Пережити телепорт

Слово «біженці» ріже вухо. Це не я, це хтось інший. Це не можу бути я, не моя донька, не моя мама.

В мене білий стіл, я цілими днями сиджу та перекладаю чи пишу для іноземних ЗМІ про ситуацію в Україні, як вона є, а між тим допомагаю — як можу. Комусь знаходжу житло, комусь — знайти,  хто привезе ліки в Києві чи Харкові, когось з ЄС зв’язую зі складами, які приймають і розподіляють далі допомогу, шукаю місце в машинах і бусах чиїмось мамам чи сестрам з дітьми, терапевтів чиїмось дітям, ветеринарів чиїмось псам. Стіл настільки білий, що іноді я забуваюся і мені здається, що все гаразд і це в мене така нормальна робота, таке нормальне життя.

Зрештою, я і до війни працювала в третьому секторі і частина задач майже такі, як раніше. Крім того, з командою Kind Challenge ми, хто де, прийшовши до тями, зібралися і працюємо знову — фондрейзимо, актуалізувавши, щоправда, потреби перевірених українських фондів та ГО. Десятки разів на день я підказую іноземцям, куди переказати гроші, вони питають — можна нам контакт реальної довіреної особи, яка представляє цю організацію? «Реальна довірена особа, яка представляє цю організацію, — хочеться кричати мені, — зараз, з великою ймовірністю, або вивозить руцями когось з-під бомб чи завалів, або розвозить комусь туди їжу чи ліки. Вам контакт щоби що?». Але це так не працює, я видихаю, погамовую в вухах звук сирени повітряної тривоги і віддалених вибухів, під які ми виїздили з Києва, і даю офіційні перевірені контакти.

Здебільшого мені здається, що все, що я роблю, настільки дрібне, що не змінює ситуації жодним чином, але принаймні це допомагає мені якщо не адаптуватися до того, де опинилася власне я, то принаймні якось з цим змиритися. Вчора ввечері я мала розмову з місцевим приятелем, директором Вроцлавського Літературного Дому, організації, яка, власне, прийняла мене з мамою і донькою передчасно (в серпні я мала приїхати сюди на оплачувану резиденцію, яка є частиною винагороди імені Наталії Горбаневської, яку я отримала за свою книжку наприкінці 2021 року), і сказала йому, що не знаю, що робити, як жити, як допомогти, як брати участь в тому, що відбувається, більше і якісніше.

— Заспокойся, — сказав він мені, — ти знаєш, що ти тут лише чотири дні? Що ви з сім’єю біженці? Що ти просто телепортувалася сюди з своєї дійсності, й те, що ти не знаєш, що робити і загубила контакт з собою, — нормально?

І тоді я зрозуміла, чому шістдесят годин в черзі на кордоні, три дні й три ночі в машині з однорічкою при мінус 10 здалися мені такими короткими, чому я їх майже не помітила. Бо це була телепортація. Просто в реальності вона виглядає не так, як ми думали, не як в кіно.

***

Ми виїздили з Києва 25 лютого о сьомій ранку. Уже розвиднілося, вили сирени, було чути вибухи. Сашко з тероборони, син Юлі, в якої ми ночували, бо їхнє ОСББ добре обладнало бомбосховище, а там, де я орендувала житло в Києві, ОСББ нема, а бомбосховище в офісі, який було намертво зачинено, сказав — ви або виїжджаєте зараз, або можете вже і не виїхати, бо Київ намагаються взяти в кільце. І ми поїхали.

До того я ніколи не бачила Юлі. Це була знайома знайомих, яка знала мої книжки та вірші, але наполегливо прихистила мене з мамою, дитиною і моєю подругою та менеджеркою Танею в себе вдома і в бомбосховищі — Юля дзвонила мені кілька разів, бо я настільки фруструвала, що залишилася би вдома. 24 лютого я все ще не вірила, що це правда, що це взагалі відбувається. Якщо чесно, я не вірю дотепер. 

Наступного ранку ми поїхали — Юля вивозила до кордону дівчат двох своїх синів, пса однієї з них і маму іншої. Я вивозила дитину подалі від вибухів, без конкретного плану.

Ми з Юлиними синами склали маршрут, за яким не виїжджали на жодну трасу і не минали близько жодного великого міста. Уже на виїзді я скинула його ще кільком людям і вивела за собою невеличку колону інших утікачів — чи пак, здебільшого утікачок. Подекуди, щоправда, там не було дороги взагалі, і джип Юлі їхав попереду грунтовкою, перевіряючи, де моя мала машина може пропхатися. Колесо я порвала уже під Тернополем. Юля дочекалася, доки приїде мобільний шиномонтаж з Ямполя — жінка мого віку, кілограмів сорок ваги, з робітником, в першій ночі скрутили моє колесо і повезли його за 30 км міняти резину і ремонтувати диск, — і лише тоді повезла своїх спати. Наступного дня їй треба було переправити їх через кордон і повернутися до Києва.

Ми дісталися Тернополя о п’ятій ранку, я була за кермом 22 години поспіль, в мене на ходу закривалися очі і Таня змушувала мене читати напам’ять з «Лісової пісні», Жадана і навіть «Каменяра» Франка — бо в машині я була єдина, хто міг їхати за кермом. Вдома в Таниного брата на нас чекали домашні гарячі вареники — це були найсмачніші вареники в моєму житті після тих, про які я напишу далі. А вже о сьомій знову вили сирени — треба було хапати на руки дитину і бігти з 4 поверху без ліфта в школу за квартал від будинку. Напевне, це тоді, по двох годинах сну, я вирішила таки їхати за кордон — не хотілося сталого ритму таких ночей для дитини.

Танин брат приніс бензин в каністрі, Таня купила нам все необхідне в дорогу, поки ми снідали, і почалася телепортація. Спершу дуже бадьоро, ми затрималися на годинку-півтори коло блокпостів на об’їзді більших міст, але загалом гарненько просувалися, і вже по обіді я написала друзям з Польщі, що до кордону залишилося 20 кілометрів, це дуже трошки, чи приїдуть вони за нами, якщо мою машину не пропустять і ми перейдемо його пішки?.. Можливо, це буде сьогодні вночі?

Ще за три кілометри я стала в заторі. Спершу я думала — це просто ще один блокпост. Дуже уважний блокпост. Пильний блокпост. Прискіпливий. На п’ятій годині стояння, коли ми просунулися заледве на 200 метрів, я вийшла і спитала в машині попереду — це була черга до кордону.

Я зателефонувала друзям з Польщі й сказала, що сьогодні вони можуть спокійно лягати спати. «Окей, — сказали вони. — Мабуть, завтра».

***

Перша ніч минула без пригод і якось навіть непомітно. Донька спала, мама дрімала теж. Спеціальний чоловік їздив на велосипеді вздовж черги і делікатно стукав в віконечко, коли мав відбутися «під’їзд» — десь там далеко попереду, на кордоні, авта пропускали пачками по 7-10 штук, тому в середньому раз на годину черга рухалася метрів на 100. Я швидко призвичаїлася до цього ритму і спала, чоловік стукав, всі тихо рушали і незабаром тихо зупинялися.

Чергу ми загубили наступного ранку — жіночка з смт, через яке йшла дорога, яка вийшла зранку з дому з чайником свіжозвареної домашньої кави, дозволила мені піднятися в її квартиру чотириквартирної двоповерхівки, де вже не залишилося нікого, крім неї, і помити доньку, яка, даруйте, вкакалася. Поки я мила її і міняла памперс, відбувся «під’їзд», а мама не водить. Зрештою, машини, за якими ми опинилися, точніше, їхні мешканки, подобалися мені значно більше — зв’язка Мерседес ML 350, RAV 4 і якась Мазда, всі з круглими номерами типу 8000, в кожній за кермом впевнені, стильно, попри все, вбрані жінки і, так на око, штук по 10 дітей різного віку. Зразу вибачилися, що нас об’їхали. Потім всю дорогу, коли я знову мила попу доньці в якійсь з гостинних хат, а один раз навіть в раковині в літній кухні (де сказали, там і мила), хтось із них «під’їжджав» своє авто, а потім підбігав і «під’їжджав» наше.

Уже в сьомій ранку вздовж дороги було досить багато таких бабусь з домашньою кавою, чаєм, вони виносили свої зворушливі чашечки і цукернички, мельхіорові  ложечки, відлиті по кліше «троянда» (ставлю вісім з десяти, в вас вдома теж такі були), або такі дешевші, з нержавійки. Нарізали лимон і яблучка, припасені на зиму, яких вже майже не залишилося. Висипали в кишеню сушені груші. Найвигадливіші замість одноразових склянок, яких не мали, швидко зорієнтувалися давати помиті контейнери від йогуртів — в українських селах не викидають так просто контейнери від йогуртів, їх збирають всю зиму під розсаду, щоби ви знали, але от цього року знадобилися ще раніше.

На столиках, винесених з маленьких кухонь, поруч з дуже домашніми чайниками з кавою і чаєм, вони викладали цукерки і печиво — скупі ласощі, які купували собі чи онукам. Одна з них заплакала, коли я дала їй двісті гривень — я сказала, що це не за каву, а для того, щоби вона купила ще для тих, хто їде за нами. На той момент черга за нами подовжилася, казали, ще на 20 кілометрів.  

— Це дуже багато,  — сказала крізь сльози бабця. 

—Бери, бери, Віро, — сказав дядько, її односельчанин, який саме ставив поруч ще одного столика, а до нього вже квапилася від іншої хати ще одна бабуся з двома чайниками, — я знаю, що ти й так купиш, але тобі на всіх не стане.

Ближче до полудня деякі чоловіки з авточерги почали виходити і лагодити щось місцевим — обігрівачі, які ті намагалися допасувати біля своїх «кавових» постів, чайники, якийсь дядько дивився комусь «до праски». Всі намагалися дати грошей, одні не хотіли брати, інші, навпаки, відповідально відзначали в маленьких блокнотиках кульковими ручками отримані суми, щоби витратити їх ще на цукор, каву і цукерки.

Десь тоді я звернула увагу на те, як багато бензину спалила вночі — з Тернополя я виїхала з повним баком, але було дуже холодно і ми грілися. Стало зрозуміло, що ми, можливо, проведемо в машині ще одну ніч, і цього разу нам уже не буде так тепло. Я подивилася прогноз — вночі мало бути до -12. Як і я, всі почали частіше глушити машини — з тієї ж причини, гадаю. Місцеві в розпачі казали, що бензину ніде поруч не залишилося і в них немає також. Але страшно не було — нас постійно оточувало багато людей, доброзичливих, приязних, щирих. Було зрозуміло, що якось-то ми не замерзнемо.

Перші піші почали обганяти караван автівок — люди йшли з дітьми, невеличкими рюкзачками, валізами на коліщатках. Українська молодь та іноземні студенти крокували невеличкими галасливими групками, сміялися або співали, сім’ї йшли радше похмуро й тихо. До них також були дуже привітні, запрошували їх зупинятися до чаю, десь уже з’явилися перші бутерброди. Моя донька дотяглася з автокрісла і натиснула кнопочку склопідйомника, скло опустилося, я спробувала зачинити вікно з своєї водійської кнопочки, але склопідйомник охнув, крякнув і закляк.

За тиждень до війни в нас під будинком обрізали дерева і нікому не зателефонували, щоби забрали авта з парковки. Машина була вкрита дрібною тирсою, і коли я відкрила вікна провітрити, тирса потрапила в склопідйомник, він залип і там урвався якийсь трос. Я витратила день на те, щоби полагодити, і довго жартувала, що завдяки міськзеленбуду відкрила вікно в машині на 150 євро. Тепер знову лопнув трос того ж склопідйомника — його засильно натягнули, але ситуація була уже трошки інша, в машині сиділа мала дитина, а надворі було дуже зимно. Я спитала якоїсь бабці, яка саме верталася додому з порожнім чайником, чи нема в неї скотчу. Бабця зупинила на дорозі якогось Вітю, попитала його, що робити. Вітя закликав Ігоря і Руслана, які проходили повз. 

— Ой-ой-ой, — сказали вони всі разом. 

А тоді Руслан пішов по Сєрого. Було це в Хирові.

Сєрий прийшов з набором викруток і курвою мамою, за допомогою першого і другого розібрав мені двері. З розібраними дверима ми трошки під’їхали вперед. Поки лагодили двері, моя мама взяла доньку на прогулянку. Вони ходили по машинах і знайомилися з песиками, котрі гуляли коло кожної другої — моя донька страшно любить песиків. Стільки песиків вона не бачила ще ніколи в житті, навіть в бомбосховищі було менше.

Сєрий склав дверну карту і деталі склопідйомника, а також свої викрутки мені на дах авта, на випадок чергового «під’їзду», а сам пішов по дощечку. Дощечку він підпиляв за висотою дверей і встановив всередині, щоб «шкло не падало», оскільки необхідних деталей, щоби полагодити склопідйомник, а саме троса та механізму, він, звісно, не мав. Я отримала заблоковане, але закрите, вікно і так майстерно зібрані двері, що ніколи би не сказала, що в них втручалися за допомогою трьох викруток і курви матері, вони навіть перестали рипіти, хоча раніше рипіли. Коли Сєрий зрозумів, що я зараз запропоную йому гроші, він схопив викрутки, притиснув до грудей залишки дощечки і втік, натурально втік, бігом. Я довго кричала «дякую», і люди з машин ззаду мене визирали глянути, чого я кричу вслід якомусь мужику, який чимдуж тікає вздовж дороги, чи він ніяк мене не образив.

Хтось в черзі мав каністру бензину і ходив, доливав тим, в кого не лишилося зовсім нічого. Хтось запрошував людей, що йшли попри нас пішки, а їх було дедалі більше, приєднатися і сісти в авто. Іноді вони погоджувалися, але здебільшого йшли далі — черга на пішому переході, казали, була усього годин на 10-12, правда, ще треба було пройти до неї кілометрів 15 пішки. Якщо чесно, я теж почала думати про це, але вирішила, що з мамою, візком, речами і без теплого одягу (ми нікуди не збиралися, і я не взяла з собою нічого цінного, теплого і майже нічого корисного собі, лише все для дитини) просто не справлюся.

Годині о п’ятій, коли уже знову стемніло і я вкотре просила десь окропу, щоби розвести дитині кашу, я згадала, що від вчора нічого не їла, окрім одного яблучка — канапками не пригощалася, цукерок не хотіла, а обходилася зранку кавою, а пізніше — домашнім чаєм. Їсти, природно, захотілося страшенно, ми мали щось в машині, але все було уже настільки холодне і взагалі позавчорашнє, що сама думка про такий обід не була звабливою. Крім того, було нормально так уже холодно. І після чергового «під’їзду» на мене чекали вони — найсмачніші в житті вареники.

Розуміючи ситуацію, місцеві мешканки перемкнулися з чаю та кави на важку артилерію — домашню їжу. Три жіночки в в’язаних жилетках, вбраних зверху на дешеві пуховики, весело запрошували всіх, помахуючи нормальними такими черпаками, — а перед ними стояла стопочка різноманітних глазурованих знову домашніх і зворушливих тарелів і мисочок та баняк вареників, накритий кришкою. Такий, п’ятдесятилітровий баняк великих домашніх вареників з картоплею і сиром, з смальцем, з того особливого, тугого і неймовірно смачного тіста, яке роблять лише на заході України.  

— Мені трошки, — несміливо сказала я.

— Трошки, трошки, —примовляла весела жіночка, навалюючи в глазуровану мисочку, — Трошки і сметанки. Я поверталася до жіночок двічі — по вареники мамі і ще трошки собі. Я ніколи не забуду цих вареників, це завжди залишиться для мене якимось сакральним досвідом. До того я ніколи не мала досвіду голодування чи браку гарячої придатної їжі і не знала, що гарячу домашню їжу, яку дістаєш по такому досвіді, навіть дуже нетривалому, як в моєму випадку, сприймаєш зовсім інакше, не просто як їжу.

Ближче до вечора уже всі кава-пости перекваліфікувалися на пости з їжею. Веселі дядьки розводили вогнища обабіч дороги і пекли там картоплю, а жіночки докидали котлет, варених яєць, квашеної капусти, розігрітих домашніх тушонок і паштетів. Вони жартували, підбадьорювали, запрошували повертатися. Люди з харківськими номерами нервувалися уже дуже помітно — там було зовсім погано, ті, що з Києва та околиць, теж стривожилися, переглядаючи новини. Місцеві розуміли це і намагалися нас розрадити, а ми,  своєю чергою, — їх. Ми запевняли їх, що сюди не дійдуть. Вони нас — що наші доми і міста відбудують, що люди залишаться в безпеці (на перше сподіваємося всією душею дотепер, з другим, на жаль і на жах, не вийшло).

В хаті, куди я попросилася знову помити теплою водою укакану дитину, на кухні жінки, либонь, з половини села, співали «Ніч яка місячна» і ліпили пельмені — «туди», як вони сказали, тобто — годувати уже не біженців, а армію. Я чула, як вони співають, ще навіть через два «під’їзди» після тої хати.

Засинаючи другої ночі, я дуже боялася, що тут уже не буде спеціального чоловіка, котрий буде стукати в шибки перед «під’їздом», але він був, уже не на велосипеді, а в машині — було дійсно дуже холодно.

***

Наступного ранку я прокинулася зовсім змерзла і з мрією про каву, як вчора. На жаль, допомога інституалізувалася і більше не було поодиноких бабць з такою міцною домашньою кавою в чайничках — були чергові групи бабць з кавою та чаєм в емальованих відрах, хоча ж вони все ще доливали в неї домашнього молочка з білих глечиків, але було вже не так смачно. Стало зрозуміло, що і до цієї ночі ми навряд чи перетнемо кордон. Черга за нами була уже не 17, як коли я в неї стала, а 70 кілометрів.

Друзі з Польщі дуже переживали, а я вже не могла зрозуміти, що не так — я втратила відчуття часу і мені здавалося, що все гаразд, ну їду собі і їду, ну дві доби, але ж поруч є люди, я допомагаю їм, вони мені. Все це втратило якусь кінцеву мету, мені здавалося, я забула, що попереду десь є якийсь кордон, який я сподівалася перейти, і тим більше, щось за ним. Я була, можливо, вперше в житті абсолютно в потоці і в моменті. Потік і момент складалися з того, щоби якомога більшій кількості людей з машин донести інформацію про те, що в школі туалет з унітазами і теплою водою, на кінці села є не розчинна, а зварена кава, а між тим допомогти комусь з Києва дістати ліки під ракетами, а комусь, хто вже перетнув кордон, — сконтактувати з кимось, хто може допомогти знайти житло.

Трошки псувало момент те, що бензину залишалося на 25 км, а цього точно не вистачило би, щоби обігрівати авто впродовж ще однієї ночі. Було уже цілком зрозуміло, що ще одна ніч в авто — буде. Це не лякало, просто якось… заважало невирішене питання.

В сутінках з одного авта, яке рухалося в зворотному напрямку, тобто від кордону, вийшов мій друг Лукаш з чотирма десятилітровими каністрами — в Перемишлі можна було купити тільки такі. Виявляється, я ще першого вечора зашерила з своїми друзями локацію і вони просто втомилися спостерігати це Супер Повільне Ріеліті, а також він слабо собі уявляв, як людина може не спати і перебувати  в авто три доби поспіль, ще й з малою дитиною, — тому вирішив до мене приєднатися. Ми обмінялися жартами про те, як повільно я їжджу, перелили вміст каністр в бак, одну залишили собі, а інші віддали в машини поруч — ніхто ж бо не знає, скільки нам ще їхати і куди доведеться ходити по бензин з тими каністрочками. Тієї, третьої, ночі я нарешті спала, а Лукаш вів машину. Ще він привіз нам з мамою нові шкарпетки — ми не роззувалися три доби. Оскільки бензину було вже багато, перед тим, як роззутися, ми відкрили всі двері.

Ще за добу ми перетнемо кордон, без документів на машину (мені загубили техпаспорт якийсь час тому, довга історія) та ковід-сертифікатів, якими так переймалися ще якісь два тижні тому, їдучи на відпочинок. Найретельніше, як не дивно, будуть перевіряти Лукаша — він громадянин Польщі, але чоловік призовного віку. Ще перед кордоном всі машини знову змішаються, бо одразу на кількох заправках буде бензин і всі будуть старатися заправитися всюди, адже діють ліміти по 20 літрів в один бак, і ми сильно відстанемо, але жінки з машин попереду, ті, з нереальною кількістю дітей, триматимуть мені місце і ми повернемося, де були. Одна з них, та, що везе найстарших дівчаток — років по 10-12, скаже: я вже просто не можу з цими дурочками. І ми з нею засміємося, самі як дурочки. Інша, котра везе зовсім малих малюків, вкотре вилиє горщик, але не просто з вікна, а вийде з машини і відійде від дороги.

На кордоні буде багато волонтерів, але всі з черги все одно одне одному допомагатимуть — перекладатимуть, пояснюватимуть, уточнюватимуть, куди скільки їхати.  За дві години ми зупинимося поїсти в Польщі, в придорожному ресторані, я замовлю вареники, але вони будуть зовсім не такі, як ті, з велетенського баняка. Ще за дві — Лукаш запаркує мою машину в дворі у Вроцлаві, де мене зустрінуть з квітами.

За чотири дні  я виберу для цього всього нарешті слово — телепортація. 

Просто щоби не говорити тих страшних слів, якими все це називається насправді.