Під синіми дахами

Осінь у Києві минає у парках, затишних кав’ярнях і на задніх рядах кінотеатрів. Схід України зустрічає осінь (як називає її Андрій Любка — коханку смерті) знесеними дахами, обмороженими кінцівками, самогубствами, літрами крові і густою та гарячою солянкою. Ті світи, які, здавалося б, не поєднуються, можуть існувати разом лише під холодним донбаським сонцем.

Харків. 16 жовтня. 19:33. 

Шлях із Харкова на Донеччину — вервечка вузьких доріг, подекуди обставлених протитанковими їжаками, з сухою та виснаженою травою на узбіччях і підірваними мостами, які доводиться об’їжджати болотистими відгалуженнями. А от Харків перед цією дорогою видається не таким вже й чужим та байдужим, навпаки — турботливо ляскає тебе по плечу звуком будильника. Не достатньо сильно, аби ти прокинувся, але достатньо, щоб потім сказати: «Ну, я будив, а ти далі спиш. Не копняками тебе гнати ж?». Ех, залізна рука міста щось полагіднішала до нас із колегою.

Жорж спокійного характеру і настирливої вдачі. Любить говорити з людьми, розповідати і слухати. Високий, трішки сутулий, худий, як я. Має сережки в обох вухах, носить окуляри в тонкій срібній оправі. Фотограф двадцяти трьох років запропонував разом попрацювати на сході: я пишу репортаж, він знимкує. Бути журналістом на сході — означає розповідати людям про речі, які хочеться закопати і спалити разом із ґрунтом. Але якщо замовчувати правду, то рано чи пізно вона порине у землю занадто глибоко, аби хтось колись міг її відкопати.

І от захід сонця у Харкові багряним промінням освітлює вечірнє небо. Жорж вибирає касети в дорогу. «Пінк Флойд» , «Восьма миля» , «Іглз» , якась фігня, якась фігня, передвиборча касета Ющенка «ТАК».  Їх тут точно більше як сотня. В машині є програвач.

Завтра їдемо на Донеччину. 

17 жовтня. 05:07. Вийшли в ранкову темряву. Поснідали: я — бананом, колега — кавою з аеропресу. Маємо бути у Костянтинівці о 9:00. Жорж надумав оглянути авто на парковці. Почав накачувати колеса. Загуло на всю вулицю. 

 — Ладно, хай люди сплять, — каже, не докачавши перше колесо. 

Поїхали.

 — Темно, сука, — вмикає якийсь репчик на касеті.

Їдемо.

Кам’янка. Харківщина. 06:45.

Після Ізюму, на шляху до Слов’янська, дорога здіймається сірими хвилями, несучи нас із низинних сіл до вершин пагорбів. Одна із таких ям — Кам’янка, село синіх дахів.

Під час бойових дій на одному пагорбі стояли українські військові, на іншому — російські окупанти. Село опинилося між двох вогнів під цілодобовим пеклом. Після деокупації в Кам’янці було 15 людей, які не евакуювалися до початку бойових дій.

Зараз, коли сходиш з вершини, на сірій ранковій росі, що нагадує плесо, видно зграї медуз. Люди повертаються додому і накривають знесені війною дахи синіми тентами, які дісталися їм від різних міжнародних благодійних організацій.

Блакить дахів у моїй уяві перетворює будинки на мешканців підводного світу, які повертаються у рідні води. Щотижня кількість синього в селі збільшується. Це врізається проїжджим в око болем розрухи та втрат. Водночас каже про те, що життя триває, яким би жахливим не було минуле. Цілих будинків немає.

Кам’янка відома як село на межі з Донецькою областю, від якого нічого не залишилось. Окрім людей.

Костянтинівка. Донеччина. 11:22.

Біля стабілізаційного пункту гавкає пес. Кричу:

— Та свої, не гавкай!

Гавкає.

 — Та ми свої, псяко.

Гавкає.

 — Ми свої! Паляниця!

Замовк.

Стабпункт. 11:45. Черговий у стабпункті — за столом. Чоловік із поголеною головою і густою чорною бородою. Євген, йому тридцять п’ять.

Коридори порожні, шум створює лише рентгенапарат. Коли на Бахмутському напрямку штурм, тут можуть бути десятки поранених за день. Зараз тихо.

Якось росіяни обстріляли наших касетними снарядами, тоді за кілька годи привезли до пів сотні бійців. Хто кого схопив, того і пішов латати, згадує Євген. 

Єдину відпустку за півтора року військовий майже повністю  витратив на «вирішення бюрократичних проблем нашої країни». Розбирався з комунальними, різного роду виплатами, пільгами для сім’ї. Каже: хоче, щоб у рідних був «гарний морально-психологічний стан». Має дружину і донечку. 

Курилка біля стабпункту. 12:30.

Медики сидять на ношах, брудних чи то від застиглої крові, чи від болота, чи від усього разом. Дехто — на візках. Курять. Розповідають, що зараз дуже багато уламкових поранень від скидів. Чи не 80% — від металевих пташок, які «зносять яйця» на позиції наших військових. Я відійшов до машини забрати куртку. Повертаюся.

 — Візьмемо квіти, тортик якийсь.

 — День народження в когось із ваших буде? — запитує в ініціатора святкування Жорж.

 — Та нє, треба буржуйки намутить.

 — О, журналісти, давайте підвал покажемо. Ми там від бомб ховаємось, —  раптом каже хтось із парамедиків крізь хмару цигаркового диму.

Під гавкіт дворового пса йдемо до залізних дверей підвалу. Тільки лікар торкається ручки, бачимо матово-коричневий бус, який наближається до стабпункту. Везуть поранених. Чоловік до нас:

 — Іншим разом.

Рушаємо за автівкою. Бус байдуже проїздить повз головний вхід і завертає за ріг будівлі. На кузові напис: «На щиті».

 — А в нас є загиблі? — перелякано шепоче лікар до колеги. Так тихо, начебто від цієї фрази вони можуть з’явитися.

 — Та ніби нє. На днях всіх забрали.

 — Точно?

 — Та ми б помітили, якби нові з’явилися.

Сьогодні спокійно. Від ранку до обіду лише кілька бійців із контузіями.

Костянтинівка. 21:22.

Один із військових, в будинку яких ми ночуємо, розповідає:

— З нами в окопах був український боєць без правил Юра Проценко, чемпіон. Загуглиш потім, ти ж журналіст. Раз ідемо на позиції: море снаряги, набиті рюкзаки. Розклалися. Дивлюся на Юру, а в нього —  повен рюкзак хавки. Він і так хлопець моцний, кіль сто тридцять. І поїсти ж любить. Я кажу: «Юра, ми тебе з мужиками не досунемо, якщо поранить, чуєш? Візьму автомат і застрілю тебе», — військовий так правдиво натягнув агресивну маску, що я сам майже повірив. — А він сміється собі і жує. Так і шо? Починають нас хуярити по-звірськи: свистить, летить, пердить з усіх боків. Лежу в окопі. Дивлюсь: повзе хтось. Юра! «Прилетіло, мужики, в плече!».  Кров булькоче: посікло, але не критично. Він повзе до нас, а я показово руку до калаша: казав же, шо не будем сунути його. Юра бачить, що я взяв автомат, дивлюся на нього — кричить. Намагаюся сміх стримати, чуть сам не вибухнув із тими мінами, шо літали. «Нє-нє-нє, сам дійду, не треба мене сунути! Все добре! Там трошки подряпало, дійду» . Ахахахахахахахахах, класний Юрєц.

Після цієї розповіді я прошу співрозмовника допомогти мені із зачіскою.
Пряний донбаський вечір — ідеальне місце, щоб поголитися і дозволити дикому вітру холодити голу шкіру черепної коробки. 

Відбій.

Десь біля Часового Яру. 18 жовтня. 12:50.

На обід їдемо до Анатоліївни. Єдине подвір’я на вулиці, що встелене квітами. Єдині ворота, крізь які доноситься запах їжі, а не пилу чи сажі. У двері не стукаємо. Заходимо в будинок. Роззуваємося.

 — Анатоліївно, здоров’ячка! Ви вдома?  — тарабаню пальцями по стінах, облицьованих кахлем.

 — А де ж?! — доноситься з кухні крізь бурління води в каструлі.

Неля Анатоліївна будувала цей дім разом із чоловіком. Збиралися теплими вечорами сходу із сім’єю та друзями. Тоді ці стіни ніколи не були самотні. У будинку кілька спалень, є сад, город і теплиця, від якої після смерті чоловіка залишилось лише кілька іржавих балок. Друзі з околиць виїхали подалі від війни або померли. Діти в Києві. Анатоліївна — вдома.

Від початку повномасштабної війни господиня вісім місяців жила у столиці, але там, каже, не знайшла себе. 

— Як приїхала, напекла пиріжків і сусідам до під’їзду винесла, щоб пригостити. А вони на мене квадратними очима зиркають, не знають, що робити.

Така гостинність викликала неабиякий подив, а згодом ентузіазм. Всі відраз узялися ходити до неї, а потім і один до одного в гості, чого раніше не робили. Хтось приводив до Анатоліївни невістку вчитися готувати, хтось записував рецепти закруток, хтось просто уважно слухав, як люди живуть на сході. Але все це було не те. Жінка щодня згадувала дім, господарство і рідні ворота, які ніколи не замикалися.

Поки вона була в Києві, її будинок став тимчасовим прихистком для міського голови Бахмуту. 

— Подзвонили, — згадує, розмішуючи солянку, — кажуть: «Тут мер Бахмуту шукає житло поруч із містом, бо там жесть, а в тебе цілий будинокі, ще й порожній». Ну я й дала ключі, хай живе. А потім у січні вже сама повернулася додому.

Жінка вирішила бути корисною тут. Так і почалася історія «кухні в Анатоліївни». 

— Я не можу накладати трошки, хоч по руках бий. Тарілки великі, і вони мають бути повні, — виправдовується, подаючи нам «друге».

Від початку 2023-го у неї дім повний людей. Хтось із військових приходить поїсти, хтось переночувати, деякі воїни повертаються після штурму одразу на м’який, здається, бездонний, диван на кухні. Приходять брудні, зморені, голодні. Вона з помічницею пере, годує, дає їм спокій. 

Бійці з різних бригад, медики і навіть іноземці їдять солянку, бульйон, макарони, голубці, відбивні, гуляш, салати, компот — і це звичне меню на щодень. Ми з фотографом наминаємо пасту з куркою карі, салатом з огірків та помідорів з городу і печеними баклажанами… Анатоліївна розповідає:

— Нещодавно приїздили американці. Вибирали з борщу м’ясо і заливали солянкою. Так вже їм сподобалось! І руки цілували, і фотографувалися. Залишили речі і поїхали кудись, сказали: працювати. «Ну куди? — кажу. — Повні шлунки ж,  робота не втече, відпочиньте!». А вони з дому — і в машину. День немає, другий. На третій мої хлопці, які завжди приходять, кажуть: ті американці після обіду поїхали в Бахмут ніби на екскурсію, там і загинули. А речі їхні досі в мене стоять.

На подвір’ї — зеленющі до непристойності грядки і клумби, на підвіконнях — зо двадцять орхідей, по підлозі ганяють троє котів, їх ще тієї зими евакуювали з Бахмуту. Один геть крихітний, вже нащадок, каже господиня, бахмутського кота.

Гараж у неї завалений гуманітаркою. Часто до Анатоліївни приїздять волонтери, привозять одяг, дитячі речі, іграшки, техніку. Та роздає це все переважно багатодітним сім’ям. А щовихідних місцеві з таких сімей приходять до неї в гості. Вгадайте — на що? На обід! Жінка готує для малечі улюблену солянку, варить одразу кілька каструль. 

 — Малі геть голодні: спустошують тарілку вмить. Коли в сім’ї семеро чи навіть одинадцять дітей, будинок ледь стоїть від обстрілів, то хоч батьки стараються, але все одно важко.

Кухня, яка будувалася для сімейних посиденьок, тепер слугує волонтерським хабом, найвідомішим в окрузі рестораном і прихистком для втомлених військових.

Дружківка. Морг. 19 жовтня. 9:00. 

— А до запаху ви звикаєте? — запитую Євгена, ступивши на білий кахель і зморщивши носа.

— Якого запаху? — щиро і  водночас байдуже перепитує той.

Євген — чоловік сорока семи років, носить окуляри і невимушену усмішку, розвернувши її догори дригом: кінчики його рота у пориві сміху опускаються донизу. Він — судмедексперт, єдиний на своє рідне місто Костянтинівку, Дружківку, Торецьк і Бахмут. Має 22 роки стажу. День працює у Костянтинівці, інший — у Дружківці. 

Марина — помічниця Євгена, яка десять останніх літ свого життя працює у морзі. Десь такого ж, як судмедексперт, віку, на пів голови нижча і теж зі стабільною усмішкою. Кінчики її рота підняті догори. Із нафарбованими віями і широко розплющеними, безтурботними, як у немовлят, очима. 

Кабінет Євгена — за стіною від кімнати, в якій роблять розтини. Там він вносить відомості про небіжчиків у «мертву книгу», як сам називає свій робочий журнал. Вільний час колектив проводить за чаєм і бесідами. Так вони відпочивають.

Від початку повномасштабного вторгнення роботи стало більше. Цивільних —  менше. Тих, хто загинув на полі бою, везуть переважно у Дніпро. А ті, хто вчинив самогубство, або, наприклад, помер через ДТП потрапляють до Євгена. 

Ще в часи неокупованого Бахмуту бувало, що між розтинами не було перерв. Під час масованих обстрілів доводилося всю першу половину дня носити у морг тіла, всю другу — безупинно  проводити розтини. Двері завжди відчинені, з його робочого місця видно вулицю і обличчя стариганів, які відвертають голову вбік, минаючи морг. 

Учора, коли ми вперше завітали до Євгена, познайомилися з його напарником — слідчим Олексієм. Саме він сповіщає судмедексперта, як щось трапилося і треба його робота: 

— Ну, обычно как… Я звоню и говорю: «Евгений, у нас такое вот дерьмо».

Це означає, що історія — сумна. Можливо і суїцид, до якого військових спонукає абсолютне нерозуміння і неприйняття побутових проблем, неспроможність адаптуватися у суспільстві. Після бойових виходів важко прийти до тями, до реального життя. Власне, поняття реального життя тоді зовсім інше, розповідає слідчий. Інколи, продовжує, побратими, які забирають тіло, кажуть, що не помічали за померлим натяків на самогубство.

— Никогда не угадаешь, что в человека в голове, — дивлячись мені в очі, говорить Олексій.

Околиці Часового Яру. 20 жовтня. 19:00.

Сьогодні — інший стабпункт. Є поранені. Чоловік з уламком у спині. Сидить на ліжку, дивиться прямо. Довкола більше п’яти лікарів. Зняли оклюзійку. Кровить. Починають латати. Щоб не кричати, військовий мружить очі і сильно вертить головою, від чого металевий жетон на шиї літає перед лікарськими очима. Закінчили. Вкутали пораненого у тепле. Відпочиває. Довкола вимили підлогу, прибрали сміття. Підготували місце для наступного.

Парамедики читають, сидять у телефонах, окрема група дивиться «Одруження наосліп» .

— Та вже третє чи четверте шоу дивимся. Ми в цих стінах  більше року. Максимум у Констаху (Костянтинівка, — авт.) виїжджаємо. Йобнутись можна, а це — якась розрядка, — говорить лікар, не відриваючи погляду від передачі. 

Тихо грає музика. Ніби джаз. Лікар, схожий на Санта Клауса, з густою сивою бородою і поважним поглядом, сидить під стіною, вкритою дитячими малюнками.

Наступний поранений. Рука. Лікар знімає пов’язку. Кровить. Засовує, ні — радше кидає вказівний палець в рану, шукає, звідки тече. Інший медик тримає чоловіка за ноги, аби той не тряс ними від болю. Кричати ніхто не забороняє. Парамедик намотує на палець бинт і вмілими рухами починає просовувати бинт вглиб і вглиб невеликої, але, здається, бездонної рани. Ноги тримати все важче: солдат чимдуж намагається вирватися. Бинт більше й більше  опускається в рану, звідки патьоками тече кров і розмальовує передпліччя бійця.

— Друже, спокійно, все закінчилось, — «Санта Клаус» змінює рукавиці.

За кілька хвилин військовому дають нові речі, він сидить на ліжку та розповідає про деталі поранення. Просить пакет. Блює. Каже: стало краще. Дякує лікарям. Його відводять у кімнату відпочинку. 

Краматорськ (всередині репортерської  голови). 21 жовтня. 8:20.

Пасувало б сказати, що наш план виконано, але оскільки його не було — ми нічого не зробили. Провели ці кілька днів, блукаючи сходом від моргу до стабпунктів, перепочиваючи в Анатоліївни на кухні й, здавалося, так і не відповіли на питання: для чого? Даремно говорили з військовими, спали у хатах без хвірток, вешталися прифронтовими заправками. 

У шкільні роки ранок суботи я присвячував Тому, Джеррі чи іншим екранним персонажам. І от двадцятий рік мого існування змінює вихідний, який я витрачаю на пакування брудної білизни і бронежилета до багажника євробляхи. За кілька десятків кілометрів цей день проводять інакше:риючи окопи, стріляючи з кулемета чи помираючи. Багато з них, такі ж двадцятирічні, як і ми з Жоржем. Або ж годяться нам у дідусі. Чи в дружини.

Лише згодом, дописуючи цей репортаж, я зрозумію, для чого. Люди тут витрачають свої години з єдиною ціллю: щоб вижити. Ходять у магазини, на роботу, на позиції, у госпіталі: щоб вижити. І єднають усі світи, що співіснують на сході: щоб вижити і дати життя іншим.  Доки ми не зведемо свою мету до первородного і такого чесного бажання жити, Донбас буде для нас незрозумілим.