Штамп, за яким мене знали

«Він» — як привид, живе радше у спогадах: збірний, абстрактний, безликий.  «Це було надто закрите середовище», «Живого зараз не знайдеш», — скаже з десяток людей.

Так само не знайдеш рядка «конфіскація душ під гармонь» у збірці Ліни Костенко 1977 року, не знайдеш «цензор БЧ32617» в армійському оповіданні Юрія Андруховича. 

Про таке кажуть: «цензор не пропустив», «цензор вирізав». Де зараз цей «хтось», який ловив слова, наче рибок, виривав їх, наче зуби? Чи було йому, може, тих слів трохи жаль?

Тепер ніби справді ніхто не пригадує. Ніби цензори зникли безслідно, так само, як вирізані з книжок слова. 

Я хочу знайти цих людей.

***

Четвертий поверх, непевний крок, тремтіння й різко стоншений голос: «Оце ось тут… на рецензію…» І кулею з кабінету, де незворушні двоє — маленький чорнявий чоловік і пишна жінка.

Минуло тридцять років, Ольга Марципан багато забула, але двері й табличку «Го-лов-літ» на четвертому поверсі видавництва «Радянська школа» (зараз «Освіта») пам’ятає як сьогодні. 

— Молодший редактор був як секретар! — Ольга, емоційна і бадьора, спішить розповісти про свою роботу. — Коли книжка йшла до друку і все вже було готово: підписали художники, редактори, коректори, економісти, всі-всі-всі, книжку обов’язково здавали на четвертий поверх. А там ті двері! І табличка!

Не лише Ольга тремтіла перед табличкою на четвертому — тоді, як вона пригадує, у видавництві тремтіли всі. Бо якщо у книжці знайдуть що-небудь заборонене, то її повернуть. Доведеться робити все по-новому. І хоча таких випадків сама Ольга не пригадує (бо то вже були не найстрашніші часи), видавництвом усе ж ходили легенди про звільненого редактора, який пропустив «не такий» вірш про Леніна.

— Будьте уважні! — застерігали старожили таких, як вона. 

Хто саме працював за дверима з табличкою «Головліт», каже Ольга, ніхто не знав. Ні прізвища, ні імені. До колективу, як і до штату видавництва, вони не належали, на зборах і святах не з’являлися. Пишна жінка, навіть перетнувшись із кимось у вбиральні, не віталася.  

Де тепер шукати цих незнайомців із четвертого поверху — Ольга Марципан не знає. 

*** 

Напис «Го-лов-літ» (який Ольга досі ділить на склади і перед яким колись так тремтіла) означав відділення Головного управління у справах літератури та видавництв. Головліт почав роботу в Радянському Союзі у 1922-му, і наступні 70 років саме тут вирішували, що читатиме, чутиме й бачитиме радянська людина.

Цей химерний птах мав два крила: одне — політичне — берегло державні таємниці (інформацію про розміщення військових частин чи наукові розробки), інше — ідеологічне — захищало від небезпечних ідей. 

У республіках і областях у журнали, газети, книжки, радіо й телепередачі, вистави та фільми і навіть у приватні листи вдивлялися пильні очі цензорів. 

Згори — цілком структуроване небо: підпорядковувався Головліт Раді Міністрів і ЦК КПРС.

Дослідниця Оксана Федотова у своїй монографії пише, що кількість забороненої в Радянській Україні літератури приблизно дорівнює половині всієї друкованої продукції, виданої тут упродовж ХХ століття. 

У 1974-му Головліт здійснив попередній контроль 68610 обліково-видавничих аркушів книжково-журнальної продукції, матеріалів газет, телебачення й радіо, опрацював 244 531 метр кіноматеріалів і 10 058 назв дрібно друкованих видань, переглянув 44 967 примірників, надісланих із капіталістичних країн (9924 з них – вилучені твори «антирадянського і націоналістичного змісту»), з 89 203 бандеролей і посилок, надісланих за кордон, цензори затримали 112 відправлень. Під час перевірок 2163 бібліотек, 614 книжкових магазинів і баз — виявлено й конфісковано 88 видань.

У 1988 році у списку осіб, чиї твори були заборонені, серед інших, залишалися Багряний, Винниченко, Калинець, Стус, Хвильовий і Чорновіл.

Десятиліттями під час перевірок музейних фондів, бібліотек та книжкових магазинів вилучали цілі видання. Один-два примірники передавали до спецфондів, решту знищували для забезпечення держави макулатурою. 

Економічних втрат ніхто не рахував. 

Ideology first.

***

— Батько казав, що у ньому живе цензор, що він у ньому сидить, — літературознавиця Роксана Харчук, донька Бориса Харчука, малює моторошну картину всередині радянського письменника. І зовнішній цензор на такому полотні був не потрібний — письменники самі добре розуміли, що треба написати, аби це відповідало естетиці соцреалізму, переконана Роксана. 

Здається, внутрішні цензори працювали на виживання всередині багатьох письменників, захищали від неправильного слова й навіть неправильного його трактування. Пильнували, аби слово не стало вироком.

«…Самоцензура стає найголовнішим регулятором літературного й будь-якого іншого творчого процесу…»

З монографії Оксани Федотової

Але творча людина у Радянському Союзі мала не одну таку лінію захисту.  

Доктор філософських наук Петро Кралюк зауважує, що перші дві частини Харчукової «Волині», де йшлося про «неподобства» часів «панської Польщі» (наприклад, про голодомор, який організував Пілсудський), оголосили помітним досягненням української радянської літератури. 

Із третьою та четвертою частинами, де внутрішній цензор письменника, ймовірно, дав слабину, сталось інакше.

Тому 18 вересня 1973 року газета «Літературна Україна» опублікувала критичну рецензію «Всупереч життєвій правді». А за три місяці ще одну —  «Антиісторичні вправи Бориса Харчука». 

Так «Волинь» зникла з бібліотек. 

— Після таких жахливих рецензій, схожих на доноси, усі вдавали, що людини в літературі ніколи не було, — каже Роксана, яка з автором другої, нищівної, рецензії жила по сусідству. 

— Я не хотів, мені сказали, — зронив якось при зустрічі. 

А пізніше: 

— Роксано, Ви, певне, на мене гніваєтеся?

— Що я могла йому відповісти? — дивується тепер Роксана. (Ані батька, ані сусіда вже немає серед живих). — Руки йому не подавати?.. Отак це все працювало. 

***

Телефоную з острахом. Коротка пауза, хрипкуватий, трохи заскочений дзвінком голос. Саме пише наукову статтю, чекав почути когось у цій справі. Запитую обережно, чи підкаже когось. Із тих, хто викреслював чужі рядки. Може, знає.

— Розумієте, я сам цензором був, — на диво, Н. каже правду. І одразу додає. — Але це ж… ми підписку робили, що… Не можна разглашать ці відомості. 

— І вона досі діє?

— Я не знаю, чи діє (хрипкуватий голос сміється). До 1992-го було таємницею. Навіть до 1995-го. Так що… 

(24 роки минуло, думаю, 24!) 

Перш ніж стати цензором, він був слюсарем на заводі Ленкузня. Потім працював у школі та ПТУ (але йому «трудно було з учащіміся»). У пошуках нової роботи познайомився з цензором, колишнім зварювальником, теж із Ленкузні. Н. йому сподобався («бувають симпатії»). Так він став цензором.

Коротка пауза, голос у слухавці щось зважує чи наважується:

— Єдине, що хочу сказать: цензура, вона була знизу доверху. Головні редактори газет, журналів, телебачення, директори й редактори видавництв — практично всі були цензорами. Виконували завдання партії. 

***

Чи правду каже слюсар-цензор-науковець Н.? 

У книжці Івана Малковича «Білий камінь» (1984) всюди, де був «Бог», — став «птах», а де «ангелик» — «метелик». Хто це зробив? 

— Не цензор, — каже Малкович. — А редактор.

І в цьому не було жодної драми. Автор і редактор добре зналися, дружили. Підставляти перший другого — не хотів. Компроміс. 

А раніше? Історик Георгій Касьянов пише*, що перша збірка поезій Василя Стуса пролежала у видавництвах дев’ять років. Спочатку видавців не задовольняли ідейно-художні критерії автора, згодом — громадянська позиція. 

Крім того, була ще одна ланка перевірки: закриті (внутрішні) рецензії. (Залежно від автора, вони ставали або фаховою оцінкою, або ще одним щупальцем цензури).

Бо: «Миколо, хочеш заробить? Тут ось у мене є роман, треба швиденько. Нормальний роман». Або «Таку херню принесли! Зарізать можеш?» — пригадує літературознавець Анатолій Шпиталь уривки розмов редакторів у видавництвах. 

Коли він сам писав закриті рецензії, то мав настанову: рукопис заховати в сумку, писати — вдома. І щоб ніхто не знав. Бо має бути об’єктивно. Але щойно Анатолій приходив із видавництва до Інституту літератури — чув у телефоні автора рукопису: «Ну що там, Толя? Як діла? Настроївся?» 

Таємниці не виходило. 

Відомо*, що троє рецензентів у різні роки, загалом визнаючи літературні здібності Василя Стуса, вказали на значні ідейно-тематичні та художні хиби його віршів у збірці «Круговерть». Жодного вже немає серед живих — ніхто не розкаже, чи писали вони те, що думали насправді. Але вірші Стуса тоді пішли у самвидав. 

Що ще можна було робити? 

— Вдаватися до іномовлення, писати у шухляду або ж робити щось демонстративно, — перелічує літературознавець Володимир Моренець. 

Демонстративно — наводить приклад — це як Ліна Костенко, яка не хотіла публікувати «виправлені» вірші. 

А якщо не хотіла, то з 1961 року мовчала. Тільки 1977-го з’явилася її збірка «Над берегами вічної ріки». І в тій в одному з віршів бракувало цілої строфи: 

Обридли відьомські шабаші фікцій

і ця конфіскація душ під гармонь.

І хочеться часом в двадцятому віці

забитись в печеру і няньчить вогонь.

— Бо гармонь російська, звісно. Натяк на русифікацію, — каже Моренець. — Даруючи збірку, Костенко завжди дописувала цю строфу. А у моєму примірнику додала: «Дарую Вам цю покалічену книжку…» Тобто змирилась, але не погодилась. 

Утім, з цензурою можна було загравати. Спробувати якось її оминути. Трохи піддатися, трохи — викрутитися. Як Дмитро Горбачов — неслухняний працівник художнього музею Києва, який у 60-х водив таємні екскурсії до запасників, де лежали, замкнуті, картини українських авангардистів. Згодом він написав чимало текстів, які потроху відкрили Україні її авангард. 

— Пригадую, як для журналу «Всесвіт» писав про 20-ті роки, що в Україні тоді було мистецтво найвищого рівня! Це на той час було ще не дуже бажаною темою. І Коротич — редактор — змушений був із цим рахуватися. Дивлюсь верстку, а там після кожної моєї фрази — як заклинання: «наша велика партія…» Воно гротескно виглядало! Без цього матеріалу не пропустять, казав Коротич, а читач — розумний, відкине це й залишить собі важливу інформацію. 

Дві ночі я думав, чи варто видавати статтю. 

Чому? Не хотів бути кон’юнктурником і підлабузником. Не хотів враховувати цензуру. Я писав про авангардистів, називав свої статті «Народжені революцією», хоча в душі знав: «народжені Національною революцією». Але головне було, щоб про цих художників світового рівня просто дізналися. 

А якось у «Дніпрі» ми видавали альбом із зображеннями святих. Директор хотів, щоб книжка вийшла, але ж там у всіх німби: ясно, що святі. «Не можна зішкрябати?» — питав.

Я схитрував, додав текстівки: «Подивіться, який готичний орнамент на берегах!» І цензор не звернув уваги на ті німби. Хоча нам таки сказали не видавати книжку, віддати її на рецензію. І що? Десять позитивних! Жоден науковець не захотів бруднити руки. Всі написали, що це видатне!

*** 

— Так-так, — чую в слухавці хрипкий голос слюсаря-цензора-науковця Н. — Ще раз вам кажу: ми в основному займались охороною державних таємниць. А оте все до нас навіть не доходило. Верстки приносили, то вже… ну вже було очищено. Не думайте, що це ми такі були (сміється) страшні. Я з 83-го по 95-й у цензурі і не помню, щоби щось різав. Все це руками видавців або директорів видавництв, журналів… Всі ми одною справою займалися. Якщо по наївності хтось щось не знав, то чуть-чуть поправляла цензура. Ну вказувала! Ми ж не різали. Просто викликали редакторів, казали, що оце — хехе — «недопустимо». Ми не різали… (сміється). 

Редактори, будучи грамотнішими за цензорів, були для письменників іще більшою небезпекою, бо бачили те, на що перші не звернули б уваги. Редактори вкрай насторожено стежили за тим, щоб текст не викликав серії так званих неконтрольованих асоціацій (…) Починаючи з 1940-х рр., відредагований у такий спосіб текст практично вже не викликав цензурних претензій, за винятком випадкових порушень «військової таємниці».

З монографії Оксани Федотової

Н. пригадує всього дві заборонені теми: репресії і голодомор. Ну і що про нацистів не можна було писати хороше. 

— Ааа… Ви хочете знати про отой код? Про нього згадував в оповіданні Андрухович? Правда? Дві літери і цифри? Та це печатка була! Кругла. Що до друку дозволяється — все нормально. Якщо в Москві виявили, що ні, — то по цьому вичисляли, хто з цензорів пропустив. 

Зараз Н. на пенсії, живе у Києві. Від зустрічі відмовляється так, ніби це запрошення на кінець світу. 

— Нє-нє-нє. Я людина зайнята. От є К. Він ніколи не приховував, що працював у Головліті. Дуже любив у Москву їздить. Можливо, щоб квартіру дали. А я не хочу говорити. Нє-нє-нє.

***

К. дивиться на мене розчаровано. Високий, статечний, в ідеально скроєному костюмі, з ідеально зачесаним сивим волоссям. Схожий на керівника якоїсь важливої структури. Яким він, власне, і є.

К. справді не приховує, що був цензором у Головліті, але свого імені в тексті називати не дозволяє.

— То ви не наукову роботу пишете? Еее… Тоді нічого не вийде. Це може тільки науковець писати, інакше люди не зрозуміють, — схоже, помічниця К. не догледіла, хто просив про зустріч, і тепер К. справді прикро, що я не науковець. 

Та після нетривалих умовлянь він чомусь зжалюється, тоне в чорному шкіряному кріслі і дає пів години на запитання. Поки мова йде про загальні речі — розповідає детально й охоче. 

Що цензори називали себе редакторами. Що сиділи у звичайному кабінеті, за звичайними столами («не треба міфологізувати!»), звичайна людина, дві, три, максимум чотири. Поруч — рукописи, верстки, матеріали. Читати-читати-читати, ставити штамп із літерами й цифрами, «дозволено до друку», реєструвати в журналі. Піднімати і ставити. Читати-читати-читати. Ранок-обід-вечір. 

Багато. 

Штамп. 

Про свій досвід рубає односкладово — не допитаєшся. 

Штамп. 

Наприклад, з офіційної біографії К. відомо, що через два роки після закінчення університету (де він був ці два роки — не згадує) влаштовується у Головліт. Чи добре він, молодий чоловік, уявляв, куди йде і з чим працюватиме?

— З текстами, — каже не моргнувши. 

— Але ви розуміли, що саме доведеться робити?

— Ні, бо функції Головліту були багатогранними. 

— А чим займалися ви? 

— Різною роботою. У різних відділах працював. 

Так кружляємо. Від загального до замовчаного.

— Ваших родичів перевіряли на благонадійність, коли ви влаштовувалися на роботу? 

— Не треба так думати. Це була звичайна організація, яка виконувала специфічні функції. 

За деякий час повертаюсь до цього питання. В К. таки щось змінюється. Ніби він пригадує себе у 80-х, ніби він стає собою із 80-х: хлопцем, який шукає роботу. Шукає наполегливо — і знаходить.

— Я не йшов, скажемо так, за покликом. Але на роботі людина має виконувати обов’язки. Так? І має заробляти гроші, щоб утримати себе, сім’ю. Так? 

— І цікаво вам було?

— І так, і ні. З одного боку, людина мала можливість отримати величезний масив інформації (вкотре виламуються з розмови всі «я», знову «людина», людина зі штампом). З іншого — рутина, бо треба було за місяць видавати на-гора велику кількість листажу. 

Що вирізав К. з книжок-газет-журналів? Що шукав? Не каже. Так само, як Н., якісь речі зі списку держтаємниць. Нічого ідеологічного. Згадує тільки, як рахував кількість релігійних зображень. Щоб не забагато. А так — ніби вже нічому й нікому було прориватись.

— Зрозумійте: всі посилалися на цензуру: «Цензура не пропустила». Але цензор — це була лише остання, контрольна, ланка! 

«[Наприкінці 80-х, – авт.] …органи цензури лише за наявності серйозних зауважень (без втручань у самі матеріали) інформують про них відповідні партійні комітети. (…) Впродовж 1987-го зауважень по змісту матеріалів було майже в десять разів менше, ніж у 1984-му».

З монографії Оксани Федотової

Щоби стати контрольною ланкою (зазвичай це були люди з вищою освітою), потрібна була спеціальна підготовка. Для цього існувала «Школа молодого редактора». Там К. вивчав документи, згодом — «дивився на практики». 

Штамп видали одразу. Але ще деякий час роботу К. перевіряв старший колега з досвідченим штампом. Із лекціями для головлітівців виступали представники Академії наук, ЦК і навіть письменники — можна було багато чого дізнатися. 

— Письменники? Тобто ви їх контролювали, а вони вам читали лекції? 

— Ви не розумієте. Це ж система. Все ж переплетено було. Вибачте, а хто такі директори видавництв у той період? Це ж, як правило, люди, які мали зв’язок з ідеологічним відділом ЦК, які там свого часу працювали інструкторами, секретарями. Редактори з цензорами в одному буфеті пили чай і каву, спілкувалися. Скрізь є люди…

— Але ви питали, чи були мої родичі у серйозних анкетах? — К. раптово збивається, опускається вглиб чорного крісла, ніби тоне, схрещує руки, тупотить ногами. — Я сам із заходу України… Мої батьки були пов’язані з іншим рухом… — паузи між реченнями стають довші й виваженіші, здається, речення ризикують десь тут назавжди й закінчитися. — Треба було жити… розвиватися… думати про майбутнє. Я прийшов після розвідки (ось де К. провів два роки між університетом і Головлітом), служив у Головному розвідуправлінні Радянської армії. Будь-яка система відбирала розумних. А «чистота рядов» — це вже інше питання було.

— А що сказали ваші батьки на те, що ви пішли у цензори?

— Батьки? Вони були розумними людьми. І я не стидаюся того, що працював. Завжди пишу про це відкрито. 

— Але, здається, це неприємна для вас тема.

— Бо як могла почуватися людина, коли вся держава — система? Усе було рег-ла-мен-то-ва-но: що і як робити. Скрізь був контроль. 

— Не знаю як. Я в ній не жила. 

– А я прожив і не знаю. Ми не думали про це. Ми існували. На той час ми були в тій системі… І знаєте, я горжусь тим, що є фільми про Чорнобиль, які Москва не хотіла, щоб ми пропускали, а вони — вийшли. (В одному з фільмів були незручні для влади свідчення людей про катастрофу, – авт.) 

— ?..

— А це моя відповідальність. Там мій цензорський штамп стоїть. Мій штамп. За яким тебе знають у цьому світі. 

Штамп із кодом. 

— Тому я й не хочу говорити. Бо люди не зрозуміють. Не зрозуміють, що такої системи взагалі не мало бути!  

Це була перша розмова К. про його колишню роботу, відколи він її залишив. Можливо, остання.

*** 

Доповідна записка від 12 жовтня 1989 року: «У зв’язку з посиленням в останній час звернень у наші органи різних категорій громадськості (…) Головліт України вважає доцільним: 

повернути зі спецфондів з передачею у загальні фонди бібліотек твори: Полонської-Василенко, Огієнка, Христюка, Шумського, Винниченка, Хвильового, Єфремова, Руденка, Стуса, Сверстюка.

(…) залишити у спецфондах публікації Багряного, Оглобліна, Шевельова, Штепи, Калинця, Мороза, Світличного, Чорновола».

17 січня 1990 року вийшов фінальний наказ Головліту УРСР — «Усі раніше видані списки і накази… з цього питання вважати такими, що втратили чинність».

* з книги «Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80-х років»

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]