія веде понад сто крутих дерев’яних сходинок, якими складно дістатися до церкви на горі за негоди й навіть малосніжної зими. Одне зі шкільних приміщень у центрі села стояло порожнем, і священник запропонував зробити з нього спільний простір для селян, куди дорослі й діти приходили б на навчання, а старші та недужі — на молитву.

Отець Іван задумав створити у приміщенні інтерактивний клас. З фейсбуку дізнався про Львівську освітню фундацію, яка допомагає соціальним ініціативам церковних громад, і загорівся отримати їхній грант. 

— У заявці ми одразу зазначали, що влаштуємо інтерактивний клас із проєктором і колонками, який служитиме і церкві, й людям. Не буду ідеалізувати, що все село сюди ходить і ми всі щасливі й радісні, як свідки Єгови. Приходить людей десять протягом тижня, на перегляд фільму прийде 15-20, на молитовних нічних чуваннях перед святом останнього разу було 36. 

Усі ремонти в класі робили ладанчани. Отець платив їм коштами фундації, але селяни взяли тільки половину. Решту віддали на інші потреби парафії. Щотижня в класі проводять біблійний гурток і репетицію хору, двічі на тиждень — дитячу катехизу. Натомість ладанецька школа використовує його як актову залу.

— Я трохи єврей за натурою. Знав, що моя семінарія має багато старих поламаних крісел. Один такий стільчик коштує мінімум пів тисячі, а ми поремонтували собі до класу безкоштовно.

Згодом отець поїхав до друзів у Німеччину. Дорогою думав, про що говоритиме католицький священник із хрестом на грудях — у кальвіністській парафії. 

— Тамтешній пастор мені каже: «Іване, ми все знаємо про твоє село, ось тобі гроші, ніяких звітів нам не здавай, роби все, що маєш робити». Все зібране з різдвяних ярмарків і колядування віддали нам. Отримали ще 108 тисяч гривень на клас, — радіє отець.

Той пастор мав до нас приїхати, але через коронавірус не зміг. Сказав, що по-доброму мені заздрить — бо й гарні приміщення має, і кошти, і все має, тільки людей нема. Сказав: «Робіть усе, щоб ті крісла не дармували. Бо як не буде людей, нікому ті крісла не потрібні».

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]