Ніч у Маріуполі настає миттєво

Вісімдесят шість днів тривала оборона Маріуполя у 2022 році. За цей час російські війська майже вщент знищили інфраструктуру міста, залишивши його жителів на порозі гуманітарної катастрофи. Десятки тисяч цивільних загинули, і точні цифри досі не відомі, адже ніхто не знає, скільки людей поховано під завалами будинків чи у братських могилах. .

Надія Сухорукова — маріупольська журналістка й ведуча на телебаченні, де в авторській програмі розповідала про життя рідного міста. Під час блокади Маріуполя Надія вела щоденник, уривки з якого звучали в Європарламенті та публікувалися в міжнародних змі. У березні Надії разом із друзями вдалося виїхати з Маріуполя на автівці. З собою вона мала лише сумку з документами та лабрадора Енджі.

Видавництво «Лабораторія» видало книгу-щоденник Надії Сухорукової «#Маріуполь #Надія», уривки з якої публікує Reporters.

Першими з дворів зникли саме діти. Їхні батьки, бабусі та дідусі ще виходили з під’їздів, щоб набрати дощової води або зварити на багатті суп. Заодно розмовляли одне з одним, обмінювалися новинами, які добували в сусідніх дворах.

Потім поменшало дорослих. Увечері на вулицю виходили тільки безстрашні. Ніхто з маріупольців не знав, коли починається комендантська година: не було зв’язку, а за останніми даними заборонялося виходити після четвертої дня.

Найстійкішими виявилися собачники. Вони виходили на прогулянку, навіть коли вибухи були зовсім близько. Потім виходили тільки ми з Енджі. Куди поділися інші? Мабуть, наші розклади перестали збігатися.

І одного разу на вулиці не лишилося нікого. Окрім війни. Вона вже хазяйнувала там. Повиганяла всіх, хто їй заважав. Повбивала тих, хто не хотів іти, погрожувала тим, хто намагався її спровадити. Зрештою вона примудрилася стерти з лиця землі все живе і зруйнувати кожен будинок, навіть найменший і найнепомітніший.

Ми всі ховалися від неї. Думали, що вдасться її обдурити. Якщо сидіти в підвалах, вона нас не помітить.

Ми казали одне одному: «Це ненадовго. Треба протриматися ще кілька днів». Запевняли, що в Маріуполь повернеться колишнє життя, коли виб’ють орків. Ми будували плани, що спочатку дадуть світло, потім — воду. З газом, певна річ, буде важче: багато хто поїхав, отже, увійти у квартиру газівники не зможуть. Та нічого: ми потерпимо без газу. Головне, аби Маріуполь більше не мучили.

Ми вірили в це і тому постійно чекали, що завтра перестануть стріляти. Але «завтра» — слово не для війни. Під час обстрілів і бомбардувань його не можна вимовляти. До наших послуг було тільки «сьогодні».

[…]

Катастрофа настала, коли в нашому дворі переповнилися сміттєві баки. Сміття перестали вивозити. Я вийшла вранці з Енджі, а воно перелазило через край, подвір’ям літали поліетиленові пакети. Я зрозуміла: нас покинули.

Люди трималися до останнього. Акуратно складали пакети в ящики. Сміття пірамідою височіло над землею і гойдалося від поривів вітру. Кінець лютого був лютий. Крижаний і безжальний.

Наш відчай теж вихлюпувався через край. Якщо дуже страшно, то боятися зрештою перестаєш. Ти вже не боягуз, ти — сміливець. Ти готовий вийти з підвалу і йти по воду під дощем із мін. Тебе розірве, але тобі й так усе осточортіло. Ти знаєш: рано чи пізно це станеться, тому краще вийти назустріч, ніж сидіти й тремтіти.

Моя сусідка контролювала наш під’їзд і стежила, «щоб не шастали чужі». Вона періодично спантеличувала мене несподіваними запитаннями.

Я йшла у квартиру, в туалет. Мені не щастило: щойно я виходила з підвалу, починав гудіти літак і наближалися вибухи. В абсолютно темному під’їзді між четвертим та п’ятим поверхом хтось шипів: «Надю, це ти? Ти в туалет? Не знаєш, котра година?».

Сусідка взагалі не спускалася до підвалу. Жінка із залізними нервами. Зараз їй, мабуть, хотілося порозмовляти. Якось вона запитала мене: «А тобі не здається, що пуйло — цар Ірод? Він дітей убиває. І дорослих теж».

Цього дня обстріл був нескінченний. Люди бігли до підвалу, а сходинки пружинили, стіни стискалися. Туалет — це теж укриття. Я судомно вставляла ключ у замок квартири, а сусідка сиділа навпроти ліфта і хрестилася. Від вибухової хвилі на сходовому майданчику вилетіло скло. Воно посипалося несподівано гучно. Мені здалося, що гучніше за вибух. Я кинулася до сусідки в ноги. Вона обняла мою голову, і ми сиділи, як найближчі люди в тяжкому горі. У нас справді було спільне горе.

«Ну, ти ж журналістка. То як думаєш, він — утілення Ірода?». Це ж треба таке, раніше ми не мали спільних тем для розмови. Раніше вона зиркала на мене й видавала щось схоже на гарчання, коли я курила на сходовому майданчику. А тут під обстрілом у нас назріває теологічний диспут. До нього дуже швидко приєднується сусід із квартири навпроти. Кілька днів тому він сказав нам, що ніколи не поїде з міста. Це його земля та його квартира. «І жодна падла мене звідси не видавить!».

Мені страшно йти до своєї вбиральні: треба ж перебратися через майданчик. Тому я прошуся до сусідки. Вона махає рукою: «Однаково там уже давно ніхто не змивав. Користуйся».

Поки я всередині, гуркотить так, що двері тремтять, наче до мене хтось ломиться. Я розумію, що поряд прильоти, і прошу смерть: «Будь ласка, тільки не тут, не так ганебно, будь ласка, не зараз». Будинок б’ється в судомах, його хитає, а мій простір тріщить і стискається. Здається, що двері падають на мене.

Потім настає тиша і я думаю, що мене вбило. Мені нема чим дихати, але двері все-таки витримали, тільки не відчиняються. Зовні, звісно, всі загинули, але наші у підвалі, мабуть, вижили. Вони шукатимуть мене в нашій квартирі. Про те, що я тут, ніхто не здогадається.

Знову починається обстріл. Я чую під дверима шепіт: «Надю, ти жива?». Відповідаю, що так. «Чому не виходиш? Не сходила чи що?».

Ці двоє стоять просто під дверима. Кажу, що в мене шпінгалет заклинило. Сусід стукає по дверях молотком.

Коли виходжу, мені світять ліхтариком у вічі. Обличчя у них такі, наче вони витягли мене з-під завалів. На майданчику стоїть половина моєї родини. Безстрашні теж прийшли в туалет. Ніхто не хвилювався, що мене довго не було. Мама згодом сказала: «Я відчувала, що ти перечікуєш обстріл у безпечному місці».

Ну, в принципі, так і було.

«Пам’ятаю, як ділила два варених яйця на 15 частинок. Всі так раділи»

Щоденник родини з Маріуполя, яку «звільнили» від дому, міста та спогадів

[…]

Наш будинок оточують інші багатоповерхівки. Напівживі. Биті десятки разів, вони щодня зменшуються в розмірах. За кілька днів снаряди можуть стерти, як гумкою на папері, чотири поверхи. Дев’ятиповерхівки перетворюються на п’ятиповерхівки. А п’ятиповерхівки стають руїнами. 

Ми з мамою підіймаємось на свій поверх щодня. Хочеться зберегти відчуття, що в нас є дім. Він більше не фортеця. Тепер тут надто небезпечно. 

Ми заходимо в розтрощену квартиру з перекошеними балконними дверима, з вибитим склом, із шафою, що стоїть посеред коридору і затуляє вхід у дитячу. У дитячій велике та світле вікно. Ми його спочатку завісили були ковдрами й заклали подушками, але не допомогло: вибуховою хвилею винесло шибки. А шафа лишилася ціла. Хоча, може, і не ціла. Ми ж не бачимо її з іншого боку. 

Ми швидко пробігаємо кімнатами, не сідаємо відпочити. Беремо щось потрібне і мчимо до загального коридору, бо гуде літак. Підлога здригається, піднімається, хитається під ногами. Ми прилипаємо до холодної стіни й не молимося. Навіщо? Бог усе про нас знає і чудово бачить, як нам незатишно на цій хиткій землі. 

*** 

Я  весь час хочу спати. Постійно. Наче в  мене вселився сонний слоник. Я клюю носом навіть під час жахливих артобстрілів. Сиджу така спокійна — спокійна й рахую бабахи. 

Мабуть, так мій організм реагує на небезпеку. Він відморожується. Я все роблю на автопілоті: даю команду собаці, хапаю кота й біжу в коридор. Йося уже змирився зі своєю долею — його все одно схоплять і винесуть. Він навіть не пручається, тільки нявкає обурено, але не виривається, як раніше. 

А ще я не хочу їсти. Абсолютно. Просто нічого не лізе. Коли намагалася схуднути на дієті — це була неабияка праця, але ніяк не вдавалося. Їжа снилася ночами, організм щогодини вимагав підкріпитися. Зараз ледве щось у себе запихаю. Аби тільки були сили. І пити теж чомусь не хочеться. 

[…]

Уночі найстрашніше. Ніч у Маріуполі настає миттєво. І обстріли стають інтенсивнішими. Рашисти спеціально вимучують місто бомбардуваннями, виснажують нас. Мабуть, думають, якщо не дати нам спати жодної хвилини, ми кудись зникнемо. Не бігатимемо, ніби перелякані миші, у пошуках води та їжі.

А може, це вони так розважаються. Як у комп’ютерній грі. Наче місто, яке вони руйнують, багатоповерхівки, в які постійно б’ють ракетами, люди, яких бомблять із літаків, — несправжні. Ми для них — чоловічки у комп’ютерній грі. Нас убивають і сміються. Їм начхати, що ми живі, що нам страшно, боляче, що ми намагаємося врятуватися. Так стріляти по живих людях, як це роблять рашисти, можуть лише монстри. Щодня вони знайомлять нас із новим видом зброї. Щодня нищать тисячі життів. Я не розумію, як ми ще живі. Як це взагалі можливо?

Знаєте, як рашисти затягують зашморг на горлі міста? Вони наступають звідусіль. Ми сидимо в своєму районі, слухаємо пекельні звуки і з жахом чекаємо, коли росіяни підберуться зовсім близько. Ми знаємо, що бомбардують і обстрілюють сусідні вулиці. Бачимо, як проспектом Миру їдуть танки з буквою Z.

Будинок через два перехрестя заснув вічним сном. Хтось казав, що він склався від авіаудару. Під завалами загинули не всі. На поверхню долинали стогони й крики, але дістати людей не було кому. А ще перед цим обстріляли рятувальників. Мертві лежали біля будівлі дснс. У бомбосховищі поряд — ховалися живі.

Найстрашніше розповідав Вітя, сусід людей, які прихистили нас із мамою. Вітя ходив містом і бачив усе на власні очі. Трупи на Черьомушках. Вирву, що стала могилою для двоповерхового будинку. Відірвані кінцівки.

Ми не хотіли цього чути. Якщо вкриєшся з головою ковдрою, то біда тебе не помітить. Ми затулялися ковдрою від війни. Ми розуміли, що все дуже погано, але казали собі: на нас не впаде жодна ракета чи бомба. Усе, що відбувається ззовні, — поганий сон. Війна скоро закінчиться, орки не встигнуть підійти до нашого будинку.

Зашморг затягнувся дуже швидко. Ракета влучила в дах, снаряди лупили по всіх багатоповерхівках навколо. Літаки розтинали небо над нашим будинком і скидали бомби. Від них неможливо було сховатися. Навіть якщо бомба падає через дорогу, будинок відгукується на удар тремтінням та хитанням стін. Наче вібрує і рветься велетенська гітарна струна. Усередині все холоне.

[…]

Раніше я думала, що старі люди смерті не бояться. Але в нас у Ноєвому ковчезі був один дідусь, який дуже нервувався, коли починалися обстріли. Він лежав на матраці біля котельні. Наталя казала йому, що там найбезпечніше місце. Вона казала це кожному з нас, незалежно від того, де ми були під час бомбардувань.

Від цих її слів мені легшало. Може, і справді у нас найбезпечніше місце! Біля веранди, навпроти вікна, затуленого мішками з піском. Будинок з вулиці нагадував середньовічну фортецю. Його зміцнив Максим. Як потім виявилося, безпечними були всі місця. Наталя мала рацію. Снаряд прилетів на другий поверх. Там не було людей, лише їжа. 

Той дід смерті боявся. Дуже сильно. Йому під дев’яносто, а він усе одно не поспішав на зустріч із Богом. Потрапив дід у Ноїв ковчег випадково: прийшов з нашими друзями. Нам було лячно під час бомбардувань, йому теж. Дід цього не приховував. Уночі, коли починав гудіти літак, кричав: «Нас бомбитимуть! Де всі? Чому я сплю один?». Ми накривали голови подушками й мовчали. Біля спального місця старого з’являлася Наталя: «І чого ми кричимо? Чому ви не даєте людям спати?». На той момент у будинку було вже майже тридцять людей. Старий пожвавлювався і казав, що не хоче спати сам. Наталя пропонувала покласти біля нього когось із мужиків. Дід був проти. Він вважав, що йому буде спокійніше з Наталею. У ковчезі починали хихотіти. Хтось із сусідів, що втратили дім, голосно шепотів, що дідуган сильно розмріявся.

А дідуган тим часом намагався з’ясувати, хто в ковчезі головний. Наталя відповідала: «Я господиня. Я головна. Будете кричати — підете спати в підвал гаража». Старий ненадовго заспокоювався.

За десять хвилин почався новий артобстріл. Гатили за нашим квадратом. У кабінеті, де спала одна із сусідок, вибуховою хвилею вибило шибки. Жінка вискочила в коридор: у діда з’явилася можливість здійснити свою мрію, але він чомусь категорично відмовлявся. «Вам не вгодиш», — казала Наталя, а навколо все гуркотіло. На той момент обстріл нас турбував набагато менше: ми прислухалися до  переговорів. Чому з Наталею він був готовий ділити матрац, а з сусідкою — ні? Старий не коловся. Сусідка пішла під сходи. Там уже ховалося п’ятнадцятеро людей. Дід знову залишився на матраці сам.

[…]

Найсміливіші іноді співали. Прямо у підвалі, під бомбами. Я слухала і захоплювалася. Хоча в ноти часто потрапляли дуже приблизно. Співали для дітей, аби їм було не так страшно. Дивно чути співи й вибухи одночасно. Вибухи були виразними, близькими. Пісні ж долинали, наче крізь вату. Здавалося, звуки знайомих мелодій лунають над водою: ти тонеш, а на поверхні хтось співає. 

Ще дивовижніше було, коли чувся сміх. Він таки іноді лунав у Ноєвому ковчезі. Хтось міг засміятися, і мене це вражало. 

Найчастіше сміялася Наталя. Вона виходила з підвалу, заходила до кімнати, де на довгому дивані лежали замотані в ковдри сумні люди. Тут зовсім не було світла. Його взагалі ніде не було. 

Вікна затуляли мішки з піском, і березневе сонце просочувалося між ними геть неохоче. Напівсонні та злякані мешканці дивана здригалися від сміху, як від прильоту на найближчі вулиці. А Наталя радісно казала, що все буде добре, вона в цьому впевнена. Чотирнадцятого березня усе закінчиться. Їй наснився сон, вона його докладно розповідала. Ми слухали, кисло всміхалися, але погоджувалися, що все неодмінно буде чудово. 

Чотирнадцятого березня у цьому будинку справді все закінчилося: у дах прилетів снаряд. Наталя потім сказала, що розтлумачила сон неправильно. 

За день до цього орки стріляли по нашому району, як божевільні. Навколо все літало й вибухало. Наш двоповерховий будинок був найпомітнішим на вулиці. Ніхто цього не казав, але всі здогадувалися, що ковчег будь-якої миті може стати мішенню. Він і так довго протримався.