Покличте Володю

Двоє чоловіків, років по 45, порпаються біля під’їзду типової харківської «панельки». Один розмотує подовжувач, інший — підпирає двері парадного входу мішком із піском. Обидва помітно втомлені і мають чималий шар будівельного пилу на одязі.

Чотири парадних цієї дев’ятиповерхівки влітку були пошкоджені російськими снарядами. У «панельки» розбиті чи не всі вікна, частково зруйнований дах і ще є дірки від РСЗВ — реактивних систем залпового вогню «Град».

Попри те, що ЗСУ нещодавно звільнили Ізюм, Балаклію та Куп’янськ і ще далі відкинули росіян від Харкова, на Північну Салтівку поки що не поспішає повертатися життя. Після попередніх масованих атак із колись найбільшого спального району міста, де жили до пів мільйона людей, виїхала більшість мешканців.  

Найбільше постраждала тут вулиця Наталії Ужвій тепер складається з обвуглених будинків із вибитими шибками і подекуди забитими фанерою вікнами. Колись жвавий восени мікрорайон тепер нагадує кадри із апокаліптичного фільму. 

Зараз люди приїздять на вулицю Ужвій здебільшого, щоби просто поглянути на свої домівки. Частина будинків тут усе ж підлягає відновленню, але, поки у регіоні тривають бої, місцева влада просить людей переміщатися у безпечніші райони Харкова. 

У пошкоджених будинках на Північній Салтівці залишаються лиш ті, кому немає куди йти, зокрема самотні старенькі та одинокі люди з інвалідністю.

— Вам щось треба? — запитує мене один із чоловіків біля під’їзду дев’ятиповерхівки.

— Та от, — кажу, — хотіла запитати, чи хтось тут живе? Можливо, все-таки потроху повертаються люди?

— Та яке, — махає руками. — Переїхали хто куда. Але покличте Володю. Він тут один-єдиний лишився.

83-річний Володимир Проскурин живе на останньому поверсі. Чоловік 55 років працював слюсарем на заводі й завжди був дружнім і в колективі, і з сусідами. Саме тому всі називають його за іменем — просто Володя, навіть без додавання «дядько» чи «дідо». Ліфт у будинку не працює з перших чисел червня, тому підкошений старістю чоловік майже не буває на вулиці. Востаннє Володимир виходив два тижні тому — коли повернувся додому після місяця у лікарні.

 — Мене взяли на стаціонар, — розповідає на своїй кухні, — бо я захворів. Але не сильно — таке, знаєте, просто старість. Трохи довше, правда, тримали, бо, думаю, зжалилися. Я ж один живу. 

Незадовго до повтомасштабного вторгнення померла єдина близько людина чоловіка — його 35-річна донька. Говорячи про неї, Володимир сильно плаче, але подробиць не розповідає. 

— Це був нещасний випадок, — каже тільки. 

Під час боїв під Харковом чоловік залишався вдома. Накривався коциком із головою й так перечікував обстріли: без ліфта бігати у підвал не було сил.  

На відміну від інших квартир на поверсі, житло Проскурина майже не зазнало руйнувань. Втім від війни постраждало його серце.

Щоразу після атак місцева влада лагодить електропостачання, підведення газу і води. Волонтери й досі приносять Володимиру їжу та медикаменти, але він каже, що без хліба можна прожити, а без людей — ні.

Попри те, що будинок Володимира потроху приводять до ладу сусіди, цю зиму він, найвірогідніше, зустріне на самоті.  

— Холодно, — зітхає, — буде не у квартирі. А всередині, у душі.