Санавіація в дії

— Ви такі добрі до мене. Дай вам Бог здоров’я, — 78-річній Розалії Миколаївні заважає говорити киснева маска. Її слів майже не чути через гул гвинта. А вона все одно дякує без упину: — І правнуків дочекатися! От як у мене — чотири правнуки маю. 

У жінки підозра на інсульт, і щойно на ношах її занесли на борт вертольота, аби вчасно доправити до Львівської лікарні швидкої допомоги.  

— Ви тільки уявіть, — схиляється над пацієнткою лікарка, — зуміли дожити до тих часів, коли в Україні вертольоти по хворих прилітають! 

Розалія Миколаївна усміхається — віриться мало. 

Однак у міністерствах — охорони здоров’я та внутрішніх справ — обіцяють: невдовзі так рятуватимуть ледь не кожного українця з інфарктом, інсультом чи важкою травмою, якщо через погані дороги чи велику відстань не встигатимуть вчасно довезти до медзакладу каретою «швидкої». Принаймні у межах пілотної програми з аеромедичної евакуації таких пацієнтів до лікарні з необхідним обладнанням і фахівцями транспортуватимуть не інакше, як вертольотами. У квітні стартували зі Львівщини, і Розалія Миколаївна стала першою такою «пасажиркою». Про те, як почувається бабуся, чи виправданим був політ і як на нього наважилася, — далі.

***

30 кілометрів від Львова. Колись таємний військовий об’єкт, а нині приватний аеродром «Ягеллон». Четверто співробітників ДСНС — два пілоти, інженер та фельдшер — викочують із накриття вертоліт ЕС-145. Це стандартна ранкова процедура, щоби бути готовими до термінового вильоту. Вони заступають на чергування. 

Вертоліт ЕС-145, або, як його називає командир, «ластівка», — це справжня літаюча реанімація. Всередині — дефібрилятор, апарат штучної вентиляції легень, аспіратор. Одне слово, все необхідне, щоб надати невідкладну допомогу і зберегти людині життя за час транспортування. 

— У будь-якому необхідному місці ми приземлимося, заберемо постраждалих і доставимо туди, куди буде потрібно, — каже помічник командира Костянтин. Для посадки цей вертоліт не потребує якогось спеціально обладнаного майданчика, достатньо рівної просторої місцини розміром 15 на 15 метрів. Костянтин не приховує: дуже хоче літати, цьогоріч він поки що не налітав і десяти годин, а для пілота то мука. Хоча додає: — Краще, звісно, не мати ситуацій, коли доведеться когось рятувати. 

Однак такі ситуації трапляються щодня. Щороку в Україні фіксують понад 100 тисяч інсультів та 40 тисяч інфарктів. Ще 26 тисяч українців минулого року постраждали в дорожніх аваріях. І часто трапляється так, що поряд немає закладу охорони здоров’я, де могли б надати необхідну кваліфіковану допомогу, тож дорога займає час, якого людина часто просто не має.

*** 

Окрім чергової бригади та пілотів, на перший виклик чекає ще одна людина. Тетяна Потупалова — лікарка-анестезіологиня за фахом і співробітниця Міністерства охорони здоров’я. Майже два роки вона сама літала на МІ-8 в зоні війни на сході України, забираючи з поля бою чи зі шпиталів поранених бійців. Їй добре відомо, як це, коли від кожної хвилини залежить життя. Останні вісім місяців вона працювала над втіленням своєї великої мрії — появою аеромедичної евакуації в цивільному житті. 

І ось дзвінок. Жінка, 78 років. Підозра на гострий мозковий інсульт. Бригада екстреної медицини везе її в районну лікарню міста Турка. Однак проти такого діагнозу лікарі там безсилі. Потрібна комп’ютерна томографія, а за її результатами: або тромболізис — коли тромб розчиняють спеціальним препаратом, або тромбоекстракція — складне втручання, під час якого тромб забирають на операційному столі. Ясна річ — треба везти до Львова. 

Та неочікувано виявляється, що рідні не хочуть такої допомоги. Львів, кажуть, — це далеко. Ще й дорого. А грошей — немає. Тим паче, на вертоліт. Відколи з’явилася інформація про пілотний проєкт, у соцмережах тільки й розмов: «Рятуватимуть лише тих, хто заплатить». Тетяна вирішує телефоном поговорити з донькою пацієнтки. 

— У нас нині є рідкісна можливість, — обережно добирає слова. — Спеціальна програма Міністерства охорони здоров’я все оплатить. Ми можемо забрати вашу маму до Львівської лікарні швидкої медичної допомоги, де найсучасніше обладнання для лікування інсульту. Її лікуватимуть там абсолютно безкоштовно. У вас є зовсім мало часу, щоб вирішити.

Спостерігаю за Танею і відчуваю — вона співпереживає. Відчула це, вочевидь, і співрозмовниця, бо запитала, що Таня зробила б на її місці.

— Якби це були моя рідна людина, я б запхала її до вертольота якомога швидше! — рішуче каже Таня. 

Цієї миті навколо неї западає тиша. Двоє лікарів екстренки, двоє пілотів, які щойно обговорювали, де ж краще приземлитися у Турці, і навіть працівники аеродрому — всі заклякли в очікуванні. 

— Вилітаємо, — кладе слухавку Таня.

*** 

За розробленими стандартами, в екіпажу і медиків — одна хвилина, щоби після виклику добігти до вертольота. І всі справді біжать. Пілот Костянтин попереду. Діставшись повітряного судна, він хапає журнал із картами і якимись записами. Одягає навушники, зв’язується із диспетчерами. 

— Немає часу на розмови, — кидає. —  Долетимо за пів години. 

Запускається гвинт. Його тінь майорить на асфальті, з кожним обертом наростає гул. Інженер зовні перевіряє, чи зачинені двері, медики всередині — чи взяли всі необхідні ліки. Відчутне хвилювання: для лікарів із екстренки це перший політ. 

Перемовини з диспетчером. Підтвердження координат. Ми здіймаємося в повітря. 

Вертоліт летить на висоті до 300 метрів зі швидкістю 250 кілометрів на годину. Під нами спершу поля, а тоді — ще засніжені гори. Над ними вітер такої сили, що нас у кабіні вертольота гойдає, наче у кузові вантажівки. Час від часу перехоплює подих: то від краси довкола, то від страху. 

Під нами то села, то поодинокі хатини на  пагорбах. Дістатися в котресь із цих селищ «швидкою» вчасно майже нереально. Приміром, із Турки, куди летимо, автівкою їхати зо три години. Це 140 кілометрів від Львова, поблизу кордону з Польщею. Для людини з інсультом може бути критично. Саме тому Львівщину й обрали пілотним регіоном: є проблеми з доїздом, велика кількість населення і хороший багатопрофільний медзаклад — Львівська лікарня швидкої медичної допомоги. Планується, що у майбутньому вертоліт із «Ягеллону» літатиме ще у п’ять сусідніх областей на відстань до 300 кілометрів, забираючи звідти критичних пацієнтів. 

— Підлітаємо! — намагається перекричати гул гвинтокрила командир. 

Під нами, як на долоні, Турка. Через центр протікає річка, на обох берегах порозкидані хати з городами. Це мало нагадує місто, як ми собі звикли його уявляти. Бачимо зелену будівлю районної лікарні. Біля неї — автівка «швидкої» із мигалками, пожежна машина і десятки людей. Тримають у руках телефони і збігаються звідусіль подивитися на дивину — вертоліт. Як мені згодом скаже один із місцевих: «У нашу Турку такий ніколи не прилітав!»

— 33 хвилини, — фіксує час командир, саджаючи «ластівку».

Поки ми чекаємо зупинки гвинта, лікарі одягають рукавички та беруть до рук торби із медикаментами. Щойно вертоліт затихає, відчиняються двері — і вони біжать до карети «швидкої». Пацієнтка вже там. 

— Ох, як добре, що санавіація прилетіла, — місцева фельдшерка Ганна теж зустрічає гвинтокрил з телефоном у руках. Каже, у них тут, де пагорб на пагорбі, навіть доїхати до людини вчасно — уже проблема, а що вже говорити про те, щоб дорогою до лікарні вкластися у «золоте вікно». Це час, за який людині ще можна встигнути надати якісну медичну допомогу. 

— Трапляється так, що не встигаєте? — питаю я.  

Не вимикаючи телефону, який фільмує усе, що тут коїться, Ганна каже:  

— Буває, звісно, що не довозимо. Буває, що не доїздимо до пацієнта і кілька кілометрів несемо хворого.

Цього разу все інакше.

— Знаєте, що ви полетите зараз з нами, так? — лікар Ігор в кареті «швидкої» налаштовує пацієнтку на політ.

— Знаю-знаю… — слабо каже старенька. Чутно, що їй зле. 

Кілька ін’єкцій, заміри тиску — і шестеро медпрацівників хвацько перекладають Розалію Миколаївну на ноші. 

— Все добре, не бійтеся, тримаємо міцно, — заспокоює бабусю Тетяна з МОЗу. Вона, як і обіцяла її доньці, поряд. 

Розалія Миколаївна — класична українська бабуся. Хустина, з-під якої видніється сиве волосся, шерстяна сіра кофтина, натруджені руки. 

— Мамо, не бійтеся, — невістка вкриває їй ноги курткою, поправляє хустину. Цілує у щоку. — Все добре буде з вами. Все добре. Не хвилюйтеся. 

І поки медики везуть стареньку до вертольота, невістка Іванка, що йде позаду, розповідає: зле Розалії Миколаївні стало зо дві години тому, почало віднімати ногу, а потім руку. Вона здогадалася, що то, напевне, інсульт, але навіть подумати не могла, що для порятунку її свекрухи розгорнуть цілу спецоперацію. 

Пілоти зачиняють двері. Знову зв’язок із диспетчером, перемовини про координати. 

***

— Розаліє Миколаївно, розказуйте, як дійшли до такого життя, — поки медики екстренки одягають на пацієнтку пульсоксиметр, Тетяна бере бабусю за руку. Їй важливо завести розмову, щоб та менше хвилювалася. 

— Тиском я хворіла, а тепер, коли поїхала до лікаря в Самбір, він мені приписав уколи.

Бабуся розказує про свої хвороби, потім — про правнуків. У неї їх четверо. 

Кружляє гвинт. Вертоліт готовий до злету. 

— З Богом, — каже бабуся, яка ніколи в житті не підіймалася в небо. 

Шлях назад — знову через гори. Вертоліт гойдає, навіть всередині відчуваються потоки повітря. Щоб бабусю не протягнуло, Тетяна накриває її светром, продовжуючи тримати за руку. Тиск і пульс в нормі. Ігор знаком «палець догори» показує — все добре. 

За пів години підлітаємо до Львова. Величезна сіра будівля — Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги — видніється одразу. Це найбільший медзаклад Західної України. Багатопрофільний, де є найсучасніше обладнання — КТ, МРТ, ангіограф, і вузькопрофільні спеціалісти. Саме тут уже трансплантують серця, нирки і печінки, а невдовзі планують вперше в Україні пересадити легені. У межах пілотного проєкту саме сюди будуть транспортувати пацієнтів зі Львівщини та сусідніх областей. 

Ми приземляємося. Від хвилювання пацієнтка знову починає дякувати лікарям, називаючи їх дітками і бажаючи дочекатися власних. І правнуків теж. Чотирьох щонайменше. Як у неї.

Гвинт замовкає, і двері відчиняє керівниця реанімації Наталя Матолінець. Усміхається, бо добре знає: вчасне потрапляння до правильної лікарні — це в рази більші шанси на одужання для її пацієнтів.

— Реанімаційна бригада готова, — каже серйозно, а тоді знітившись додає: — Така зворушлива мить.

До вертольота підвозять каталку. Розалію Миколаївну перекладають і везуть на обстеження. Тим часом біля гвинтокрила знову аншлаг. Медики вітають одне одного зі ще одним важливим кроком на шляху до сучасної медицини. 

— Чекаємо й на інших пацієнтів, — каже головний лікар Олег Самчук.

Комп’ютерна томографія, УЗД, ехокардіографія, дослідження судин — це далеко не повний перелік обстежень, які менш ніж за годину пройшла Розалія Миколаївна. Лікарі виявили не одну проблему зі здоров’ям: окрім інсульту, бабуся мала складні патології, серед яких камінці в жовчному і доброякісна пухлина в черевній порожнині. Старенька мала клопіт ще й з легенями, відколи перехворіла, сама того не знаючи, на коронавірус.

— У районній лікарні, де немає сучасного обладнання, цього точно б не діагностували, — каже донька Тамара, яка приїхала доглядати маму. Та досі у палаті інтенсивної терапії, але з дня на день її мають перевести до звичайного відділення. Після відновлення від інсульту родина налаштована на операцію. 

— Її так швидко транспортували і змогли надати лікування, що наслідки від інсульту — мінімальні. Мама говорить, рухає рукою, є трішки з ногою проблеми, але до нас сьогодні приходив реабілітолог, вправи показував… Добре, що ми сюди потрапили.

*** 

— Кажуть, «вертоліт буде прилітати тільки до віпів і тих, хто має зв’язки», — коментує закиди про «врятують лише заможного» Тетяна Потупалова. — Це абсолютна неправда. Вертоліт прилетить до того, кому це буде необхідно. За все уже заплатила держава з наших із вами податків. 

15 мільйонів гривень — саме стільки, за словами профільного заступника міністра охорони здоров’я України Ігоря Іващенка, закладено у держбюджеті на пілотний проєкт на Львівщині, щоб люди ні за що не платили.  

— Спершу планували, що аеромедична евакуація буде лише на Львівщині, бо там є важкодоступна гірська місцевість, але зрештою спільно з МВС дійшли згоди, що варто відпрацювати пілотний проєкт і на урбаністичній місцевості. 

За інформацією МВС, із 1 травня ще один гелікоптер з бригадою медиків заступить на чергування на Київщині, а до кінця 2023 року всю територію України обіцяють покрити системою аеромедичної евакуації. У держбюджеті на це закладено 30 мільйонів гривень. 

*** 

«Раз показово прилетів із журналістами, та й по всьому. Тепер до кінця року в укритті стоятиме», — писали скептики у фейсбуці після першого приземлення. Життя із відповіддю не забарилося. Менш як за добу — іще одне транспортування: 59-річний чоловік із Бродів, ДТП. Наступного дня — 82-річна бабуся із села Нижня Яблунька біля Турки, теж інсульт. Вертоліт сів просто на дорогу. Шлях до лікарні зайняв трішки більше як пів години. Пацієнтку врятували. 

Читайте також:

Одна смерть. Чотири життя

Лікарі у Львові роблять дива. Репортаж з операційної

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]