Сформовані війною

Ми випадково побачились у Дебальцевому восени 2014 року. Втомлене війною сіре місто, люди з однаковим виразом лиць і різкий, уже знайомий моїм вухам, свист — мінометний обстріл. Перехожі вмить розбігаються: жінка в бежевому пуховику прямо переді мною падає на живіт і затуляє голову руками, чоловік на іншому боці вулиці — кричить і стрибає у відкритий підвал під балконом на першому поверсі п’ятиповерхівки. Я ж стою наче вкопана — мене скував страх. 

— Дура, ложись! Ложись, бл*! Обстрел! — повертає мене до реальності чийсь крик. 

Озираюсь і бачу хлопчиська років 13 у засмальцьованій куртці. Він не перестає репетувати: підбігає ближче і зрештою валить мене з ніг. 

— Блін, дякую. Я розгубилася, — кажу, щойно минає обстріл. 

— Вообще без бе, — відсікає, паралельно роздираючи до крові задирки на пальцях. — Расслабся и всегда ложись, если валят.

Цей різкий діалог, що врізався у мою пам’ять, — буденність для тисяч дітей Донбасу. За даними Міністерства соціальної політики України, понад 49 тисяч дітей вже отримали статус потерпілих унаслідок воєнних дій і понад 350 тисяч неповнолітніх залишаються вздовж лінії зіткнення та у прифронтовій зоні Донбасу. На восьмому році війни, з 2014-го до весни 2021-го, у Донецькій та Луганській областях загинули 152 дитини, ще 146 неповнолітніх отримали поранення. Найменшій травмованій дівчинці ледь виповнився рік. 

Стаючи заручниками війни, малюки й підлітки з прифронтових міст насправді не просто гартуються обставинами. Як і дорослі, вони — повноцінна частина новітньої історії України, такі самі свідки бойових дій. 

Наприкінці червня і до 12 липня у Музеї історії міста Києва демонструють першу експозицію Музею воєнного дитинства в Україні. Створений за підтримки благодійників із Німеччини, він є міжнародним представництвом аналогічного музею, що його у 2017 році відкрив у Сараєві Ясмінко Халілович — місцевий мешканець, який у 90-х дитиною пережив війну. 

В історіях українських дітей, чиї спогади стали експонатами Музею воєнного дитинства, розповідаємо, чому діти є дорослими суб’єктами війни і тими, кого варто чути. 

Позбавлені агентності 

Невелику офісну кімнату з овальним столом у центрі й пуфами, стільцями та вайтбордами навколо заливає сонячне світло. Один напроти одного сидять двоє: хлопець років 14-ти і приблизно вдвічі старший за нього чоловік в окулярах. Перші кілька хвилин вони обидва почуваються помітно незручно, а потім тишу порушує м’який чоловічий голос: 

— Привіт, — каже він. — Мене звати Євгеній Монастирський, можеш звертатися просто Женя. Я — дослідник Музею воєнного дитинства і хотів би поговорити про твій досвід війни. Будемо на «ти», окей? 

Русявий, з овальним обличчям хлопець схвально киває і усміхається. Представляється Максом і жваво заводить розмову, наче й не було ніякої незручності. 

— Війна почалася, коли мені було сім років — якраз у перший клас пішов. Страшно на початку було. А потім уже норм, звик до обстрілів. Ми живемо на лінії розмежування, можна навіть сказати, що в «сірій зоні». Ну, ви ж в курсі: так називають територію, яку ніхто не контролює. 

—  Ти з батьками живеш? 

— Ага, з мамою і татом. 

— І що робиш зазвичай вдома? 

— Ну, з друзями гуляю, наприклад. 

— Маєш найкращого друга? 

— Та вже ні. 

Обидва знову змовкають. 

— Ми більше не дружимо, — пояснює Макс. — Друг живе на іншому кінці міста. Я їздив до нього на вєліку, раз був попав під обстріл, і тоді мама сказала, що більше не буде відпускати мене так далеко. 

Щоб розповісти цю та ще кілька, здавалося б, звичайних, але насправді дуже цінних історій про війну, Макс прийшов разом із татом. На запрошення організаторів Музею воєнного дитинства та з дозволу батьків, хлопець погодився стати одним із сотень дітей, чиї анонімні спогади та речі тепер є експонатами першої виставки. 

В офісну кімнату з овальним столом Макс приніс свою чи не найбільш вражаючу предметну згадку війни —  30-сантиметровий уламок від снаряду, що кілька років тому розірвався біля його будинку. 

— Наразі своїми історіями та предметами, що асоціюються з досвідом війни та переселення, — розповідає Євгеній Монастирський, — поділилися понад 130 дітей. Та збір інформації не зупиняється. Ми плануємо не просто оновлювати експозицію, а й зібрати базу спогадів з обмеженим, з огляду на конфіденційність, доступом, яку могли б використовувати дослідники. Наразі в музеї представлені всього 37 історій та речей, інші поки що є непублічними. 

Історик за освітою і покликанням, Євгеній Монастирський — один із тих, хто проводить інтерв’ю з дітьми й підлітками, чиє дитинство припало на період бойових дій. Сам корінний луганчанин, він завжди говорив із ними однією мовою та не соромився казати, як сильно йому самому болять війна й окупація. 

— У людей мого покоління, — пояснює, — чи не всі бабусі й дідусі мають статус дітей війни. Вони на власні очі бачили Другу світову, але почали розповідати про це тільки коли стали старшими. І це неправильно, адже діти — такі ж суб’єкти війни, як і дорослі. І вони так само мають право бути почутими. 

Перший Музей воєнного дитинства у 2017 році з’явився в Сараєві. Майже три тисячі експонатів — особисті речі й записані спогади — у столиці Боснії та Герцеговини зібрав місцевий мешканець Ясмінко Халілович.

Нині успішний економіст, у 90-х він дитиною побачив війну — у своїй країні, своєму місті. Спочатку чоловік написав у фейсбуці, що йому цікаві історії та речі, пов’язані з бойовими діями. Коли ж неочікувано отримав багатотисячний відгук — зібрав історії в книжку. Згодом, за підтримки міжнародних партнерів, зібрав і першу експозицію музею. 

— Ми є міжнародним представництвом музею, відкритого Халіловичем, — пояснює Монастирський. — Намагаємося задокументувати в Україні досвід війни, пережитий дітьми, щоб дати їм голос не за кілька десятиліть, а просто зараз — коли вони все ще є дітьми або нещодавно були ними. Також ми хочемо показати, що малюки й підлітки серед бойових дій не перестають бути дітьми. Звісно, війна впливає на дитинство, але не краде його, а трансформує. 

За словами дослідника, чи не найбільшою проблемою тут є уявлення соціуму про переживання війни. Зазвичай бойові дії асоціюються лише зі стражданнями й болем, хоча насправді досвід війни може бути різним. Для дітей, чия психіка ніжніша за дорослішу, але, разом з тим, набагато пластичніша, бойові дії часто не виливаються травмами. Діти, як каже Монастирський, відбивають погане, швидко повертаються у нормальне життя, а тому можуть адекватніше оцінювати та сприймати дійсність. А отже, їхні спогади цінні не тільки з людської, а й з наукової точки зору.  

— Попри це, діти несправедливо позбавлені агентності. Їх не сприймають повноцінними членами суспільства. Залежні від батьків, неповнолітні в Україні також позбавлені самоорганізації — здебільшого вони просто виконують волю дорослих. І музей, власне, покликаний також дати дітям цю агентність. Ми не запитуємо під час інтерв’ю, що робили їхні рідні. Нам цікаві самі діти та їхній особистий досвід. 

Серед іншого, вкрай болючим питанням є залучення дітей у рухи спротиву, у правозахисну та навіть військову діяльність. На території, тимчасово не підконтрольній офіційній українській владі, від початку бойових дій у 2014-му й донині, демонструючи власну громадянську позицію, неповнолітні нарівні з дорослими стають жертвами бойовиків. 

Так, у 2016 році в окупованій Ясинуватій незаконно затримали сімох місцевих підлітків. Їх звинуватили у нібито диверсійній діяльності на підтримку України: двоє хлопців дивом уникли так званого слідства, а інших п’ятьох «засудили» на терміни від 10 до 15 років ув’язнення. У 2019-му російські гібридні сили публічно «помилували» друзів, але розкаятися й просити вибачення погодилися не всі. Один із затриманих, Богдан Ковальчук, зустрів у полоні свої 18, 19, 20 і ось-ось відзначить там 21 рік. За словами рідних, хлопець від початку війни часто підкреслював: «той, хто зрадить раз, — обов’язково зрадить іще раз».   

— Один із героїв наших інтерв’ю, — веде далі Монастирський, — розповів, як, живучи на окупованій території, збирав на прохання когось із правозахисників інформацію про факти порушення прав та свобод представників ЛГБТ+. І це складне питання, тому що тема дійсно важлива і цей хлопець і далі залучений у правозахисну діяльність. Але наскільки коректно було просити його про подібне? Він же одразу потрапив на «радар» бойовиків. Чи можна взагалі залучати дітей до громадської активності під носом окупантів? Я вважаю, що ні. 

Запах календули

Більше як половину, 70 із понад 130, наявних нині історій для Музею воєнного дитинства зібрала волонтерка, засновниця благодійного фонду «Голоси дітей» Лена Розвадовська. Колишня співробітниця Офісу уповноваженого Президента з прав дитини, вона потрапила на Донбас у 2014-му. Щоб допомагати родинам і рятувати малечу, яка чи не найбільше страждає від бойових дій, Лена поїхала з Києва у Донецьку область. Сім років по тому й далі опікується долями місцевих хлопчиків та дівчат.

Каже, зголосилася допомагати музею ще у 2018-му, коли мова йшла тільки про тимчасову виставку, а не повноцінну експозицію. Через соцмережі з Леною зв’язався Ясмінко Халілович. Сказав, що скоро відвідає Донбас, чув про її діяльність і буде радий познайомитися. Так і сталося. 

Розвадовська спілкувалася з дітьми, які зголосилися передати свої речі для Музею воєнного дитинства, не в офісному кабінеті чи онлайн, а наживо. З 2018-го до 2020-го Лена збирала історії просто на вулицях, а ще у школах і на подвір’ях, де до того не раз бувала. За словами благодійниці, конфіденційні інтерв’ю дослідники проводили за однаковою схемою: ставили спеціально підібрані нетравматичні запитання, а відповіді записували на диктофон. Потім інформацію розмов обробляли, приділяючи особливу увагу двом останнім запитанням — де потрібно розповісти про річ, яку передають у музей, і де дитина має сформулювати, яким її дитинство було до війни. 

— І от в одній з донбаських шкіл, — розповідає, — тимчасово віддати свої речі зголосилися першачки. Пам’ятаю, коли я запитала в першого з них,  яким було дитинство до війни, ми обоє підвисли. Бо ж дитина не мала дитинства без війни — вона народилася в рік початку бойових дій. 

З-поміж десятків історій, які зібрала і які поки не ввійшли у першу експозицію музею, Лена найперше пригадує Артема з розділеного війною Зайцевого. Хлопчик передав у музей кросівки — подаровані кимось із родичів, трохи завеликі на нього. В них він тікав у підвал під час чергового масивного обстрілу. 

— А ще, — додає, — мені запам’яталася дівчинка, з якою я познайомилася ще до того, як почала збирати історії для музею. Вона сказала, що війну передусім асоціює не з річчю, а із запахом календули. Сидячи у підвалі під час обстрілів, дівчина сильно боялася, і батьки, щоб хоч якось повернути до реальності, давали їй понюхати різку настоянку календули. 

«Абрикоси Донбасу»  

«Відцвіли абрикоси Донбасу. Відтінками неба усіма. Абрикоси вдягнули каски. Минула весна», — протягує у весь голос тепер уже 20-річний Олександр. Збірку віршів Любові Якимчук «Абрикоси Донбасу» він купив і зачитав ледь не до дірок не вдома, а вже на мирній частині України. 

У картатій сорочці, з зелено-сірими очима за прямокутними окулярами, хлопець нічим не відрізняється від однолітків: вчиться в університеті, волонтерить в одній з громадських організацій, будує плани на майбутнє. Та ще кілька років тому його доля буквально висіла на волосині — безперервні обстріли відрізали хлопця від школи та друзів, загнали в пригнічений стан і, як тоді здавалося, позбавили всякого сенсу рухатись далі. 

Єдиним способом відволіктися від болісної реальності для Олександра були книжки. За перші два роки бойових дій він «проковтнув» геть усі романи та детективи з величезної батьківської бібліотеки, а далі перемкнувся на поезію. Коли ж разом з родиною нарешті виїхав з окупованої території — далі читав, пірнаючи у сюжети, як у мрії про іншу, позбавлену війни долю. 

— Книжки — одні з найчастіших предметів в експозиції музею, — розповідає Монастирський. Їх везли й несли діти з усіх куточків Донецької та Луганської областей. Які забажаєте: збірки віршів, фентезі, детективи, романи. Словом, усе, що могло б відірвати від реальності. 

Щоб мати внутрішню структуру, кожну з історій організатори Музею воєнного дитинства розподіляють за умовними категоріями. Олександр з «Абрикосами Донбасу» і ще кілька десятків інших — це найперше історії про дитячий досвід переселення. Через експонати та у коротких описах під ними дослідники прагнуть розкрити проблему «залученості в невідоме», коли дитина виїжджає разом з дорослими, але, на відміну від старших родичів, не може вплинути на те, де і як тепер буде жити родина. 

— Втім, з дітьми під час переїзду, як правило, все ж говорять на рівні побуту: що ми беремо з собою, чого не беремо. І це добре, тому що, попри залежність від батьків, діти можуть відчувати, що впливають бодай на збір особистих речей. 

Окремими, але не менш болючими у музеї є історії з Криму. Попри те, що півострів пережив анексію, а не війну, місцеві діти так само, як і ті, хто ріс на Донбасі, мають воєнний досвід — точку неповернення, коли ще вчора всі жили за одними правилами, а тепер уже діють геть інші. 

— На одну з розмов про Крим я, пам’ятаю, йшов без особливих очікувань. А потім було соромно за це перед самим собою. Почув тоді історію від дівчини, яка перед самісінькою анексією захворіла й потрапила у лікарню. Вона майже місяць була відірвана від світу, а коли нарешті одужала і прийшла у школу — побачила російські прапори. Її однокласники тепер щоранку співали гімн РФ, а вчителі, навіть колись улюблений викладач української мови, відкрито раділи окупації. Дівчина не змогла з цим змиритися: ледь дочекалася випускного, виїхала з півострова і вступила в університет на материковій частині України. 

Так само, як і розповідь із Криму, деякі експонати музею на перший погляд можуть здаватися не надто глибокими. Проте за кожною з речей Музею воєнного дитинства стоїть чийсь цілий світ, розкриваючи який, фактично, розкриваєш самого себе. 

Для мене таким експонатом виявився металевий, з вигляду майже справжній, пістолет. Його музеєві передав тепер 13-річний Костик із селища Північне. Ще до початку бойових дій зброю знайшов друг Костика, і вони відбивалися пістолетом від «зомбі», грали на вулиці у війну. Коли ж Донбас захлеснули справжні бої — Костикова бабуся сказала: «Годі гратися! Нам і так вистачає війни». 

Тим часом Євгенія Монастирського, одного з тих, хто збирав історії та речі, що розкривають дитячий воєнний досвід, найбільше вразила обгортка від квитків на потяг, що її раніше завжди видавали на вокзалі його рідного Луганська. Одна з тепер уже дорослих дівчат передала обгортку музею зі словами: «У мене і квитки є, але їх залишу собі як пам’ять». Сам Євгеній не зберіг ані обгортки, ані квитків — був упевнений, що точно повернеться додому.  

Фотографії надані організаторами Музею воєнного дитинства.

[Матеріал частково створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]