Ніяких кордонів немає

Якщо на війні в принципі можуть бути радісні дні, то цей час, мабуть, можна назвати саме таким. Тоді, восени 2022 року, українські військові прорвали російську оборону й почали стрімко рухатися на південь, повертаючи окуповані села та містечка Херсонщини під український стяг. 11 листопада ЗСУ звільнили Херсон.

«У нас було відчуття ейфорії, коли відчуваєш причетнісь до Великої події», — згадує Ігор Крупнов. 

Так починалася довга дорога офіцера, а тепер ветерана Збройних сил України Ігоря Крупнова до іншого відчуття — коли впевнено чуєшся на протезах обох ніг, вживлених у кістки, коли ходиш, їздиш, мандруєш до океану і просто живеш, то усвідомлюєш, що «ніяких кордонів немає» і бути не може. 

Назавжди

Того дня він, капітан ЗСУ, військовослужбовець 63-ї окремої механізованої бригади, отримав наказ зайняти новий рубіж на узбережжі Дніпро-Бузького лиману. Разом із командиром свого батальйону та начальником зв’язку вирушив оглянути місцевість, куди мав зайти його підрозділ. Виконавши роботу, офіцери сіли в джип і виїхали до своїх. А потім пролунав вибух. 

Автівку підкинуло в повітрі й перевернуло, вона приземлилась на дах і загорілась. До неї підбігло кілька військових — дивом опинились неподалік, почули вибух і кинулись на допомогу. Саме вони витягли Ігоря Крупнова з палаючого джипа. Ще трохи — і від цієї автівки залишиться тільки згарище металу. Ігорю наклали турнікети, надали першу допомогу його побратиму, обох швидко повезли до лікарні в Миколаїв. Комбат загинув. Але про все це Ігор Крупнов дізнається згодом — одразу після підриву на міні він утратив свідомість. 

Оговтається лише через три доби, в дорозі. В той момент, коли його перевозитимуть із Миколаєва до Львова. «Я прокинувся, відчув, що мені дуже зле і я не можу поворухнутись. Тоді зрозумів: сталося щось серйозне… Крім поранень, була ще важка контузія. Мене буквально витягли з того світу», — розповідає Ігор. 

У Львові, окрім лікарів, на нього чекатиме дружина. Вона буде поряд із ним увесь час — і поки він боротиметься за життя в реанімації, і коли один за одним чутиме страшні вердикти лікарів. Спершу Ігорю повідомили: праву ногу врятувати не вдасться, потрібна ампутація. 

«Було дуже складно сприйняти себе без ноги, але я розумів — іншого виходу немає. Це треба зробити, щоб вижити. Але коли постало питання про ампутацію другої ноги, це було ударом. Коли ампутували і другу — почались хвилі: бували дні, коли радів, що взагалі лишився живим, а бувало — накривало дуже сильно. Спершу було відчуття, що ось зараз перехворієш — і все буде як колись. А потім прийшло усвідомлення, що це назавжди». 

У моменти відчаю, зізнається, його рятувала підтримка дружини. Якось, намагаючись підбадьорити чоловіка, вона сказала: мовляв, з таким швидким розвитком технологій лікарі неодмінно щось вигадають і років через десять відростять тобі нові ноги. Але Ігореві не довелося чекати так довго. 

«Світячи іншим, згоряю сам»

Такий напис латиною висів на стіні в кабінеті його мами — вона також була лікаркою. Пізніше, коли Андрій Андрош вирішив присвятити життя медицині — постійно згадував ці слова. За роки в операційній бачив різне, але зізнається: до травм можна звикнути, до людських страждань — ніколи. Він так і не навчився не пропускати крізь себе історії та біль своїх пацієнтів та не «нести роботу додому». 

Ми зустрічаємось у національному реабілітаційному центрі Unbroken у Львові. Тут лікують і повертають до повноцінного життя українців із травмами війни. Андрій — ортопед-травматолог, сьогодні у нього щільний графік операцій, на інтерв’ю він знаходить час буквально в шпарині між ними. Доки я чекаю на нього,  коридором повз мене проходять кілька пацієнтів-військових — усі з ампутаціями. Хлопці йдуть на заняття до спортзалу. Один із пацієнтів не має очей — він рухається коридором із тростиною для незрячих. Дорогою Андрій вітається з кожним, перекидається кількома словами. Весь час усміхається. Його пацієнти — його біль і натхнення водночас. 

«Вони всі особливі. Кожен із них віддав найдорожче — своє здоров’я, своє майбутнє заради життя і добра інших. Вони пройшли через пекло, вони зболені, але якби ви бачили, як вони стійко переживають те, що з ними сталось. Коли почалась війна і я став працювати з військовими, то переосмислив фразу “світячи іншим, згоряю сам”. Тепер я не згоряю, я від них заряджаюсь. Зробити для них максимум, усе, щоб повернути їх до попереднього життя, — це мій фронт», — каже лікар і не може стримати сліз. 

Саме бажання зробити максимум змусило Андрія вчитись і освоювати нові методики. Тепер він — один із небагатьох українських лікарів, який проводить операції з остеоінтеграції. 

Остеоінтеграція — новий для України метод протезування. Його винайшов шведський лікар Пер-Інгвар Бранемарк: перші операції з остеоінтеграції він провів іще на початку 90-х. За наступні 30 років у світі з’явилось уже кілька шкіл остеоінтеграційного протезування. 

Простими словами, остеоінтеграція складається з двох етапів: під час першого — титановий імплант вживляють безпосередньо в кістку пацієнта. Якщо перший етап пройшов добре, через три-чотири місяці до імпланту кріплять металевий протез. Так протезують і верхні, і нижні кінцівки. 

«Остеоінтеграція — передусім вихід для тих, для кого класичне протезування неможливе. Зокрема для пацієнтів із дуже високими ампутаціями. Ще одна перевага остеоінтеграції — те, що пацієнт може відчувати поверхню і краще контролювати свої рухи. Також тут немає проблем з натиранням, виразками, подразненнями шкіри, кукса не пітніє, від чого часто потерпають ті, хто має класичні протези», — розповідає лікар. 

Попри переваги, цей метод підходить не всім. Остеоінтеграцію проводять, лише коли рана загоєна, культя сформована і пацієнт має ідеальні аналізи. В операції можуть відмовити тим, хто мав гнійно-септичні ускладнення після ампутації чи хронічні хвороби в стадії загострення. Протипоказами для остеоінтеграції є вік (не молодше 22-х  та не старше 65 років), вага тіла понад 100 кілограмів, остеопороз та цукровий діабет з ускладненнями. Людина, яка наважується пройти остеоінтеграцію, має усвідомлювати, що це за операція, та суворо дотримуватись приписів лікарів на етапі загоєння та реабілітації. Окрім прихильників, зараз в Україні є і противники остеоінтеграції. Їхні аргументи: операція дуже ризикована, адже після остеоінтеграції є високий ризик поверхневих та глибинних інфекцій, а також підвищується ризик захворювання на остеомієліт. Є обмеження на купання у водоймах та ризики переломів чи пошкодження протеза в разі навантажень або удару.

Першу операцію з остеоінтеграції у центрі Unbroken провів австралійський лікар Муньєд Аль Мудеріс. Що таке війна, він знав не з книжок та новин. У своїй країні він — справжня зірка, і не лише завдяки своїм досягненням у медицині, а й через особисту історію. 

Муньєд Аль Мудеріс народився в Іраку за режиму Саддама Хусейна, здобув медичну освіту та працював у лікарні в Багдаді. Одного дня до них у госпіталь привезли цілий автобус чоловіків та наказали лікарям ампутувати їм частину вух як покарання за ухилення від мобілізації в армію. Старшого хірурга, який відмовився виконувати наказ, застрелили на очах у медперсоналу, а сам Аль Мудеріс у той момент вирішив тікати з країни. З багатьма перипетіями він дістався Австралії, де одразу ж опинився у в’язниці як нелегальний іммігрант. Майже через рік отримав статус біженця й повернувся до медицини. Відтоді лікар присвятив себе остеоінтеграції. До Львова він уперше прибув у березні 2023-го, а вже за місяць разом з українськими медиками зробив першу в Україні операцію з остеоінтеграції. Його пацієнтом став Ігор Крупнов. 

Одкровення

Ця операція була для Ігоря Крупнова дев’ятою з моменту поранення.

«Кожна з них забирала багато сил. Було багато болю, який треба перетерпіти. Часом гнітили сумніви, чи витримаю я ще одну. Але потім організм відновлювався, повертались сили, і разом з ними — віра: треба зібратись і дійти до фінішу. В день операції кожні пів години в палату заходив хтось з медиків і перепитував, чи я не передумав. Але якщо я вирішив — задню вже не вмикаю. Тільки вперед!» — каже він. 

10 квітня 2023 року Ігоря Крупнова ще раз оглянули лікарі, поклали на каталку й повезли до операційної. Тоді в операційній був і Андрій Андрош — дивився, вчився, запам’ятовував.     

Наступного дня в палату зайшов лікар Мудеріс і сказав вставати. Спершу Ігор подумав, що він жартує, але той повторив своє прохання. «Ще тече кров, ноги в такому страшному стані, але він сказав, що не жартує. Я став на імпланти і дуже здивувався: болю не було. А ще майже пів року до того я не стояв вертикально, тож це було дуже незвично», — згадує Ігор. 

Перші шість тижнів, за приписом лікарів, пацієнт мав двічі на день вставати на імпланти на 20 хвилин. Це стало новим випробуванням, адже після багатьох місяців на лікарняному ліжку м’язи атрофувались і відвикли від навантажень. Після другого етапу — власне протезування — Ігор під наглядом лікарів та реабілітологів почав учитися ходити наново. Перші кроки давалися складно — дуже боліли коліна. Тоді лікарі підкоригували лікування — і біль почав минати. За тиждень Ігор ходив із милицями, але швидко від них відмовився. 

«Він — особливий пацієнт і особлива людина. Людина з неабияким внутрішнім стрижнем. Він постійно робив подвиги над собою і вражав усю нашу команду своєю наполегливістю й результатами, — згадує Андрій Андрош. — Пам’ятаю, якось я побачив його зі спини, і ніщо не видавало, що ця людина рухається на протезах. Цей момент був для мене одкровенням».

Усього у Львові за такою методикою протезували вже чотирьох військових.  Після Ігоря іншого пацієнта оперував уже Андрій Андрош з командою. Перед кожною операцією він намагається максимально налаштуватись на позитив. Коли миє руки перед входом в операційну, подумки ще раз «проходить» заздалегідь прописаний план. А коли наближається до операційного столу — забуває про все: є лише пацієнт, він як лікар і його команда.

Повернення

Коли я вперше його побачу, не одразу збагну, що це і є — він. По-перше, на вигляд значно молодший: зараз Ігореві Крупнову 58, але видається, що принаймні на десять років менше. По-друге, рухається упевнено й твердо, і складно повірити, що лише рік тому вперше після поранення став на ноги. З ним радісно вітається увесь персонал, який пробігає повз, — і не лише тому, що за місяці лікування та реабілітації встигли поріднитись. Коли дізнаєшся Ігореву непросту історію, очікуєш побачити змучену місяцями лікування та численними операціями людину, а натомість бачиш веселого енергійного чоловіка, який заражає всіх навколо своїм позитивом. 

На кілька хвилин ми разом заходимо до спортзалу, де тренуються інші поранені ветерани, й Ігор розповідає їм про свій досвід. 

«Я не знав, яким буде повернення в цивільне життя. Малював собі страшні картини, думав, що мені навіть каву вранці приготувати буде складно. А зараз — прокинувся, 20 секунд, аби прикрутити протези до імплантів, і пішов як на своїх ногах. Згадую це відчуття — я нарешті став самостійним! Така ж ейфорія була, коли я сів за кермо своєї автівки й поїхав. У той момент з’явилось усвідомлення, що ніяких кордонів немає», — так почалося його нове життя.  

Уже після протезування Ігор здійснив давню мрію — побував у США. Жартує, що в дитинстві під впливом радянської пропаганди мріяв побачити, як живуть «вороги». Коли виріс, було цікаво потрапити на інший континент і побачити цю країну.  Разом з дружиною вони побували в Каліфорнії. А згодом поїхали до доньки в Бельгію, й Ігор із захватом згадує, як довго гуляли узбережжям Північного моря, і як здивувався, побачивши, що без складнощів пройшов вісім кілометрів. 

У грудні 2023-го він офіційно звільнився з війська. До війни займався бізнесом — будівництвом басейнів, тож зараз потроху вертається до справ. Єдине з минулого життя, про що Ігореві довелося забути, — біг. І це один із недоліків остеоінтеграції, адже після протезування біг, важкі тренування та екстремальні види спорту — протипоказані. 

«Але я перекваліфікуюся і знайду собі інший вид спорту! — сміється ветеран. —  Усе залежить від бажання і сили волі!».

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

У невеличкому рюкзаку, який їй зручно нести однією рукою, лежить помаранчевий блокнот із логотипом Superhumans Center та написом на обкладинці: Антоніна Демиденко. Рецепти». 

Синьою кульковою ручкою 58-річна жінка останні кілька місяців виводить у блокноті все те, що колись могло бути записане у витріпаному часом загальному зошиті на 96 аркушів. Зошит лежав у тумбочці на її кухні у Вугледарі, місті на Донбасі. Пекла — діставала, консервувала — теж. Аж доки в цю оселю не влучив російський снаряд.

Так Антоніна втратила руку, ногу, дім. І — єдиного сина. 

У помаранчевий блокнот вона повертає смаки свого дому: випічки, якою частувала рідних і якою колись ділилася із сусідами. Якщо все складеться, ці рецепти ляжуть у книжку. Нею вона хоче повертати до життя людей, що пережили поранення і втрати.  Сама ж мріє повернутись у Вугледар. Там у неї — син. Убитий росіянами і похований сусідами навпроти під’їзду. Доїхати. Дійти. Доповзти. Знайти могилу. Перезахоронити. А тоді — «жити, бо треба».
Антоніна — цивільна жінка, дружина, мама. На своїй кухні вона варила борщі, пекла пісочне печиво, медовики і торти на сковорідці. Це саме на кухню вона йшла, коли прилетів снаряд, що забрав сина і покалічив її саму. Тепер вона пече на ерготерапевтичній кухні Superhumans Center, і коли несеться солодкий запах ванілі, чоловіки на протезах можуть несміливо прочиняти двері, зазирати всередину і запитувати усміхаючись: «Це — нам?». Печиво дало силу усміхатися і їй самій. 

Мазані пряники

— А мазані пряники пам’ятаєте? 

Їй років 6. Одна з двох дівчаток на своїй вулиці в Кучинівці, селі на Чернігівщині, звідки родом, решта — хлопці. Гасають дорогами, ловлять рибу в ставку, катаються на кріпленні до причепа трактора, поки тракторист не бачить, шукають свіжі яйця в бабиному курнику і біжать до крамниці обміняти їх на кілька мазаних пряників. Кругле велике печиво, помазане білою цукровою поливою, — звичні дешеві солодощі у магазинах радянського часу. За два яйця там давали 14 копійок. Рівно на три мазаних пряники…
Удома — семеро малих, серед них Тоня. Якщо мама хотіла потішити солодким, готувала дітям вареники з шовковицею, великі — на долоню, і страшно соковиті. Пекла здобні булки. Тісто сходило, здіймалось над мискою, Тоня прибігала, пальцем зачепить — і в рота. Солодке й смачне. Тісто тут-таки, звісно, падало, мама сварилася… Тоня летіла з хати щаслива. 

Тепер Тоні 58. Сива жінка у синіх шортах та чорній футболці сидить у холі реабілітаційного центру. Спогади про смаки її дому — все, що у неї лишилося. Два роки мешкає у Львові, в одному і тому ж кутку лікарняної палати на дев’ятому поверсі шпиталю. А до цього в неї було ціле життя у Вугледарі.
Вона й досі любить відщіпнути дрібку солодкого тіста і хутко, як колись, сховати його до рота. Коли це робить — очі сміються.

У реабілітаційному центрі Superhumans, що у Винниках біля Львова і який ставить на ноги ветеранів та цивільних з ампутаціями і тяжкими травмами, пацієнтку Антоніну Демиденко називають superбабусею. Тут їй замінили протез ноги і навчили добре ходити, а недавно поставили протез лівої руки — косметичний, бо жінка літнього віку не могла б повноцінно рухати механічний, для цього їй бракує сили. Але нова рука вже допомагає Антоніні в побуті та на кухні: на механічні гаки вона кріпить рюкзак, ними може нести пляшку із соком чи тримати миску, доки місить тісто. 

— Марійка, моя ерготерапевтка, довго думала, чим мене зацікавити, щоб я щось почала робити. І все питала: «А чим ви вдома, у Вугледарі, займалися? А що любили?». «Та пекла своїм хлопцям», — подумала тоді я. Перше наше тісто на печиво вона мені сама замісила й порізала, — згадує Антоніна.
Усі їли, і ніхто не здогадався, звідки ж той ніжний смак. А печиво — на розсолі. Те саме, домашнє, рецепт якого був у потертих зошитах кожної господині з їхньої дев’ятиповерхівки у Вугледарі на вул. 30 років Перемоги, розбитій тепер російськими снарядами. Найніжнішим виходить на розсолі з помідорів, каже жінка.
Відтоді вона час від часу пече. 

Живи й радуйся

У місті на півдні Донбасу Антоніна й Микола оселилися у 1984-му. За трохи отримали двокімнатну квартиру. Три багатоповерхівки стояли одна біля одної, у Вугледарі їх називали «китайською стіною».  В юності трохи працювала на заводі, трохи робітницею дорожньої служби, поки не завагітніла. Син народився хворим. Довго не ходив. Був людиною з інтелектуальними порушеннями, та жодного дня, каже, не провів в інтернатах.
Антоніна слухала тих, хто говорив: там — буде гірше. Весь свій час віддала синові, якого звала ніжно — Вітьок, і на старість залишилась без жодного стажу. Навчила його яєчню смажити, їжу розігріти, прати найпростіші речі. Більшість часу він проводив у дворі, де всі усіх знали. 

— Гарне містечко, молоде було. Всі їхали туди на роботу. Потім парк облагородили, цвітні фонтани із землі б’ють — живи й радуйся. Настигло таке… — зітхає. 

Смерть батька (помер у 2014-му від запалення легень) Вітьок сприйняв спокійно. Пояснила: той є, але не поруч, і все бачить. А от війни пояснити не могла. Син не розумів, навіщо у його місті стільки військових, чому немає води, куди зникли продукти з магазинів і де їхнє звичне життя. 

— Ми його до любові привчали, — ніжно згадує. — Не здавалися. Жалісливий, словом погладиш — душу віддасть, роздраконять — агресія. 

Вітьок найдужче любив бутерброди. Мама не здавалася і тішила тортами чи пиріжками. 

— Яблук на сковорідку наріжеш, туди водички, сахарцю, притушиш. Пиріжок завернув. Ммммм… Мої випічку любили, а я добріла з ними. Казали мені: «Мам, треба схуднути». А я їм: «Ні, то вам поправитися».

Гостювали одне в одного. Збиралися у дворі святкувати річниці отримання квартири. Свій останній день народження у Вугледарі Антоніна не схотіла відзначати: Донбас гримів, було тривожно. Вона народилася 26 лютого. 

13 травня 2022-го російські війська обстріляли не лише Вугледар, а й інші навколишні міста й села. Били по цивільних з авіації, танків, важкої артилерії, реактивних систем залпового вогню «Ураган». Зранку Демиденки зварили щавлевого борщу, поїли. Занесли трохи борщу подрузі, яка жила через під’їзд. Прийшли назад, нагріли води й покупалися. Вітьок пішов голитись, Антоніна прала речі у коридорчику. Воду економили дуже і прали у тій, в якій милися. 

— Треба було щось взяти в кухні. Рушила. Вже у дверях почула страшний тріск. У себе прийшла, бачу: ліва рука лежить так трошки далі. Але я не помітила, що вона висить тільки на шкірі. Іншу хотіла підняти — не змогла. Потім щось впало на голову, мабуть, годинник, що на стіні висів. Відкрила очі, коли мене витягли. Людей багато навколо. І поліцейський гукає: треба відрізати руку, ту, що ледве тримається. Стали різати — я закричала і відключилася. 

Українські військові відвезли жінку в найближчий шпиталь у Курахове. Там отямилась. Спитали, на що хворіє, — згадала про цукровий діабет.

— Дивлюся на молоденьких медиків і кажу: «Дорогенькі, тільки сохраніть мені мої зубні протези».  Я не знаю, чому так сказалося. Раптом подумала: якщо можна щось зберегти, то хоч це. А вони мені: «А як же ми їх збережемо?». Говорю: «А ви в рукавичку їх і до пальця мені прив’яжіть». Зробили! Уявляєте? Вже у госпіталі в Дніпрі на підвіконні їх помітили — так в кульочку і лежали… Я їм дуже дякую. Це мій спадок, — так Антоніні невідомі їй лікарі лишили усмішку з Вугледару. 

Навіть через два роки не може дивитися ні фото, ні відео з рідного міста. Почує кого — тільки спитає: «Ще под намі?». Кажуть: «Под намі», тобто — українське. Стає спокійніше.

Тільки через місяць їй розповіли, що єдина її втіха в житті — Вітьок, якому було тридцять пʼять, — загинув у день обстрілу, під завалами їхнього дому. Тепер усе, що вона робить і на що знаходить сили, — тільки заради того, щоб колись припасти до його могили. 

— Він і досі похований там, навпроти під’їзду, на газоні. Сусіди розказали, та й по кадрах видивилася. Хтось поставив табличку — вже, видно, пізніше, що загинув у квітні, а насправді — у травні. Один у мене стимул — перепоховать його. Чи там, чи сюди забрати. Кров із носа треба стать на ноги.

У госпіталі під Львовом Антоніна продовжила лікування. Якось побачила, що представники Superhumans Center набирають охочих на протезування, попросилася: навчіть, мовляв, добре ходити, бо сходами вниз іти може, а вгору — ніяк. Та й без руки.

Наразі щоденний її маршрут — від Superhumans Center, що поруч з її шпиталем, до палати на дев’ятому поверсі. Йде двором, часто виходить через бічні двері, щоб оминути сходи.  Далі поріг із пандусом, кілька коридорів, стіни яких прикрашені картинами з Богоматір’ю чи Ісусом, плакатами, що покликані підтримати поранених. Ліфтом вгору і — кімната на кілька ліжок, біля одного з них стоїть колісне крісло.

З балкона видно синє небо, жовте ріпакове поле, пересипане зеленими смужками засіяних городів, і недобудований корпус цієї ж лікарні.

Уже два роки, від червня 2022-го, все життя Антоніни вміщається на ліжку, в тумбочці біля нього та на широкому підвіконні. У шафці навпроти — два протези ноги, які мала до нинішнього протеза, та її нова кисть, яку, каже, можна носити замість гаків, «для краси». За чотирикутник розетки на стіні над ліжком закріплені кілька іконок. Якщо Антоніна повертається на правий бік — очі впираються в іконки, якщо на лівий — у чашку на підвіконні. На чашці два фото людей, які назавжди лишились у Вугледарі. Бажання повернутися до яких тримає її на світі і дає силу. Чоловік і син. 

— Тільки могилу одного ще треба знайти. Хоч би не поцілили, — шепоче жінка. 

Чашку з фото подарували Антоніні її львівські подруги. Світлини рідних Антоніна шукала скрізь, де могла: у друзів, знайомих, родичів. Знайшла і схотіла, щоб вони завжди були біля неї. Чаю з цієї чашки вона не п’є. 

12 ложок цукру

На кухні Superhumans метушиться так, як звикла вдома. Поруч — ерготерапевтка Марта подає Антоніні продукти. Та тримає гаками протеза лівої руки зелену миску з майбутнім тістом. Сьогодні печуть пісочне печиво і витискають на ньому логотипи реабілітаційного центру: продаватимуть його на благодійному фестивалі «Кураж» на Подолі в Києві, так збиратимуть  гроші на протези українцям, потерпілим через війну. 

— Сода є? Оцет? Ну тоді кефір шукай! — командує. 

Інгредієнти вимірює так, як звикла. 240 грамів цукру? Все просто: це 12 столових ложок! Марта здивовано піднімає брови, Антоніна, жінка віку її мами, а то й бабусі, додає те, що викликає у Марти широку усмішку: 

— Я з СССР! — мовляв, застала час, коли в рецептах писали не грами, а кількість столових або чайних ложок, стопок чи стаканів-гранчаків. 

На кухні центру — сучасне обладнання, все ергономічне і навіть посуд та приладдя такі, аби з ним вчилися і могли працювати люди з ампутаціями. 

— От подарували кухонну дощечку, — показує її на столі. — А я ще торік лежала і думала: як же буду на кухні щось робити? І придумала: попрошу, щоб цвяшків мені в неї набили, буду закріплювати продукти і  різати однією рукою. Тепер дивлюсь: а дощечка — така ж, як я мріяла! 

Від печива на розсолі Антоніна перейшла до синабонів, тортів чи французького пирога.  І от уже тісто під її рукою м’якне, густіє. Місить енергійно, жваво. Поміж тим розказує то анекдоти, то різні історії. Мова жінки проста, пересипана десь діалектом, десь суржиком, гострим слівцем. Та коли розповідає про своє горе, мова літературнішає — видно, що Антоніна не раз це обдумала, не раз собі все проговорила, знайшла відповідні фрази.

— Вони мене ввели у якийсь транс хороший! — киває на Марту, маючи на увазі увесь персонал центру. — Коли почала пекти,  тільки-тільки по кухні дрипала, ходити вчилася. Опару допомогли поставити, а самі біжать на заняття з іншими пацієнтами. Жду — немає, немає, та й давай потихеньку. Поставить в духовку — важко, одна рука. Донесла, поставила — добре. Треба діставать — ладно, витягнула. На день народження пані Олі [Ольга Руднєва — СЕО Superhumans Center, — R.] спекла шоколадний торт на сковорідці, перемазала кремом зі сметани та згущеного молока, як вдома. З тих перших 26 синабонів лишилося пів булочки! Часом сама не встигаю схопити. 

58-річна жінка з Вугледару своєю життєлюбністю надихає молодих ветеранів, що мають ампутації. Якщо вона змогла, то й ті — зможуть!
— Подивишся: молоденькі, 25 років, без ніг, а піднімаються і йдуть. Їм ще важче, бо у них стільки життя попереду, а я маю буть їм прикладом. Дуже часто я мушу підбадьорювати значно молодших за себе, усміхатися і казати: все буде супер. А шо робить? 

Бувало, теж відчувала, що вже не піднятися, — лежала й лежала б. Бо день як день, а вночі таки плаче в подушку. Але навчилася казати собі: «Вставай, треба!». 

— Ну а як? Ніхто не зробить це за мене. Беру себе в руки — і пішла бодрячком, і пішла. Учора он видали балетки… — Антоніна виробляє печиво і показує з-під стола ногу в новому кросівку. Легкі та зручні. Їх називає балетками. Правда, вона все життя проходила у туфлях та босоніжках. Любила відкрите взуття. 

Кухню наповнює солодкий аромат печива.

У Superhumans Center загорілись ідеєю створити і видати книжку з рецептами з її вугледарського життя. Бо ерготерапевти дійшли висновку, що найцінніше для цієї цивільної жінки — бути комусь корисною. Дохід від книжки планують віддати на те, щоб жінка мала де жити й нарешті змінила палату на щось затишніше. Так Антоніні поставили ще одну ціль. Повертається із занять, відпочиває, а потім до вечора сідає за спогади. Пише рецепти у зошит з котом на обкладинці, переписує начисто в помаранчевий блокнот. Збирає по дещиці. 

Там манники, амоняки, брауні та вергуни…  «Селянське печиво за копійки» і «Печиво до кави зі смальцем», «Великий торт на сковороді»… Жінки вміли називати свою випічку так, що з неї можна зчитати життя.  Там є «Таніні сухарі» — рецепт, який колись записала в сусідки Тані. Є торт «Трезва вишня», смілива вугледарська інтерпретація популярної «П’яної вишні». І є багато Вугледару.

Впорядкувати смаки втраченого життя жінці допомагатиме Ольга Мартиновська, рестораторка і суддя популярного кулінарного проєкту, одна з амбасадорок Superhumans. Але поки що Антоніна готує, пише і багато згадує. Чи варте її життя книжки?

— Чому — ні? Заради пам’яті про сина і заради людей, які мають знати, що тяжко, але — можна жити. Можна і треба. Знаєте, коли тобі в житті допомогли, ти хочеш допомогти іншим. І якщо ці рецепти дадуть комусь силу піднятися з ліжка чи навіть щось приготувати — я буду це робити. Хай вони розкажуть, що можна справитися і з однією рукою, — замислюється. — …Одного ранку ми прокинулися у квартирі від запаху з кухні. Вітьку тоді було чотири. Чую: палене тісто. За мить приносить нам до ліжка такий твердезний коржик. Замісив із води та борошна, спік на сковорідці, хотів — як мама. Сміялися дуже, що голодні вже ніколи не будемо. За той коржик усе віддала б.  

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — й не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати відправною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

— Я тракторист-артилерист, — так Микола найчастіше описував себе досі, — але тепер я ще й власник дитячого садочка.

Ми заходимо у вітальню садка в одному зі спальних районів Києва, роззуваємось. Обабіч під стінами невеликі шафки, на деяких — фото дітей, аби кожен знав і не плутав, котра його.

Микола ступає далі коридором поміж барвистих стін, залитих березневим сонцем іграшок, маленьких столиків і стільчиків, вігвамів — усе це ніби казкова країна, де я й ветеран — велетні.

— У вас є дорослі стільчики? — жартую до власника.

— Це ж дитячий садочок, — віджартовується у відповідь.

Миколі приємно щоразу сюди входити. Інколи йому не віриться, що все справді запрацювало. Готуючи садочок до відкриття, чоловік уранці тренував ветеранів, що планували брати участь у змаганнях Повітряних сил США, а ввечері їхав доробляти приміщення, фарбувати стіни й лишався тут до ночі. Голі стіни поволі набували кольорів.

Тракторист і міномет

Перш ніж стати до війська, Микола Заріцький працював у сільському господарстві — звідси «тракторист». Чоловіка уперше мобілізували 2015 року, коли Росія вже почала війну на сході України. Він служив прикордонником у Сумській області.

Білопілля на Сумщині — його рідне містечко. Звідти до російського кордону не більш як десять кілометрів. Нині росіяни щодня скидають на це містечко і його жителів керовані авіаційні бомби — КАБи.

Уранці 24 лютого російські війська увійшли в Сумську область й рушили конотопською трасою на Буринь. Наступного дня на околицях Охтирки і Тростянця почалися бої. Росіяни виставили свої пости в Бурині та Софіївці, а Білопілля стало ніби клином між цими двома селами та російськими військами, які сунули вперед.

З квартири в багатоповерхівці Микола забрав дружину й доньку, якій не було і року, й відвіз до батьків у приватний сектор, у надії, що там безпечніше. Сам вирішив вертатись до війська. Якийсь час патрулював Білопілля, а потім його відправили до Львова на навчання. Микола мав стати артилеристом.

У травні його бригада тримала оборону в районі Лисичанська, на Луганщині. Після того як росіяни взяли Сєверодонецьк і почали стискати в кільце Лисичанськ, наші військові мали відступити. У червні 2022 року Луганщину окупували. Миколин підрозділ відрядили на Херсонщину, а Миколу прикомандирували до мінометників.

— Я сперечався, бо тоді було трохи недоречно працювати з мінометом: відстані великі — і я просто не діставав. Але ми робили все, що могли. 

Він не помітив протипіхотної міни під опалим листям. На початку жовтня 2022-го його група заходила за річку Інгулець у колишні російські окопи, але спершу Микола мав розвідати місцевість. Чоловік ступав, вслухаючись у віддалені вильоти і прильоти, і якоїсь миті припустив, що десь поруч упав снаряд. Спершу відчув, як німіє ліва нога, а затим печіння і жар.

— Подивився вниз і подумав: усе — війна для мене закінчилася.

В одеському шпиталі Микола дізнався, що того ж дня в тому ж лісі на мінах підірвалося ще четверо військових. І всі, як і він, на ліву ногу — з чого чоловіки згодом сміятимуться. Затим не війна, а служба для нього скінчилася: далі операції, реампутація і протезування у США.

Перші кроки на протезі Микола зробив у січні 2023 року. Тоді йому було дуже боляче, а нині, коли не знати про протез, цього й не помітиш.

Такі різні

Його надихнула донька — Софія.

Микола вигадав свій дитячий садок, коли готувався до «Ігор нескорених». Тими днями він думав про нову справу. Бо трактор продав, а половина полів у його регіоні заміновані. З військової служби Миколу звільнили — бо здоров’я. А просто сидіти цей чоловік ніколи не міг. І коли зайняти себе справою цілком, каже, думки про війну не так доймають. Він саме прочитав, що Український ветеранський фонд дає грант на власну справу для ветеранів — створити новий бізнес або розширити той, що є. Спершу думав про Суми, але вирішив робити це у столиці, бо там мав добру подругу, яка точно знала, як зробити найкраще.

Марина Харламова — вихователька й психологиня, яка вже керувала дитячими садками, розробляла програми адаптації до садочків і програми з розвитку емоційного інтелекту. Марина точно стане чудовою компаньйонкою та директоркою.

Садок відкрили 3 березня 2024-го, через півтора року після того, як Микола втратив ногу. Та коли приймали перших дітей, він саме був на іншому континенті. Як асистент тренера летів у Лас-Вегас на змагання Повітряних сил США з українською командою ветеранів та військових. Це була ще одна його важлива справа.

Асистентом тренера став після того, як торік  у вересні сам був учасником міжнародних змагань «Ігри нескорених» з адаптивних видів спорту для поранених військових і ветеранів у Дюссельдорфі. Микола любив спорт зі школи: займався легкою атлетикою і був шестиразовим чемпіоном серед юнаків. Тож навіть утративши ногу, не міг відмовитися від спорту. І хоч «Ігри нескорених» — це не змагання задля медалей, а найперше реабілітація, чоловік уперто виборював свої медалі — дві золоті та дві срібні.

На відкритті дитячого садочка у ветерана Миколи трохи піднявся край штанів. Одна дитина побачила протез — можливо, вперше — і смикнула маму за руку з допитливим здивуванням.

— Дивись, робот, робот!

Мати, не знаючи, як бути, просто долонею прикрила дитині рота. Микола не сприймає такі історії емоційно. Це звичайна дитяча безпосередність, але інша річ — реакція дорослих.

Зрештою, це одна з причин, чому він відкриває дитячий садок: усю програму тут планували так, щоб діти з найменшого віку сприймали різноманіття світу як норму. І, можливо, це покоління навчить толерантності і своїх батьків, з якими про це не говорили змалечку.

Спершу Микола хотів назвати садочок «Соня kids», але спинились на іншій назві — «Такі різні». Бо в ній краще чути концепцію закладу. Ідея цього простору — шанувати різноманіття, тому тут розробили проєкт інклюзивних іграшок для дітей від чотирьох років. Тож на полиці скоро прибудуть Барбі на колісних кріслах, Барбі з брекетами, Барбі в окулярах та інші подібні іграшки.

Сумні очі, великі вуха, довгі лапи

Доки групка дітей бавиться, одна дівчинка біля дверей заливається слізьми у маминих обіймах. Мама обіцяє повернутися скоро, купити шоколадку, кульки, вона сама ладна розридатися, але їй потрібно привчити дитину лишатися у садочку з іншими дітьми й не боятися бути без мами.

Дівча не заспокоюється, тоді директорка Марина бере її на руки, а мама шмигає за двері. Дитина кричить і виривається, але Марина щось тихо нашіптує їй на вухо, і за кілька хвилин дитя таки погоджується йти малювати й дивитися мультики.

— Важливо дати їй ці кілька хвилин, але пояснити, що батьки її люблять і обовʼязково по неї повернуться, — пояснює Марина. — Часом адаптація потрібна й батькам — навчитися відпускати дітей. Коли мама плаче або зазирає у вікна — це погано. Малеча, яка бачить маму у вікні, не може відволіктися, а потім у неї залишиться асоціація, що там — мама. З дітьми просто й цікаво. Складно з їхніми батьками.

Марина називає дитячі істерики періодом дорослішання.

— Якщо заборонити дитині істерику чи сльози, якщо сказати «переплаче» чи насварити за плач, то як вона навчиться контролювати себе чи висловлювати свою злість?

Діти вчаться розпізнавати свої почуття. У «Таких різних» немає заборон щодо плачу або відчуттів. Тут малечу вчать робити подарунки на день народження, розуміти, що «ти маєш право не ділитися своєю іграшкою, але й з тобою мають право не ділитися інші». Якщо хтось когось вдарив, за це не сварять, натомість пояснюють, що відчуває інша дитина. Так виховують уміння ділитися, емпатію та розуміння наслідків.

У коридорі наростає галас.

— Вони плачуть чи сміються? — запитую, не розрізняючи в загальному шумі дитячих емоцій.

— Та хто як, — відповідає з усмішкою Марина.

Мʼякі кольорові кульки і різнобарвні пірʼїнки розсипаються столом, лунає пісня про «черепаху-аху», кожен із чотирьох малюків за столом займається своєю справою. Хтось бавиться, хтось із цікавістю розглядає нас, а комусь важливо впіймати мильну бульбашку, яку надуває вихователька.

У садочку вчать хореографії та англійської мови, садять мікрозелень і досліджують будову ока. Іграшки — екологічні: менше пластику, менше фарби. Окрім Барбі на колісному кріслі чи з брекетами, які скоро тут зʼявляться, є й песики Хібукі, іншими словами — собака-обіймака. Це терапевтична іграшка, яка допомагає пережити травму. Її вигадали в Ізраїлі, щоб працювати з дитячими травмами, а тепер методику застосовують в Україні, де діти також страждають через війну. Сумні очі Хібукі розуміють стан дитини. У нього великі вуха, щоби витерти ними сльози. В нього довгі лапки, щоб обійнятися.

Микола дивиться на простір — він майже завершив свій шматок роботи — довів усе до ладу. Тішиться, що все закрутилося і працює, батьки ведуть до них своїх дітей.

Сам він, жартує, навряд чи міг би бути вихователем, бо «часом і своїй дитині не знаєш, як сказати». Правда, колись був у дитячому таборі ватажком і працював там з наймолодшими групами. Тож спільну мову з дітьми насправді знаходить легко.

Ми сидимо з Миколою на стільчиках біля входу в садочок — теплі березневі дні спонукають до сонячних ванн. Запитую: що далі?

— У мріях — щоб війна завершилась і мене попустило. Я не видихався і не втомився. Мене все ще тягне назад. Вдома таке твориться: прикордонний регіон, обстріли посилилися, родичі всі в Білопіллі. Поки я у проєктах, в садочку, в русі — відволікаюсь і перемикаюся. Мене воювати не задовбало. Я б повернувся.

— А в тебе є улюблена іграшка? — запитую.

— Так, бусоль для міномета.

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите і досвід, який може стати відправною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені в матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

[Цей текст був написаний для пʼятого числа друковаго журналу Reporters, присвяченого нашим військовим.]

Після десяти місяців в армії та дев’яти — у зоні бойових дій я, як виявилося, забуваю, що колись був цивільним і жив нормально. Тобто тепер «нормою» на всіх рівнях відчуттів вважаю своє нинішнє життя. Здається, що «на цивілці» мені буде потрібна нова адаптація: до спілкування, роботи, витрачання грошей, побуту. Це важко пояснити тим, хто тут не був. Ти намагаєшся влаштувати собі комфортне життя в некомфортних умовах: спершу це банальні фізіологічні потреби, як-от більш-менш нормальна їжа, дах над головою, бо маєш десь ховатися від дощу, тепло, гігієна, а з часом уже купуєш із хлопцями телевізор до хати, побратиму передають поштою ігрову приставку. Кілька місяців — і ти просто забуваєш, що десь є інакше. 

До вторгнення я жив як усі: працював юристом у громадській організації, здобував другу вищу освіту, відкладав невеликі гроші, мав плани (як смішно), їздив відпочивати. Жив із коханою людиною в орендованій, але затишній квартирі. Зранку ми готували сирники або шакшушу (на сьомий місяць на Донбасі я відродив цю традицію тут). Вечеряли домашньою шаурмою, запеченою куркою. Дивилися серіали, гуляли з друзями. Бульбашка мого спілкування — переважно прогресивні й освічені люди зі сфери комунікацій, органів влади, творчих професій. 

Я добре пам’ятаю наші з дівчиною вихідні сніданки, флет-вайт і прогулянки найкращим містом (як мінімум уже двічі героєм), перегляди «Танців з зірками» недільними вечорами. Пам’ятаю відвідини батьків, наші піші з ними походи по місту. Пам’ятаю літні чи зимові поїздки з компанією: Італія, Кіпр, Німеччина, Франція, Карпати. Херсон, Миколаїв, Джарилгач… 

Як же все змінилося. 

Відданість

Я став військовослужбовцем 19 травня 2022 року. Я не був добровольцем, я просто діяв за законом: став на облік у військкоматі, щойно почалася велика війна, аби показати місцевому центру комплектування, що я є. І, якщо знадоблюся, вони знатимуть, де мене шукати. Співробітник військкомату ще запитав, чи готовий я йти у військо. Відповів чесно, що не дуже, але «вирішувати вам». 

І от за два місяці я був тут — у резервній роті військової частини в Коломиї. Було сонячно й тепло. Ми тинялися територією, грали у футбол, їли. Нічого не відбувалося. Я не знав, яку маю посаду, ким маю керувати чи кому підкорятися. Так було і наступного дня, аж поки мені не урвався терпець від цієї дурної бездіяльності. 

У штабі мене зустріли з явним незадоволенням. Та я сидів і чекав, аж поки пан майор, чоловік із характерним армійським гумором, як потім виявилося — начальник штабу мого нового батальйону, не проглянув папери і не сказав, що мене призначать заступником командира роти стрілецького батальйону. 

Спершу було ніяково. Фактично я був командиром для всього особового складу роти, окрім, власне, командира роти. Більшість мужиків були старшими, хтось уже брав участь в АТО/ООС, хтось хотів «різати вуха москалям», а не підкорятися наказам (такі відсіялися після перших прильотів). Тож спочатку я просто знайомився з людьми, налагоджував контакти, вивчав характери. Паралельно виконував різну документальну роботу, замовляв довідки, вів журнали. 

Місяць ми провели в Коломиї, а тоді поїхали в зону виконання завдань. Ми їхали на війну, але всі, здається, видихнули з полегшенням. Відчували втому від формалізму життя у військовій частині. Утім, тут я звикся з військовим буттям: звик виконувати накази, працювати вдень, а вночі — за потреби різко підриватися під час сну. Я ще не почувався керівником, але вже розумів, що можу користуватися певними повноваженнями. 

Так само минали дні й на Донбасі протягом першого місяця. Ми чули і бачили нашу артилерію, чули прильоти, але все це було не так близько. Ми жили в тому, що викопали, а милися в каналі, ночами чергували, час від часу ховалися від нечисленних прильотів. Але життя було розміреним, до лінії розмежування 15 кілометрів, погода літня і зручна для життя в посадці та кручах понад каналом. Все змінилося після першого бойового завдання. 

Холоднокровність

Перше бойове завдання ознаменувало другий етап сприйняття себе. З каналу ми поїхали в посадки на околицях села Кодема. Без досвіду, належної самопідготовки та необхідних знань. Не буду описувати все, але наші ж помилки призвели до поганих наслідків. Уже на другий день нас почали обстрілювати — ми навіть не встигли окопатися, тож багато з нас спочатку ховалися в одному нормальному бліндажі і другому менш надійному. Обстріли тривали подекуди з 10-ї ранку до 5-ї вечора. Почалися поранення й смерті. 

В той період довелося діяти чітко, допомагати командирові роти, який, здається, як і всі ми, дещо розгубився. Треба було ставити задачі зі створення окопів, спостереження, виставлення «секретів» — спостережних точок на кілька людей. Щодня ми отримували нову інформацію про місце розташування і просування ворога, але досі не розуміли, звідки ж його чекати. Через нас проходили люди, які покинули свої позиції десь перед нашими, вони вселяли страх і непевність. Рота хотіла просто звалити з цього місця, але ми не могли — не могли дати оточити село. У якийсь момент ротний отримав серйозну контузію і я перейняв повноваження.

Ходив посадками та шукав союзників серед сусідніх підрозділів, аби налагодити хоч якийсь зв’язок, допомагав носити поранених і тіла загиблих, добивався від комбата рішень. Постійно доповідав, з острахом слухав гул техніки, виходи міномета, танка, арти. 

Цей час додав мені холоднокровності. Я навчився давати команди й підвищувати голос. Після такого випробування наша рота сипалася: рапорти на звільнення, пошук усіх можливих хвороб, та й поранених було достатньо. Зі 110 осіб раптом стало 30. Я злився і мусив силою повноважень і голосу змушувати людей виходити на нові позиції, копатися. Водночас доводилось повертати людям довіру — кожен думав, що його хочуть обдурити і знову запхати в якесь страшне, смертельне місце… 

Чуйність

Нас перекинули облаштовувати другу лінію оборони десь за 2,5-3 кілометри від фронту. Люди працювали позмінно: кілька днів на позиціях, кілька днів відпочивають. Жили в селі неподалік позицій. Вже тоді я виконував обов’язки командира роти, бо після Кодеми ротний ліг до лікарні на заміну суглоба. Працювати було складно: на мене лягла відповідальність за транспортування, паливо, добробут людей, виконання задач, якість окопів і бліндажів. Село і позиції на другій лінії обстрілювали не так жорстко, принаймні до певного моменту, тож ми мали змогу прийти до тями після Кодеми й облаштувати побут, навести лад із новими людьми, машинами. 

Хлопці швидко налагодили побут у хатах. Спершу кухар готував на всю роту, але вже за тиждень майже ніхто не їв спільної їжі. Усі брали продукти на хату, накупували портативних конфорок, газових балонів і готували самостійно. Я був шокований, що майже в кожній хаті був нормальний кухар. Готували борщі, супи, плов у казанку, шашлики, картоплю різних видів. Хлопці завжди думали про тих, хто на зміні в окопах, і перед їхнім поверненням готували їсти, аби ті, втомлені й голодні, не витрачали часу. 

Більшість хлопців із нашої роти — мешканці західних областей, переважно Івано-Франківської. Їм важливо дотримуватися, хоча б частково, своїх традицій. Цікаво, що село Роздолівка, в якому ми жили, в середині XX століття було заселене мешканцями Галичини, тож там після здобуття Незалежності відкрили греко-католицьку церкву. Моїм хлопцям це було важливо. Вони познайомилися зі священником, який не жив у селі, а тільки приїздив на служіння. Сповідалися, отримували від нього підтримку. Попри близькість фронту і майже щоденні обстріли певних ділянок села, щонеділі у церкві відбувалося служіння. Щонеділі зранку я із задоволенням спостерігав, як вулицями до церкви йшли мої бійці, а після того з якимось полегшенням на обличчях поверталися до будинків. 

Відчайдушність

Копання на другій лінії тривало місяць. Тоді прийшло бойове розпорядження, за яким наш стрілецький батальйон прирядили до потужнішого окремого батальйону і визначили позиції, які ми мали зайняти. Я б сказав, що відтоді почався справжній бойовий період для мене і моєї роти. Кодема була такою собі посвятою, можливо, помилкою, на якій ми чогось навчилися. А село Яковлівка, чистий нуль, чітко сформований, накопаний, з постійними зіткненнями, — це вже була класична війна. 

Добре пам’ятаю, як ми заїжджали на позиції: глуха ніч, ледь прохідна багнюка в полі. Фари під забороною. Їхали з нічником на машині союзників, яких ми якраз міняли (в нас натоді нічників такої якості ще не було, поки я не знайшов їх через різні канали). Хмари й темрява. Височінь час від часу прорізають «світлячки», освітлювальні міни. Бо підари (так називаємо росіян і між собою, і по радіостанції) чують звук машини, намагаються оглянути під світлом зону, звідки лунає звук мотора. Але нам пощастило проїхати. 

Я згадую період чергування у Яковлівці з незрозумілою мазохістською ностальгією. Бо це був найтяжчий період у моєму житті. Щодня чи що два дні поїздки на позиції. Їхати нашою з водієм улюбленою «дорогою смерті», всіяною вирвами від мін як 82 мм, так і снарядами 203 мм, які лишають такі собі басейни в землі. Нам постійно чогось бракує і мусимо контролювати: запаси палива в генераторах на позиціях, кількість боєприпасів, зброї, заміняти поранених, а то й загиблих. Водночас треба було контролювати дисципліну. Залишалася купа роботи з тими ж довідками, чергами на відпустку, вживанням алкоголю. 

Найгірший період почався на другий місяць чергування у Яковлівці. Орки, очевидно, після проведення мобілізації нажили особового складу і отримали задачу взяти Соледар. Для цього критично необхідно було вибити нас із Яковлівки. Протягом листопада вони жорстко штурмували кожну нашу позицію, йшли посадкою метр за метром, паралельно працюючи з БМП, танків, мінометів, артилерії. Ми міняли людей щоденно — мали величезну кількість поранених і загиблих. Я пам’ятаю одного з найкращих наших бійців. Холоднокровного, сміливого. За кілька тижнів до того ми говорили з ним про його наречену. Він сказав, що вмирати не збирається, але життя йому обірвала куля в шию. 

Сміливість

У моїй пам’яті закарбувалось обличчя молодого офіцера з позивним Демон. Йому було десь 26-27 років. Командир роти, до якої нас прикомандирували. Ми з ним були рівноцінними командирами наших рот, більшість питань вирішували спільно, але, з огляду на те, що прирядили нас до них, а не їх до нас, на позиціях керував Демон. Він закінчив військову академію, був кадровим офіцером. До того як став командиром роти, вже проявляв себе у боях в інших районах. Якось у бліндажі він та його підлеглі командири взводів, такі ж молоді хлопці, розказували мені історію про те, як лишилися фактично троє на двох спостережних пунктах і з радянських РПГ відбивалися як від танка, так і від наступу піхоти росіян. 

У нас із Демоном були добрі стосунки. Хоча час від часу він, як людина запальна, міг гостро зреагувати на промахи, яких я припускався. Але я вчився у нього і під керуванням Демона і моя рота накосила чимало ворогів. 

Коли ми з ним ішли на позиції, він не втрачав можливості вистрілити з РПГ по спостережному пункту орків або ж прорідити залишки їхньої посадки з «покемона» (кулемет Калашникова калібру 7,62 мм). Я із зацікавленням і деяким хвилюванням спостерігав за ним. 

Якось, коли я заводив групу людей на позиції, які вже тривалий час штурмували, Демон пішов в окопи для підготовки контрвипаду і відбиття раніше зайнятих ворогом позицій. Дорогою назад я почув по рації: «Демон — 200». Для мене це був шок. Я знав його недовго, але він став для мене символом цієї війни: молодий командир, який очолював роту, де командирами взводів були (і досі є) такі ж молоді хлопці. Це люди, які ведуть за собою десятки інших, які є прикладом і які переможуть у цій війні. 

Ставлення до смерті тут змінюється. Перша з них — іще в Кодемі — стала холодним душем. Я забирав тіло загиблого особисто і було важко прийняти, що жива, розумна, соціальна істота, яку ти ще й знав із доброго боку, може перетворитися на нерухоме понівечене тіло за лічені секунди.

Та далі, з кожною новою смертю, шок спадає і ти просто звикаєш до цього бридкого холодного факту — на війні помирають.

Людяність

Якось ми взяли полоненого. Тоді два вагнерівці зі штурмового взводу йшли на наші передні позиції. Одного вбили одразу, а другий після перестрілки впав і не показувався. Прострілявши територію, двоє наших бійців під прикриттям почали рухатися в його бік. Знайшли, роззброїли, дали профілактичного прочухана, перев’язали очі й руки скотчем. Командири наказали привести його на місце евакуації. Він не міг пересуватися через поранення ноги, тому його фактично несли. З позиції на позицію його переносили наші хлопці, довели до однієї з точок вивантаження, де його зустріли командир роти й водій. На прохання полоненого йому дали води й сигарету. І повезли до хати в селі поблизу. «А не буде ще 150 грам налити?» — запитав той. Отримав легенького копняка, після чого його знову посадили до машини й повезли до іншого села, де передали відповідальним органам. 

Виявилося, чоловік сидів у в’язниці і пішов у «Вагнер» задля звільнення. Йому залишалося ще шість років за ґратами. Мама з Чернігівської області, сам він чи то з Ростовської області, чи з Краснодарського краю, не пам’ятаю. Цікаво, що не панікував, намагався щось вимовити українською. Сказав, що потрапив у штурмовий загін, хоча й не мав навичок і відповідного оснащення, був на війні нібито другий день. Додав, що, можливо, йому краще було б померти, бо в разі обміну з нього не злізе ФСБ. 

До чого це я? А до того, що цього полоненого навіть добряче не налупцювали. Йому дали пити, закурити, півтора кілометра наші хлопці несли його на собі. Жоден із наших на позиціях його не покалічив чи не пристрелив. І я розумію чому. Бо, попри всю ненависть, щось людяне в моїх мобілізованих бійцях, звичайних людях на «цивілці», не дозволяє вчиняти звірства. Не через жалість до цих недолюдей, а через огиду до таких дій. Через звичайне для нормальної людини небажання дивитися зайвий раз на кров, чути крики катованого, уявляти його біль. Через небажання вбивати неозброєного і беззахисного, нехай і сволоту. Бо іншого вбили в бою, без зайвих зволікань, вбили зі зброєю в руках. А цьому пощастило. 

Щирість

Хочу додому. Постійно. Попри звичку і попри пристосування до нового життя. Що довше я тут, то більше хочу повернутися. І не тільки я. Рівень звільнень за сімейними обставинами від початку служби зашкалює. У людей знаходяться родичі з інвалідністю, хлопці одружуються з жінками з інвалідністю, оформляють догляд за дідусями й бабусями. 

Хтось скаже: «А як же кинути хлопців, кинути свої задачі? Це ж така відповідальна посада, ви стільки всього пройшли!» Так, своїх залишати комусь іншому не хочеться, але додому хочеться більше. Або просто служити десь ближче до дому, якимось штабним офіцером. Життя на війні, хоч як до нього не пристосовуйся, все одно з’їдає сили й гнітить морально. 

Моє повернення з короткочасної відпустки було нестерпним — знадобилося кілька днів, аби відійти. 

Гнітить і той факт, що купа придатних людей не служить. Звісно, я не перевіряв військові квитки чи довідки військово-лікарської комісії тих чоловіків, які сидять по кафешках у Києві і їздять по місту на модних тачках, але теорія ймовірності підказує, що багато з них, можливо, навіть більш придатні, ніж мої 50-річні бійці з простатитом і необхідністю відливати в морозну погоду в окопі з десяток разів на ніч. Багато з тих, хто в тилу, придатніші, ніж будівельники, шпаклювальники, кочегари, яких більшість у підрозділі і які мають по дві-три грижі у хребті. 

Коли я закінчував військову кафедру, наш випуск складався з трьох рот офіцерів запасу. Це десь 300 осіб. Це лише один випуск з одного університету. А тепер у мене з чотирьох необхідних офіцерів, командирів взводів, є лише один. І нікого не можна знайти, бо «з офіцерами зараз складно». 

Риторичних питань не буде. Просто від усвідомлення несправедливості ще більше хочеться додому. Хочеться, щоб хтось підмінив, бо я певен: підміняти є кому. 

Всі хочуть додому. Шалено. І хапаються за кожну можливість. Колись, можливо, вхоплюся і я.

Травень, 2023

Вранці 10 травня окупанти спробували прорвати лінію оборони на півночі Харківщини, поблизу російського кордону. Протягом доби російські війська обстрілювали прикордонні населені пункти керованими авіаційними бомбами та  атакували наші позиції РСЗВ та артилерією. Також окупанти пробували прорватись бронетехнікою. Російські ДРГ безуспішно намагались пройти кордон. Володимир Зеленський заявив про нову хвилю контрнаступальних дій з боку росіян. Українська армія відправила на ділянку фронту резервні підрозділи. Тривають бої. Аналітики deepstatemap повідомляють, що російські війська штурмують поблизу Плетенівки та по лінії Стрілеча-Борисівка.

Ситуація у Вовчанську, що знаходиться за десять кілометрів від Росії, і околицях міста — критична. Обстріли не припиняються. У громаді загинули двоє чоловіків. Більша частина міста зруйнована. Волонтери, комунальні служби і місцева влада безперервно допомагають людям гуманітаркою і медициною. Людей терміново евакуюють з регіону: станом на зараз, вивезли уже 1775 людей. Евакуацію з міста, яке цими днями потерпає найбільше від початку великої війни, зняв документальний фотограф Георгій Іванченко. 

«На шляху до Вовчанська, над лісами — сизий дим від пожеж. ДСНСники кажуть, у тих лісах від нагрівання вибухають міни-пелюстки. Дорогою так тихо, що аж стрьомно — ніби нікого немає. Скоріш за все, там просто не лишилось людей. Як от у Лимані, де 69-річна пані Лідія живе на краю села поміж двох хат: одна згоріла вщент з тиждень тому, друга — ще догорає після сьогоднішнього прильоту. 

З Вовчанська люди теж виїжджають кожного дня. Місто криють усім: КАБами, “Градами”. Літають дрони, не завжди зрозуміло — свої чи чужі. У місті бачимо двоповерхівку з трьох підʼїздів, що її щойно потушили. Поруч — вирва від авіабомби. У дворі на свій знищений балкон дивиться пані Тетяна — вона єдина лишалась жити у будинку. Дивом врятувалась — у момент прильоту була в квартирі. 

Втім, у домах навкруги людей ще вдосталь. Старші люди досі не хочуть їхати. Ніби й розуміють, що наступ росіян можливий, але не до кінця у це вірять. Кажуть, їм потрібно ще кілька днів — зрозуміти, наскільки серйозною буде ситуація. Хочуть перед відʼїздом позабивати вікна — “аби не пограбували”. Загалом у людей настрій, як у харківських комунальників: обстріл щойно закінчився, а вони вже щось замітають, суєтяться, відновлюють. Це виглядає дуже дивно. Бо, на жаль, щільність обстрілів нагадала мені Бахмут у січні 2023-го. Боюся, якщо їхня інтенсивність не зменшиться — дуже скоро місто виглядатиме, як той таки Бахмут», — розповідає фотограф.  

Отець Михайло Чабан, провінційний настоятель салезіян*, стоїть на краю стадіону в невеликому містечку у Швейцарії і пильно дивиться на футбольне поле, де грають французи.  Сам він привіз на таборування і турнір до Франції команду юнаків з України.

Очей не відводить від милиць навпроти: бачить таке уперше. На полі — футболісти з ампутаціями, які приїхали з Марселю, носяться туди-сюди. В них суперники — без ампутацій. Ось момент: м’яч поруч, треба вдарити. Тієї миті спортсмен фіксує милиці на траві, спирається, піднімається і ногою б’є по м’ячу. Іншої ноги у нього нема.

Енергія, життя, люди з милицями і без кінцівок вправно рухаються, щось вигукують, швидко будують комбінації, а на воротах стоїть воротар без руки. Але це футбол, звичайнісінький футбол. Марсельці виграли.

— Вони не думають про свої травми, — раптом розуміє отець Михайло. — А якщо…

Літо 2022-го. У його країні восьмий рік триває війна.

«Покрова»

Першу футбольну команду для українських ветеранів, які втратили у боях кінцівки, створили у Львові за ініціативи греко-католицького чернечого згромадження салезіян Святого Івана Боско. Нині їй уже понад пів року, вона має за плечима турніри в Європі й розвивається так стрімко, що ніхто й уявити не міг. Воїни, здебільшого — штурмовики, б’ються за м’яч так, як билися в окопах та поміж ними. Кожен із них намагається знайти себе після тяжкої травми.
У салезіян є свій центр для молоді зі спортивною ареною. Тут проводять безліч активностей, заходів, навчань, майстер-класів. Це місце, яке отці салезіяни створили для служіння. А служіння вони бачать у роботі з молоддю. Повертати воїнам життя через футбол — ще одна їхня місія. Тому серед тих, хто їздить на всі турніри і стоїть на краю поля десь у Вроцлаві чи Жешуві як представник команди, — отець Михайло, лідер салезіян України. І важко сказати, хто кому більше дає радості від життя: салезіяни ветеранам чи навпаки. 

На стіні великої зали арени для мініфутболу в центрі Святого Івана Боско, де часто проводять змагання різного роду, — напис:

«Бог завжди грає у твоїй команді».

— Тут є своя філософія, — каже тренер. — Бог грає у твоїй команді, якщо ти відкритий до нього. Якщо закрився, то — ні.

Тут поважають кожного: чи людину, яка вірує глибоко і здавна, чи людину, яка про Бога вперше в окопі згадала. Зцілюють через спорт і спілкування. Може, найперше — через спілкування.

Час від часу в центр приїздять чоловіки з протезами. Частина з них уже ветерани, дехто ще військовий, проходить реабілітацію і поки що не набув ветеранського статусу. Східцями спускаються у підвал спорткомплексу. Там одягають форму, знімають протези і беруть в руки милиці. Милиці — спеціальні, з кріпленнями, що не дають їм випасти з рук, добре фіксуються на покритті зі штучної трави, та й на звичайній. Жартуючи один з одного, виходять на поблизьке поле. 5-та, 24-та, 10-та, 63-та, 68-ма… Ще недавно кожен був частиною команди якоїсь із бригад українського війська, яке зараз дає відсіч ворогу на своїй землі. Нині кожен — частина команди «Покрова Львів».
Поза полем ці хлопці іноді говорять про війну. Про випадки, коли у когось із них уже не було на кого і на що надіятися. Надіялися на Бога, і це рятувало. Сьогодні їх, колишніх штурмовиків, розвідників, снайперів, які втратили у боях кінцівки, Бог вивів на футбольне поле і грає поміж них.

Ця гра зцілює. Головне її завдання — реабілітація. Але «Покрова» з ветеранами-футболістами стрімко вривається у коло спортсменів-професіоналів, і годі тепер уявити, що хлопці це роблять на милицях, без ніг чи без рук. Формально команда — львівська, та люди в ній з різних куточків України. Усі ті, хто ще вчора був у шпиталях та реабілітаційних центрах, позавчора — в боях.

Керівник команди і донедавна її основний тренер Богдан Мельник каже, що цих хлопців від усіх інших футболістів відрізняє одне: вони — з війни, а тому «не мають страху перед жодним суперником». Ідуть на поле вигравати.

От ви, граєте?

— Богдане, треба шукати тренера, — якось сказав йому отець Михайло.

На ту пору провінційний настоятель уже повернувся до Львова, але не перестав думати про ідею, яка так захопила його у Швейцарії, — створити футбольну команду для військових з ампутаціями та опікуватися нею. Богдан Мельник працював менеджером спорткомплексу при центрі Святого Івана Боско, паралельно займався низкою проєктів і був дуже близьким до спорту. За фахом — тренер-викладач, серед спеціалізацій — робота зі спортсменами з інвалідністю. Та все ж.

— Імовірно, я міг когось знати й порадити, думав отець. Ми тепер з цього сміємося, бо насправді тренер, який сів би на лавку й чекав, коли до нього приїдуть гравці, — зовсім не те, що треба. Тепер ми це розуміємо, а тоді — ні. 

До цього моменту ніхто з них майже нічого не знав про ампфутбол: як організовані процеси, під чиїм дахом усе мало б діяти. Дізналися, що є Асоціація з футболу для людей з інвалідністю, є збірна, та оскільки подібних команд в Україні не було, не мали звідки черпати відомості. Почали міркувати: де можуть поділитися досвідом? куди поїхати, щоб побачити, як це працює? Виявилося, що чемпіонат Польщі один із топових у Європі, а тренер збірної Польщі — українець зі сфери футзалу. Той радо відгукнувся — і поляки взялися допомогти.

Кинулися шукати гравців.

Одного ранку обидва просто сіли в машину і поїхали у Винники, містечко біля Львова. Там при лікарні уже кілька місяців діяв реабілітаційний центр Superhumans, що опікувався протезуванням військових та цивільних, які потерпіли через війну.

Центр вражав. Якийсь час ходили локаціями, оглядали простір. Богдан постійно думав: хто, хто з цих людей навколо міг би піти у команду, яку він формує? Поки що без тренера.

— Зрештою сіли з отцем на дивані у холі. Я — в костюмі збірної з тризубом. Говоримо про футбол. В якийсь момент відчув на собі чийсь погляд. Підіймаю голову — біля кавової машини навпроти стоїть хлопчина, наливає каву і дивиться мені просто в душу. Розумію: його треба зачепити, щось треба сказати. Між нами три метри. І я раптом: «От ви, наприклад, граєте у футбол?». А він: «Так, я граю у футбол!». Телефоную представниці асоціації й кажу: «У мене є перший гравець!». 

У Кості Кашули з Ужгорода, а навпроти був саме він, загорілися очі. Був бійцем 5-ї окремої штурмової бригади, втратив ногу в лютому 2023-го під Бахмутом, вчився жити з протезом і саме думав про своє майбутнє. Тепер Костя — капітан команди. Кілька разів на тиждень сідає у потяг і їде з Ужгорода до Львова на тренування чи збори. Був першим і став для інших лідером, прикладом. 

Історія Кості — про те, як можна прийти у спорт не професійним спортсменом. Отак — від кавомату в Superhumans. За цю історію і вхопилися. 

— Стали їздити у всі можливі реабілітаційні центри. Не соромлячись, із жартами. От  заходять в «Галичині» на обід у велику їдальню, а ми їм: «Добрий день. Ми на футбол! Кому цікаво?».  Їдемо в Unbroken, сідаємо з ноутбуком в холі і розказуємо. Почали ходити на ефіри. Тут дивлюся: мій знайомий, який два роки тому грав у футзал як студент академії сухопутних військ, — вже без ноги. Ми з хлопцями в бус, дзвонимо: «Зараз будемо в тебе». Зайшли в палату: гомін, всі на позитиві: «Андрію, та ми от недавно такі ж були. Дивись: всьо, ноги причепили і окей». Андрій розцвітає на очах. Скажу вам дуже інтимні подробиці: заходжу у ванну, вмикаю «Єдині новини», чищу зуби, хлопчина дає інтерв’ю: «Я до війни грав…». Все: футбол! Блим: реабілітаційний центр в селі біля Чернівців, прізвище… Географія у нас — неймовірна. Львів — один з основних центрів реабілітації в Україні, нас не цікавить приналежність до якогось регіону: ти хочеш — вперед, — розповідає Богдан.

Усміхається і за мить додає:

— Був собі такий Іван, який постійно стояв збоку і курив, дивився, як ми сідаємо в бус біля реабілітаційного центру. Якось ми з Івановими жартами в бус — і поїхали на поле дивитися гру. Тепер Іван — улюбленець команди.

Іванко клав печі

— Та Іванко вам як п’єц поставить, що не буде рівних тому п’єцу! Найліпший пічник у Карпатах! — вигукує Тарасович, масажист-фізіотерапевт «Покрови» Роман Дудин.

Худорлявий, чорнявий і навіть з очей спритний молодий чоловік виринає з гурту ветеранів з милицями у руках. Тут його всі звуть Іваном з Коломиї і найдужче люблять з ним жартувати. А він і сам на жарт не скупий. Насправді Іван Терлецький не з Коломиї, а з невеликого гірського села Хом’яківка, за 18 км від Коломиї. «Справжній гуцул вам!» — мружить очі добряк Тарасович, наголошуючи на першому «у». Але печі справді кладе майстерно. 

— Тут кожен має своє доросле життя. Вони своє пережили, і то — страшне, — вмить серйознішає Тарасович, коли Іван не чує. 

У лютому 2022-го Іван працював на підприємстві в Обухові на Київщині. Робив своє — мурував каміни. Як почалося, повернувся в село і пішов у військкомат. Мав велике бажання служити в розвідці. Івана почули і невдовзі запросили до війська, до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Перша Іванова посада — командир відділення, остання — головний сержант взводу.

Понад рік провів на нулі, каже: для штурмовиків то — «нормально». У Роздолівці Бахмутського району був поранений, залишився без ноги. Далі — шпиталі та центр «Галичина». 

На запитання, як він знайшов цю команду, а чи, може, вона його знайшла, Іван сміється: 

— Розкажу чесно, як то було: вийшов покурити, в бус погрузили, та й поїхали. Так співпало, що то була якась гра. Я надивився та й почав їздити, а потім і грати. Повзали спершу, як черепахи: якщо прийняв м’яч — то вже все вийшло. Тепер більше тренувань, більше знань, більше до себе вимог.
І до війни був спортивним, але не футболістом: займався легкою атлетикою, трохи — бігом, а футболом ні. Так невимушено Іван став душею «Покрови». Сам каже, найперше знаходить у ній — віддушину. 

Петро йде поруч і усміхається. Він теж ніколи особливо у футбол не грав: хіба у себе в селі. Щоразу на тренування Петро Корнага вирушає з Немирова на Львівщині. А вся його яворівська громада вболіває, коли Петро їде кудись на турнір. 

Каже, втік із дому, щоб піти у військкомат. Ніде до того не служив, їздив на заробітки, а вже від 27 лютого мобілізований у 63-ту окрему механізовану бригаду. Далі — Волинь, Вознесенськ, Миколаїв, Баштанка. Потрапили з командиром під обстріл, коли їхали в Миколаїв. Ногу відірвало одразу. 

Артилерист Петро Корнага грає в ампфутбол на розтрощеній, але вцілілій нозі, в якій тепер стоять титанові пластини. Пережив чимало операцій, пів року провів у колісному кріслі. А тоді якось побачив, як Костя Кашула дає інтерв’ю, і набрав Богдана:

— А він мені: «Ми таких шукаємо, а ти сам ся напросив!». Одне страшно: граєш і думаєш, щоб ніхто не копнув у ногу. Сам прекрасно розумію: не дай Боже, один шурупчик туди-сюди — і сяду на візочок. 

Ярослав Качмар, на відміну від Івана й Петра, у футбол грав. Прийшов у «Покрову» пізніше за всіх і тренується лише місяць. У жовтні «на своїх двох ногах» ще провів матч удома — в чемпіонаті Рогатинського району на Івано-Франківщині, звідки родом. У листопаді поранений і переніс ампутацію, а в березні, уже ставши одним із «Покрови», Ярослав виконає щемку місію: вийде на поле із «Шахтарем» у матчі 21-го туру Української футбольної прем’єр-ліги і обережним ударом однією ногою розпочне гру із ФК «Минай».

— Позивний — Ортез. Боєць 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Ярослав мужньо боронив нашу державу, але, на жаль, отримав важке поранення на Ізюмському напрямку. Дякуємо Ярославу! Слава Збройним Силам України! Разом до перемоги! — футбольний коментатор стихає, ветеран у центрі поля спирається на милиці і б’є по м’ячу, натомість арена «Львів» відгукується: «ЗСУ! ЗСУ! ЗСУ!»… 

У хвилі голосів багато дитячих, хлопчачих. 

Вдалося

У них свої жарти: кого нема на зборах — «ухилянт». Іноді на полі чуєш: «То двоногі так б’ють, одноногі — не так». Або: «Шо, Іване, нога заважає?». Чи: «Не давайте нам вже безруких, дайте нам безногих». 

— Я щасливий, що в пошуках тренера і керівника команди  звернувся до Богдана, що прийшов до нього з цією мрією, — каже отець Михайло, стоячи на полі центру Святого Івана Боско і спостерігаючи за рядовим суботнім тренуванням у Львові. 

— Слава Ісусу Христу! — вітаються хлопці. 

— Дай Боже здоровля! — чути десь від воріт. 

Колись Богдан Мельник у 22 роки став заступником директора приватної школи «Ерудит» у Львові. У 25 — директором «Галицького правничого ліцею», що діяв при «Ерудиті». Саме тоді він багато чув від представників різних структур, що молодий і зелений, що нічого не вийде. Відтоді брак досвіду не заважає йому братися за щось нове.

Він часто згадує, як хвилювався перед першим тренуванням торік 12 вересня. Чи приїдуть? Чи лишаться? Хто це буде? Як знайти спільну мову?

—  Думав: як правильно давати вправи, щоб не сказати випадково «оберт лівою рукою», а в когось її нема? З тим усім треба справитися. Ти мусиш зробити все, щоб наступного разу вони точно прийшли. Але є фото: 12 вересня, тренування закінчилося, і ми з отцем Михайлом стоїмо щасливі. Зразу після цього я зрозумів: нам вдалося. Це зараз вони ніби жартують. Але треба розуміти ці жарти, за ними багато стоїть.  Тут є вмотивовані хлопці. Їх ніхто не змушував, їм чомусь стало цікаво. Кожен вибирає своє «чому він сюди приїжджає». А якщо ми думаємо, що всі вони дуже рвуться щось робити після травми, то помиляємося, — каже Богдан. 

Тут утішені, що вдалося зібрати гарний колектив. Тренерські клопоти взяв на себе Назар Русецький. Лікар — Олесь Василишин. Команда в пошуках фахівця зі спортивної психології і тренера для воротарів. Має свого духівника отця Тараса, який хлопцям за друга, порадника-психолога, коли треба. Про утримання дбає відділ розвитку згромадження салезіян: шукають інвестиції, гранти та різні можливості. 

— Важливо навіть те, що нам треба заплатити за дорогу. Не всі ж мають пільги. Ще вчора були на війні: той загубив військовий квиток, як евакуювався, той проходить ВЛК і ще не має статусу інвалідності, тому 500 гривень зарплати платять, — пояснює. — Хочеться, щоб ці хлопці не відчували, що їм чогось бракує, що не можуть випити на горнятко кави більше, бо в нас немає грошей. Складні особисті історії. Треба вникати, підтримувати, давати поради.

Нині в «Покрові» — понад 20 людей. 80% — військові з ампутаціями, які не мали досвіду ампфутболу. З появою команди до неї приєдналися і деякі спортсмени, які раніше виступали у складі збірної України з футболу для людей з інвалідністю. І якщо раніше гра досвідчених футболістів відрізнялася від гри ветеранів, то зараз усі бачать, як швидко ростуть воїни у вправності з м’ячем. А у Львові переймаються, щоб у «Покрові» було місце і тим, хто схоче професійно грати в ампфутбол, і тим, хто ніколи не грав на змаганнях, але прагне через футбол повернути собі смак життя. Тут не зраджують головного: сенс усього — реабілітація. 

Поки хлопці миготять милицями на полі, Богдан міркує, що «Львів мав би стати хабом всеукраїнського ампфутболу». У салезіян у планах будівництво великого комплексу за містом: з полем, медично-реабілітаційним центром.

— Це буде той центр, куди могли б приїхати і їхні дружини з дітьми, де могли б бути навчання тренерів, збори. У планах розвивати і дитячий напрям ампфутболу, і жіночий, — говорить він. 

Тим часом по досвід створення команди до них прийшов ФК «Шахтар», хлопці з ампутаціями уже тренуються при ФК «Дніпро» у Черкасах, про це думають у криворізькому «Кривбасі». Рух не спинити. 

У березні «Покрова» грала у польській екстралізі чемпіонату з ампфутболу. Там, у Вроцлаві, українську команду вирізняло те, що в ній за перемогу стояли воїни — у прямому сенсі. Футболістам складно з перетином кордону, адже у команді багато ще фактично чинних військових, є цивільні чоловіки. Погоджувати виїзди доводиться на рівні трьох міністерств. Утім, уже в червні гравці  «Покрови» стануть основою національної збірної і поїдуть на Чемпіонат Європи у Францію. Ветеранам дісталися сильні суперники: Франція, Іспанія, Бельгія. Та коли це спиняло воїнів? 

Однак у містечко Евіан на березі Женевського озера у Франції, де відбудеться турнір, поїдуть не тільки ті, хто в ньому гратиме, а більшість «Покрови». Як каже Богдан, говорити, щоб нас чули. 

Але спершу вони поїдуть у Карпати. Тренуватися. Горіти однією справою. Дивитися світ. І без упину — жартувати. Щоб гартувати дух. Щоб піднятися високо над травмами та болем і не впасти. 

*

— Що відчуваю? — отець Михайло Чабан стоїть край стадіону на Кривчицькій дорозі у Львові й усміхається в бік воріт. Він і сам іноді вдягає форму та виходить на ворота у грі з юнацькою командою. — Радість від того, що вдалося.  Хотіли створити — створили, хотіли взяти участь у чемпіонаті — взяли, хотіли, щоб в інших містах були команди, — це починається. Цей вид спорту має відгук у суспільстві, бо то гарний спосіб реабілітації: бути в товаристві, разом, тішитися футболом, життям, планувати. Наша салезіянська громада має таку місію, харизму — праця з молоддю, допомагати тим, хто найбільше потребує. Ця наша харизма живе у праці з цими хлопцями. Господь їм показує: я з вами, я біля вас, я вас не залишу ніколи. 

*Салезіянське чернече згромадження, назване на честь французького єпископа святого Франциска Салезького. 

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — й не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати відправною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

Нагендер Парашар подолав шлях із Делі до Києва у 17 років — одразу по тому, як Україна здобула незалежність. З програмуванням, якого навчався в Національному авіаційному університеті, якось не склалося — можливо, були не ті часи. Аби здобути ґрунт під ногами в чужій натоді країні, індієць Нагендер брався за будь-яку роботу. 2008-го йому запропонували «возити товар» — імпортувати в Україну складники для протезів. Нічого не тямлячи у новій справі, він почав налагоджувати поставки з Китаю. Якість товару Нагендера не влаштовувала. Звиклий робити все на совість, просив вибачення перед клієнтами і обіцяв знайти кращих постачальників, але — безуспішно.

«Сказав тоді собі: так жити не можна», — пригадує.

І вирішив робити складники сам.

Аби втриматися

«Я став конструктором випадково, завдяки китайській якості. Знаходив їхні проблеми, шукав їм рішення, пропонував його китайцям. Іще не вмів перенести це на креслення, але потрохи втягувався у процес. Скуповував складники по всьому світу, розбирав на частини, дивився, як вони зроблені. Так став пробувати виготовляти свої: спочатку механічні, тоді гідравлічні», — розповідає Нагендер, чия компанія через роки таких пошуків носитиме його прізвище. Компанією керує разом із сином, який ще навчається на програміста у тому ж авіаційному.

2014-го, у січні, Нагендер привіз до Києва найпростіші китайські верстати. Сьогодні центри протезування, ортезування і реабілітації «Без обмежень», відкриті підприємцем, працюють у девʼяти українських містах. А його компанія Parashar Industries, що її заснував 2016-го, — досі єдина в Україні, яка виготовляє складники для протезів. 

У серпні 2023-го видання The Wall Street Journal опублікувало дослідження, згідно з яким за перші 17 місяців великої війни близько 50 тисяч українців утратили кінцівки. Кажучи про цю цифру, WSJ послався на оцінку найбільшого у світі виробника протезів — німецької компанії Ottobock — та її медичних партнерів. Потрібно розуміти: між ампутацією і протезуванням проходить тривалий час, тож насправді ця цифра применшена. 

За тим серпнем минуло ще сім місяців. Ані інтенсивність бойових дій, ані обстріли Росією мирних міст і сіл не поменшали. Сьогодні ми живемо у країні, яка не має права нехтувати інклюзивністю. 

Невелике сімейне підприємство Parashar Industries на 26 працівників, заховане посеред спального району столиці, тепер працює у дві зміни. На першому поверсі гудуть уже американські станки, для яких пишуть програми студенти — вчаться одразу на практиці. Поверхом вище деталі шліфують, тестують, випробовуючи на міцність, спаковують. Трохи далі коридором, у найменшому кабінеті, з дошкою для креслень, троє конструкторів, разом із Нагендером, вдосконалюють те, що вже є. Тут зараз створюють стопи для спортивних протезів. Зокрема — для занять кросфітом (система інтенсивних тренувань, яку часто називають спортом XXI століття, буквально — «форсований фітнес»). 

Ми навряд чи часто замислюємося, скільки дій виконують наші стопи, литки й коліна кожного дня, поки йдемо, переносячи вагу з пʼятки на носок. Поки прискорюємо крок, різко зупиняємося, спускаємося сходами, переступаємо бордюри й перестрибуємо недолатані тротуари, сідаємо, робимо зарядку чи піднімаємо гантелі у спортивній залі. З ранку до ночі наші ноги несуть усю вагу нашого тіла, допомагають утримати баланс і не впасти, бути швидкими, маневреними та граційними. 

Нагендер і його колеги думають про це постійно. Їхня щоденна праця — робити так, аби метал і пластик максимально наближено повторювали диво людської природи з її мʼязами, тканинами, кровообігом і нервовою системою. 

Сьогодні Нагендер Парашар міцно стоїть на землі, яку хитає і трусить, як ніколи до того. Він допомагає встояти іншим.

Шлях металу

Після ампутації кінцівки, отримання інвалідності і тривалого процесу реабілітації людина має звернутися до ЦНАПу чи органів соцзахисту — по протез. Там отримує скерування, а далі — сама обирає підприємство, на якому буде протезуватися. 

За словами міністерки соціальної політики Оксани Жолнович, нині таких підприємств в Україні близько 80. У середньому на місяць вони виготовляють понад дві тисячі протезів нижніх кінцівок і близько двох сотень — верхніх. 

Деталі на замовлення цих підприємств, і державних, і приватних, створює виробництво Parashar Industries — його майже три десятки людей і кілька американських машин. 

«Протез видається щонайменше на кілька років. Він має не зношуватись. Якщо в людини стається якась поломка, вона звертається з нею в центр протезування, а вони — до нас. І тут, на місці, за кілька днів ми робимо техобслуговування. Це наша найбільша перевага. Ми хочемо виробляти більше колінних вузлів, щоб вчасно обслуговувати протези, аби ті не валялися десь у стороні, бо людина не може дійти до центру протезування. Я у цій сфері десять років. Я знаю: це дуже погано, коли хтось отримує негативний досвід і демотивується рухатись далі», — розповідає заступниця директора компанії Вікторія Субботіна.

Щоб негативного досвіду в користувачів протезів було якомога менше, виробництво постійно вдосконалюють. Здебільшого тут роблять гідравлічні колінні вузли. Їх виробляють усього в кількох країнах світу, найбільше — у Японії та Великій Британії. Цей процес потребує багато праці. Рухливе «коліно» містить 39 елементів — на виробництві закривають повний цикл. 

«На жаль, потреба більшає в геометричній прогресії. Маємо дуже багато роботи — кожне протезне підприємство, кожен реабілітаційний центр зараз завантажені. За виробництвом іде гарантійний, післягарантійний ремонт. Усе це роблять підприємства протезно-ортопедичної галузі, вони працюють за державною програмою та порядком 321 — “щодо забезпечення допоміжними засобами реабілітації людей з інвалідністю”. Так протезується більшість людей», — пояснює Вікторія.

І тут-таки зітхає: не може дивитись, як донині волонтери стихійно збирають пластикові кришки на матеріали для протезів. Цей міф шириться роками, попри те, що такий пластик зовсім не придатний  для виробництва.

Загалом існує чотири види протезів нижніх кінцівок — залежно від функціональних можливостей людини. Перший ступінь — коли людина лежача, четвертий — коли вона займається спортом і активна. Конструюючи такі протези, враховують вагу, супутні захворювання, спосіб життя. За тестування відповідає протезне підприємство і лікар ортопед-травматолог. Вікторія каже, що поранені військові часто прагнуть якнайшвидше повернутися до служби чи активного цивільного життя після ампутації. Нині Parashar Industries робить деталі для протезів перших трьох ступенів, розраховані на вагу від 125 до 136 кілограмів. Однак розробники підприємства вже тестують моделі стоп і колінних вузлів для спортивних протезів.

«Ми вже зробили експериментальну дільницю. Одна з ніш — виробництво стоп. Маємо вже і експериментальний зразок стопи для кросфіту. Усю продукцію випробовуємо на спеціальному станку. Від 5 до 150 кілограмів ваги тиснуть на протез. Три мільйони разів на носок, і стільки ж — на пʼяту», — пояснює заступниця директора. 

Експериментальний цех буде вище. А поки що Вікторія гордо показує два блискучі фрезерні станки посеред невеликого виробничого приміщення. 

«Два красені посередині — це новий парк», — пояснює. 

Та найважче знайти не техніку — людей. Аби відшукати своїх, підприємство підписало меморандум про дуальну освіту з Київським політехнічним інститутом. Студенти опановують тут роботу технологів: налаштовують програми для токарної обробки деталей, що їх нагорі проєктує Нагендер разом з іншим студентом КПІ. Нещодавно підприємство передало вишу парк обладнання, що його більше не використовує, аби в університеті вчились одразу на ньому. 

«Ми вирощуємо своїх спеціалістів, бо не можемо знайти їх на ринку праці. Багато хто виїхав, багато на війні», — каже Вікторія.

Двох людей Вікторії вдалося забрати до себе з виру війни. 

Люди та їхні руки

55-річний Вадим Войтовський зачищає деталі посрібленими алюмінієм руками. Робить це зосереджено, під холодним електричним світлом.

Із Тарасівки під Києвом, де зараз мешкає, він завжди приїжджає сюди на пів години раніше, щоб у тиші та спокої розкласти інструменти і привести до ладу робоче місце — як 25 років до того робив це на маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча, якого більше не існує. Востаннє Вадим вийшов на зміну 26 лютого 2022-го, коли вже здригалося усе місто. 

А тоді зникло світло, знили інтернет і звʼязок, стали зникати будівлі та люди. І завод Ілліча зник теж. 

Вадим дивом зумів виїхати з сімʼєю в середині березня. А чотири місяці тому Вікторія знайшла його в одному з місцевих телеграм-каналів, коли шукала фахівців. Чоловік любить свою справу, каже, вона зараз дуже затребувана, а буде ще більше. 

«Кожен на своєму робочому місці так чи інакше впливає на якість кінцевого продукту. Ваші ноги в надійних руках», — сміється, спостерігаючи за роботою слюсаря. 

Так само Вікторія знайшла і запросила на роботу ще одну мешканку Маріуполя. Катерина працювала в департаменті соцзахисту Маріупольської міської ради. Зараз — вчиться працювати з кадрами на підприємстві. 

«Люди з великим потенціалом, які можуть бути корисні в будь-якому куточку країни. Дуже скучають за домом, але вони тут у сімʼї. В нас кожен при ділі», — усміхається Вікторія.

Нагендер упевнений: вони б легко могли працювати на експорт. Але нині мають  усі сили кинути на забезпечення внутрішніх потреб. 

«На жаль, Україна стає хабом протезування у світі, й тут будуть концентруватися фахівці. Це перетворюється на постійну щоденну працю», — говорить він.

Усі пошуки Нагендера спрямовані на віднайдення балансу. Його складники мають бути дешевшими за американські, англійські та французькі, бо в Україні ще немає такої культури страхування, щоб покрити дорогі електронні вузли. Тому він робить гідравлічні. Вони мають бути безпечнішими та надійнішими за європейські — треба враховувати, що наші протези ходитимуть українськими дорогами і вулицями, не призвичаєними до людей з ампутаціями. Засновник підприємства має робити дослідження без великих бюджетів і зовнішнього фінансування. Понад те, латати діри у своєму. Кілька державних протезних заводів, з якими співпрацював Parashar Industries, збанкрутували, не виплативши підприємству боргів.

Часто замість «займатися творчістю» — длубати колінні вузли і робити чергові креслення — Нагендер вирішує купу бюрократичних процедур, пише десятки листів, учиться взаємодіяти з державою, яка постійно змінює правила гри і майже ніколи про це не повідомляє.

«Бачите, як переходить вага? Це називається точка переносу», — пояснює, повільно переступаючи з носка на пʼяту і роблячи обережні кроки на камеру ноутбука — він повіз свої зразки на чергову міжнародну зустріч.

Головне при ходінні — втримувати баланс.

Особливо коли ходиш землею, що її постійно нещадно трусить. 

Жити після поранення

37-річний Олександр Швачко носить Нагендерові механізми в новій нозі близько півтора року. Двічі доброволець, 2015-го він пішов служити у 79-ій бригаді (тоді — аеромобільній, тепер — десантно-штурмовій). Тоді повернувся до цивільного життя і знайшов себе у продажах. А у перший день великої війни зібрав побратимів і з ними пішов до 95-ої десантно-штурмової бригади. У її складі відвойовував Київщину. 

«У Макарові в нас збилася група, що вирушила у сіру зону. Ми мали там завдання: закріпитись і взяти під вогневий контроль одну з доріг у промзоні. 12 березня розбили російську ДРГ і зупинили штурм. Наступного дня взяли полоненого, а вони знов почали штурмувати наші позиції. З одного флангу зайшов їхній танк, з іншого — танк і БМП з підтримкою піхоти. Проломили паркан. Вели по нас прицільний вогонь з близької дистанції. Одного нашого гранатометника поранило, інший — загинув.

Тож я взяв гранатомет і вистрілив. Зробити другий постріл уже не встиг: поранило уламком танкового снаряду», — згадує.

Сірі зони Київщини ціною Олександрового здоровʼя, а його побратимів — і здоровʼя, й життя — повернулися під контроль України, й на поламаних парканах уже не стояли російські танки. В цей час чоловік проходив складне лікування і реабілітацію в низці лікарень і шпиталів. Кукса на місці ампутованої гомілки ніяк не гоїлась — боліла й сочилась. За місяць довелося робити реампутацію — кінцівку підрізали ще. Коли нога стала загоюватись, Олександр почав вибиратись із побратимами на спортивний майданчик — хотів якнайшвидше відновитись. Обрав для протезування центр «Без обмежень». Став учитися ходити на тренувальному протезі, тоді — замовив повсякденний. Аж тоді його списали зі Збройних сил, і ветеран повернувся до роботи менеджера з продажів. 

«У лютому 2023-го мені подзвонили. Це був президент Федерації стронгмену України — обʼєднання ветеранського силового спорту. Я почав тренуватися з ними, долучився до всеукраїнських змагань сам і став запрошувати побратимів. Ми обʼїздили багато міст, а тоді за результатами відібрали команду з восьми людей. Усі — з ампутаціями кінцівки, один з них — із парною ампутацією. Такою командою в рамках проєкту “Сильні України” ми поїхали на міжнародний фестиваль силових видів спорту Арнольда Шварценеггера в Мадриді», — розповідає Олександр.

Там команда протягнула чотири вантажівки загальною масою 35,8 тонни в опорі сидячи за канат на 20 метрів за 30,69 секунди. Таким чином українські ветерани встановили світовий рекорд з адаптивного стронгмену.

За тиждень після повернення з фестивалю Олександр Швачко вирушив у Вашингтон — на марафон морської піхоти. Там пробіг свої перші десять кілометрів на вже спортивному протезі. Біг, бо не зміг відмовити побратимові, який мав тяжчі поранення.

Власного спортивного протеза Олександр поки що не має — за українським законодавством, податися на його отримання від держави можна за рік після участі у перших змаганнях за клопотанням державних органів. Та ветеран уже готується до цього непростого процесу. 

В Україні він продовжує розпочату справу. Визнаний амбасадором «Сильних України», не пропускає жодних змагань. Їздить у медичні заклади і реабілітаційні центри, аби залучити до спорту якомога більше ветеранів. 

«Спорт — це дійсно один з найдієвіших методів реінтеграції ветеранів у суспільство», — стверджує Олександр, згадуючи власний досвід.

Більш як два роки тому уламок снаряда з російського танка намагався перетворити його життя на сіру зону — між війною і мирним життям. Повернутися з цієї зони украй складно. Щоб повернути життю колір, знадобилися зусилля багатьох: самого ветерана з його волею до життя, лікарів і реабілітологів, побратимів і адептів ветеранського спорту, команди «Без обмежень» і Parashar Industries. Те, що намагаються знищити росіяни, люди щоденно відновлюють усі разом — крок за кроком.

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, і людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, але вони мотивують, спонукають відверто говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

Читайте також

Буде нам радість

Як ветеран, утративши на війні обидві руки, знайшов сили жити, працювати й творити всупереч

43-річний Сергій Жуковський — український військовослужбовець. На фронті утратив обидві руки. Після реабілітації та протезування заснував ветеранський бізнес. Тепер, із новими сталевими кінцівками, він вчиться жити заново. І вірить: війна здатна не лише руйнувати, а й запалювати світло там, де воно згасає.

Тут був Жук

Сергій виводить літери кульковою ручкою на вирваному з блокнота аркуші в клітинку. Робить це неспішно. Охайно. Каліграфічно. Наче пише якесь сакральне послання чи таємне повідомлення. У просторій залі затишної кав’ярні, де білі стіни заставлені книжковими полицями, наче колодами карт, тихо хоч мак сій. Усі присутні затамували подих. Їм не терпиться прочитати, що написав чоловік із двома міоелектричними протезами рук у помаранчевому світшоті з написом Superhumans. 

«Тут був Жук», — Сергій урочисто підносить аркуш догори. М’язи чоловікового обличчя напружуються від широкої усмішки. І якби не вкрита тріщинами шкіра навколо колючої стерні підборіддя (сліди військового життя і поранення), здавалося б, що його лик зійшов зі сторінок казки, а сам він став улюбленим персонажем дітей.
Зрештою, так і є. Бо сьогодні Сергій у львівській книгарні-кав’ярні Старого Лева розповідає наймолодшим читачам та їхнім батькам улюблені казки. Цього разу жваво обговорюють сюжет «Кривенької качечки». Дітвора, наче зграя пташенят, обступає чоловіка біля круглого столу, з цікавістю розглядаючи кожну деталь його нових рук.

Токмак

Тридцятитисячне місто Токмак — на березі річки Токмак, що в Запорізькій області. Край, через який колись проходив чумацький шлях. Назва міста — від тюркського чи, точніше, кримськотатарського слова  «токмак», себто молот або палиця. Історично воно славилося землеробством, скотарством, торгівлею та ремеслами. Тут народився і зростав Сергій Жуковський. Ще змалку хотів стати фермером. Пов’язати своє життя із землею та природою. Але водночас мріяв служити в українській армії.

Сергієве дитинство було сутужне, проте щасливе. Одна пара зношених черевиків на всі сезони. Захопливі ігри у хованки з друзями, старенький мопед, дитячі пригоди, вечірні прогулянки на двоколісному скутері уздовж берегів річки. Закінчивши дев’ять класів, хлопець продовжив навчання у механічному технікумі за спеціальністю інженер-механік. Згодом вступив до Мелітопольської аграрної академії. Але завжди пам’ятав про ще одне  бажання — бути військовим.

Урешті наважився. У 2000-му 19-річний Сергій Жуковський пройшов першу військово-лікарську комісію. Висновок був невтішний: у хлопця виявили плоскостопість, алергію на різні харчові додатки, а на правій руці — порушення функції згинання середнього пальця.

— Зараз немає рук — взагалі не біда. А тоді з тим в армію не брали, — каже Сергій, позираючи на свій чорний протез.

Після чергової медичної комісії у Запоріжжі Сергію Жуковському видали «білий» квиток з вироком: непридатний для армії в мирний час. У військовий — лише водієм.

У дорозі

— Ми залишилися без будинку. Взяли тільки те, що влізло в машину. Усі матеріальні речі, техніка, комп’ютери — все там.

Сергіїв голос тихшає, а усмішка тонкою ниткою повільно скочується з обличчя.

24 лютого 2022 року Токмак став швидкою ціллю для російських атак, як і сотні інших прифронтових міст України. За декілька днів після початку повномасштабного вторгнення на територію Токмацької міської громади прорвалися російські танки, попри спротив українських захисників. А вже 1 березня місто захопили російські війська. Водночас велися запеклі бої, зі сторони ворога йшли танки, працювала артилерія та інша зброя. Не було світла, тепла, води та зв’язку. В повітрі пахло страхом та людським неспокоєм. Над містом нависав чорний дим, він пролізав через вікна в будинки та у серця. 

Сергій вирішив вивезти сім’ю та покинути Токмак іще до початку окупації. Коли над їхнім домом гуділи ракети, а окупанти захоплювали сусідній Мелітополь, сім’я Жуковських запакувала в автівку документи, трохи особистих речей і рушила в дорогу. Їхали кілька діб, прямуючи у західну частину України. Прихисток знайшли в місті Турка на Львівщині.

«Мої хлопці»

«У вас не військова зовнішність», — сказали з порогу Сергієві, коли той пішов до місцевого військкомату у Львівській області.
Поки дружина з двома синами пробувала освоїтись у чужому домі, ховаючи смуток через втрату свого, Сергій не знаходив собі місця. Він знав: у цей час корисним може бути лише на фронті.

— Мені було якось соромно, що хлопці зі Львівщини їхали на фронт звільняти моє місто, мій  дім. Тому я вирішив також піти.

Але за місце у Збройних силах України треба було ще поборотися. Спочатку Сергія не хотіли брати: мовляв, без військового досвіду він поки що не дуже потрібен. Кілька спроб знову і знову. Врешті пощастило разом з іншими новобранцями поїхати на навчання. Та на полігоні під час шикування сказали, що частина хлопців повертається додому. 

Якось Сергієві повідомили, що потрібні добровольці в артилерію. Тож цього разу мрія здійснилася: приєднався до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ, пройшов шлях від солдата до молодшого лейтенанта й командира взводу. 

Жуковський воював на Харківському напрямку, штурмував Серебрянський ліс, що на Луганщині. Тут і дістав перше поранення. Під час сильного обстрілу уламок прошив його тіло й застряг біля хребта.
Майже місяць Сергій провів у військових госпіталях. Зусилля лікарів дістати небезпечний уламок з-під шкіри виявились безрезультатними. Втім, рана почала поволі загоюватись, і невдовзі Сергій знов повернувся у стрій, але вже у складі  82-ї бригади, сформованої незадовго до того. Радість бути зі своїми побратимами майже стирала думки про проблеми зі здоров’ям. 

Навесні 2023 року почався великий важливий бій на Запорізькому напрямку. Українські військові намагалися звільняти окуповані міста. Серед стратегічних напрямків було й Сергієве рідне місто.

— У  тій бригаді були мої хлопці: з Токмака, Бердянська, Запоріжжя. Я мріяв потрапити додому. І таки потрапив. Ми тоді з побратимами обіймались як рідні.

Сергієва мотивація у військовій справі стрімко набирала обертів. Після чергових успіхів ЗСУ на східних та південних рубежах країни військовослужбовцю Жуковському знову запропонували пройти навчання, аби стати уже молодшим лейтенантом. А згодом зайняти посаду у війську, відповідну цьому званню. Для Сергія такий кредит довіри від побратимів та керівництва був викликом, великою відповідальністю, але й нагодою з непереборним бажанням продовжувати військовий шлях. 

У червні 2023 року перед черговим складним виходом із бойового завдання на Запорізькому напрямку Сергій Жуковський отримав мінно-вибухову травму, внаслідок чого втратив обидві руки.
Процес реабілітації виявився довшим та складнішим, аніж він очікував на початку. Після тривалого лікування Сергій так і не зміг повернутись у військо.

Ми вам передзвонимо

Дружина Дарина кинулася шукати найкращі реабілітаційні центри, волонтерські та міжнародні  ініціативи для протезування Сергія. Випадково почула про реабілітаційний центр із протезування, реконструктивної хірургії та реабілітації потерпілих від війни Superhumans, що поблизу Львова. Разом заповнили анкету, щоб стати у чергу. За кілька днів працівники  Superhumans Center сказали прийти і здати аналізи. І  коротко повідомили: «Ми вам передзвонимо».

— Ну, знаю я оце «передзвонимо», — пригадує Сергій свій скептицизм. У той момент він не дуже вірив, що зможе мати нові руки.

Та за день-два подружжю таки подзвонили. Сергієві повідомили, що в центрі відкривають нову міжнародну програму за підтримки американських колег, тож його запрошують на реабілітацію для протезування обох кінцівок. Відтак Дарина разом із синами вирішила перебратись до Львова, щоб бути поруч та підтримувати чоловіка.

Протезування для Сергія проходило зі стійкою вірою в те, що після поранення можна навчитися жити заново. Головне — мати правильних людей поруч. І тих, хто вірить у тебе більше, аніж ти сам. Таких він  зустрів у центрі: колег, соціальних працівників, реабілітологів. Побратимів та посестер. Після місячної реабілітації Сергієві як випускнику Superhumans Center запропонували пройти навчання для написання стартапів ветеранського бізнесу, і той одразу погодився.

До війни підприємництво було головною справою Жуковського. Тоді чоловік збирав ретромототехніку й постачав запчастини для автівок. Тепер же загорівся шансом повернутися в бізнес і почав міркувати, у який саме. Хотілось — нового. 

Тимчасом йому зателефонували з військової частини й запропонували стати військовим інструктором для молодих бійців. Сергій відмовив. Складність протезування верхніх кінцівок не давала певності в тому, чи буде його тіло здатним тренувати інших. Тож вирішив повернутися до підприємництва, але почати все з нуля. Успішно закінчив курси від Superhumans Center та взявся обдумувати свій стартап.  

— Ідея прийшла ще на фронті. Коли волонтери привезли нам їжу. Тоді серед усього смачного були джерки [шматочки в’яленого м’яса, вимочені у спеціях та висушені у спеціальних умовах, — R]. От я й захопився ними.

Сушена радість

Дарина клопочеться на своїй кухні у Львові. Одягає на голову червону бандану, ховаючи під цупкою тканиною пасма лискучого волосся. Весняне сонце знадвору просочується крізь шибу, розсіюючи світло у просторі невеликої кухні. Тут кипить робота.

— Це старший син придумав назву. Так і сказав:  «Буде нам “Сушена радість”, — Сергій усміхається, лагідно дивлячись на п’ятнадцятирічного сина Івана. І гордо додає: — Він ще потім цілу презентацію проєкту зробив. 

Автором ідеї та амбітного сімейного бізнес-проєкту став Сергій. Тут йому стали в пригоді знання, отримані під час навчання та реабілітації у Superhumans Center. Спершу чоловік подавався на державні програми підтримки ветеранів, але ці спроби не були успішними. Згодом дізнався про німецьку неурядову організацію «Німецьке об’єднання народних університетів» (DVV International), яка тоді оголошувала конкурс на стартапи для українських ветеранів. Надіслав заявку. Але до кінця не вірив, що переможе з першого разу. Невдовзі проєкт Сергія Жуковського став переможцем у десятці найкращих. У межах гранту було передбачене фінансування, яке дозволяло придбати все необхідне обладнання для нового почину.

Уже за кілька днів затишна львівська кухня сім’ї Жуковських перетворилась у головне місце, де вони почали створювати свою «Сушену радість». 

Секретні інгредієнти

На дерев’яних вікнах короткі мереживні фіранки відбивають згустки денного світла. Дарина акуратно розкладає нарізані шматки м’яса на металеву кухонну сітку, перед цим змочуючи кожен слайс у запашному маринаді. Сергій вдоволено каже, що це — «секретні інгредієнти». Вино, цитрусові, пікантні соуси різних смаків. Запах спецій шириться кухнею, заносячи думками в екзотичні країни. Починається головний етап приготування м’ясних джерків. Панує якась особлива атмосфера. 

Спочатку порцію тонких снеків залишають у холодильнику на дві доби. Опісля десять годин сушать у спеціальному дегідраторі (обладнанні для видалення вологи). Далі починається найцікавіше: пакування, фасування та відправлення продукції клієнтам.

У кожного в команді є власна зона відповідальності: Сергій з синами Олексієм та Іваном займається промоцією джерків в інстаграмі й тік-тоці. І чекають на розробку сайту, де невдовзі будуть доступні  всі функції замовлень «Сушеної радості». Крім того, Сергій займається постачанням м’яса, фінансовими та бухгалтерськими питаннями. Дарина вдихає життя в процес приготування. Сини Олексій та Іван допомагають акуратно складати у крафтові пакунки готову продукцію та поштою відправляти свою радість іншим.

Наразі головними замовниками «Сушеної радості» є друзі, рідні, побратими й колеги з команди Superhumans Center. Сергій мріє масштабувати свій бізнес.

Бо вірить: війна не лише руйнує, а й вчить запалювати світло там, де воно згасає.

***

У книгарні-кав’ярні Старого Лева, що на площі Ринок у Львові, голоси поволі стихають. Чутне тихе човгання ніг, побрязкування виделок із ножами та раптом дзвінкий звук ложки, якою розмішують у горнятку чай. Молоді хіпстери в чорних стильних пальтах — останні відвідувачі закладу, вони рішуче виходять надвір, крізь відчинені двері у нагріте людьми приміщення хутко заповзає подув вітру.
Сьогодні тут відбулася літературна зустріч українських ветеранів з наймолодшими читачами. Її ініціювала команда Superhumans Center спільно з «Видавництвом Старого Лева». Одним із перших гостей публічного заходу став Сергій Жуковський. 

Поки розмовляємо, у його сталевих руках той самий аркуш, на якому він написав свій позивний. «Тут був Жук», — чується дитячий голос десь поруч. Молодший син, десятирічний Олексій, тулиться до Сергія. За великими скляними вікнами, наче сузір’я зірок, купчаться перехожі, спиняються по двоє-троє. І немов завмирають по той бік широкого вікна:  з цікавістю спостерігають. Хтось у кав’ярні раптом люб’язно вривається у нашу розмову, щоб міцно потиснути сталеву руку Жука на знак вдячності. Сергій одразу ніяковіє.

— На війні я запам’ятав слова мого командира. Перед важким боєм він якось сказав: «Пацани, мені байдуже до нагород. Навіть якщо не відвоюєте якусь частину території, головне, щоб ви залишились живі». Це були слова справжнього командира. Людини. Друга. Тоді наші втрати і справді були мінімальні. А своє ми все одно відвоюємо, — Сергій знов усміхається. Його жага до життя іскрами струменить ізсередини. 

Обидва сини по черзі нетерпляче смикають батька за рукав. Сергій одягає зелений наплічник та поволі розчиняється на довгій, виметеній весняним вітром, вулиці. У тимчасовому домі, на крихітній кухні з фіранками, його чекає справа, яка несе радість. І повертає розраду, пронесену крізь біль війни.

Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, а також людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати відправною точкою для інших.

Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.

Деякі молоді люди привезли із собою проштамповані номерами футболки, які носили досі. Сергій* мав лише легкі кросівки, хоча надворі лежав сніг. Коли в магазині приміряв перші зимові черевики, одразу сказав: «Нормально!».

Так він сказав і про другу пару, і про третю. Він не зважав ні на колір, ні на форму, ні на те, що йому помилково подавали взуття, на два розміри менше. Хлопець терпів незручність і навіть біль. 

Сергієві 32 роки, й він живе з психічним розладом. Але річ не в діагнозі, а в тім, що він провів роки у психоневрологічному інтернаті й просто не міг  навчитися робити вибір чи слухати своє тіло. Такі молоді люди часто не можуть приготувати яєшню на сніданок, розпорядитися грошима чи випрати речі. Не тому, що не хочуть, не тому, що не здатні, а тому, що досі ніхто не дав їм можливості навіть спробувати. Дієздатні чи ні, найчастіше ці люди назавжди опиняються за парканами інтернатів.

З магазину, купивши взуття, Сергій повернеться не до інтернату, а до невеликого будинку в приватному секторі Львова. Відтепер він житиме тут із кількома своїми ровесниками. Цей дім рік тому відкрила львівська громадська організація «Майстерня мрії». Він називається будинком підтриманого проживання. 

Мрія про щасливу людину

Одна дівчина хотіла зробити кращим життя хоча б однієї людини. 

Місце у Львові, де люди з психічними розладами могли б спілкуватися, вчитися нового, Анна Іванічева створила 2015 року і назвала «Майстернею мрії».

Спершу «Майстерня» працювала як денний центр для молодих людей з родин. Анна була тут і за керівницю, і за асистентку. Вона проводила з молоддю шість годин на день і залучала волонтерів.

Ідея закладу полягала в тім, щоб дозволити молодим людям розвиватися, а їхнім сім’ям — вивільнити час. Разом з людиною, що має психічний розлад, найчастіше від суспільства ховається і її мама. Через це жінки не заробляють грошей, втрачають подруг і все, що вони вміли робити у своєму фахові.

Згодом до Анни приєдналася Галина Штогрин, рекламниця з філософською освітою і мама двох дітей. Подібними центрами частіше займаються організації батьків, які стикнулися з психічними розладами у власних сім’ях, але це не стосується ні Анни, ні Галини. За кілька років «Майстерню» розширили до двох денних центрів, соціального підприємства з виготовлення чаю і двох будинків підтриманого проживання, які стали домом для людей з інтернатів.

Пожиттєве ув’язнення

Коли Ліда бере вашу долоню в свою і, усміхнувшись, підносить її ближче до очей, є спокуса подумати про неї як про безпорадну дитину.

У Ліди примружені очі, темне каре, кругле обличчя, рожеві щоки. Вона шурхотить капцями по підлозі, інколи розхитується на місці або довго дивиться в стіну. 

— Ліді двадцять три, й вона не потребує сюсюкання, — зауважує директорка з розвитку Галина Штогрин, не даючи мені зробити дурницю. — Ліді просто потрібно більше часу, щоб приготуватися до взаємодії, заговорити чи долучитися до якоїсь справи.

Тридцятирічний Данило чистить моркву, сховавшись за холодильником у денному центрі «Майстерні». Це велике приміщення на кілька кімнат із місцями для спільної роботи, ігор, усамітнення та розмов. Данило неквапом відтинає ножем смужки морквяної шкірки, інколи оглядає їх, а затим скидає легким рухом до смітника. Данило мовчазний, самозанурений, і його повільність із морквою могла б дратувати. Але не тут.

Денні майстерні створили, щоби студенти робили все самі. Бо коли вони живуть удома, їм не довіряють справ, а якщо в інтернаті — там на те працює безліч персоналу. 

У денному центрі й будинках ніхто нічого не робить замість. Немає кухарів чи прибиральниць, лише асистенти — щоби підтримати й порадити.  Молодь складає графік чергувань, обідів, планує меню — сьогодні суп чи борщ, підбирає та купує продукти — скільки треба на тиждень молока чи рису, разом готує і прибирає зі столу, планує день, пропонує заняття — музика, співи, кіно? Хтось робить це повільніше, хтось швидше.

— У нас вчаться молоді люди із синдромом Дауна, аутизмом, різними психічними або інтелектуальними порушеннями. Хтось більш закритий, більш стриманий, мовчазний або й немовний, а хтось емоційний, вибуховий, гіперактивний. Двоє людей можуть діяти й виявляти себе геть по-різному, і ми шукаємо підхід до кожного окремо, але ніколи не втручаємося у їхню самостійність. І водночас показуємо батькам, на що здатні їхні діти, — каже Галина Штогрин. 

Галина не любить усі системні збої називати радянським спадком, втім, обговорюючи психоневрологічні інтернати, цього не уникнути. Це таки спадщина — ізолювати «некорисних». Водночас залишається неподолана радянська стигма психіатрії, якою репресували всіх, хто системі опирався.

Олена Темченко, експертка проєкту «Психічне здоровʼя для України», говорить, що за роки незалежності держава підтримувала й латала систему інтернатів.

— З усіх поглядів, звертаючись до будь-якого міжнародного документа, перебування в інтернатах є утримуванням людей у несвободі. Мій знайомий, колишній начальник слідчого ізолятора, з’їздивши в не найгірший інтернат, сказав мені, що навіть більшість в’язнів, які вчинили злочини, вийдуть на волю, а люди в психоневрологічних інтернатах «сидітимуть» довічно.

В інтернатній системі, за словами експертки, годі врахувати інтереси кожної людини. Наприклад, розподіл на «жіночий» і «чоловічий» заклади позбавляє людей права на вільне спілкування. Яким би відремонтованим і чудовим не був інтернат, це однаково місце, ізольоване від суспільства, де система перетворює самостійних людей у безпомічних, вважає Олена Темченко.

— Нині в Україні має початися деінституалізація: розвиток послуг у громадах, відхід від соціального захисту до надання соціальної послуги, як це робить «Майстерня мрії» у Львові. На це піде багато часу, інтернати не вдасться закрити, не започаткувавши у громадах альтернативних послуг. Проживання з підтримкою і є альтернативою, яку варто розвивати.

Соціальна лотерея

Два дні мене супроводжує двадцятирічна Валентина. Вона оселилася в будинку підтриманого проживання «Майстерні» торік. У неї фарбоване малинове волосся, яскравий манікюр, дівчина постійно відволікається на листування в соцмережах, часто повторює одне й те саме, пропускає запитання, втрачає нитку розмови й сердиться, коли на її слова немає реакції. Може вдарити по столу кулаками чи розкричатися. Їй важче стримати емоції, ніж, наприклад, мені, хоч із дитинства я маю спалахи неконтрольованої агресії, важкі істерики й можу верещати на камінь, об який спіткнулася. Між мною і Валентиною небагато різниці, але мені пощастило дістати ліпшого  квитка у соціальній лотереї.

У перший будинок молодь заселилася в березні 2023 року, згодом відкрили другий. Це дорога послуга, і ці будинки зараз фінансує не українська держава, а швейцарська — через проєкт «Психічне здоровʼя для України», який підтримує реформу української системи психічного здоров’я. Тільки підтримка не вічна, каже Галина Штогрин, а цей проєкт — довжиною в людське життя.

— «Майстерня» шукає фінансування від різних донорів. Гроші — не єдина проблема. Немає напрацьованих механізмів навіть для того, щоби той, хто зважиться відкрити підтримане проживання, мав можливість із легкістю забрати людину з інтернату. Окрім того, що ми даємо молоді влаштувати самостійне життя в будинках, ми ще й намагаємося змінити системні речі. 

В одному будинку не може жити багато людей, інакше дім перетвориться в міні-інтернат. Ідеться не про кількість кімнат, а про гідний простір. Мала кількість мешканців дозволяє зробити місце буквально домом.

Те, що будинки «Майстерні» орендовані, здорожчує послугу. Галина з командою могла б спробувати залучити кошти на будівництво, але для цього львівська влада має виділити землю.

Можна би взяти в безкоштовну оренду комунальне майно, але знайти нормальне приміщення, яке не заберуть через рік, — теж задача.

Двадцятирічна Валентина і ще чотири хлопці живуть у спокійному районі, зануреному в приватний сектор Львова. Усі резиденти будинку досі жили в інтернаті. Це дуже різні люди. Більш самостійний Мар’ян, самозанурений Василь, який уперше проїхав трамваєм у 32 роки, і товариський немовний Ігор, який має власну систему для спілкування з іншими, а також програму в телефоні, де натискає картинки, щоби скласти речення. Програма їх або озвучує, або надсилає повідомленням у телефон друга.

У будинку всі вони ведуть звичайне життя молодих людей. Прогулянки, закупи, власний простір, власні речі. Дім доглядають як свій, ставлять свої фото, вішають свої картини, разом готують вечерю, сваряться, миряться, їздять разом до майстерень, а їхній вечір за настільною грою «Уно» нічим не відрізняється від вечора будь-якої сім’ї.

Молоді люди потрапляють до інтернатів із різних причин, але шансу вийти звідти майже не мають. Люди там виростають і там помирають — за парканом віддаленої від міст і людей будови.

Один із хлопців розповів, що в інтернат він потрапив, бо має психічний розлад, тож у ранньому дитинстві його просто залишили на вулиці біля брами. Відтоді його життям не цікавилися. Інша резидентка будинку жила у прифронтовому місті в сім’ї, де мала багато братів і сестер, усі вони потрапили до інституцій — психоневрологічних лікарень та інтернатів. Дівчину мама буквально віддала жити до невідомого чоловіка, і ніхто не знає, що там могло відбуватися з нею. Одного дня в дівчини стався важкий зрив. Той чоловік привіз її у психоневрологічну лікарню й залишив.

Після бомбардувань прифронтову психоневрологічну лікарню евакуювали до Львова. І якби туди не прийшли жінки з «Майстерні», пропонуючи поселитися в будинок підтриманого проживання, дівчина могла б лишитися в інституціях на все життя, змінюючи хіба палати або лікарні.

Нині дівчина ще не довіряє людям уповні. В неї панічні атаки й ознаки розладу харчової поведінки. Буває, вона не їсть по декілька днів, а коли її просять про це — у неї починається істерика. Вона не може жити геть сама. Їй потрібні безпечне місце й підтримка асистентів. У будинку  вона поки що вчиться бодай довіряти — і це нелегко після всього пережитого.

— Молоді люди з інтернатів і лікарень відрізняються від молоді із сімей, — припускає Галина. — На них більший вплив мала не інвалідність чи порушення, а саме життя в інституції, а до того в сім’ї, де, в найкращому разі, йшлося про байдужість, але частіше — про насилля. Такий досвід впливає на життя сильніше від діагнозу.

Цей досвід паралізує соціальні навички, інколи йдеться буквально про те, що людина не знає, як заговорити до вас.

Як ми дивимося

Валентина пишається тим, що проводить мене від денного центру до будинку. Вона потребує схвалення і відчуття власної участі. Дівчина одна з небагатьох, хто добре знає маршрут і їздить містом сама. В автобусі просить мене не переживати про дорогу і всім асистентам говорить, що це вона мене провела.

Валентина могла б жити сама, якби до того не жила в родині, про яку воліє не згадувати, якби не інтернат, де ніхто не дбав про те, щоб вона отримала якийсь фах. Тепер їй потрібен час, аби відновитися, почати вчитися, піти на роботу, переїхати, підібрати лікування. Одна з асистенток будинку порівнює перший досвід підтриманого проживання для людей з розладами з тим, як довго сидіти в чорному підвалі, а тоді несподівано вийти на світло.

За два дні я дізналася, що Валентині подарували троянду в горщику, що вона закохана, що їй подобається її кімната, що вона відкладає гроші з пенсії і вже має заощадження, який манікюр вона любить. За два дні я розповіла їй: про вінтажні сукні, про знайомство з чоловіком, про те, як я не наважувалася проколоти вуха. 

Найпевніше Валентині бракує спілкування з такими ж молодими жінками, як вона сама. У цьому спілкуванні вона звичайна молода людина, у якої ще стільки попереду. Я не бачу розладу — тільки молоду людину. Вона так само не бачить моєї тривалої депресії — тільки молоду людину, з якою їй цікаво.

Невідремонтовані й особливі

Кілька речей, яких Галина не любить.

Коли дорослих людей з інвалідністю, психічними порушеннями називають «сонечками», «зайчиками» й «особливими». Усі люди особливі. Якщо ти пізнав одну людину з інвалідністю, це не означає, що ти зрозумів усіх.

Коли люди сприймають будинки підтриманого проживання як місце, де хтось когось «виправить», а затим ці молоді люди підуть працювати й держава не муситиме на них витрачати гроші.

— Треба усвідомити, — говорить Галина, — так не буде. Так, є люди, які з часом, можливо, зуміють жити самостійно. Але є багато тих, кому підтримка потрібна на все життя.

Соціальна послуга «Майстерні» не про те, щоб задовольнити чиїсь уявлення, а про те, що не може бути для якоїсь людини менше чи більше гідності.

— Будинки підтриманого проживання, денні центри чи будь-яка подібна соціальна послуга — не цех із ремонту взуття. Людей не ремонтують. Суспільство має не звільнитися від цих людей, а підтримати їх. Запропонувати простір, робочі місця, навіть якщо це фасування серветок чи мерчендайзер, який розставляє продукти на полиці, — пояснює Галина Штогрин. — Наша колега їздила до Голландії, де люди з психічними порушеннями працюють у теплицях, їздять скутерами й живуть своє найкраще життя, просто з підтримкою асистента. Ідея наших будинків у тому, щоби розбудувати гідну екосистему.

Спільний простір

Ліді з денного центру сподобався спортивний мотоцикл. Досі вона не каталася на такому, ба більше, Галина Штогрин — також, то й вона була втішена. Ліда з мамою підібрали для поїздки з дружньою байкерською організацією футболку американського рок-гурту Guns N’ Roses.

— Це приклад того, про що я говорила. Те, що людина має порушення, не означає, що у 25 років вона залазитиме на стілець і читатиме вам віршик. Ця поїздка — приклад того, що можна й потрібно шукати заняття, гідні віку.

Водночас це приклад вдалої підтримки ззовні, говорить Людмила Аннич, менторка команд підтриманого проживання.

— Часто волонтери привозять десятки кілограмів печива. Вони роблять це від щирого серця, але печиво можна купити в магазині. А от спілкування, похід у театр, кіно, прогулянка на мотоциклах — це набагато важливіше для нашої молоді.

Раніше молодь садила дерева у Львові. До певної міри — аби переломити думку, що люди з інвалідністю нічого не можуть запропонувати громаді. Водночас, ці п’ять саджанців платанів тепер ростуть десь посеред міста, а ті, хто їх садив, знають, що вони ростуть завдяки їм.

Цієї зими хлопці-резиденти виштовхували сусідську машину зі снігових кучугур. Щоб усвідомити масштаб цієї, здавалось би, простої дії, Галина просить згадати: ці люди донедавна були ізольовані. А рівність настає там, де всі ділять простір без упереджень і стереотипів.

У будинках підтриманого проживання не все завжди ідеально. Молоді люди сваряться, інколи навіть штурхають одне одного, хтось може у гніві обізвати асистента. Не тому, що тут погано, а тому, що це життя і в ньому один простір ділять люди з різними психічними розладами та досвідом. 

У мій приїзд неспокійно. Один з резидентів хапається за нав’язливу думку, буцім у нього крадуть гроші, бо на його карту приходить не вся пенсія. Координаторка будинків Людмила намагається пояснити, що це не так і вони не мають доступу до його рахунків, але хлопець не слухає, сердиться і раз по раз повторює, що хоче купити окуляри. Він випалює, що повернеться в інтернат, бо йому не подобаються правила будинку підтриманого проживання. В інтернаті від нього не вимагали нічого, там був режим, а тут правила, які, хоч і розробляли спільно, але вони надруковані і пришпилені до стіни: не лаятися, не ображати одне одного, прати, їздити до майстерні, долучатися до спільних заходів.

Ніхто не осуджує його за ці слова, та атмосфера стає напруженішою. Поки асистентка роздумує, як заспокоїти хлопця, Валентина підхоплює емоцію і починає зриватись на крик. Зрештою всі сідають за вечерю і за хвилину ніхто вже не свариться. 

— Дякуємо тим, хто готував. Дякуємо тим, хто подавав. Дякуємо тим, хто компанію склав. Смачного.

Дім

Коли наступного вечора ми з Валентиною повертаємось до будинку, вона набирає асистентку Софію заздалегідь і просить відчинити браму. Брама зачинена, щоб ніхто не вийшов і не заблукав, бо не у всіх наразі такий рівень самостійності, як у Валентини.

— Я вже майже вдома, відчиняй. Зі мною гості, — каже Валентина в слухавку.

Я не одразу це зауважую. Тоді запитую необачно:

— Чи ти називала раніше інтернат «домом»?

Валентина не пам’ятає.

— Ти хочеш тут лишитися?

— Так, тут добре, я люблю тут жити. Але й ні, бо зрештою я хочу впоратися сама.

* Імена деяких героїв та героїнь тексту змінені з етичних міркувань