Північна сага. Христина і Юрій

Видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фонду готує книжку репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі».

Йдеться про унікальні історії українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави. 125 тисяч українців силоміць переселили на території, що раніше належали Німеччині. Звідти так само примусово виселили етнічних німців, а українцями заповнили ці так звані «повернені землі».

Репортажист Олег Криштопа та фотографиня Христина Бурдим проїхали 6500 кілометрів Польщею, зустрілися з тамтешніми українцями й задокументували історії тих, хто зберіг свою національну ідентичність. Ми публікуватимемо частину матеріалів, які згодом увійдуть до книги.

 Гурово-Ілавецьке. Пані Христина Стець

— Прошу дуже, ви їжте!

— Та ми їмо, дякуємо, смачно!

— Я до того завжди беру таку маслянку до попивання. Може, ви любите, чи нє?

— А що таке маслянка?

— Квасне молоко. Чи як воно в Україні називається?

— Ми з Христею доїли млинці і перейшли до домашніх вареників під пильним поглядом пані Христини Стець. У якийсь момент складається враження, що ми на Галичині, — немов у власної бабусі. Просто за вікном — типова площа Ринок, звісно, з ратушею. Світло м’якне у фіранках, рідкісні вигуки знадвору тонуть у тиші червневого пообіддя, аж здається, що от-от забемкає старий годинник; господиня ґречно припрошує до наїдків. 

Кімната — теж як у старих інтелігентних галичан, тих, що ще пам’ятають, як було «за Польщí»: книжкова шафа, переповнена книжками — переважно українська література, трошки польської, стіл зі стільцями й кілька крісел — для гостей; мовчазний телевізор — я чомусь переконаний, що налаштований на українські канали; на стінах — кілька картин, фото і портрет Шевченка.

Може, усе б так і було: ми б зустрілися з пані Христиною, вчителькою на пенсії, десь на Галичині, — якби не прокляття ХХ століття — тієї жахливої м’ясорубки, яка перемелювала людські долі, наче хрящі. Я напружую слух — і раптом чую знадвору польську мову, і тоді згадую: ні, ми не на Галичині, а в Гурово-Ілавецькому, містечку на півночі Польщі. Саме в ці околиці у 1947-му масово виселяли українців у рамках акції «Вісла». Пані Христину з батьками переселили із Сокальщини, яка тоді належала ПНР.

На стіні — фото чоловіка в молодості, з чорною смужкою в кутку. Такий же я бачив у її сина Олександра. Пані Христина помічає мій погляд і зітхає:

— Добре нам було з чоловіком, Антіном, але скінчилося, треба якось жити далі. Добрий був чоловік, нічого не можу сказати, прожили ми 49 років, бракувало року до 50-ти. До шлюбу я його коротко знала. Ми запізнались, а вже за місяць побралися.

— Які ви оперативні! — сміється моя Христя.

— Так якось не знаю, він мене причарував, я його теж, мабуть.

— А як ви познайомилися?

— Як познайомилися? — перепитує пані Христина. — Він потім зізнався, що уже півроку мене обсерував. Я працювала вчителькою у Бартошицях, це таке містечко неподалік, а він був лікарем-ветеринаром — і так мене обсерував, а потім одного вечора приїжджає до мене. Я сиджу з татом, мама вже померла, він приходить і так одразу: «Я чув, що ти маєш гарні пластинки, може бись ми послухали?». Отак прийшов і сказав. А потім за тиждень пішов до мого батька просити моєї руки. Батько каже: я нічого не маю до сказання, як ви там собі почуваєте, як ви вважаєте, — але, може, заскоро? Може, почекайте? Я також йому казала — пізналися ми 20 жовтня, а 20 листопада був шлюб — будуть свята, вакації, пізнаємося краще. А він сказав: я є добрий чоловік, пізнаєш мене після шлюбу. Так сказав. Он Ігор дивиться на мене, ніби не вірить, що так може бути.

 Пані Христині уже за 70, вона поглядає на мене крізь скельця своїх окулярів із легкою іронією. 

— Я вірю, але мене Олег звати.

— Олесь?

— Олег!

— Наречений моєї онучки Наталі — теж Олег, з України, — після цього пані Христина повертається до розповіді: — І так помаленько почали жити. Антін дістав помешкання від міста. Тоді таке було.

— Але ваш син Олександр мені розповідав, — перебиваю я, — що ви спочатку в селі жили.

— Було таке. То село — Кандити — дві тисячі мешканців має. А історія така. Якось в Антона була нарада — великий збір всіх лікарів. І воєводський лікар, начальник, мав доповідь про якийсь новий лік, що діє проти віруса. Як він скінчив, Антін встав і сказав, що ліки не проти віруса, а проти бактерії. Воєводський лікар почервонів, зуби зціпив.

— І що?

— За це Антін у кінці грудня дістав повістку, що має виїхати з міста і закласти пункт ветеринарний у Кандитах. Ми вісім років жили на тому селі. Купили такий будинок і господарку. Пристосовувалися до тих умов. Я не мала води в хаті. Двоє маленьких дітей — ані санітарії, ані нічого. Криниця на подвір’ї. Пралка надворі. Заливала гарячої води і так прала. Вісім років ми перемучилися і прийшли сюди, до Гурова.

— То скільки років де ви жили?

— У Гурові десь із 73-го року — то, значить, тут ми вже живемо 46 років, і в Кандитах — вісім. А перша моя праця — то була Смолянка, таке село за три кілометри від дому. І там, де я працювала, всюди закладала пункт української мови, і там також заложила, і ще вечором вчила дорослих. Ну таких, до 30-ти років. А додому я мала чотири з половиною кілометри. То їздила ровером до праці, а зимою приїжджали мої учні по черзі і мене привозили до школи санками. Під хату приїжджали зранку і дзень-дзень під вікном.

— Санками возили? — дивуємося ми.

— Санками, так.

— І кінь був?

— І кінь був. Усе найліпше було.

— Так а ваші батьки звідки родом?

— Сокальщина. Наша адреса була: Себечів — таке село, там був обмін територіями, і тепер то вже Україна, Сокальщина.

— А ви туди їздили?

— Їздила два роки тому. З сестрою. Син Орест нас возив. Сентиментальна подорож — так ми це назвали. Їздили де народилися. Я мала шість, а сестра мала рік, як нас вивезли.

— Наливайте собі ще того квасу! — припрошує пані Христина. 

— Я — водичку! — просить Христя. — Люблю водичку.

— Я теж воду п’ю, — усміхається пані Христина. — Мені лікарі сказали два літри мінімум пити.

— Правильно!

— Було би три, але я не випиваю три.

— Треба коло туалету сидіти, коли так багато пити.

— Я років три тому мала операцію. Нирку мені забрали. То тепер я що три місяці їжджу чистити кров. Але тримаюся. Маю такий город за пів кілометра від хати. Раніше працювала, але вже три роки схилятися не можна, бо тиск. То тут є жінка, вона мені скопає навесні поле, а я підлию щось, часом посиджу собі там. Антін таку хатку дерев’яну збудував — там можна спати, є столик, крісла. І як дощ — то можна сховатися. 

— Майже дача.

— Майже дача дерев’яна. А тепер дуже прошу ото на десерт собі — поки зимне.

На десерт — подрібнена полуниця в сметані.

— А ніколи не думали повернутися в село, де народились? — запитує Христя. 

— До чого? — не розуміє пані Христина. — Немає там хати моєї. Там уже живуть інші люди. Нема до чого вертати. Може, за молодих років треба було подумати. Може, у Антінове село — то на Холмщині, десять кілометрів від Холма.

— Я був у тому селі, — кажу я.

— Березно, Бжежно тепер. Їх там виселювали так, як нас. На пляц зігнали. Першу ніч треба було на пляцу посередині села спати. До хати не можна було вернути. Антонова мама таки пішла: ще, каже, накопаю картофель на дорогу — там дуже скоро, в квітні посадили, там земля така — крейда, вона тепла та земля, і картоплі вже були молоді. Але вночі поляки вже налізли по хатах, сиділи й зобачили, же мама копає картоплю, кричать — нє руш, бо юж моє! Не позволили накопати на дорогу. Отаке-то було! Нас так само зігнали — десь недалеко Сокаля, і на такім величезнім пляцу тримали — вози, коні, і то все стояло. Там ми тиждень часу сиділи. Дощ падав. Батько зробив якусь таку буду з бляхи. Туди напхали перин, подушок, щоб малі діти мали де сидіти. Ми так не переживали, як батьки, ми знали, що нами опікується тато… Одного разу сестра моя десь заблудила. Тако бавилися, мама десь відійшла, бо надворі польова кухня — каждий собі сам і дітям варить їсти. Моя сестра мала півтора року і віддалилася від тої нашої буди. Мама її шукає. Боже! Плаче, ходить, а тут повно возів, коней, ше дитину затопчуть — шо то буде! Боже! Я пам’ятаю ту метушню. Аж потім вечором — цілком вже стемніло — жінка якась приходить — може, то ваша дитина? І привели мою сестру додому… Потім поїзд. Чотири родини пхали до вагону. Чотири кутки має вагон — у кожний по родині. Люди чергували курей, бо взяли з собою кури, по дорозі вони неслися — ну, то мали яйко для дитини. І так помаленько привезли сюди. Посеред поля ту скинули — теж на пляцу. І батько каже: йду шукати хати — може, якась уціліла є. І так за містом кілометр — таке було робітниче селище — будинки німецькі стояли. Було двоє дверей, і кожна хата мала дві кімнати й кухню. Такі будинки. Батько знайшов один іще порожній — без вікон, без дверей, бо поляки наїхали в 45-му і в 46-му році — і вже все краще позаймали. Батько наніс сіна — і ми такі були задоволені, на підлозі спали, адже був липень. Ну й так побідували ми. Потім батько ліжко притягнув. Навколо мешкали самі німки — їхні чоловіки у Вермахті служили, усі загинули. То вони до українців прихильно відносилися — бачили, же нас ту насилу привезли. За якийсь час батько каже: найшовся на роботу… А дядько батька був в УПА і, як рейд був, перейшов до Німеччини. І вже якось довідався, де батько живе. Відвідав нас два рази вночі. Прийшов, а вікна були заслонені коцами, походив під вікнами. Мама бачила, що хтось ходить, то вона нас навчила молитви польської. І каже — повторюйте за мною голосно: «Отче наш ту єст нєбі» і так далі. І ми вчилися, бо нічого не вміли по-польськи — ні слова! І дядько вирішив, що тут поляки, якщо по-польськи моляться. Але другий раз прийшов і, пам’ятаю, приніс помаранчеву чоколяду. Ми такого не бачили тоді! Два рази приїжджав. І якось спокійно, тихо. А у вересні я маю йти до школи, вже 48-ий рік. Тато каже: завтра тебе заведу — завтра було першого вересня. Але, каже, перше піду до аптеки — сестра дуже захворіла. На 11-у треба було до школи. І батько поїхав до аптеки, але вже не вернув. І лікарства не привіз, і мене у школу не відвів, і мама не знала, де він є. За два тижні, пам’ятаю, взяла трилітрову банку меду, бо ми привезли бочку меду і чотири мішки муки, і занесла той мед на міліцію — називалася міліція тоді, і вони сказали, же батько є в Ольштині у слідстві. І там у слідстві був пів року, і звинувачували його в тому, шо дядько у нього ночував, а він не доніс. У нього такий шпигун жив у хаті, а він не доніс. І просидів батько всього п’ять років. Сталін помер у 53-му, і амнестія була тоді. Батько вернув додому. Почало життя нормувати.

…

Пані Христина знову виходить на кухню — іще чимось нас почастувати. Я помічаю на стіні її весільне фото. Поруч — перероблений з фото портрет замолоду — в українському національному костюмі. Господиня якраз повертається і знов заходиться розповідати:

— Я скінчила ліцей у Бартошицях — польський, бо ше українського не було. Пішла до Щецина — на дволітню україністику — батько мене вислав. Я закінчила в 62-му році й почала працювати в тім селі Смолянці, вчителювати. Власне, тому, що українську закінчила, — запхали в куток, де-небудь подалі. А потім Антін мене вирвав і ми переїхали до Кандит. У Кандитах треба було організувати українську мову з нуля. Потрібна була згода батьків — жеби мой син чи цурка[8] посещали лекції язика українськéго, і підпис батьків. Ходила від хати до хати — Антін уже знав, де ті українці живуть. Зібрала п’ятнадцять дітей.

— А що — інші не хотіли чи більше українців не було? — запитую.

— Були, але не всі хотіли. Ще тоді боялися. Але за рік уже прийшло на п’ять більше, а потім іще більше. І я їх там провчила вісім років. А потім ми переїхали сюди, до Гурова. Тут у ратуші працював такий Міхалик, українець. І він мені поміг — я з ним ходила теж від хати до хати, збирала підписи. Спочатку зібрала двадцять дітей. А помаленько вже було шістдесят дітей. Ми ту мали такий маленький гурток, називався «Ората», ми там виступали — чи на Шевченківські свята, чи на щось інше. Їздили в Бартошиці. Потім був хор.

— А як тато був у в’язниці, то мама пішла на роботу?

— Мама не працювала нігде. Мали корову й завжди дві свинки годували. То завше на Великдень і на Різдво забивали свиню. Корова давала молока, був сир, масло, сметана, і мама до роботи не могла піти. Мама вміла шити й часом хтось приносив їй щось вшити. Так ми з того й жили, але тоді дуже скрутно було. Дуже. Пам’ятаю, як мама написала листа до тата: чи можу продати твій гарнітур? Мав такий гарний гарнітур американський. Чи я можу його продати, бо не маю на хліб? А потім годинник батьків із завіскою, що носився в кишеньці… Я тепер вам каву зроблю.

Пані Христина виходить на кухню. Ми за цей час іще раз оглядаємо кімнату. Помічаємо кілька українських газет «Наше слово» і фото онуків. Запах кави сильнішає.

— Вам з цукром?

— Ні-ні, чорну і гірку.

— Може, сахарин?

— Нічого не треба!

— Тоді беріть цукерки. Пригощайтеся. А я собі тут сяду. — Пані Христина вмощується на диван. — Що я ще не розповіла? Маю двох синів — Олександра і Ореста. Ви їх обох знаєте.

— Різні у них характери?

— Цілковито різні. Орест, молодший, — такий, що його всі люблять. Він був утік перед військом — не хотів служити у польському комуністичному війську! То був 88-й рік, листопад. Йому вже прийшла повістка.

— А ви знали, що він збирається втікати?

— Не знала. Він прийшов і каже: єсть екскурсія до Відня. Я йому: добре, дам тобі гроші, їдь на ту екскурсію. І завтра має бути та екскурсія, а ввечері переддень Орест каже: мамо! Він завжди саме до мене звертався — чи шкільні справи, чи особисті якісь. І каже: мамо, а якби я лишився? Ви нічого не маєте проти? А я: як лишився? З чим? Сам один будеш, без грошей?.. Ми зробили тоді прощальний вечір дома. Я, пам’ятаю, співала пісню про маму, вона італійська, але хтось переклав слова, там щось — проминули дні і нині хлопчик дорослий вже став, минули дні золотії, і час розлуки настав, мамо, не плачте за мною, і так далі. І наступного дня він поїхав на ту екскурсію. Вона тривала два тижні. Час минув, а Ореста нема. І тут заходить один знайомий, що також їхав, і каже: Орест зостався у Відні, і з ним іще чотири хлопці. А через чотири дні задзвонив Орест до мене: мамо, я у таборі, де втікачі. Нас є тут сорок осіб, усі живемо в одному залі… Я зроблю чай і буду казати далі…

— Якийсь австріяк вибрав двох хлопців до себе на пансіонат — Ореста та ще одного. Він там жив у нього і допомагав: шиби вставляв, траву косив. Я три рази їздила до Австрії. Перший раз — на Різдвяні свята того самого року, потім — на весну в травні, а потім Антін ще був у жовтні зі мною. І той австріяк так полюбив Ореста, же казав: залишайся, залишайся тут у мене. Я тобі організую школу і працю, все, що хочеш. Тільки зостанся. Але Орест ні. То він сам поміг йому — їздив до амбасади Канадійської до Відня й постарався йому ту візу до Канади. А в Канаді — нікого нема, не маєм ні родини, ні знайомих, ані нічо. Тільки Антін як був із «Журавлями» — то такий хор українців Польщі — у 86-му році, ночував у такої одної жінки… Бери ще тістечко!.. Вона біла Холма колись жила, і він у неї ночував, і я її адресу знала і номер телефону. Я до неї подзвонила, чи вона би не могла взяти Ореста? Бо наче держава її потім би вернула ті гроші, що вона купить білет і то всьо, але тільки мусить писати таку заяву, що він буде на її утриманні. Вона сі вагала трошки, не дуже хотіла, але погодилася. Виявилося, перед Орестом виїхав із Любліна Антона товариша син, і теж жив у неї, то вона не була ним задоволена — він нічого не робив цілими днями. Або телевізор дивився, або лежав. Прийняла-сь, мовляв, мене, то годуй. І вона подумала, що Орест буде такий самий, але погодилась і прийняла його. Потім оповідала, як у квітні прийшла на летовище Торонто, а Орест із літака у вишиваній сорочці і дарує їй щось, і вона його одразу полюбила. Прожив у неї всього два тижні, знайшли йому квартиру, помогли знайти працю — у польському великому магазині, такому, як «Бедронка». Від 3-ї до 12-ї ночі він укладав товар на полицях. Помаленько написав якісь заяви до різних банків, і його там прийняли на касира, і так поволі його кар’єра росла-росла, і аж дійшов до менеджера. Двоє дітей вродилося. Але він цілий час думав про поворот. І знайшов одну фірму, яка займається лізингом у Польщі та Україні.

Пані Христина робить коротку паузу і продовжує:

— Але от біда з дружиною. Він, коли переїхав, знайшов помешкання у Варшаві двокімнатне — для себе та для неї. І просить її, дзвонить. Їздить на Різдвяні, на Великдень і вакації. Чотири рази в році їздив. Каже: більше не можу так. А вона — не поїду! Я виїхала до Канади не для того, щоб тепер вертати до Польщі. Орест каже — в каждій хвилі можеш вернутись до Канади. Там житло є. І маєш громадянство канадійське, і діти народилися в Канаді. Але вона — нє і нє, вперлася страшенно. А він усе чекав. Я туди їздила. Коли Надя, онучка, була маленька, пів року мала, то я поїхала бавити дитину. Дружина Орестова колишня — вона гарна, дуже гарна жінка, але як гарна, так і недоступна. Тяжко мені було там тих пів року, я за шість місяців на дванадцять кілограмів похудала. А Орест далі баче, же то нічо не вийде, поїхав, говоре там з нею, а вона його до хати не пустила, валізки йому викинула за двері. Та й Орест найшов собі тут гарну дівчину, православну, з Білостоку, українку, скінчила Вроцлавський університет, якось на забаві пізнав її. Донька народилася, й живуть так. Ті діти — я до них пишу, вони до мене не пишуть, я телефоную… Дуже хотіла вернути потім, як довідалася, шо Орест має дитину, страшно хотіла, але вже запізно було… Шкода мені, гарні діти. Надя, онучка, закінчила медичний інститут, мікробіогія чи щось таке, а онук інженер, навчається. Їй 26, а йому 22…

 Гурово-Ілавецьке. Юрій Новосільський

Кава допита, коротка історія родини за півтори години закінчена. Прощаємось. Питаємо дорогу до церкви, але пані Христина обіцяє показати сама. Поки вона збирається, телефоную отцеві Івану Лайкішу. Його нема — на похороні за кільканадцять кілометрів. Похорони часто — відходить покоління тих, хто ще пам’ятає депортацію.

Переходимо порожню площу Ринок, спускаємося вниз і — от вона. Церква. Велична, з червоної цегли, вона простояла тут понад п’ять століть. Колись тут молилися протестанти, сьогодні — українці, греко-католики. Особливість церкви — ікони, авторства Юрія Новосільського. Надто нетрадиційні — образи майже темношкірі, подовгуваті, виконані у стилі так званого «оптичного гностицизму». Юрій Новосільський народився у 1923-му у Кракові. Його тато Стефан був за походженням лемко, мама — полонізована австрійка. У Юрка був старший брат — теж Юрій, який помер під час лихоліть Першої світової війни. За легендою, батько в 1919-му покинув службу на залізниці й подався до армії УНР, де провоював півтора року. З раннього дитинства у житті Юрія була важка національно-релігійна дихотомія. Мати хотіла зробити сина поляком і римо-католиком, батько — українцем, греко-католиком. Урешті це переросло у справжню війну за душу дитини, яка мало не закінчилася трагедією — у дев’ятирічному віці Юрко потрапляє до психоневрологічної лікарні. Згодом батьки досягають компромісу й навіть примудряються поєднати григоріанський та юліанський календарі — «свята у них тривали місяць», згадував хтось із друзів родини. Свій вибір Юрко зробив сам: «Прагненням матері було, щоб я став католиком, батько тягнув мене в інший бік. Однак, коли я вперше увійшов до уніатської церкви, то зрозумів, що моє місце тут. Дитина сприймає літургію ангельським чином. Я був захоплений, зачарований богослужінням».

Потім були війна і метання: від послушництва — до атеїзму і навпаки, від конкретного живопису — до абстракцій, від оголеної натури й еротики — до іконопису, від польської ідентичності — через змішану — до української. І робота, робота, робота. У Гурово-Ілавецькому і Кракові, Любліні та Білому Борі, Варшаві та Люрді. Помер у 2011-му в Кракові…

Поки ми роздивляємося приголомшливі ікони, якраз повертається отець Лайкіш. Стоїть поруч і дивиться з нами:

— Для старшого покоління це було трохи, як би так м’яко сказати — дивно, незвично. Не всі це сприймають. 

 На жаль, часу на мистецтвознавчу розмову в нас обмаль. Дякуємо і прощаємось. На нас чекає дорога.