Щоденник Колі

Перший ромський письменник Закарпаття Микола Бурмек-Дюрі все дитинство кочував із циганським табором, жебраючи. Потім продавав лимони у київській підземці, працював бригадиром і будівельником, а до середньої школи потрапив у сімнадцять років. Утім, отримавши середню та вищу освіту, Микола і далі займається тим, чим займався іще дитиною в приміській закарпатській електричці, — всотує життя між зупинками, лишаючи його сліди на папері.

У дорозі

Він називає себе кочівником, бо народився в дорозі — десь між Україною та Росією. Молода ромка Міра народила його у кареті швидкої допомоги. Міра мала інвалідність і опікувалася Миколою і трьома його сестрами сама. Четверта сестра померла під час пологів. Батько покинув сім’ю, коли Микола був немовлям.

Тепер Миколі Бурмек-Дюрі — 34. І він перший ромський письменник Закарпаття. Живе у селі Великі Ком’яти під Виноградовим. Належить до етногрупи руська рома, що переважно мешкає на території Росії, Білорусі, Східної та Центральної України. Частину прізвища — Дюрі — хлопець узяв від діда, Ласла Дюрі.

У дитинстві Коля вирізнявся серед ромських дітей. Коли решта ганяли м’яча або знаходили собі інші дитячі розваги, він стояв осторонь і спостерігав. Часто сам залишався вдома, роздивляючись невідомі букви й слова у церковних календарях і молитовниках. Любив побути на самоті, просто непорушно посидіти у своїй кімнаті. А коли бачив дітей-українців, які йшли на зайняття, непомітно рушав за ними — проте зайти до школи так і не наважувався. У ромських родинах школа й навчання не є пріоритетом, тому вважають, що необов’язково кожного дня відвідувати уроки. В минулому частина ромів були кочівниками, тому і не звикли прив’язуватись до одного місця. Але були й ті, котрі жили осіло.

Дитиною Коля брався за будь-яку роботу — гроші потрібні були на життя, на ліки мамі, на малих сестер. Коля хотів ходити до школи, та школа була розкішшю.

Кілька станцій до хліба

На Різдво українські діти ходили колядувати, і семирічний Коля долучавсь до юрби. Колядки вигадував на ходу. Перший вірш написав у дев’ять років — для ромських дітей, після чого в таборі хлопця прозвали циганським письменником. Згодом завів щоденник, де описував те, що бачив: гори, степи, мандри. Старші роми не сприймали його захоплення серйозно. 

Мама з жалем дивилась, як Коля — у старому лахмітті, голодний і зморений — просив єдине: купити нового зошита. В дитинстві вона часто брала сина жебрати у гадж’є, себто в чужинців. Вони стукали у приватні будинки, блукали по ринках, заходили у крамниці, стояли під храмами. Часто ночували просто неба. Нині хлопець згадує той час без суму. Він не думав про голод, коли тіло відмовлялося служити. Для нього то найперше була ще одна пригода. Можливість побачити інший світ, «не своїх». 

Щоб не думати про їжу, Коля писав. Після довгих днів жебракування разом із мамою та сестричками вони застрибували у першу-ліпшу електричку та їхали далі. Додому не вертались, поки не зароблять на буханець хліба. У дорозі Коля записував назви станцій. 

— Но дако (ромською — «мама») даже уваги не звертала. Думала, но малюю якісь каракулі. То пусть буде, — згадує Коля. 

З його письменництва однолітки могли й поглузувати.

— Но наші пацани деколи кажуть, шо то слабкість. Вести щоденник, шось там писати. А я, ну шо я? Но віджартовуюсь, кажу їм: «Но правду кажете». То у нас так є: як на душі погано, то мужик іде і собі вип’є. А я зразу берусь писати, — каже в затінку дерев виноградівського парку. 

Двері в кінці коридору

Коля закінчив школу у 23, а пішов туди у 17 — одразу до п’ятого класу. До того часу все їздив на заробітки. Спершу працював разом із дідом Ласлом, одним із ромських лідерів на Закарпатті. Багато кочував із табором, об’їздивши всю Україну в пошуках праці. Працював на заводах і приватних фермах. Косив траву, сортував огірки, торгував. Деякий час мешкав у Львові та Києві. У столиці, окрім лимонів, крамував волошками — збирав на світанку в полі за містом, стрибав в електричку й хутко віз киянам у пластмасових відерцях маленькі сині оберемки.

Між освітою та роботою у ромських громадах зазвичай обирають останнє. Коля схаменувся в сімнадцять — пішов до школи здобувати освіту й не переставав писати. З однокласниками пощастило, ніхто не кепкував. Навпаки — вважали за старшого. Шкільні вчителі теж ставилися до хлопця приязно. Лише у шкільній бібліотеці книжок додому не давали. Мовляв, «цигани беруть і не вертають», або ще гірше — рвуть і нищать. Дотемна засиджуючись у читальній залі, додому в табір він повертався пізно. А на ранок знову брав ручку і зошита й біг до школи. Коля першим серед ромів Закарпаття успішно склав ЗНО.

Закінчивши школу, Микола вступив до Карпатського університету імені Августина Волошина на факультет правознавства. Там бувало важко — до рома ставились упереджено. 

В гуртожитку його поселили разом з двома іншими студентами. Коли нові сусіди побачили чорнявого одногрупника, одразу вийшли з кімнати. А незабаром з’явилася комендантка, без жодних пояснень відвела Колю в підвал і вказала на двері в кінці коридору.

Світла й води у підвалі не було, а за дверима він знайшов стару, плісняву комірчину, повну брудного мотлоху. Коля прожив там три місяці на ліжку, складеному з дерев’яних дощок. Скаржитись не наважився — адже він був студентом вищого навчального закладу! За кілька місяців під час інспекції в підвалі Колю побачив ректор і особисто наказав перевести у нормальну кімнату. 

Серед людей, але в тіні

2016 року у Виноградівській міській бібліотеці Микола Бурмек-Дюрі презентував свою першу книжку «Вікно в минулі роки». Він переміг у конкурсі від німецького фонду на підтримку ромської молоді Закарпаття, подавши ідею публікації власної книжки про ромів. Отримав перше у своєму житті фінансування та видав 50 примірників. 

Цю книжку Микола написав у співавторстві зі своїм дідом — Ласлом Дюрі. Той був письменний, але скрута в родині змусила його багато працювати фізично, замість здобувати освіту. Натомість Коля вирішив для себе інакше — стати письменником попри все. 

Його наступні чотири книжки — «Мама казали правду», «Щоденник молодого рома-мандрівника», «Циган і три срібні монети» та «Гонір дикої троянди» вийшли в ужгородському видавництві «Ґражда» за підтримки міжнародного фонду «Відродження». Зараз до друку готує п’яту — про геноцид ромів під час Другої світової війни. Автор збирає факти та історії від свідків, записує з ними інтерв’ю, читає історичну літературу, порпається в архівах.

— Ходжу, розпитую у стариків, як то було. А там такі історії, шо ну.

Микола пропонує піти до Виноградівського замку Канків на східній околиці міста, біля підніжжя Чорної Гори. Це місце важливе для ромського автора, бо тут розгортаються події його майбутньої книжки. Він крокує мовчки, дещо байдужий і відчужений.

— Хочу бути серед людей, але в тіні. Хочу всіх бачити, лиш аби мене ніхто не видів і не чув, — нарешті каже на руїнах старого замку. 

Краєвиди Виноградова паленіють у липневому сонці. Цілі будинки разом із вікнами потопають у цвітінні приватних садиб. Коля роззирається навколо. Тепер у його погляді побільшало спокою. Він здіймає очі до неба. З внутрішньої кишені піджака витягає стару жовту ручку з синім ковпачком. Спочатку тримає її у зубах. Потому бере до рук пожмаканий записник, всідається на траві. Довго дивиться кудись поперед себе. За чорним густим волоссям, кучерявим, як пір’я дикого птаха, і темними бровами не роздивлюся кольору його очей. 

Твори Миколи Бурмека-Дюрі розповідають про життя, побут і звичаї досі герметично закритого ромського суспільства. У певному сенсі його книжки є документальною літературою і репортажними нотатками про ромське життя. Він описує ромів такими, як вони є. Без романтизації, але й без міфів і стереотипів. Описує українською, а не ромською мовою — каже, українською можна передати більше сенсів.

До 1990-х про актуальність ромської літератури годі було й говорити. І хоча Миколині книжки звернули на себе увагу читача, сучасна ромська література майже непомітна на українському книжковому ринку, а її авторів заледве знають навіть у своїх громадах.

Ром циганської крові 

З дискримінацією в українському суспільстві ромський письменник стикається й дотепер. 

— Циганів не стрижемо, бо ще знудить, — почув днями, зайшовши у перукарню.

Нещодавно Коля влаштувався на сезонну роботу у приватному будинку недалеко від свого села — косити траву, викорчовувати бур’яни. Вдячно прийняв запропоновану на обід миску каші. А ввечері побачив, як господиня годувала з неї свого кота. Того ж вечора пішов, не взявши за відроблене грошей.

Письменництвом не заробляє і поки не планує. Каже, для письменника, направду, це не так і важливо — важливіше, щоби хтось-таки прочитав «книжку про циган, написану циганом».

— Туй я письменників поділяю на гравців у лотерею: першому пощастило, виграв з першого разу. Другий аж на десятий раз отримав винагороду. Третій — на сороковий.

Четвертий взагалі не отримав ніколи, хоча все життя грав у лотерею. Туй залежить усе від удачі. Але чим більше письменникові щастить, тим менше він відчуває пазли.

Світ змінюється, каже Коля, — а з ним і роми. Баронів у громадах поволі замінюють ромські активісти. Різницю між словами «ром» і «циган» Коля пояснює так: «ром» — це той, хто соціалізувався, а «циган» — і далі мандрує й веде кочове життя. Себе називає «ромом циганської крові». Він прагне знайти себе поміж структурами міського існування, та водночас не хоче втрачати свою мандрівну і вільну циганську натуру. 

— Хочу троха грошей заробити. Треба в Київ їхати на квіти. Зара в обороти йдуть конвалії, — різко повертає у бік квіткового ринку. 

Коля ходить рядами, оглядає кожну гілку, розпитує ціни. Спиняє погляд на пишному букеті фіолетових аліумів. Таких він ще не продавав. Бере кілька квіток до рук, щось швидко нотує в записнику. Жінки збайдужіло відвертаються й починають говорити про своє. 

Місто пахне липою і водою з милом, яку виноградівські торговки незграбно виливають попід бордюри. Повертаю до вокзалу, а Коля — до скверу. Сідає на лавку. Жовту ручку із синім ковпачком тримає за вухом. Сидить, опустивши очі додолу, ні на кого не дивиться. Вслухається. Незабаром він придбає квиток до Києва, назбирає свіжих конвалій і подасться продавати їх коло метро.

Матеріал є переможцем конкурсу для журналістів, що підтриманий Ромською програмою Міжнародного фонду «Відродження».