Радіоактивний туризм

У кожного своя доля, своя евакуація

«Якби я знала, ніколи у житті не вийшла б із того поїзда. У неділю 27 квітня 1986 року нас висадили на станції Янів, за три кілометри від четвертого реактора. У той день радіоактивна хмара вже спускалася на місто. Нас висадили, а потяг попрямував далі ― у Москву, до якої в’їхати не дозволили. Це був останній поїзд, який курсував за маршрутом Хмельницький-Москва повз ЧАЕС.

Розповідати цю історію важко ― це те саме, що переживати її знову. Дідусю мало виповнитися 60 років, у п’ятницю 25 квітня ми поїхали вітати його у Шепетівку. Тим самим потягом повернулися назад у неділю.

З торбами та двома дітьми ми виходимо на перон. Крізь натовп важко пройти. Повсюди люди з мішками та нова міліція у формі білого кольору. Я чую «евакуація», повертаю голову назад, а потяг уже рушив. У той час ніхто нічого не знав. Ми вийшли під саму атомну, а міліція нас уже не пускає додому. Вони кажуть: «Реактор дал трещину, ожидается взрыв». А він уже стався ― добу тому. Кажуть, усі міліціонери у білому тоді отримали скажену дозу радіації і незабаром померли.

Ми потрапили в пастку. Ані паспортів, ані інших документів у нас із собою не було. У ті часи ми їздили в поїздах без документів. Все лишилося у нашому будинку, до якого нам заборонили входити. Нам із чоловіком було по 27. Тані ― сім із половиною, Анюті ― рік і десять місяців. Анюта була у босоніжках.

Відразу після навчання в архітектурному університеті у Києві нас із чоловіком розподілили у Чорнобиль. Ми приїхали у 1983-му, був серпень, усе навкруги квітло, у місті було багато троянд. Спочатку жили у гуртожитку, а потім нам дали трикімнатну квартиру. Чоловік працював на будівництві останнього енергоблоку. Я ― в інформаційно-обчислювальному центрі, де опрацьовувала документацію на будівництво сховища для ядерних відходів. Такого сховища на ЧАЕС не було. До речі, це одне з перших порушень.

Я думаю, що нам вдалося вижити, бо ми були адаптовані — роками потроху ковтали радіацію. Вночі ми часто чули, як хрипіла атомна, це були ядерні вихлопи. Наступного дня прип’ятські вулиці біліли від піни. А ми тоді захоплювалися, мовляв, яке гарнюще та чисте місто, дороги шампунем миють, троянди квітнуть. Але ніхто не задумувався, чому наші дороги так часто пахли свіжістю. Або чому людей заманювали фінським одягом, імпортним взуттям. У Прип’яті завжди всього вистачало, у нас не було дефіциту.

Ми тоді простояли дві з половиною години на вокзалі. У невіданні. Анютка босоніжки носила до останнього. А за кілька років у неї боліли суглоби. Я себе звинувачувала за це. Чоловік має інвалідність, а в мене 13 років тому виявили рак. Серед нас немає здорових. Перед від’їздом я вдома помила підлогу і все випрала. У будинку, в який уже ніколи не повернулася. Якби я знала, ніколи в житті не вийшла б із того поїзда».

Наталія, прожила у Прип’яті три роки

Вирядна зупинка

Листопад 2018 року

Біля головних воріт у зону відчуження ― КПП «Дитятки» ― автобусна черга у чотири ряди. Уже другу годину туристи чекають на свій Чорнобиль-тур. Упродовж 33 років після найбільшої техногенної катастрофи в історії люди з усіх куточків світу з’їжджаються в Україну, аби побачити міста-привиди у зоні відчуження.

Із незрозумілих причин черга не рухається. Водночас білих бусиків дедалі більшає. Кажуть, у вихідні завжди такі черги. Особливо ситуація загострилася з наближенням виборів.

Туристи часу не гають. Запитують у гідів: «What is the situation in Ukraine?» Дуже дивуються, що в країні війна. Вгамувавши інтерес, поспішають до інфоточки. Там можна надіслати листівку за майже два євро, купити книжки, сувеніри, протипиловий костюм або ж протигаз. На плазмі у кутку чорно-білі кадри ліквідації катастрофи змінюють один одного. Назовні з динаміків лунає легка джазова пісенька. Поруч жовта морозильна камера ― Chornobyl Ice Cream.

Прямую до нашої групи. Гід Сергій відрекомендовує мене як стажерку та просить зачитати правила безпеки. Це приватний тур для 16-ти іспанців. Поки я зачитую правила, він роздає кожному набір, який містить пляшку води, хустинки вологі та сухі, протипилову маску.

― А навіщо маски? ― запитую.

― Та це просто так. Інколи трапляються туристи, що дуже бояться. То вони такі маски надягають, ― пояснює Сергій.

― А навіщо вони тоді їдуть?

― Тю, бувають і такі, що приїжджають і не виходять з автобуса.

Іспанці приїхали до України на три дні. Цього семестру вони вчаться за обміном у Литві. Вирішили відвідати Україну, бо це екзотично й відносно недалеко від Литви. Два дні провели у Києві, один ― у Чорнобилі.

― Слухай, а чому нам роздали ці маски? Це що, так небезпечно?

― Та ні, просто треба буде одяг випрати, коли повернемося додому.

До нашої групи нарешті підходить військовий із програмою. Я зачитую прізвища, іспанці по одному підходять до нього з розгорнутими паспортами. У документі вказано: «мета візиту: пізнавальна». Військовий уважно перевіряє серію та номер паспорта, а також дату народження. Далі гід отримує програму, така є у кожної групи. Це офіційна перепустка із вказівками, що саме туристам можна побачити у зоні відчуження.

― Vaaamoos para dentro! (ходімо всередину. — R.) ― з радістю вигукують іспанці після двогодинного очікування.

Ми в’їжджаємо у зону відчуження. Гід Сергій ніяк не реагує на їхню радість. Він їздить сюди п’ять разів на тиждень ― повноцінний робочий графік. За шість років зона йому піднабридла.

Зона

«Серед гідів таке вигорання трапляється досить часто. Це одна з причин, чому я вирішив залишити цю справу. Я починав у 2015 році, коли туризм у Чорнобиль ще не був масовим. Тоді була похмура, сіра погода. Листя на деревах уже не було. Мені дали мапу і сказали ― веди. Перед тим я бував у цих місцях усього три-чотири рази. Було трошки страшно. Велика Прип’ять ― однакова та закинута.

Знайшов я цю вакансію на сайті з пошуку роботи. Раніше їздив як турист. Те, що я побачив як гід, відрізнялося від того, що я бачив туристом. Із часом з’являється здоровий цинізм стосовно того, що відбувається. Ти не можеш постійно грузитися. Я читав багато книжок про Чорнобильську катастрофу, а потім у зоні уявлене поставало перед моїми очима. Коли тривалий час перебуваєш у зоні відчуження, тебе починають хвилювати інші речі. Наприклад, чи є третій басейн у Прип’яті, або де перукарня з дзеркалами, або де магазин із піаніно. Ми розглядали зону по-своєму, аби вона не була такою одноманітною. Ти не стаєш байдужим, просто настрої змінюються.

Якось я розповідав чергову історію про пожежників, які боролися з полум’ям у ту ніч на ЧАЕС, ці історії вже досить завчені. Ти можеш промовляти їх до аудиторії з емоціями, але водночас думати про щось своє. Так було і того разу. Я говорив, а потім опускаю очі, дивлюся на групу, а там люди плачуть.

«Це так трагічно, так трагічно», ― казала одна гід. А потім сідала у машину, видихнувши: «Фух, Господи». Інколи ж є вказівки від керівництва ― давати менше фактів, натомість більше маніпулювати емоціями. Дуже часто ти не маєш говорити, що відбувається у країні, щоб люди не боялися їздити. Адже переважно у зону їдуть іноземці. По-перше, для наших це дорого. По-друге, українці більше бояться. Найцікавіше, коли у групі зіштовхуються два світи. Наприклад, поляк та швед. Першого постійно треба змушувати влітку одягнути щось на себе, бо у футболці не можна. А швед, наприклад, може одягнути костюм хімзахисту. Нашим жаргоном таких звемо «лунатіками».

Туристи бувають різні. Є зовсім перешугані. Якось трапився німець, який написав заповіт перед тим як поїхати у Чорнобиль. Але є й такі, що кажуть, мовляв, що ви нас тут лякаєте, ми знаємо, що це безпечно. Є багато тих, що роками мріють потрапити у Чорнобиль. Бувало, робили пропозиції одружитися у зоні. Якось я мав тур для пари з Чилі. Вони прилетіли вночі, ми поїхали на екскурсію, а потім вони полетіли назад у Чилі. Вони облетіли всю Землю, щоб приїхати у Чорнобиль.

Люди з країн, де багато атомних станцій, дуже цікавляться і завжди ставлять багато запитань. Наприклад, французи та японці. Але переважно запитання тупі, більшість туристів не розуміє, куди їде.

Усередину будинків чи інших споруд заходити не можна, така вказівка є у «Порядку відвідування зони відчуження». Більшість із них в аварійному стані, може бути бите скло або ж люки, засипані листям. Але керівництво туристичної агенції, у якій я працював, нас (гідів) сварило, якщо ми не водили туристів у будинки. Буцімто ми тоді проходимо неповний маршрут. Але якщо гід попадеться на гарячому, то у нього заберуть пропуск.

Коли приїжджають на кілька днів, то залишаються спати у Чорнобилі. Є два готелі типу гуртожитків. У місті також є бари, а назви у них дивні, щось на кшталт «Вечный зов». Готель називається «Десятка», бо десятикілометрова зона у радіусі ЧАЕС, а після десятої комендантська година.

Якщо прийти з самого ранку, перед тим як заступає на пост поліція, то можна залізти на «Дугу», колишній радянську станцію для раннього виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет. Мені було трошки лячно, все-таки це половина Ейфелевої вежі ― 150 метрів. Але якщо туристи кажуть, що хочуть, то ти не маєш куди дітися. Інакше вони можуть написати негативний відгук чи поскаржитися керівництву.

Загалом, ця робота не є небезпечною. Але випадки бували різні. Наприклад, в одному з будинків піді мною провалилася підлога. А іншого разу замастив куртку чимось радіоактивним, не зміг пройти через стійку. Якось я випадково зайшов у якусь із будівель, відчинив двері, а звідти вискочив єнот. У той момент я подумав: «Ну що за робота»».

Володимир, пропрацював гідом у зоні відчуження півтора року

Наступна зупинка ― у часі

Ми в’їжджаємо у 30-кілометрову зону відчуження. Історія катастроф розгортається перед нами. За вікном білої маршрутки вервечкою тягнуться будинки. Вони порожні ― без вікон і дверей. Єдині мешканці ― дерева, які ростуть крізь ці будинки. Раптом виринає площа, у хащах помічаю лише велику зірку. Далі густий ліс ховає будинки.

Нові дорожні знаки та блакитні дороговкази чергуються з тими, що вже втратили колір від часу. Ми проїжджаємо міст із того боку, де нова дорога та синьо-жовтий бортик. На іншому боці дороги немає, а зелений бортик у незліченних тріщинках. Де-не-де з’являється зв’язок, а потім знову зникає. У цьому місці минуле співіснує із сучасним.

Ми доїжджаємо до десятикілометрової зони, минаємо КПП. Цього разу нам не треба виходити з автобуса. Прямуємо відразу на обід (через двогодинну затримку Сергієві довелося дещо змінити маршрут). Але дорогою маємо ще одну зупинку ― Чорнобильська атомна електростанція.

― Вау! Подивися, як світиться! ― викрикує хтось із-поміж іспанців, побачивши арку, профільований верх якої відбиває сонце. Зелені та червоні дахи багатьох будинків зроблені саме з такого матеріалу. Такий же «дах» сірого кольору з 2016 року ховає у собі саркофаг, який досі дихає смертю. Під саркофагом ― зруйнований після вибуху четвертий реактор.

Туристи виходять із білого бусика. Поки водій та гід курять, іспанці по черзі фотографуються на тлі четвертого енергоблоку.

― А який тут рівень радіації? ― цікавиться у гіда смаглявий хлопець, поки його друзі повертаються у білий бусик.

― Точно, ваша група орендувала два дозиметри, ― згадує Сергій і передає хлопцеві один із них. На іншому показує, як користуватися.

― Якщо показує три, то це вже небезпечно, ― уточнює гід. Хлопець зосереджено дивиться на дозиметр.

― 0,2! ― вигукує він. Поки ми їдемо в їдальню, кожен по черзі прислухається, як пищить, а інколи спокійно хрипить дозиметр.

Перш ніж зайти у їдальню, кожен проходить через стійку, яка вимірює радіацію. Долоні треба покласти по обидва боки стійки. Встигаєш глибоко затамувати подих ― і раптом на стійці блимає лампочка «Чисто». Поки група бавиться на черговому атракціоні, робітники станції ігнорують стійку та проходять через вхід, де радіаційного контролю немає.

Ми піднімаємося на другий поверх та бачимо залиту світлом їдальню. Група шикується біля буфету, Сергій англійською пояснює, що саме є у туристичному меню. У наборі нині борщ, каша, котлета, салат і кекс.

За столиками в кілька рядів групами сидять лише туристи. Робітники часто по одному або по двоє. Я остання у черзі, тягнуся по борщ ― і раптом розумію, що за мною хтось стоїть.

― Меня Сережа зовут, я с Никополя, 22-й день тут, ― звертається до мене кремезний чоловік із легкою щетиною.

― Я Аня. Що ви тут робите стільки днів?

― Мы хранилище строим для ядерных отходов.

― Небезпечна робота.

― Ну ладно, я думал, ты с Америки, дотронуться хотел, ― усміхається Серьожа та йде. Я не встигаю попрощатися.

Зона у моїй крові

«Місцеві працівники хворіють на певну форму фаталізму. Там працює підрядна організація «Укртрансбуд» ― невеличка будівельна корпорація, яка виграла тендер на роботу в зоні. Нині працівників збирають по всій Україні. У Чернігівській області нема кого брати, бо всі вже отримали завелику дозу радіації. Брати таких знову не можна. На цій роботі часто не встигають допрацювати контракт, бо раніше отримують понаднормову дозу. Тому робітники придумали не брати з собою індивідуальних дозиметрів або обгортати їх свинцем. Це все на зарплату 7, а найчастіше ― 5 тисяч за два тижні. Так само роблять люди, які працюють під аркою, біля саркофага, де рівні радіації дуже високі. Бо якщо отримають понаднормову дозу, то з ними розривають контракт. Вони, фактично, біороботи.

Я це все знаю, бо сам зі Славутича. Мої батьки працювали на станції. Приїхали у 1987-му з Росії. Після ліквідації колишні співробітники станції розбіглися, їх було важко затягнути назад. А для тих, кого вдалося, будували місто Славутич, пропонували найкращі умови, а оклад був потрійний.

У зону мене дуже тягнуло. Спочатку ходив туди нелегалом. Коли живеш усе життя біля зони відчуження, а на кухню до батьків приходять друзі зі станції та постійно говорять про зону, ЧАЕС, радіацію, то мимоволі починаєш цим цікавитися.

А в одному із найбільших туроператорів я почав працювати не зовсім випадково. Поміж гідів був мій знайомий ― розповів про вакансію. А я, звичайно, погодився ― зона у моїй крові. Мені сподобалося, втягнувся, працював там тривалий час. А пішов, бо розійшлися погляди у колективі. Така робота ― вона втомлює, адже мало не щодня тобі доводиться їздити. І з людьми складно працювати.

Але треба пам’ятати, що зона ― це небезпечно. Яка б компанія що не розповідала, але це зона екологічної катастрофи. І те, що показують туристам і куди їх водять, ― це небезпечно. Адже ніхто не стежить за тим, що роблять туристи. Обладнання з дозконтролю вже технічно застаріле, а нормативи ― тим паче.

У селі Копачі є радіоактивна пляма. Вона невидима, лише дозиметр може її викрити. Більшість гідів їздить туди щодня, щоб показати цю пляму туристам. Ті інколи простягають до неї руки, пальці. Фотографуються з невидимкою, ніби це жарт. Ну і нехай, турист-то один раз підійшов і сфоткався, йому нічого не буде, а гід ходить туди постійно. Тому у багатьох є бета-опіки на руках, про які можуть і не здогадуватися, бо вони виглядають як подразнення шкіри. У мене, наприклад, була виразка, вона довго не заживала, я ж правою рукою міряв. Це повне нехлюйство. Ну, робочі стійки у «Дитятках» є, але ж вони застарілі. Та стійка, звичайно, закричить. Але для повного огляду вона непридатна. Бічні датчики не працюють, а як речі перевірити? Раптом я щось зачепив сумкою в зоні?

Так, рівні випромінення дійсно впали. Але в цьому-то і вся небезпека. Найпідступніше, що все ніби добре. Центральні маршрути й дороги відносно чисті. Але ніхто не гарантує, що якийсь ідіот на вантажівці, який перевозить радіоактивні матеріали до місця їх заховання, не проїде з незакритим тентом і все це не вивезе на дорогу.

У мене був такий випадок. Ми стояли з туристами біля стели Прип’ять, а я дивлюся ― їде вантажівка . Що везе ― незрозуміло, бо все було під тентом. І коли він проїхав повз нас, то цей тент тріпотів у повітрі. Я у кишені мав дозиметр, і він почав істерично кричати. Це означає, що у повітрі був радіоактивний пил. 30 туристів подихали тим пилом, а потім поїхали додому».

Євген, пропрацював у зоні гідом шість років

Зупинка «Життя після всього»

Прип’ять. Ми блукаємо серед загублених стежок. Інколи здається, що ми у лісі. Раптом звідкись виринають одна за одною багатоповерхівки. Вони порожні. Перед нами життя «після всього». Дроти, які нікуди не ведуть. Речі, які нікому не належать. Квартири, у яких ніхто не живе. Яблуні, обважнілі від плодів. Уже листопад, а плодів ніхто не збирає. Нас попередили, що не можна їсти того, що росте у зоні, на землі сидіти ― також, дерев ― не торкатися. І навіть не класти фотоапаратів на землю.

Гід поспішає. Ми всі біжимо за ним. Намагаємося ні у що не вдивлятися. Бо якщо відстанеш ― загубишся. А якщо на мить таки зупинишся, то у вухах дзвенить тиша. Це триває недовго, поки з іншої стежки вийде якась група туристів. Групи можна розрізняти за формою, в яку одягнені гіди. У когось шапка з радіоактивним знаком, а хтось у військовому.

Ми всі у радіусі 500 метрів, чекаємо одне на одного, щоб нікого не загубити. Ті, хто поряд із Сергієм, встигають почути історії про Радянський Союз. Він час від часу гортає альбом із фотографіями «перед», ну а «після» ― перед нами.

― Чувак, уяви, як би було круто організувати тут фестиваль, ― ділиться хтось враженнями від просторої площі, де височіє іржаве оглядове колесо. Оглядове колесо ― улюблена локація туристів.

Дорогою ціною

«Я вважаю, що це нездорова цікавість. Хто це пережив ― туди на екскурсію не поїде. Я пам’ятаю, якийсь час перед аварією мені було погано, постійно хотілося плакати, а на душі неначе камінь висів. Це інстинкт, як у тварин. Мене постійно тягнуло до дошки з оголошеннями про обмін квартир. Але я не встигла.

День тоді був гарний, теплий. Багато людей гуляло. У моєї доньки був день народження ― 26 квітня.

Раптом мені подзвонили з роботи і сказали, що в місті вже п’ять рентгенів. А я працювала у міліції. Мені ці 5R нічого не говорили, тож я подзвонила знайомому інженеру, який працював на атомній. Він сказав, що це двогодинна денна норма. Порадив не випускати дітей на вулицю і зробити вологе прибирання.

Діти святкують, а я все прибираю і прибираю, не можу зупинитися. Чоловік був на нічній. Коли вранці прийшов, то підтвердив, що вночі була пожежа. І я його почала благати: «Їдьмо, їдьмо». А він ― ні. Казав: як люди, так і ми. І що йому на роботу в понеділок.

Я побігла на автостанцію, хотіла вивезти дітей. Нам заблокували всі телефони, зв’язку не було. Квитків у касах ― також. А евакуація почалася лише наступного дня. У ніч на неділю мені таки вдалося вмовити чоловіка. Його переконали грюкання дверцят автомобілів. Люди у білих простирадлах виходили на вулицю і пакували дітей у машини.

З міста було два виїзди. Спочатку ми поїхали до того, що в бік Білорусі. Але там уже був шлагбаум. Нам не дозволили виїжджати, щоб ми не розносили радіації. Ми поїхали на інший виїзд, а там нова міліція. Нашу вже відвезли до лікарні з підвищеною температурою.

У черзі було багато машин, нікого не випускали. Ми стояли до останнього ― поки залишилася тільки наша машина. Нам все одного не дозволяли проїхати. Я довго намагалася зачепити почуття міліціонера, мовляв, не треба лише накази згори виконувати, треба і свою голову мати. А він ніяк не реагував. Я пішла у наступ, кажу: «А якщо я об’їду»? Він сказав: «Стріляти буду».

Нас урятувала міліцейська машина. Підозрюю, що підвезли алкоголь, адже містом пішли чутки, що ним можна рятуватися. І вони нас відпустили. Ми в’їхали в туман, який пахнув горілим. В Іванкові ми заправилися за останні гроші. Мене трусило, а я далі рахувала автобуси. Їх було більше як тисячу. І ми зрозуміли, що їдуть евакуювати наше місто.

Після того я приїхала туди лише один раз. Все, що хотіла забрати, ― це швейну машинку. Але там уже нічого не було».

Алла, мешкала у Прип’яті з моменту її заснування у 1970-му по 1986 рік.

Зупинка «Радіоактивний садочок»

У дитячому садочку частково обрізані батареї. Кімнати напівпорожні, але не знаєш, хто тут постарався більше ― людина чи час. Садочок розташований у радіоактивному селі Копачі ― всього чотири кілометри від ЧАЕС. За селом колись був сосновий ліс, зависока радіація зробила його рудим.

Ми блукаємо серед жовтих від часу кімнат, де колись гралися та вчилися діти. Про це промовляють арифметичні таблички на підлозі та дитячі шафи. Діти, які колись складали туди свої речі, мабуть, уже мають власних дітей. Нині ж тут усе вкрите пилом.

На підвіконні сидить лялька, на підлозі ― третій випуск «Барвінку» за 1986 рік. У спальнях у ряд стоять іржаві ліжка, де-не-де є подушки. Кімнати залиті сонцем. Світло падає на одне з ліжок, де лежить розгорнутий зошит. Він грубий і чомусь відкритий на сторінці з пояснювальною запискою від кухарки. Там є підпис, але немає дати.

Більшість книжок розгорнуті, іграшки ― головні герої найдраматичніших композицій. Можна здогадатися, як багато людей тут буває щодня. Тільки перед нашим приходом звідти вийшла група. Але стіни, на яких зелена фарба згортається у трубочку, розповідають іншу історію ― до якої всім байдуже.

Здається, ця локація справила на іспанців найбільше враження. Смаглявий хлопець із дозиметром зупиняє мене:

― А що, вони всі прямо тут померли? ― запитує. Дивуюся такому запитанню на майже останній зупинці нашої екскурсії.

Аврал, який приносить гроші

«Більшість туристів заїжджає авралом. Навряд чи їх хтось рахує. Раніше система була налагоджена жорсткіше. Коли я тільки починав працювати, їх було орієнтовно вісім тисяч на рік. Коли ж уперше перевалило за десять, усі були в шоці. Ріст туристів почався з 2015 року. Перед війною більшість компаній працювала на український та ринок СНД. З іноземцями з інших країн працював лише один туроператор. Після 2014-го картина на ринку змінилася. Одного року відвідуваність була 13 тисяч, а вже наступного ― 30. Одна з причин ― популяризація туризму, а також річниця у 2016 році, коли накривали саркофаг аркою. Тоді взагалі був бум.

Я пам’ятаю, що у 2012 році виїзди були тільки у вихідні. Тоді ходили великі автобуси на сорок осіб. І це від сили могло бути шість автобусів. Тоді у штаті управління зоною (ЦОТІЗ) працювали 6 осіб, зараз близько 80-ти тих, хто супроводжує. І їх інколи буває недостатньо.

Перший тур був у 1998-му чи 1999 році, його організувала компанія SoloEast. Засновник був родом із села біля зони відчуження. Кум-брат-сват ― і риба в сітці. Вони тоді виписували перепустки через ЧАЕС. Організовані тури проводять із 2006 року, почала це робити організація pripyat.com, її заснували колишні прип’ятівці. Якось із ними поїхав турист, побачив у цьому потенціал, зробив Chernobyl Tour ― і ланцюгова реакція пішла. Так само вилупились інші компанії.

З середини 2017 року почалася жорстка війна, коли одна з компаній взялася робити «перепустки на сьогодні-завтра». Попри те, що у «Порядку відвідування зони відчуження» вказано, що запит про намір відвідати зону треба надсилати мінімум за 10 днів до екскурсії.

Там багато хитросплетінь між кабінетами. Наразі це аврал, який приносить гроші. Куди крапають гроші, які платять туроператори, ― незрозуміло. За документами, все йде на державні підприємства, розташовані на території зони відчуження. Вони ― неприбуткові, тому важко щось відстежити. Завдяки туризму у зону надходять мільйони, а фактично там нічого не оновлюється.

Дуже мало компаній-туроператорів зареєстровані в Україні. Більша частина ― в Європі. Усі гроші, які платять іноземці, отримують там і не сплачують податків тут. Там податок трохи менший і є можливість роботи з міжнародними платіжними системами. Це, до речі, відлякує іноземців, якщо вони не можуть оплатити туру через PayPal.

Я би посилив квотування і серйозніше підійшов до безпеки. Але вже пізно. Це як поїзд, який поїхав, а ти розповідаєш, як прокладати рейки. Думаю, що туризм у зоні сам себе вичерпає. Бо люди приїжджають і хочуть побачити одне, а фактично бачать зовсім інше. Людям говорять, що це занедбана місцевість, де нікого немає. Ти прибуваєш на КПП, а там таких, як ти, охочих ― до сотні.

І взагалі, це перетворилося на масовий туризм. Люди їдуть туди заради селфі з колесом. Деяких гідів карають, якщо вони не рекламують «розширених дводенних турів» або в одноденному дають більше інформації, ніж розраховано на одноденну екскурсію.

Водночас є інформація, якої туристам ніколи не розкажуть. У Білорусі, зокрема у Гомельській області, є інтернати, де живуть діти з інвалідністю, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи. Цього туристи не почують. Їм показують оглядове колесо».

Анонімний співробітник зони відчуження

Кінцева

Прохід через стійки на КПП «Дитятки». Після того, як ми побували у зоні, треба пройти тест, наскільки ми радіоактивні. Вдих. Чисто. Видих.

Частина групи пройшла контроль та чекає на вулиці. Інші застрягли у черзі. Відразу кілька груп виїжджають із зони. Іспанці роблять останнє групове фото на тлі КПП.

― Я тя, бл*ть, сфоткаю сейчас! ― раптом лунає з темряви.

Гід не повідомив вчасно, що на КПП фотографувати не можна. Перелякані іспанці заходять у бусик. Перед тим як маршрутка зануриться у сон після насиченого дня, з темряви виринає: «Спокою та злагоди у дорозі».

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]