Помаранчі для Мойсея

У ромській оселі тебе з порогу обступає малеча. Пильно роздивляються. А тоді по черзі називають свої імена, кому скільки років, хто кому брат-сестра. Вмикають музику на магнітолі, щебечуть до тебе ромською — дарма, що не знаєш ні слова. Люб’язні старші дякують за кожну дрібницю. І часто згадують розкидану по світу рідню.

Стереотипи та несприйняття, вкорінені у багатьох із нас, тут відступають. Поміж цих людей соромишся навіть фразеологізмів на кшталт «крутити як циган сонцем». Відверта неприязнь до ромів розпросторилася, здається, скрізь і час від часу підживлюється заголовками новин про «кримінальних і небезпечних». Загальна напруга інколи вистрілює жорстокими погромами ромських таборів, як-от позаторік у Львові. Мені захотілося пізнати цю спільноту глибше, зрозуміти її.

— А коли ще приїдете? 

— А про мене теж напишете? — питає чорнооке маля, коли вже йду.

І довго проводжає поглядом крізь іржаву огорожу.

I. 

У 70-тисячному Дрогобичі спільнота ромів налічує не менше 200 сімей. Живуть компактно у віддаленому від центру мікрорайоні Млинки. Оселилися тут у середині минулого століття, коли в Дрогобичі будували нафтопереробний завод. Будівництво потребувало робочих рук, особливо тих, що вміють поводитися з металом. Тому серед місцевих багато ковалів. Приїздили переважно із Закарпаття, спершу жили в халупах, із часом розбудувались. 

— Історія місцевих ромів до 1950-х майже недосліджена. Ранні згадки є у Gazeta Lwowska. А до 1952-го такої компактної групи ромів, як зараз, тут не було, — говорить дрогобицький історик Богдан Лазорак. 

Він і сам колись жив на Млинках. Проблем співжиття українців із ромами не пригадує. Хіба діти коли-не-коли почубляться. Серед самих ромів, зауважує, досі є чітка ієрархія та поділ на бідних і багатих. Багаті мешкають більш компактно у цегляних будинках поблизу старого млина. Бідніші — в малих халупах уздовж полів.

Згадує, як у 1996 році Тисмениця вийшла з берегів. Повені наробили млинківським ромам біди — частину будинків забрала вода, і люди мусили з дітьми на плечах та клунками в руках шукати нових домів. Про компенсацію збитків не йшлося, виживали як могли.

***

Моє знайомство з місцевими ромами почалося з Руслана Макули — голови ромської громади Дрогобича й відповідального у місті за вирішення гуманітарних і комунікаційних питань ромів. Як і багато хто тут, він має непросту родинну історію.

— Коли під час війни мого прадіда розстрілювали, прабаба стала перед ним, аби захистити. Загинули обоє від однієї кулі, — розповідає Руслан. — Знаю, що дехто з далеких родичів тепер живе в Польщі, хтось у Німеччині, хтось на Закарпатті, але найближчі — тут, у Дрогобичі.

Русланова дружина Альбіна має притаманну її народові вроду й чотирьох дітей. Роботи не має — піклується про трьох дочок і сина.

— Хочу, щоб син отримав хорошу освіту. Він от-от школу закінчує, — каже Руслан. — Було б добре, якби повчився десь за кордоном, набрався досвіду. 

Фотографуючи ромських дітей на головній площі міста, запитую в Руслана, чи можна колись зробити кілька світлин ромів на Млинках, аби в деталях побачити їхнє життя на околиці міста. Руслан погоджується:

— Давай у неділю. Я після церкви з родиною якраз буду їхати, то можеш із нами. До барона заїдемо теж.

***

Парфі Парфійович мовчазний, сивобородий. Дрогобицький барон має очі чорні, мов земля. Возсідає на розлогому дивані, поки довкола метушаться жінки та незліченні сусідські діти. На широкому столі розкидано залишені кимось крихти хліба. Поряд — миска для замішування тіста й декілька горнят. Руслан дає команду підготуватися до спільної світлини, і жінки з дітьми всідаються на фотелях довкола барона. Зазвичай я фотографую в монохромі, відтак буяння кольорів ромської оселі та квітастих жіночих суконь на світлині не видно. Стіни тут пофарбовані у синє з золотим. На підлозі щільно розставлено вазони з квітами, тож зелені в кімнаті — наче в ботанічному саду. Хтось із малих знову вмикає музику. 

«Баро» ромською означає «велика людина». У часи циганського кочівництва бароном і справді мала бути людина великого авторитету. Барон стежив за дотриманням внутрішніх правил спільноти й вирішував безліч питань — від вибору місця для табору до всіляких господарських суперечок.

Барон і нині лишається лідером, пильнує традиції, модерує комунікацію між громадою та владою міста. Втім Парфі Парфійович не надто охочий до спілкування — навіть мобільного не має. Тому, коли потрібна порада чи рішення барона, мусять їхати до нього на Млинки, а там уже як пощастить: застануть удома чи ні. 

Дрогобицькі роми тепло згадують покійного барона Івана Павловича. Кажуть, він був «свій», місцевий, а нинішній — заїжджий. Таке буває рідко, та нано (дядькові) Парфі пощастило: колись приїхав сюди з Хуста свататись та й лишився. 

Телефон він називає злом, тож комунікативні функції взяв на себе Руслан Макула. 

— А ви самі звідки приїхали? — питає мене Руслан.

— Нізвідки, — усміхаюсь. —  Я з Дрогобича.

— Ааа, то ви наша.

ІІ. 

Середню школу № 9 у Дрогобичі часто називають «циганською» — тут вчиться понад пів сотні ромських дітей. Щоправда, постійно на уроки ходять лише три десятки. Приблизно стільки ж отримають атестати — решта одружуються у 13-14 років і навчання лишають: сімейні справи важливіші.

Місцевий директор, депутат Дрогобицької міської ради Михайло Шеремета опікується не лише освітнім процесом, але й сердечними справами учнів: 

— Вони такі любовні історії розповідають, що ну! Я їм на то кажу: заскоро ще одружуватись! Інколи навіть дослухаються. А решта все одно повертаються за рік-два: вже розлучені, кажуть, що я був правий, — усміхається блакитними очима. 

Пан Михайло особисто мотивує ромських дітей та їхніх батьків до обов’язкового навчання, бодай початкової та середньої освіти. Але часто на заваді стає не стільки небажання дати дітям освіту, як відсутність документів або страх лікарів. Причину цього він вбачає у «ментальності вільного народу», що відкидає правила сучасного суспільства. Без документів роми не можуть отримати жодної соціальної допомоги від держави, тому жебракують.

— Є такі, що просто гублять свої документи. Інші — бояться отримувати. Мають страх: як є документи — то мусять підкорятися закону, — пояснює пан Михайло і пригадує, як разом із міським головою пропонували всій ромській громаді вирішити питання документів. Потрібно було зібрати інформацію про тих, хто потребує паспортів. Але остаточно самоорганізуватись вони так і не змогли. 

Самі ж роми кажуть, що документи їм не потрібні:  «Батьки не мали, то й нам не треба», «Та вже пізно робити той паспорт — вже тридцятка на носі». Дехто формулює так: «Не хочу бути прив’язаним до системи».

Схожа історія з обов’язковим для навчання медоглядом. Ромські родини бояться навіть звичайного контакту з лікарем. 

— Але знаєте, що я вам скажу? — пан Михайло гордо смикає підборіддям. — Мені вдалося бодай тридцять ромських сімей переконати, аби ті уклали договір із сімейним лікарем!

Та навіть ті з ромських дітей, які відвідують школу, частенько пропускають уроки і вчаться так-сяк. Першачкам важко включатись у навчання українською — вдома спілкуються ромською, у дитячі садочки не ходять. Та навіть старші відстають. Буває так, що родина їде до родичів на Закарпаття, і учні зникають зі школи на кілька тижнів, а то й місяців. Коли повертаються, помітно відстають і закидають навчання цілком.

Та все ж Михайло Шеремета не втрачає запалу підтримувати учнів із ромської спільноти. Каже, хотів би запровадити уроки ромської культури, мови й традицій. Але для цього потрібен хтось грамотний із їхньої громади — не лише із середньою освітою, але й зі знанням історії ромського народу та ідеальним володінням мовою.

— Хочу переконати їх, що вони нічим не гірші від українців. І повинні брати участь в освітньо-виховному процесі у школі й таким чином відчувати, що є повноцінними членами нашого суспільства, — каже директор. А тоді додає: — Лідера їм бракує. Є барон, баронеса, заступник із гуманітарних питань, але має бути хтось, хто стане справжнім поводирем у громаді. Без цього вони не виживуть. Якось мені пропонували бароном стати. Але я не можу, я ж українець, не ром, — сміється.

Якось у Дрогобич приїжджала ромська поетеса Рані Романі, то пан Михайло ініціював у школі зустріч із нею. Це дало змогу бодай якось наблизити ромських дітей до рідної їм літератури.

— Діти розчулили її до сліз. Та й по них самих було видно, що їм бракує таких зустрічей. 

Директор перекладає на столі класні журнали так, ніби шукає в них підтвердження власних слів. 

— Є в нас кавалок учнів, з яких можна щось добре зліпити. Ось, наприклад, у четвертому класі дівчинка-ромка — маємо на неї надії. Вона дуже добре вчиться. Навіть краще від деяких школярів-українців. Хочеться заохотити її до навчання в університеті: вивчила б ромську професійно, а пізніше можна було б курс ромської мови й культури запровадити в нашій школі. 

За розмовою директор згадує ще одного свого учня — Артура Локатуша. Каже, він єдиний випускник, який щороку на перший і останній дзвоник приходить із квітами привітати свою першу вчительку. 

***

— Бачите тих малих, шо жебракують у центрі міста? — питає мій провідник Руслан Макула. — Це від батьків. Малі беруть приклад. Краще не гроші їм давати, а щось купити. Їхнє жебрання — від власної безвиході. А зрештою це кидає тінь на всю спільноту. Ми хочемо з цим боротись і навчити їх заробляти. Але не завжди так виходить. Все одно жебракують.

Із жебранням намагається боротись і директор дев’ятої школи. Каже, часто говорить про це з батьками:

— Ми забороняємо їм жебракувати. Кажемо, якщо й далі вестимуть такий спосіб життя, можуть втратити соціальні виплати, які отримують на дітей. 

— Я неграмотна, хто мене до праці візьме, — відказують йому на те часто. 

Та серед бідних ромів є й такі, що не жебрають: одні намагаються заробити копійку комерцією, інші, менш грамотні, — викопують хрін на продаж. 

Є й цілком інакші.

***

Вікторія Куричай — чи не єдина ромка у Дрогобичі, котра має свою громадську організацію. Її дід і батько були баронами ромської громади, і Вікторію донині вважають місцевою баронесою. Розповідає, що вже у дитинстві мала з того особливі обов’язки: мусила допомагати з документами, тож у школі наполегливо вивчала граматику. Згодом почала писати статті про ромів для ужгородської газети. Нині Вікторії сорок чотири, у неї п’ятеро дорослих дітей і стільки ж онуків. Каже, має намір писати далі — тепер уже ромські казки. Вікторія живе без чоловіка, а тому забезпечує родину сама — їздить на заробітки до Польщі. 

— З колишнім чоловіком було складно. Тому я від нього пішла, — ділиться неохоче. Тепер Вікторія є жіночим голосом ромської громади міста. Вона допомагає з продуктами, документами та іншими потребами ромів на Млинках. 

— Ви вже знаєте, що вони переважно не мають паспортів. А без того неможливо надати їм ані пристойне житло, ані шматок землі, яку вони могли б обробляти. У злиднях ніхто не розуміє, хто яку роль повинен виконувати, як правильно самоорганізуватися й кому довіряти. Нам потрібен хтось, хто міг би чітко розподілити обов’язки. 

Одна з дочок Вікторії — молода Аїлін — працює флористкою. Для неї квіти — і частина ромського фольклору, і (передусім) професія, яка її годує. Дитиною Аїлін часто хворіла й пропускала школу, але це не зупинило її — вирішила навчатися вдома. До пізньої ночі сиділи разом з мамою над підручниками. Українською дівчина говорить мов рідною. 

Утім, Вікторія та її діти лишаються вірні традиціям. Керівниця громадської організації, до прикладу, часом ворожить. Каже, дар передався їй у спадок від матері. Про народні обряди розповідає з неабияким запалом. Згадує про перше листопада — традицію вшанування пам’яті померлих. Цієї ночі роми ставлять біля гробниць на цвинтарі столи, на них наїдки, згадують померлих родичів. 

— Маємо обов’язково провідувати своїх мертвих. На кладовищі поводимося чемно. Згадуємо, спілкуємося, співаємо. Інколи сумуємо.

Вікторія виглядає колоритно. Густе темне волосся, виразні карі очі. На зап’ястях рук дзеленчать срібні браслети з візерунками. Сережки у вухах виглядають з-під волосся, наче китиці стиглого винограду. 

— Я люблю інколи вдягати національний одяг — обираю довгі спідниці, у волосся вставляю квіти. Якось вбралася так і йду містом. Раптом чую — хтось гукає: «Йди геть, циганко!». Страх як неприємно було.

ІІІ. 

Вони зустрічають знімальну групу американських документалістів, які знімають фільм про розмаїття України. Вікторія погодилася провести журналістів до тієї частини Млинків, де мешкають найбідніші роми.

Надворі пахне паленим листям. Сіра імла огортає обрій, а натомлене сонце ще трохи тліє. Останні теплі промені торкаються тіла та світяться золотом на обличчі. Недалеко чути дитячий галас. Дерев’яні хатки хиляться одна до одної — стоять так криво, що, здається, впадуть разом із першим поривом вітру. З-за дверей визирають дітлахи — замурзані, у завеликих светрах, рукави яких тягнуться додолу. Вибігають зі своїх халуп і біжать до гостей. Юрбляться, неначе зграйка птахів.

Йдемо довгою стежиною. Попереду баронеса Вікторія у довгій багряній сукні. Незібране волосся розсипається нижче плечей. Дзенькіт її браслетів змішується з голосами, що лунають десь поруч. У сутінках вона скидається на Есмеральду із «Собору Паризької Богоматері» Гюґо. 

Запах паленого листя змінюється смородом Тисмениці. Собаки лежать посеред дороги й навіть не гавкають на нас, лише ліниво піднімають голови і знову поринають у вечірню дрімоту. Йдемо углиб полів. Холоднішає. Халабуди стають дедалі меншими та вбогими, натомість більшає дітей. 

— Бачите? Є хати, де нема навіть підлоги. Не кажучи вже про опалення. Уявіть, як вони зимують, — розповідає Вікторія, вітаючись із усіма, хто вибігає з тих коробок нам назустріч. — В одній з таких живе незрячий ром. Йому допомагають два його сини. Колись його дім спалили українці.

Маємо з собою три великі торби з фруктами: гранати, помаранчі, банани, яблука. Роздаємо малим, а ті хапають чимшвидше й просять іще. За хвилину-дві торби порожніють. Вікторія спілкується зі своїми ромською. 

До дітей долучаються жінки. Хтось тримає малих коло себе, та більшість відпускають, і ті фуркають навколо нас метеликами.

— Маєте ще помаранчі? Для Мойсея. Ну хоч одну! — кричить якась зі старших жінок.

У нас залишається тільки один гранат. Помаранчів більше нема. Даю малому Мойсеєві стиглий червоний фрукт.

***

— Cоціалізацію ромів варто розпочинати з дітей, — міркує керівник Інституту міста Дрогобича Володимир Кондзьолка. — Дев’ята школа виконує важливу функцію для них, але цього недостатньо. Передовсім місто повинно мати ширше розуміння своїх співмешканців-ромів. Хто вони такі, з якими проблемами стикаються їхні громади і що їх породжує. Натомість роми мають розуміти важливість комунікації не лише всередині спільноти, але і з містом загалом. 

Міркуючи про мультикультурність Дрогобича, варто пригадати слова польського сатирика Мар’яна Гемара, що Дрогобич — це «півтора міста». Автор мав на увазі співіснування українців, євреїв і поляків. Тепер у місті є ще й кримські татари і, звісно, давні мешканці — роми, про яких майже не згадують сьогодні. 

— Приклад кримських татар може бути добрим для ромів. Бо кримські татари, приїхавши сюди після окупації Криму, почали пропонувати свою культуру нам, і вона органічно вплелася в місто, — веде далі пан Володимир.

Чому роми, котрі здавна жили в місті, сьогодні майже стерті з локальної мапи мультикультурності та соціальної участі? Проблема ще і в тому, пояснює Кондзьолка, що роми через свій спосіб життя і образу на владу й містян не хочуть відкриватися. А образа передовсім базується на тому, що соціум часто ворожий до представників цієї національності. 

Керівник Інституту міста переконує: аби допомогти ромам і залучити їх до активного соціального життя, вони самі повинні зробити перший крок. Запропонувати щось міській громаді — наприклад, допомогти подолати проблему відсутності документів гуртом. Стати партнерами, які також зацікавлені у відновленні власної культури, традицій. Зрештою вони повинні довести, що серед ромів є не лише жебраки, — змусити містян повірити в них. 

— Ми не можемо бути так званими місіонерами і йти до них, не отримуючи жодного відгуку. 

Задля взаємного діалогу між громадою та владою роми Дрогобича потребують бодай кількох активних людей. Сьогодні цю роль частково виконує баронеса Вікторія, проте, піклуючись про власну родину, вона не завжди має час на активне соціальне життя на благо всієї спільноти. 

***

Сонце лягає спати. Тепер уже зовсім сховалося. Ліхтарі на Млинках є лише на початку вулиці. У супроводі десятка малих ми йдемо буквально навпомацки на чергову розмову з Русланом. Він зустрічає нас удома за дерев’яним столом. Вітається й люб’язно пропонує сісти. Дітям наказує стишити голоси, коли ті ґелґочуть, мов дикі гуси. 

— Ми, роми, маємо історію, схожу з євреями. Нас теж розкидали по світу після війни, а тепер мусимо збирати одне одного до купи. Шукати родичів, порпатися в архівах. Нас теж розстрілювали та винищували. Євреям вдалося побудувати сильну державу. А нам… Хіба зберегти мову і традиції, — поки Руслан говорить, чую, як знадвору тихо лунає музика: здається, у якомусь із сусідніх будинків грають на скрипці. 

— Я не шкодую, що народився циганом, — підсумовує Руслан. — Для мене це честь передовсім. Бути циганом значить бути недоторканним, а отже — вільним. 

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]