Пиріжки останніх караїмів

Із караїмського розмовника (кримський діалект): 

Тан йахшы ― Доброго дня!

Насылсыз? ― Як ваші справи?     

Проректорка Мелітопольського педагогічного університету Олена Арабаджи зберегла дівоче прізвище.

― Може, мені було б легше захистити дисертацію з іншим прізвищем. Але я вважаю, що маю право існувати у цьому статусі, ― каже, підписуючи обхідні листи й заліковки. Поки заварює каву, розповідає про відомих караїмів. Про геолога Йосипа Танатара з Мелітополя, який заснував наукову рудну школу й іменем якого названий камінь танатарит. Або чи знаю я, що Вишневський, відомий своєю маззю, також караїм? Уперше чую. 

Що я взагалі знаю про караїмів? У пам’яті спливає місто-фортеця поблизу Бахчисарая. Чуфут-Кале ― так її знаємо. Або правильно говорити ― Джуфт-Кале, стверджують караїми. Зараз не дивно, що про цей народ в Україні знають небагато. За переписом 2001 року, на всю країну їх було 1196 осіб, близько 600 ― у Криму. У Мелітополі живе приблизно пів сотні. Тут немає караїмських храмів, а караїмською мовою вже ніхто не говорить. Та все одно місто претендує бути їхнім культурним центром. У Мелітополі караїми відзначають День корінних народів, проводять фестивалі караїмської гостинності та свята врожаю, роблять усе, аби про них знали в місті та країні як про окремий народ. 

І ось я сиджу в кабінеті Олени Арабаджи, ставної 59-річної жінки зі стильною зачіскою. І, поки вона відволіклася на черговий підпис, маю час пригадати окремі факти, які колись читала на табличках біля печерних міст у Кримських горах: караїми ― автохтонний народ Криму, нащадки племен тюркського походження, які прийняли караїмізм. Визнають лише Старий Заповіт ― цим їхня віра відрізняється від юдаїзму. В енциклопедіях можна прочитати, що караїмізм як релігія виник у VIII столітті у Багдаді. Його засновник відмовився шанувати Талмуд і закликав вірян до самостійного читання і розуміння Старого Заповіту. Можливо, так з’явилась і назва, що походить від гебрейського «карай» ― читець. Караїмізм поширився Азією і через Візантію та Хозарський каганат прийшов до Європи та Криму. Але версій, хто такі караїми і звідки вони прийшли, існує чимало.

― Ми прожили тут із XIII століття ― і ми ніхто. Люди без Батьківщини, ― каже одна з пів сотні мелітопольських караїмів.

Олена Арабаджи розгортає  книжку «Елементи нематеріальної культурної спадщини України». «Елементи» ― ця трохи канцелярська мова їй не шкодить, бо у книжці ― одна з останніх караїмських перемог. Вона розмістилася на сторінках між писанкою та обрядом «Водіння Куста». У грудні 2018 року під номером 0013 караїмську традицію приготування пиріжка з м’ясом «ет аяклак» внесли до переліку чотирнадцяти елементів нематеріальної культурної спадщини України. «Про національну кухню караїмів сьогодні відомо більше, ніж про сам народ», ― читаю.

Для цього треба було довести, що традиція жива ― що три покоління вміють це робити. Про те, як правильно готувати ет аяклак, спершу розпитали караїмських бабусь. Жінки розділилися  на два табори. Одні стверджували, що правильний пиріжок ― тільки з бараниною. Бо ж і «ет» означає м’ясо. Інші ― що додавання картоплі є також традиційним, так почали робити бідніші люди.

― Ми їздили до Києва на конференції з коробками цих пиріжків. Говорили, що справа не в тісті і не у м’ясі, а в тому, що в ет аяклак ― душа народу.

Тепер караїмки Мелітополя хочуть, щоб їхній пиріжок визнали в ЮНЕСКО. Якщо до переліку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО можна долучити піцу й хачапурі, то чим ет аяклак гірший?

Із розмовника: 

Кӱльче ― святкова випічка.

Акъалва ― біла халва з цукру та горіхів.

Хамур-долма ― вироби з тіста й фаршу; розмір ― щоб проходили крізь перстеник.

Справжній караїмський пиріжок готують із сирої рубленої баранини ― це обов’язкова умова, фарш ― уже не автентично. У начинці є цибуля, сіль, перець. Деколи, як я вже знаю, картопля. Пиріжок особливий і тістом. До нього додають тваринний жир ― найкраще баранячий, але зараз беруть і яловичий, так простіше. Тісто заплітають косичкою ― і з духовки дістають рум’яний півмісяць. Одного такого пиріжка достатньо, щоби пообідати. 

Знаю це, бо не раз купувала караїмські пиріжки у супермаркетах Novus. Там їх готують два види: із м’ясним фаршем та з капустою. Зовсім не традиційні, але все одно смачні. Novus ― литовська мережа, а в Литві кибини (так там називають ет аяклак) ― відома випічка. Караїмів у районі Тракая, вірять у Литві, оселив у кінці XIV століття князь Вітовт. Цей кримський народ мав охороняти рубежі князівства. Знов-таки ― це лише одна з версій. Приблизно в той самий час караїми опинилися у Галичі Івано-Франківської області, Деражному на Рівненщині та в Луцьку ― колишніх центрах караїмського життя.

У Галичі сьогодні не лишилося караїмів ― є лише музей та цвинтар. У Деражному немає навіть цвинтаря. Зате є караїмознавець. Володимир Шабаровський сам вивчив караїмську мову і тепер перекладає з неї. В Луцьку є вулиця Караїмська. Колись тут стояла кенаса ― храм караїмів. Є цікаве її фото, де на паркані навколо дерев’яного храму розвішано одяг. На цій же вулиці збереглося приміщення культурного центру караїмів. Сьогодні це житловий будинок, цілком перебудований, не впізнати первинного елегантного функціоналізму 1930-х.

До Мелітополя перші караїми приїхали в середині ХІХ століття. Їх вигнала з півострова Кримська війна. 

Із розмовника: 

Хош ыштахъ ― Смачного!

Къарт нэнэ ― бабуся.

Къаймакъ ― солодка страва з молочної пінки та трояндового варення.

Наталія Вислогузова свого караїмського прізвища не зберегла. Зустрічаю її за баром у караїмському кафе «Чир-Чир», де продають справжні караїмські пиріжки ― традиційні з рубленим м’ясом і солодкі: вишня, абрикос. Спогад про караїмське дитинство: з такого пиріжка виливали сік у ложку, міряючись, у кого більше. Окрім пиріжків, тут цілий набір «кримських» страв: сарма, хамур-долма, янтики й чебуреки ― вони ж «чир-чир». 

Кафе розмістилось у караїмському культурному центрі «Кале». На другому поверсі ― музей, де нарівні з караїмською можна дізнатися про культури інших народів, які живуть у Мелітополі. Це 150-тисячне місто має цікавий приклад культурної політики. Від 2008 року бере участь у програмі «Інтеркультурні міста» Ради Європи та має власний План міжкультурної інтеграції міста до 2020 року (обговорення цієї стратегії відбувалися тут-таки, в «Кале») ― розмовами про народи й культури тут нікого не здивуєш. Натомість почуєш, що Мелітополь ― «інтеркультурне джерело України», де живуть представники 105 народів. 

Наталія, в дівоцтві Аттар, відсуває жовті штори у залі над кафе. Вони ховають червоні стенди інтеркультурного музею. Сьогодні ця велика кімната ― банкетна зала, завтра ― музей, післязавтра ― знову банкет, якщо будуть замовлення. Центр має на себе заробляти. 

Як, коли вона відчула себе караїмкою? Не може пригадати ― якось це сталося. А потім ― ніби й завжди було.

― Караїми мають вести родовід по матері. А в мене ― тато. Тож я ніби й не караїмка зовсім… Тато був членом партії, тому цього відкрито не обговорювали. А бабуся завжди робила караїмські пиріжки. Я не знала, що це караїмська кухня. Знала тільки, що дуже смачно. Такі великі металеві миски були раніше, знаєте? Бабуся готувала повну миску пиріжків із повидлом, виходила на вулицю і пригощала перехожих. А ще готувала катламу ― смажені в олії коржики з трояндовим варенням… Вдома караїмською не розмовляли. Хіба дідусь із бабусею, окремі слова, між собою. Це була дивна мова, якої я не розуміла. Бабуся називала мене алтин ― а я не знала, що це. Тато вже не знав мови.

Я нещодавно вивчила два гарних слова караїмською ― екі джанли, дві душі означає. Так кажуть про вагітну.

Із розмовника: 

Джӱфт Къале ― фортеця у Кримських горах, родове гніздо караїмів.

Балта Тиймэз ― «сокира не торкнеться», про священні дуби на караїмському кладовищі в Криму.   

Софія Ялпачік бідкається: стільки справ, що доводиться буквально бігти від однієї до іншої, з одного кінця міста ― в другий. Спершу ― хор «Фронтовичка». Далі ― учні (колишня вчителька, допомагає школярам із математикою). Потім ― караїмський ансамбль. А ще «Фестиваль караїмської гостинності» у наступні  вихідні. Будуть гості з Харкова, з Литви. І до всього ― журналістка приїхала. 

Софії за вісімдесят. Вона має караїмське прізвище ― батькове. Одна з кількох караїмів Мелітополя, в кого і мати, й батько були з цього народу. І одна з останніх, хто пам’ятає мову. 

Її тато Гелел Ялпачік, технар за освітою та професією, викладав опір матеріалів. А на пенсії взявся відроджувати караїмську мову. На початку 1990-х організував недільну школу. Видав посібник для вчителя «21 урок караимского языка (крымский диалект)». Софія каже, що продовжує батькову справу. Дає почитати книжку вже свого авторства ― посібник із караїмської мови для дітей. Вона пише вірші, вставляючи караїмські слова, але граматика й побудова речення ― російська. Так дітям має бути легше запам’ятати. Один з останніх подихів мови ― такий:

Ладушки, ладушки!

Где были? У бабушки,

У караимской бабушки!

Ели не оладушки,

Кӱльче ели и къаймакъ

И румяный айакълакъ.

Усе це дізнаюся, поки Софія і Наталія ведуть мене на цвинтар. Пояснюють, що, хоч їхня громада вже не живе за релігійними законами, вони щось та й знають. Кухня має бути без свинини. У суботу на цвинтар не ходять.  

Старий мелітопольський цвинтар ― за гаражами. Смітник непомітно переходить у хащі, іржу на пам’ятниках плутаєш із пожовклим листям. Караїмський «куточок» прибрано. Кущі вирізані, тільки трава за літо виросла. На багатьох караїмських плитах не видно імен, тож лише орієнтація поховання дозволяє відрізнити караїмські від радянсько-православних: караїмські розвернуті за віссю північ – південь, а не схід – захід. 

Софія показує могилу свого діда, а поруч ― пам’ятник із фотографією бабусі. Це називають йолджи таш ― надгробок, під яким немає небіжчика. Її бабуся похована десь у Євпаторії. Родина так і не знайшла її могили. 

Поминальні традиції, мабуть, живуть так само довго, як і кухня. В тутешніх караїмів на поминки готують чорну халву. До неї додають перець ― «щоб їла і було гірко». Інший звичай ― по-особливому зварені яйця. Найкраще ― качині, їх варять кілька годин або й лишають на вогні на цілу ніч. Або запікають. 

― Тоді яйця виходять такі…  ― Наталя намагається дібрати слово, щоб описати смак. Марно. ― Такого, кремового кольору.

― А потім на них сиплють смугу солі й смугу перцю, ― додає Софія.   

З розмовника: 

Болмакъ – бути.

Сав болынъыз! – Будьте здорові! (також як слова подяки). 

Караїмська національна свідомість після розпаду Радянського Союзу відроджувалася паралельно з українською. На початку 1990-х у Мелітополі діяла недільна школа для дорослих, фольклорний ансамбль, пізніше видавали книжки, влаштовували зустрічі і святкування. 

― Створили громаду наші батьки, а ми ― продовжили. Нам трошки легше. Ми думали, нічого не вийде. Але ж ні, ми можемо заявляти про себе ― і нас слухають, ― каже Наталія Вислогузова. 

Приклад прогресу: як на початку 2010-х вішали меморіальну дошку відомому караїмському купцеві й меценатові Іллі Стамболі, їх попросили не вказувати, що він караїм. А у 2016-му дві мелітопольські вулиці перейменували, надавши їм імена місцевих караїмів ― Стамболі і Танатара.

Згадка про меценатство ― невипадкова. Караїми шанують це явище і повсякчас згадують історію про фундатора університету в Сімферополі, який дав на заклад мільйон рублів і заповів його «всім народностям, що проживають у Криму». Караїмський центр «Кале» збудували на початку 2010-х двоє місцевих братів-караїмів Юрій Макаров та Михайло Арабаджи. Михайло каже, що фасад Центру має нагадувати кенасу в Євпаторії. На фронтоні цього химерного будинку ― рельєфи двох вершників та ініціали: М.А. 

За столом у кімнаті-музеї «Кале» ― шестеро караїмських активісток. Сидимо навколо пиріжків, іще гарячих. Наталя вкотре згадує, як тяжко було добиватися визнання ет аяклак. Як їм повідомили, що треба знімати ролик, до дедлайну лишалося менш як день, і жінки поспіхом доводили до ладу національні костюми, позичивши у знайомих праски. 

― І для чого це нам? ― згадує Наталя, як тоді вони зітхали. Втім, вони й раділи цим клопотам.

І в цей момент я розумію, що це мені нагадує. Звісно, всі заперечують. 

― Це не хобі, це життя, ― заперечує Олена Арабаджи.

― Це пам’ять про батьків, ― додає Софія Ялпачік.

― Це потреба, ― підсумовує Олена. 

Бути караїмом, принаймні в Мелітополі, ― це питання вибору. Ті, що називають  себе караїмками, мають цю кров лише від одного з батьків. Їхні діти ― лише на чверть караїми. Але вони хочуть цієї окремішності. Тому для них суттєве визнання корінним народом. 

В Україні так і не ухвалили закону, який би надавав караїмам цей статус. Між іншим, його може надати Росія ― там цей процес триває. Якщо це станеться, якщо кримських караїмів визнають корінним народом Росії, як тоді бути мелітопольським? Це непокоїть Олену Арабаджи. Вона не хоче бути представницею корінного народу Росії.     

Що дасть караїмам статус корінного народу в Україні? Державну підтримку. Вона не відродить караїмської мови і культури. Але дозволить їм іще трохи протриматися у статусі «національного караїмського ансамблю», проводити міські дні караїмської культури й мати «стипендії, костюми, поїздки», як у Литві. 

З розмовника: 

Къысмэт ― доля.

Къысмэт болса ― крилатий вислів, що означає «як доля послужить», «якщо всміхнеться доля». 

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]