Підручник злочинів Путіна: Грозний, Алеппо, Маріуполь

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку вересня виходить друком надзвичайно важлива для українських читачів книжка — «Найстрашніші дні мого життя». Репортажі The Reckoning Project.

Обстріли вокзалу у Краматорську й торговельного центру у Кременчуці, бомбардування центру Чернігова та пологового будинку в Маріуполі, вивезення українських дітей до Росії, утримання цілого села у шкільному підвалі в Ягідному, переслідування людей, катівні на Херсонщині та Харківщині, окупація ЧАЕС та лікарні на Миколаївщині…

Збірка репортажів про ці події, які написали журналісти The Reckoning Project — ініціативи українських і міжнародних медійників, аналітиків та юристів із документування воєнних злочинів, — історичний документ першого року великої війни. Голоси свідків і вцілілих, що зазвучали в них, уже зруйнували намір Росії вкотре приховати власні злодіяння і втопити пам’ять про них в океані брехні. Та, попри концентрований біль, тексти цієї збірки перетворюють трагічні спогади на докази, які можуть бути використані у судових процесах.

Книжка «Найстрашніші дні мого життя» вказує на шлях до розплати і дає надію на справедливість.

Reporters публікує текст американської репортерки та письменниці Джанін ді Джованні, який увійшов до книжки.

***

Володимир Путін обійняв посаду прем’єр-міністра Росії у серпні 1999 року, а в березні 2000-го став президентом цієї країни. Двадцять чотири роки по тому список воєн за його правління — це реальний довідник людського страждання. Війни, які він розпочав: Друга чеченська та вторгнення у Грузію, окупація Криму та альянс Росії із сирійським президентом Башаром аль-Асадом, щоб знищити опозиційні сили цієї країни. Список катастроф, які спричинив російський лідер, сягнув кульмінації під час війни, яка об’єднала Європу проти путінської воєнної машини: руйнівне вторгнення в Україну.

У кожній із цих кривавих авантюр Путін та російське військове командування дотримувались однакової тактики. Своєю мішенню вони обирали найвразливішу ланку будь-якої нації: цивільне населення. Володимир Путін хотів відродити свою військову міць, використовуючи тактику Сталіна, але все ж додав сучасні методи. Наприклад, під час війни в Україні він мобілізував онлайнових агентів, що розпочали безжалісну інформаційну війну проти відкритих демократичних держав. Його військові лідери почали покладатися на жорстоких найманців, зокрема ПВК «Вагнер».

Доречний спосіб зрозуміти modus operandi Путіна — це ретельно проаналізувати його методи ведення війни під час попередніх конфліктів, особливо нищівні масштабні напади на цивільних у містах та селищах. На мою думку, у трьох російських війнах, про які я писала як журналістка, три міста найбільше постраждали від путінського гніву. 

Коли я дивлюся на те, як український Маріуполь переживав тримісячну облогу, під час якої було припинено постачання їжі, води та електрики для цивільного населення, а відтак у травні 2022 року Росія все ж таки захопила його, — то бачу відголоски руйнувань сирійського Алеппо та Грозного у Чечні. 

Маріуполь, розташований на березі Азовського моря, колись був відомим центром торгівлі та вищої освіти.

Алеппо було одним із вузлових пунктів для караванів із Великого шовкового шляху. Відоме мальовничістю та витонченістю місто, яке налічує 4,5 тисячі років, буквально за декілька місяців перетворили на руїни. Водночас загинула понад 31 000 цивільних, левова частка яких померла під час останньої битви проти союзу Путіна та Асада. 

Грозний, відомий своїми покладами нафти, заснований у 1800-х роках як місто-фортеця. На початку ХХІ століття, після того, як його остаточно захопили російські війська, Організація Об’єднаних Націй визнала столицю Чеченської Республіки «найбільш зруйнованим містом на землі».

Щоб зрозуміти очевидну путінську жагу до захоплення нових територій та його здатність толерувати смерть і руйнування, необхідно спершу зрозуміти його приховані мотиви. Проаналізувавши свої репортажі про воєнні кампанії та місцеве населення згаданих вище трьох міст, я дійшла тривожного висновку.

Вважаю, що головною мотивацією Володимира Путіна є його бажання будь-якою ціною зберегти владу, привілеї та важелі впливу. Як колишній шпигун, що здобув свої навички в радянській «державі під наглядом», він втримується на своїй посаді верховного лідера Росії за допомогою методів, що походять із його ранньої кар’єри розвідника. Він обережно ставиться до оточення, саме параноя — основа його успіху. Він використовує страх, грубу силу, залякування та цілковитий контроль, щоб знищити своїх ворогів. Засмучений через розпад Радянського Союзу у 1991 році (який він назвав «справжньою трагедією… найбільшою геополітичною катастрофою століття»), Путін, імовірно, почав розглядати деякі країни-сусідки як потенційних ворогів, що в його очах зробило їх легітимною здобиччю для його ж режиму.

Через те, що він щиро вірить у дієвість брутальності та вважає, що страх цю брутальність лише примножує, — він намагається використовувати брутальність, щоб вселяти страх у тих, кого залякати найлегше: неозброєних та невинних людей. Ймовірно, саме через це він цілеспрямовано атакує цивільних за допомогою невибіркових бомбардувань, сподіваючись знищити критичну інфраструктуру міст та селищ — лікарні, школи, електричні мережі, системи водопостачання — та підірвати дух і волю місцевого населення.

Намагаючись досягти своєї кінцевої мети (захоплення територій та знищення ворогів), він використовує ледь не середньовічні за своєю природою методи. Щоби захопити якусь територію, він повинен нищити та вбивати, вбивати і ще раз вбивати. Люди на межі божевілля — результат його дій.

Схоже, в Україні він нарешті зіткнувся з достойним противником, який не відчуває страху та не схильний підкорятися брутальності.

Маріуполь

16 березня 2022 року, через кілька тижнів після вторгнення Росії в Україну, військові літаки атакували Драматичний театр — витончену білу будівлю, яку місцеві жителі використовували як головне бомбосховище Маріуполя. Внаслідок авіаудару будівля була зруйнована та поховала під уламками тих, хто там ховався.

Українська влада могла лише припускати кількість загиблих під завалами. За даними уряду, число жертв сягнуло 300 людей. Однак у травні розслідувачі інформагенції Associated Press провели незалежне розслідування. Вони виявили докази, які свідчать про те, що російська атака була більш убивчою, ніж вважали раніше: у будівлі та біля неї, ймовірно, загинуло приблизно 600 людей. Це означає, що бомбардування Маріупольського театру стало найсмертоноснішим нападом на цивільних за всю війну.

Як повідомляє BBC, покликаючись на місцеве джерело, у грудні 2022 року новопризначена російська влада міста почала знищувати руїни театру — очевидно, щоб позбутися доказів своїх воєнних злочинів. На щастя, журналістам The Reckoning Project вдалося поспілкуватися з багатьма цивільними, які вижили в цій атаці. За інформацією цих свідків, напередодні удару майже тисяча містян ховалася всередині будівлі, спала на підлозі та в театральних кріслах, у колишніх офісах та перевдягальнях. Серед них було багато дітей.

Завали розбирали до початку зими, Червоний Хрест забезпечував місцевих жителів та працівників екстрених служб їжею та водою. Журналісти писали репортажі, висвітлювали всі деталі цієї історії, які виринали на поверхню. В якомусь сенсі, цей театр став чи не найкращим місцем для отримання допомоги в місті, що перетворилося на справжнє пекло.

Маша, 30-річна жінка, яка раніше працювала спеціалісткою зі зв’язків з громадськістю, розповіла, що прийшла до театру вранці 16 березня. З нею були: її мати, 37-річна сестра з інвалідністю та троє сусідів. Під час запеклих боїв вони жили в коридорі сусідської квартири у багатоповерхівці, налякані гучними пострілами танків та артилерії, які було чутно назовні. Коли бої «дійшли до нашого заднього двору», розповіла вона, стало зрозуміло, що настав час тікати з міста. Вони чули від когось, що Драматичний театр — надійне укриття.

Тож на світанку того дня Маша та її супутники обережно вибралися з будинку. Вони перетнули проспект Будівельників, де ледь не зіткнулися з «танками з літерою Z». «Ми були настільки налякані, що швидко побігли далі, — згадує Маша. — Один танк виповз на проспект та почав їхати за нами. Коли ми вийшли на відкритий простір, він почав стріляти в нашому напрямку, тому ми змінили свій маршрут, заховались. Потім ми побігли до театру». Понад годину тривала їхня подорож до безпечного місця. Увесь цей час вони були змушені ховатися від ворожих пострілів. 

Усередині театру було темно, адже електрика зникла вже давно. Там панував хаос. Багато людей ховалося у темряві. Через деякий час вони знайшли свого знайомого, хлопця на ім’я Діма. Він говорив швидко: «Покажіть ваші паспорти — ми внесемо вас у список… Ось — черга по чай. Ставайте у чергу… Якщо ж хочете тут переночувати — просто знайдіть собі вільне місце… Можете зайняти будь-яке вільне місце у театрі. Однак одразу скажу: у підвалі вже дуже людно, адже, звісно, кожен хоче ховатися саме там. Тому краще пошукайте місце на одному з поверхів».

Маша пригадує, що тоді вона та її родина випили чаю та вперше за шість днів поїли. Потім вона взяла ліхтар та вирішила оглянути всі три поверхи будівлі. Жінка побачила, що люди сплять у концертній залі, а також між кріслами. Врешті-решт вони вмостилися в куточку однієї театральної ложі на третьому поверсі, де вона, її мати та сестра розстелили на підлозі ковдри.

Оговтавшись, Маша сказала своїй матері, що піде і приведе свого дядька, який жив за 30 хвилин ходи від театру, у частині міста, яка зазнавала важких обстрілів. Жінка йшла швидко, намагаючись не потрапити під обстріли, що лунали навколо. Потім почула, як летить літак. «На жаль, — розповідає вона, — я знаю, як звучить літак, що скидає бомби. Адже ми тільки те й робили, що рахували ці літаки, які скидали бомби. Зазвичай один ніс чотири або вісім бомб, тобто чотири великих або вісім трошки менших. Тож ми слухали та рахували: ось одна, дві, три, чотири, а тепер він повертається. А ти сидиш і думаєш: одна з цих бомб неодмінно впаде тобі на голову. Я почула його. Літак пролетів дуже низько наді мною».

Маша дуже злякалася, тому завмерла на місці. Однак глянула вгору й побачила, що пілот уже скинув бомби. Відчувши полегшення, вона покрокувала вулицею Куїнджі, яка вела до театральної площі. Потім раптом побачила «величезні уламки театрального даху», що лежали на землі. «Я не розумію, що взагалі сталося, — подумала вона. — Я ж вийшла з театру якихось 20 хвилин тому».

Вона побігла до театру й побачила, що третій поверх — де ховалася її родина — вже був охоплений вогнем. Потім помітила поранених, кров, уламки та почула крик… Багато людей кричало одночасно. Хтось просто кричав, вигукував імена… «Мамо!», «Тату!»… «Я зрозуміла, що на театр скинули бомбу, а моя родина все ще була всередині. І я подумала, що повинна піти шукати їх».

Тож Маша побігла вздовж будівлі, перечіпляючись через великі уламки. Вона побачила сюрреалістичну картину: жінку, «яка від горя виривала волосся» через те, що її син похований під завалами; людей, що прибирали уламки голими руками, щоб урятувати людей, які опинилися у пастці під завалами; дезорієнтованих розгублених закривавлених людей. 

Жінка побігла до сходів, вигукуючи імена близьких. Вона знайшла сестру, вкриту пилом, разом з їхнім котом. Чула, як люди кличуть одні одних. А інші просто метушаться навколо. Усвідомивши, що будівля палає, Маша та її сестра побігли до Маріупольської камерної філармонії. 

Обидві жінки не знали, що сталося з їхньою матір’ю, проте, як з’ясували пізніше, їй, на щастя, вдалося врятуватись. Під час вибуху вона спустилася на перший поверх, а згодом вибралася з будівлі живою. Трьох її сусідів, які також ховалися на третьому поверсі, відкинуло вибуховою хвилею, проте вони теж вижили.

У філармонії вони знову почали шукати собі притулок. Маша обрала закуток — поверхом вище були неймовірно красиві вітражні вікна, які, як вона почула потім, розбилися, коли на заході сонця філармонія теж зазнала обстрілів. Вони спробували трохи поспати. Саме там і тоді Маша усвідомила, що їм треба тікати з Маріуполя. Одного разу їм уже пощастило. Однак удача не буде прихильною до них вічно.

Врешті їм таки вдалося вибратися з міста. Вони пересувалися в мікроавтобусі та пішки. Коли покидали місто, українські військові дали їм кілька порад, як пройти російські блокпости: «Дивіться під ноги. Нізащо не звертайте з дороги, адже поля заміновані. Попереду на вас чекатимуть блокпости. Видаліть усі фото з ваших мобільних телефонів. Позбудьтеся будь-яких українських символів. Якщо вас спитають, скажіть, що ви підтримуєте Росію».

Українські військові також порадили їм не розмовляти та не сперечатися з російськими солдатами й наголошувати, що цивільні. 

Вони залишили місто, що палало. Їхня подорож тривала дев’ять днів. Маршрут — Ялта, Бердянськ та Запоріжжя. «Ми не мали ані їжі, ані бензину, ані машини, — згадує Маша. — Усюди були блокпости».

Родина вирішила оселитися у литовському Вільнюсі, знаючи, що в найближчому майбутньому Маріуполь перебуватиме під російською окупацією.

Історію порятунку Маша розповідала із жахом та болем. Вона розуміла, як доля випадково усміхається одним і повертається спиною до інших. Вони обрали своїм прихистком саме третій поверх театру (інші частини були повністю знищені). Маша вийшла з будівлі буквально за кілька хвилин до атаки. Вона та її родина покинули свій дім на світанку — за кілька годин до того, як на сусідній будинок упала бомба та вбила всіх, хто був усередині. Їй вдалося знайти свою матір, сестру та сусідів — навіть улюбленого котика — і потім перетнути російські блокпости і кордон завдяки, як вона потім це назвала, «серії випадкових збігів». І, врешті-решт, опинилася у Вільнюсі.

Чому вони атакували театр? Маріупольці не ховалися у військовій будівлі, вони були на видноті, у культурному центрі. Багато днів поспіль медіа писали про те, що багато цивільних, побоюючись за своє життя, знайшли притулок у цій будівлі. Зрозуміло, що ці місцеві жителі не становили загрози. Однак, як і десятки тисяч до них під час попередніх путінських воєн, вони стали головною мішенню для людини та режиму, які використовують масове вбивство як спосіб надіслати повідомлення.

Алеппо

Під час однієї з моїх багатьох подорожей до Сирії — країни, про яку писала протягом років, я дісталася Алеппо, яке тоді роздирала на шматки жахлива війна. Пригадую, як мої сирійські друзі згадували збіги й описували їх так само, як Маша. Хто буде жити, хто помре? Хто розкаже цю історію? Хто просто йшов собі не в той час та не в тому місці — і його наздогнала випадкова шрапнель? Хто просто стояв собі на балконі, коли один із путінських літаків скинув із неба свій снаряд? Хто став тією нещасливою людиною, на яку раптом упала одна з бочкових бомб Асада? Хто був похований живцем під завалами будівлі?

З іншого боку, колесо фортуни може обертатися в обидва боки. Хто став тим щасливцем, якому вдалося знайти трошки води, їжі або безпечний прихисток у критичний момент? Під час війни життя людини часто залежить від серії випадковостей. Тобі або пощастить, або ні.

Далекого 2014-го, після того, як мого друга-журналіста Стіва Сотлоффа викрали джихадисти Ісламської держави (потім його стратили — відрубали голову), ризик викрадення журналістів став настільки високим, що я була змушена припинити подорожі до Сирії через Туреччину. Натомість листувалася зі своїми друзями та сирійськими колегами у WhatsApp’і. Одного дня я отримала повідомлення від Ахмада, мого друга з Дер’а, сирійського містечка, яке перебувало в облозі і яке, по суті, режим Асада за підтримки його союзника Путіна просто морив голодом. Зазвичай я ставила Ахмадові повсякденні запитання. Що він сьогодні їв? Наскільки сильними були обстріли? Він завжди давав прагматичні відповіді: «Сьогодні я з’їв кілька виноградних листочків та одну редиску».

Восени 2016 року через потужні обстріли він був змушений ховатися у підвалі кілька днів поспіль. Того дня він був надзвичайно емоційний, що для нього абсолютно не характерно, але зрозуміло для мене. Він написав мені:

Привіт

Ні, зі мною не все гаразд

Обстріли ніяк не закінчаться

Люди (змушені) ховатися під землею

Це огидно

Я дуже втомився від війни…

Зупиніть війну…

… як світ може спокійно спостерігати за цим?

Мене опанував сором. Світ заплющив на це очі. Путін приєднався до бойових дій 2015-го. А Сирія востаннє вдихала і видихала. Дер’а зумисно морили голодом. Окрім того, через наступ урядових військ людей перемістили в одну частину міста, що зробило їх вразливішими до бомб. У місті Ідліб, розташованому за чотири години їзди на північ від Дер’а, застосували хімічну зброю. Рятувальники публікували в соцмережах відео жертв, які стогнали та задихалися.

Водночас Алеппо, розташоване за 65 км від Ідлібу, перебувало в мертвій хватці, поки повстанці намагалися до нього пробитися. Атаки сирійської армії на Алеппо, здійснені за наказом Путіна та Асада, зрівняли місто зі землею, живцем поховавши його жителів під завалами. Здавалося, що обидва лідери хотіли не лише захопити місто, а й фізично знищити його, неначе намагаючись покарати цивільне населення за те, що воно не підтримувало їх.

За даними ЮНІСЕФ, у східній частині Алеппо, яку на той час контролювали повстанці та яку тримали в облозі урядові сили, перебувало приблизно 300 тисяч жителів, майже третина з яких — діти. Усі опинилися у пастці. На вулицях Алеппо молодь палила покришки, — створюючи таку собі «безпольотну зону», — аби бомбардувальникам було складніше скидати бомби на місто. Росіяни тоді оголошували, що вони планують відкрити «гуманітарні коридори» (схожі на ті, якими скористалася Маша, коли рятувалася з Маріуполя). Подібні розмови про гуманітарні коридори, здавалося, були лише хитромудрим евфемізмом задля етнічних чисток (більшість населення Алеппо була та й досі є мусульманами-сунітами; Асад натомість належить до алавітської меншини, шиїтської релігійної секти).

Тоді в місті з населенням у третину мільйона залишалися тільки 34 лікарі. І, попри це, сирійські літаки все ще бомбардували медичні установи, як і багато років до того (за даними дослідження, яке провів Міжнародний комітет порятунку, сирійський режим систематично атакував цивільні та військові лікарні, польові шпиталі, медичні колони тощо. Цю надзвичайно жорстоку практику Росія потім неодноразово повторювала і у Сирії, і в Україні). Мій друг Ібрагім, нейрохірург-педіатр, проводив операції у підвалі, користуючись налобним ліхтарем. Іноді він надсилав мені рентгенівські знімки дитячого мозку, у м’яких тканинах якого застрягли металеві уламки.

Іншого разу я стояла у тріажній лікарні в Алеппо, спостерігаючи, як молодий лікар-терапевт, найвищий за рангом член медичного персоналу, намагався врятувати немовля: він робив йому серцево-легеневу реанімацію.

Ні, на цю дитину не впала бомба. Ця дитина страждала від звичайної дитячої хвороби, яку в майже будь-якому іншому куточку світу можна було б легко вилікувати. Однак у цьому випадку батькам дитини не вдалося дістатися до лікарні через обстріли. І тепер це немовля перебувало на межі життя та смерті.

Ми безпорадно дивилися, як молодий лікар відчайдушно намагається врятувати дитину. Крізь призму жаху здавалося, що ми дивимося уповільнений фільм. Після довгих, проте марних зусиль лікар раптово зупинився, накрив обличчя дитини простирадлом та простягнув тільце матері, яка сиділа, бліда та нерухома, вбита горем.

Я пішла до комірки, яку використовували як складське приміщення для зберігання медикаментів, щоб поплакати на самоті. Тягар цієї смерті виявився для мене занадто важким. Я зрозуміла, що це могла бути моя дитина, що Алеппо могло бути моїм містом, що похованою під уламками будівель, які зруйнували путінські бомби, могла бути саме я.

Грозний

Я — не психологиня, проте щиро вірю, що Путін настільки жорстоко вчинив із Грозним, столицею Чечні, саме через те, що був переконаний: він зможе легко захопити місто. На противагу його очікуванням, місцеві війська та цивільні чинили супротив. Щось нагадує, хіба ні? Він покарав їх так само, як чоловік-аб’юзер б’є непокірну жінку, яка вирішила чинити опір його спробам принизити її: стикнувшись із спротивом, він лупцює її ще сильніше. Піддавшись своєму гнівові та своїй слабкості, Путін перетворив Грозний на пустир, зрівняв місто зі землею за допомогою своїх ракет та снарядів.

Друга чеченська війна розпочалася у 1999—2000 роках, коли чеченські бійці увійшли до Дагестану, на російську територію, та оголосили її незалежною ісламською державою. Росія відповіла й оголосила свої дії «контртерористичною операцією», так само, як Путін тепер називає війну в Україні «спеціальною воєнною операцією». Російська громадськість так ніколи й не дізналася (за винятком тих, хто мав доступ до незалежної преси) про увесь масштаб жорстокості, проявленої проти маленького народу Північного Кавказу.

Невдовзі після призначення на посаду прем’єр-міністра Росії Путін віддав наказ захопити Грозний. Російські війська розпочали його облогу в грудні 1999 року. Вона тривала місяцями. Було неймовірно холодно. Ті, хто був здатен тікати, тікали. Однак були й ті, хто був занадто бідним, старим або впертим, щоб тікати. Також були вразливі групи: люди з інвалідністю, жінки, які от-от мали народити. Усі вони були змушені залишитися.

Гуляючи замерзлими околицями, я чула гуркіт військових машин, що створювало відчуття апокаліпсису. Вулиці були порожніми, всі люди ховалися під землею, у підвалах або льохах для овочів. На поверхні у передмісті вулицю за вулицею знищували вщент. Будинки повільно дотлівали. Путін пообіцяв, що його війська не припинять бомбардувати Грозний доти, доки «повністю не виконають своє завдання». Врешті-решт так він і вчинив. У лютому Грозний нарешті впав… розбомблений до стану кам’яної доби (як колись погрожував зробити з В’єтнамом один американський чиновник).

Нещодавно Ендрю Гардінґ із BBC вирішив порівняти війну в Чечні з війною Росії в Україні: «Здається, що їхній (жахливий) досвід Другої світової війни, — зазначив він, — і досі впливає на поточне ставлення Росії до війни. Іншими словами, Росія очікує, що війна — це величезний театр страждання та великих втрат, а не місце для здійснення тактичних ударів та розсудливих дій. У Чечні російська армія діяла саме так. Хіба відтоді щось змінилося?».

Через кілька тижнів після падіння Грозного російські екстрені служби встановили тріажний намет і російські лікарі почали надавати медичну допомогу деяким цивільним, які були поранені та скалічені внаслідок нещодавніх бомбардувань. Пригадую, як це мене спантеличило: тобто спершу ви їх бомбите, а тепер хочете вилікувати?

Я облаштувалася поряд із групою молодих російських солдатів та лікарів, щоби спробувати зрозуміти війну з їхньої точки зору. Ми їли льодяники від кашлю та пили горілку, ділилися сигаретами та запальничками. Це було в часи, коли мобільні телефони ще не стали настільки поширеними, тож ми говорили про людей, які сумують за нами вдома. Коли я запитала їх про мотиви Путіна в цій війні, вони не змогли мені відповісти. Також не змогли пояснити, що вони роблять у Чечні. Кілька наймолодших солдатів навіть розповіли, що їхні матері не знають, де вони тепер. Найстарший росіянин у цьому наметі, лікар, заглибився у філософські роздуми про живих та мертвих. «Ми намагаємося підлатати людей», — сказав він. Так, погодилася я, проте спершу ви ж самі цих людей розірвали на шматки. Він довго сидів поруч зі мною, дивлячись у далечінь, не промовляючи ані слова.

Люди поступово почали виходити зі своїх підвалів. Вони дивилися на свої руки, замерзлі від крижаного вітру, ніби не вірячи, що й досі живі. Вони були змарнілі, із жовтою шкірою, із запалими очима. Одна вродлива дівчина, доведена до божевілля, просто стояла на розі вулиці та кричала. Коли я побачила її, то згадала із болем у грудях, що я вже стикалася із подібним раніше — біля міста Добой, у Боснії, у розпал іншої жахливої війни, коли інша вродлива дівчина, повністю гола, лежала посеред дороги в полі зору снайперів та голосно співала, поки стрілець наводив приціл, щоб вистрелити. 

Привиди Сталіна й Путіна

У Грозному, який Росія тоді вже захопила, я натрапила на вцілілу будівлю, у якій жили незрячі люди. Вони не змогли втекти. Тож коли я їх побачила, вони просто сиділи зі своїми білими тростинами, переживши всю облогу покинутими.

Більшість із них нагадувала радше примар, ніж людей. Побачивши, як вони стоять у черзі по суп або хліб, що роздавали «визволителі», я пригадала рядки з поеми Анни Ахматової «Реквієм» про жахи сталінських чисток:

У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в’язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з синіми губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам’яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки): «А це ви можете описати?» I я відповіла: «Можу». Тоді щось схоже на усмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

Сталін та його чистки. Путін та його розбомблені міста. Скільки ж примар породили ці два воєнні злочинці?

***

Люди часто запитують мене, чи я оцінюю кожне свідчення вцілілого, чи вважаю одне кращим за інше. Адже всі свідки, з якими ми розмовляємо, є тими, хто вижив, тобто тими, хто залишився живим.

Ні, відповідаю я. Історія кожного свідка — однаково трагічна.

Щиро вірю, що людський дух не був створений для того, щоб переживати жахи війни: голод, немислимі травми, загибель членів родини, втрату дому або власності, внутрішнє спустошення внаслідок перетворення на біженця, який змушений покинути свою батьківщину, відчуття того, що могутній незнайомець, Володимир Путін, набагато сильніший за тебе, намагається стерти тебе з лиця землі лише через твоє етнічне походження, відданість своїй батьківщині або національну ідентичність — усі ті емоції, що залишають глибокий шрам на людській свідомості. До цього списку варто додати оголошення Путіна про те, що Росія припиняє участь в угоді, яка раніше була однією з найвизначніших домовленостей про ядерну зброю між Росією та США. Подібне брязкання балістичними ракетами лише посилює екзистенційний страх усього людства. 

Україна протягом десятиліть свого існування пережила низку екзистенційних травм. І цього разу, як і завжди, прийняла удари долі з високо піднятою головою. Попри те, що мільйони українців стали біженцями та переселенцями, десятки тисяч українських військових та цивільних загинули, — українці не втратили жаги до життя та боротьби. Путін не міг собі уявити, що вони битимуться так відчайдушно. Натомість українці чинили опір, відмовлялися капітулювати, ставали стійкішими.

І хоча тисячі будівель були знищені, люди врятувалися, сховавшись в укриттях. Немовлята народжувалися. Діти виконували домашні завдання. А влітку підлітки знову влаштовували рейв-вечірки в Києві. Молоді пари закохувалися. Одна пора року змінювала іншу. 

Україна вижила.

У тексті використано свідчення, які зібрав Костянтин Коробов.

Переклад з англійської Олексія Сипигіна.

Джанін ді Джованні — американська воєнна кореспондентка й письменниця. Понад 30 років висвітлювала порушення прав людини у збройних конфліктах на Балканах, в Африці та Близькому Сході. Ді Джованні — старша наукова співробітниця Інституту глобальних справ Джексона при Єльському університеті. 

Ді Джованні — авторка дев’яти книжок, серед яких «Ранок, коли прийшли за нами: Репортажі з Сирії», — збірка свідчень про війну, яка перекладена 30 мовами. Є лауреаткою багатьох журналістських нагород. У 2016 році отримала нагороду «Відвага в журналістиці» за роботу з пошуку військових злочинців у Сирії та Іраку, з фокусом на Ісламській державі. 

Співдиректорка та співзасновниця The Reckoning Project: Ukraine Testifies.

The Reckoning Project — міжнародний проєкт, який після повномасштабного вторгнення Росії об’єднав провідних українських та міжнародних журналістів, аналітиків та юристів для документування російських воєнних злочинів. 

Команда проєкту збирає свідчення відповідно до усталеної методології, що робить можливим їхнє використання у судових процесах. На основі свідчень, під керівництвом Наталі Гуменюк (керівниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу), Пітера Померанцева та Джанін ді Джованні, створюються репортажні тексти та документальні фільми для світових медіа.

Книжка виходить друком за сприяння Української Гельсінської спілки з прав людини.