Сама собі тренд

«Пішла була на пошту, а там очередь велика, — трохи розтягуючи слова, каже з екрану смартфону дівчина без макіяжу. — Хотіла за свєт заплатить і посилку забрать. Короче, просиділа там більше часу. Надоїло ждать, і я рішила прогуляться, провідать корову. Шо вона туто моя, пасеться чи не пасеться? Ну як ти тут? — питає в плямистої корови, а та білою мордою зазирає у камеру і тицяється носом у торбу, що в руках дівчини. — Та не лижи ти той пакет!».

Героїня цього відео, яке має понад 350 тисяч переглядів у тіктоці, — 23-річна Даша Євтух із села на Полтавщині. Одного дня вона почала знімати короткі ролики про своє далеко не ідеальне, справжнє сільське життя і раптом стала зіркою. Тепер Даша не лише заробляє на життя блогерством, але й творить новий тренд — тренд на щирість, простоту й популяризацію життя у селі. 

Поворот у нерентабельність

З траси Київ — Полтава звертаємо о десятій ранку. До села лишається якихось тридцять кілометрів. Але навігатор показує, що їхати ще півтори години. Як так? Відповідь стає очевидною, коли автівка починає підскакувати, мов стрибунець, на глибоких ямах. Ще кілька кілометрів — і асфальт закінчується цілком. І цивілізація, здається, теж. 

У лобове скло, брудне від зустрічі авта з комахами, роздивляюся краєвиди навколо. Картинка — мов на заставці з робочого столу комп’ютера. Поля, всіяні квітами, автентичні сільські хати — старенькі, але ж їм так пасують роки. Деякі трохи похилились набік, ніби вітаються. Сонячні промені лягають на безлюдні вулиці. У якомусь селі лишилося триста мешканців. А вже у наступному — ледь сотня нашкребеться. Віднедавна сюди не їздять рейсові автобуси. Раніше з Пирятина хоча б раз на тиждень ходив. Зараз — жодного. Нерентабельно. Простіше — відрізати і забути. Але місцеві, здається, покинутими не почуваються. Всілися на велосипеди й ганяють у своїх справах. 

— Доброго дня! Не підкажете, де Даша-блогерша живе? — питаю одну таку пані на ровері.

— Дашка? — замість «а» чується «о», з присмаком «у». Полтавський акцент ні з яким іншим не сплутаєш. Пані дістає з кишені телефон. — Це ж наша гордість! Знаменитість! Зараз ми її наберемо… О, абонент не може прийняти дзвінок, — мовить у розпачі. Але не розгублюється. — Тоді так: за ставком повертаєте направо, потім ще раз направо. І остання хата на вулиці з зеленими воротами — то Дашки. 

— А ви її тіктоки дивитеся?

— Звичайно! — каже жінка так емоційно, що аж застрягає ногами у шпицях і ледь не падає з велосипеда. — Розпаковку люблю! Так цікаво кожен раз, що там у неї в торбинці. 

— А самі тіктоки не знімаєте?

— Та оце думаю, як на пенсію піду — займуся, — сміється. 

Це не знімальний майданчик. Це — мій город

Обережно об’їжджаємо трьох корів, що пасуться просто на вказаній вулиці, і спиняємося біля брудно-помаранчевої «копійки», припаркованої попід зелені ворота з півником. Стукаю.

— О! А я вас уже зачекалася, — відчиняє важкі ворота усміхнена Даша і награно командним тоном кличе у двір. — Пішли, буду показувать, як я усе це роблю. Бо сьогодні якось мало контенту в мене було. Будеш допомагати мені город садити.

За звичним життям цієї дівчини з села стежить майже 150 тисяч людей в інстаграмі та ще 370 тисяч у тіктоці.

Це — соцмережа, в якій користувачі знімають короткі музичні відео. Найчастіше люди там танцюють, співають чи розігрують якісь жарти, а от Даша у своїх тіктоках працює: допомагає мамі копати город, садить городину, шарує землю, удобрює саджанці. В таку гарячу пору, як зараз, на городі Даша проводить більшу частину дня. 

«Ще не виставила того відео, як я кукурузу садила, а треба вже нове знімать — як я її шарую» (300 тисяч переглядів).

«Щас буду удобрять город. Сестра приперла якісь добрива — буду пробувать, шо воно таке» (170 тисяч).

«Іду в курник з курей яйця видавлювать» (1,7 мільйонів).

«У мене сама прекрасна команда, яка помагає мені вести блог. Це собака Пушок, коняка і корови. Індиків уже нема» (600 тисяч).

Короткі відео про життя в селі швидко стають вірусними. Буває так, що за день кількість підписників Даші зростає на кілька тисяч нових фанів.

«Я б таку за жінку взяв, чесно. Ти проста, щира, порядна і дуже роботяща».

«Я ее обожаю. Намного красивее надутых уток».

«От я б теж в село переїхав. Вже подза*бали ті кам’яні джунглі».

— Як воно бути зіркою, Даш?

— Нормально, мені нравиться. У селі вже усі знають. Деякі мене дуже люблять, а дехто навіть не вітається. 

— Заздрять?

— Та хто їх знає.  

Перший мільйон

Повз уже висаджені картоплю, моркву, помідори та зелень ідемо прогрітою сонцем землею у сам кінець городу.

— Дивися, в мене ще не саджені кабачки, — розказує Даша, роблячи в землі ямку за ямкою. — Ти кидаєш у кожну по чотири насінинки. Тоді я загрібаю, а ти — топчешся. 

Відео, як Даша порається на городі, є одними з найпопулярніших на її сторінці в тіктоці. От наприклад, чверть мільйона переглядів має ролик, де вона ранньої весни садить цибулю.

«Сьогодні саджаю цибулю! — попри холод і шалений вітер, Даша промовляє ці слова радісно й бадьоро. — Погода міняється, як мій настрій!» — каже іронічно, тримаючи у руках відро.

На письмі складно передати весь колорит цих кількох речень. Це треба чути. Справа і у вимові слів м’яко «по-польтавськи», і в інтонації, і в особливій Дашиній манері, і в яскравості реквізиту — то відро із саджанцями в руках, то батіг, яким худобу ганяти, то вудка, щоб на риболовлю ходити. Мікс усього цього дає вибуховий ефект. 

— Я боялася, що мене не поймуть: рідні, друзі, — лишивши на хвильку копання, Даша сперлася на держак лопати. — Як знімала перші відео, мама обіжалася на мене. Бо ми садимо капусту, а я можу відволіктися, щоб записати тікток. Мамка вже кричить: «Що ти усілякою дурнею займаєшся? Дивися, скільки ще роботи, а од тебе толку ніякого!».

Переживала, що друзі одвернуться. А потім подумала: не хочуть спілкуватися — нехай не спілкуються. А я буду робить своє. 

За освітою Даша технологиня переробки продуктів тваринництва. Вчилася у Полтаві в Державній аграрній академії. Там була активісткою, брала участь у студентському самоврядуванні. Але з дитинства мріяла бути акторкою. І вже завершивши навчання, вирішила: якщо режисери не захочуть її знімати в кіно — вона фільмуватиме себе сама. Повернувшись 2020-го у рідне село, в перших відео вона рівнялася на світові тренди в тіктоці. Тоді були популярні перевдягання у різні костюми або співи під популярні фонограми. Даша й собі так робила. Але підписників і лайків не додавалося. І саме тоді блогерка вирішила ризикнути і спробувати — а може, я сама стану трендом? А раптом не потрібні фальш, пафос та гламур, якими й так давно перенасичені соцмережі? 

Даша почала знімати своє буденне сільське життя — таким, як є, без прикрас. І стався вибух. 

Перший мільйон переглядів принесло відео про коняку. «Веду коняку. Коць-коць-коць, — каже Даша, закутана в рожеву хустку. — Я її, канєшна, чуть-чуть боюся, того шо вона бешена». «Бешена коняка» швидко стала мемом.

— А я тута бігала довольна, пригала по двору, кричала, радувалася, — пригадує Даша, яка сьогодні вже не дивується мільйонним переглядам. Її репостять, копіюють, надсилають тисячі вподобайок і просять не зупинятися. 

А Дашка шо? 

Поки Даша на городі, у дворі пораються її батьки. Мати — Тамара Григорівна, яка колись куховарила у сільській їдальні, а тепер немає роботи, крім хатньої, — щойно нагодувала з два десятки жовтоперих гусенят і двох дорослих гусей, що раз по раз злісно шиплять, і пішла до корови. А тато лишився у дворі, рясно вкритому споришем, немов ковдрою, і пильнує вогонь — на вуличній пічці готується до обіду каша.  

Батьки Даші — люди скромні. Коли я приїхав уперше, вони навіть із хати соромились вийти. Цього разу вже не ховаються. Спрацьовані руки краще за них самих розкажуть про тяжку працю.

— Я шофером робив, — каже тато, Микола Іванович. — Людей возив на буряки і назад. Такі наряди були. І конюхом робив, і на фермі завозив корма коровам. І на комбайні робив помощником. Всі роботи мої були. Як не мав роботи — то шукав по людях.   

Тато не дозволяє себе знімати й переживає, щоб ненароком не потрапити на доньчине відео. Та зрештою з її вибором і він, і мати змирилися.

— Раньше в селах дружніше жили, веселіше, — раптом каже.

— Чого ж тепер не так? 

— Бо робота була. І черезчур бешена робота.

Люди робили день і ніч. Свині були в колгоспі, свинарник був, телятники тоже. Вівці були в колгоспі, утятник був. Каждому робота була. Панімаєш? А тепер шо? У нас школа закрита вже. Немає дітей. Молоді немає.

— А Дашка?

— А Дашка шо? Вона тут жить не буде. Поїде.

Та сама бешена коняка

— Артем, ідемо у магазин! — гукає мене Даша, виходячи з хати з картатою торбою. Я відразу згадую — саме з такою моя бабуся ходила колись на базар. 

Дорога до сільського магазину недовга. Минаємо ставок і звертаємо на галявину. А там на нас чекає ще одна зірка соцмереж — «коняка бешена». Інше відео з нею на сьогодні подивилися майже три мільйони людей. Даша колись випасала її у полі та з притаманним їй акцентом і безпосередністю намагалася вдягнути на кобилу віночок з кульбабок. Коняка пручалася.

«Хочу надіть їй на голову оцей віник, а вона бешена, не хоче одягати. Хоче з’їсти його».

Згодом хто тільки не намагався у своїх тіктоках повторити цю фразу: від інших популярних блогерів та зірок до простих мешканців Полтавщини. Так органічно, як Даші, це не вдалося нікому.  

— Тільки обережно, близько не підходь, бо вона справді бешена, — прямуємо разом до коняки, щоб відзняти її. Тварина, вгледівши нас, починає нервувати й різко відсахується. 

— Я ж кажу, бешена, — заливається сміхом Даша. — І знає ж, що люблю її, доглядаю, а все одно до мене бешена. 

Магазин у конторі

Попереду майорить стара будівля, схожа чи то на сільський будинок культури, чи то на клуб. Сіра, з колонами, із зображенням Тараса Шевченка на фасаді.

— Наш магазин ось тут, у конторі, — розмахуючи сумкою, бадьоро оголошує Даша.

Магазин у конторі має різний асортимент: від солодощів і парфумів на кшталт «Тройного», і до духмяного хліба-«цеглинки» зі скоринкою. Його привозять у село тричі на тиждень, тож треба закуповувати на кілька днів. Такого хліба у столиці вже давно не відшукаєш. Продавчиня з високою зачіскою і яскравим макіяжем має калькулятор, рахівницю і навіть термінал.

— Тільки працює він кілька раз на рік, — зітхає. — Коли пощастить зв’язок зловить.

— Мені печива вівсяного триста грамів. Цукерок «Ромашка». Желе малинове у пачці. Три хлібинки. А хальва є?

— Хальву зранку розібрали, — оголошує продавчиня.

Склавши усе у картату торбинку, рушаємо додому — робити розпаковку накупленого. Це чи не найпопулярніший розділ Дашиних тіктоків. У соцмережах тренд «розпаковки» існує давно. Найпопулярніші світові відео з багатомільйонними переглядами — маленькі історії, в яких, наприклад, діти зворушливо розгортають подарунки від батьків і емоційно на них реагують. Емоцій у Даші теж не бракує.

Поставивши стіл, накритий яскравою скатертиною із соняхами посеред двору, блогерка дістає з торби куплені продукти. 

— Рооозпакоука! — каже вона, дивлячись в камеру. — Сьогодні у магазині був хліб, цукерок купила різних, трохи печива. Хальви не було, але торгаш Василь привіз отакого насіння моркви.

Спостерігаючи за нею, я весь час думаю: що ж у цій дівчинці такого? Чому сотні тисяч людей стежать за тим, як вона пасе коня, дістає хліб із торби або шарує город? Думаю, секрет у її щирості. Самоіронії. Незакомплексованості. Це, здається, і є запорукою її популярності. Дашу Євтух уже помітили рекламодавці. Блогерка хоч і небагато, але заробляє. 

— Що далі, Даш?

Стинає плечима. 

— До столиці поїду, — каже. — Я своє село дуже люблю. Але тут я довго не зможу жити. Придумаю якісь нові рубрики для города. А шо робить? 

Вона насправді не питає. А я насправді не мав би відповіді.

— Ти, мабуть, перша дівчина на селі? — жартую, аби змінити тему. — Столичні хлопці їздять свататися? 

А вона й тут не може не зіронізувати.

— Ну от ви приїхали!…

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]