Шлях додому

Темно-зелена «Волга» спритно долає ями на дорозі, вивертаючись, немов вітрильник посеред морських хвиль. Різко гальмує перед кожною вибоїною, перевалюється з колеса на колесо і далі мчить уперед. Засмаглий водій в однострої ЗСУ витирає спітніле чоло й широко усміхається, вдивляючись у дзеркало заднього виду. Цікаво, каже, знову роздивлятися Луганщину — «бо ж ми тут, у Попасній, давненько на ротації не були». 47-річний майор Михайло Москалик із 24-ї ОМБр імені Короля Данила четвертий рік керує у своїй бригаді підрозділом цивільно-військового співробітництва — CIMIC (civil-military cooperation).

В Україні CIMIC працює майже від початку війни. За прикладом іноземних колег, «сіміки» на Донбасі вивозять цивільних з-під обстрілів, допомагають розміновувати фермерські поля і вчать місцевих дітлахів патріотизму. А як трапляється біда — відповідають за перевезення та підготовку до поховання загиблих українських військових. Утім, найперше на російсько-українській війні вони виборюють не землю, а свідомість тамтешніх людей.

***

Це невелике селище міського типу поблизу окупованої Горлівки як тільки не називають: по-старому Ленінським, за найвідомішою його частиною — Чигирями, або ж, як годиться після перейменування, Південним. Утім, як його не називай, село, що розкинулось у низині поміж рудих териконів і дістатися якого можна лише прострілюваною бойовиками дорогою, вже восьмий рік потерпає від війни. Колись об’єднані працею на шахтах «Південна» та імені Гагаріна, тутешні люди тепер ледь не навпіл розділені конфліктом. Одні хочуть якнайшвидше приєднатися до Горлівки й підтримують угруповання «ДНР», інші — носять плетені жовто-блакитні браслети і не приховують проукраїнських поглядів.

Тільки неясно, чи це щиро, — каже літнього віку армієць із густою бородою. — Ви ж знаєте, як у місцевих буває: там усміхнувся, там вклонився — та й маєш уже і «гуманітарочку» сяку-таку, і дах перебраний, і соляри до міста доїхати.

Серед молодших бійців у покинутій хаті край села він виглядає як диригент перед оркестром: здається, команди своєму взводові роздає самим лише помахом руки. 

— Сідайте, пані. Кави? Черешні просто з дерева? Потанцюємо? — щебече, щойно побачивши нову живу душу.

Надворі — літо 2018 року. Кілька місяців тому Південне ще перебувало в «сірій зоні» — на землі, не підконтрольній ані російським гібридним силам, ані українським військовим. Кинуті напризволяще, місцеві почувалися забутими й не надто переймалися категоріями моралі та патріотизму. У травні ЗСУ провели масштабну операцію: відтиснули від селища бойовиків і закріпилися, облаштувавши у Південному позиції.

— Але цьому, — каже взводний, — зраділи далеко не всі місцеві. Ми як заходили, то один дід вибіг на дорогу і давай репетувати: «Вас сюда не звали! Уходите! Будут по вас стрелять — нам тоже достанется!»

На час звільнення в Південному лишалося близько півтори сотні мешканців: здебільшого — пенсіонери, ще зо два десятки людей середнього віку та кілька дітей. Старші майже всі раніше важко працювали на шахтах і переважно мали лише середню освіту, молодші — не боялись обстрілів і як один казали, що не знають, ким хочуть стати у майбутньому.

***

Прототипи перших CIMIC з’явилися під час Другої світової війни у США. Тоді бої тривали зокрема у густонаселених районах — тому потрібні були люди, які б допомагали місцевим долати гуманітарну катастрофу. Йшлося не лише про відновлення будинків після бомбардувань, а й про підняття морального духу. Перші американські «сіміки» пояснювали місцевим немарність війни і навіть закликали до мобілізації у військо.

Після Боснійської війни 1992-95 років, коли майже 100 тисяч людей втратили життя, а майже 2 мільйони — домівки, світ уперше заговорив про спільний міжнародний підрозділ CIMIC. Та лише 2001-го сім країн НАТО нарешті створили у Гаазі Центр передового досвіду цивільно-військового співробітництва, який відповідає за взаємодію військових і цивільних у сучасних війнах та збройних конфліктах по всьому світу.

Не дуже схожий на прототипи часів Другої світової, нині Центр виконує три основні місії: підтримка збройних сил (заохочення місцевого населення допомагати армійцям), військово-цивільний зв’язок (сприяння взаєморозумінню потреб військових і цивільних) і підтримка цивільного осередку (всебічна допомога військових цивільним у гуманітарних і безпекових питаннях). Водночас для Центру важливо, щоб «сіміки», хоча вони й зосереджені на взаємодії з місцевим населенням, усе ж не забували, що їхня робота передусім має сприяти успіхові місії, військовій або миротворчій.

Пілотний проєкт CIMIC створили у ЗСУ ще в травні 2014 року. Тоді військові ще не розуміли, звідки чекати на нову загрозу, тому першу, не надто інструктовану, групу «сіміків» направили до Херсонської та Миколаївської областей, а також у Чонгар під боком у тоді вже анексованого Криму. Другу, оскільки на Донбасі вже точилися бої, відрядили на південь Донеччини — поблизу Маріуполя. 

Тоді «сіміків» було всього кілька десятків. Але бої посилювались, а разом з ними зростала і потреба працювати з місцевими, тому CIMIC почали розширювати. Зрештою, такі підрозділи з’явились у кожній бригаді, а їхнє керівництво розмістилося у Києві — в Управлінні цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ. Сьогодні CIMIC — це сотні армійців, у кого за плечима не лише бойові дії, а й численні профільні навчання (наприклад, із ведення перемовин) та обміни досвідом з іноземними колегами. 

Підрозділи ЗСУ ротують у середньому раз на 7-9 місяців. У перші кілька тижнів на нових позиціях бригадні «сіміки» з’ясовують, чим живуть тамтешні мешканці, які мають погляди і якими проблемами переймаються. Іноді це можна дізнатися, звернувшись до місцевої влади, але переважно інформацію не доводиться шукати довго — люди самі розповідають про свої біди у невеликих сільських крамничках, на пошті або ж просто на вулиці. 

Тепер частину цивільних питань на Донбасі — зокрема, наприклад, масштабне відновлення будинків після обстрілів — вирішують міжнародні гуманітарні місії. Інші, на кшталт ремонту водоканалу, вирішують комунальні служби. Зазвичай військовим залишається координувати цю взаємодію, супроводжувати поставку гуманітарної підтримки, а також боротися за інформаційну гігієну. На Донеччині й Луганщині «сіміки» співпрацюють із місцевою владою, допомагають влаштовувати патріотичні акції, а також самі відкривають меморіали й пам’ятники загиблим армійцям — як нагадування про війну.  

***

— Після звільнення села я найперше пішов запитати, яка місцевим потрібна допомога. Люди просили, щоб над їхніми головами ніхто не стріляв, а ще — їжу та медикаменти. Заборонити бойовикам «гатити» ми були не в змозі, натомість решту зробили: ділилися усім, що мали, аж поки нашу бригаду, згідно з ротацією, змінив інший підрозділ, — розповідає мені кілька років по тому майор Михайло Москалик, сидячи на некошеній зеленій траві у Попасній на Луганщині.

Керівник «сіміків» 24-ї ОМБр заходив у Південне десятки разів. Кілька кілометрів перебіжками у бронежилеті та шоломі вниз прострілюваною дорогою, а потім так само назад — під свист «пульок», бігом, щоби встигнути вийти засвітла, поки видно дорогу. Хоча до того Михайло вже знався з цивільними, каже, у селі під Горлівкою вперше по-справжньому відчув сенс словосполучення «гібридна війна».   

— Тоді якраз почалось нове загострення. «Сєпари» стріляли щодня й щоночі, тому місцеві почали вимушено виїжджати. Хто залишався — вели власну війну. Одні розповідали нам усе, що знають про ту сторону, інші — малювали на будинках сусідів знаки — кола або хрестики. Потім по тих мітках прицільно стріляли бойовики.

Під кінець літа Південне майже повністю спорожніло. У селі залишалося лише кількадесят цивільних, частина — не з власної волі. Прикуті до ліжок старістю й хворобами, вони благали знайти транспорт і вивезти їх з-під обстрілів.

— Я тоді пішов до нашого вже колишнього комбрига. Так і так, кажу, треба щось думати. Але що? Дорога як на долоні — прострілюється зусібіч. А на горбі людей не понесеш. Вирішили ризикнути: спустились у село машиною, зібрали по хатах місцевих — кого в салон, кого в багажник, і повезли на Торецьк у лікарню. Домовилися, щоб їх безкоштовно прийняли, поки все не стихне. Думаю, частина тих старих назавжди залишилася у тій лікарні. 

Поміж війною між собою деякі мешканці Південного вели війну і проти українських військових. Від села до окупованої Горлівки — близенько, тож їздили у місто велосипедами й ходили пішки, щоб передати бойовикам розташування українських позицій. А повернувшись після мінометних обстрілів у сусідні з армійцями хати, запитували безневинно, чи немає в них «лишней баночки тушеночки», «завалявшегося сухпайка» чи «ненужных таблеток от головы».

— Але, знаєте, це ще не вінець, — розповідає далі Москалик. — Якось місцева бабунька, десь на восьмому десятку, вся сива аж до білого, попросила мене провести її додому. Боюся, каже, синку. Ну я й повів. Підходимо до її двору, а вона кива — мовляв, заходь першим. Ступаю. Ні-ні, іншим боком, каже, зліва у хату заходь. А я ж знаю, що в тій частині двору, кудою вона мене веде, бойовики лишили досі не розміновані «подарунки». Якби її послухав — підірвався б.

Утім, попри нещирість, лицемірство, а подекуди й підступність цивільних, Москалик не називає жителів Донбасу ворогами. Каже, погляди людей, які на восьмому році війни і досі підтримують бойовиків, сформувала пропаганда, бідність, неосвіченість і чарка. На думку майора, за відсутності найнагальніших речей їм легше бути примітивними.

— Єдині, — підкреслює, — за кого я б волів боротись у таких ситуаціях, — діти. Вони — заручники батьків і обставин, не можна їх засуджувати. Тому ми організовуємо патріотичне виховання: приходимо поспілкуватися на відкриті уроки, влаштовуємо спортивні змагання з призами, передаємо «гуманітарку» і ремонтуємо, як можемо, потрощені війною школи. Словом, робимо усе, щоб малюки з Донбасу не боялись українських військових, пишались Україною й хотіли тут залишитись.

***

Через специфіку роботи переважно з місцевими, а не з армійцями, у «сіміки» стараються брати тих, хто до війни не планував пов’язувати своє життя з військом. Логіка проста — мовляв, цивільний цивільного краще зрозуміє та відчує. 

До участі у бойових діях Москалик працював аграрієм. Прийшов на Донбас «піджаком» — за плечима мав військову кафедру і звання лейтенанта запасу. Після мобілізації відповідав у бригаді за бойову підготовку — організовував навчання та готував полігони. 2017-го йому запропонували стати «сіміком». Каже, просто зателефонували з кадрової служби, мовляв, є робота — хочеш? Але, попри стрімкий зліт офіцерською драбиною, суворим військовиком так і не став — почувається й поводиться як проста цивільна людина. Без статутів, наказів і формату «згідно-відповідно».

— У 2019-му, — пригадує, — наша бригада стояла біля Мар’їнки на Донеччині. Якось зупинилися з хлопцями біля поля над дорогою: я вийшов із машини, затягнувся на повні груди — і відчув до болю знайомий запах. Селітра ж! 

За різними даними, у Донецькій та Луганській областях заміновано від 700 до 900 тисяч гектарів землі. Експерти вважають, що по деокупації на розмінування регіону знадобиться щонайменше 25 років. А поки цього не сталося, міни вбивають місцевих і заважають вести господарство. За інформацією Міністерства оборони, на підконтрольній Україні території з 2014-го по 2019-й через ворожі міни потерпіли близько 900 дорослих та 130 дітей. Підірвавшись, загинули майже три сотні, 27 з яких назавжди залишаться неповнолітніми. 

Зазвичай розмінування не входить в обов’язки «сіміків» — цим питанням опікуються спеціальні, в тому числі —  міжнародні, групи та центри. Проте кілька років тому Москалик вирішив залучити інженерів своєї бригади до розмінування аж 120 гектарів полів під Мар’їнкою. 

— Тепер минаю ті місця, дивлюся, як колоситься пшениця, росте соняшник, і думаю, що це не просто поле — це 120 гектарів життя. Наші хлопці з інженерного підрозділу теж так думають. Адже раніше земля та пахла смертю, а тепер люди вільно хазяйнують, заробляють копійку. Благодать!

***

«Нива» з розбитою «ходовою» буксує у засохлій горбами багнюці. До окупованої частини Донеччини залишається всього кілька кілометрів — необережно піддавши газу, можна опинитись на позиціях бойовиків. У салоні висить гнітюча атмосфера, аж поки дівчина з веснянками і туго заплетеними по всій голові косичками не заводить із заднього сидіння українську народну пісню. Її підхоплює ще одна пасажирка, а потім і водій. Троє заходяться співом, намагаючись забути, що вони вже на війні.

У «сіру зону» операторка одного з телеканалів Ганна Кудрявцева та її напарниця-журналістка Євгенія Китаїва їдуть по сюжет про те, як забиратимуть тіло загиблого українського військового. Майор Михайло Москалик координує процес евакуації. Наприкінці червня 2019-го 30-річний львів’янин Анатолій Сорочинський з 24-ї ОМБр отримав у районі підконтрольної бойовикам Оленівки множинні вибухові травми і загинув, не випускаючи з рук зброї. Російські гібридні сили кілька днів не дозволяли бійцям ЗСУ забрати побратима. Зрештою цим зайнялася «Евакуація 200» — група, що 2014-го починалася як цивільний проєкт «Чорний тюльпан», а тепер є гуманітарною складовою Збройних сил України, відповідальною за пошук і перевезення загиблих.

Підготовка полеглих до поховання — окремий і найтяжчий напрям роботи «сіміків». Можливо, тут найкраще розкривається взаємодія військових і місцевих. Вивізши загиблих із передової, їх передають у найближчий морг. Там цивільні судмедексперти чи патологоанатоми проводять розтин і видають висновок. Оскільки офіційно російсько-українську війну не оголошено, за фактом втрати кожного з військових відкривають кримінальне провадження — у майбутньому на ньому можна будувати міжнародне звинувачення проти Росії та контрольованих нею бойовиків. Завдання «сіміків» тут — найперше налагодити стосунки з моргами, вчасно укладати договори з ритуальними службами і готувати папери — всю документацію, необхідну для прощання.

Від людяності місцевих із ритуальних служб залежить не тільки швидкість поховання загиблих військових, а й те, якими вони потраплять додому. На початку війни далеко не всі працівники моргів Донбасу бралися гримувати й одягати полеглих армійців — зазвичай це робили побратими. З часом ситуація змінилася, адже чимало місцевих під тиском боїв усвідомили, з якого боку вороги. І тепер працівники ритуальних служб і моргів — з ким «сіміки», заходячи на ротацію, знайомляться чи не найперше — роблять дива, щоб родичі полеглих могли гідно з ними попрощатися.

— Що б там не казали, але на Донбасі вже точно є повага до смерті. Тут розуміють важливість віддати землі. На війні, знаєте, важко красиво загинути: бувало, привожу в морг половину пацана, нижня частина на самих сухожиллях тримається. А потім приїжджаю забирати, а він уже в напівзакритій труні — обличчя видно, низ під кришкою. Загримований, одягнений. Одразу й не скажеш, що помер, — наче просто заснув.

Крім Донеччини й Луганщини, військові також користуються моргами і ритуальними службами у Харкові та Дніпрі. Прифронтові області приймають поранених армійців у місцеві шпиталі та цивільні лікарні. Якщо хтось із них, на жаль, програє боротьбу за життя — до поховання його так само готують на місці.

***

Хоча загибель військових за роки війни дійсно вплинула на цінності цивільних із Донбасу, чималий відсоток місцевих мешканців і досі чекає на «русский мир». Таких, особливо стареньких, як каже Москалик, певно, вже й немає сенсу змінювати. Втім, ще точно можна боротися за молодші покоління. 

За останні кілька років на Донбасі з’явилися десятки нових молодіжних організацій. Замість тікати, як колись, у Росію, абітурієнти частіше обирають місцеві виші. У цій тенденції важко виміряти заслуги власне «сіміків», проте майор Москалик упевнений: 

— Зміна свідомості бодай однієї людини — вже величезний крок, щоб інші цивільні з Донбасу віднайшли свій шлях додому.

Читайте також:

Ті, що повертаються з війни

Спецпроєкт про ветеранів російсько-української війни