Осетрова варта

Осетри з’явилися на Землі 250 мільйонів років тому і як вид пережили динозаврів. А от зустріч із людиною може стати для них фатальною: їх масово вбивають браконьєри заради чорної ікри, хорди ― желеподібного аналогу хребта ― і м’яса. Осетрових вважають групою видів, які зникають з планети найшвидше: 23 з 27 видів на межі вимирання, а ще чотири, можливо, вже зникли. Щоб повернути осетрових у Дунай, болгарські науковці щороку випускають у річку тисячі мальків. Українські волонтери й волонтерки Всесвітнього фонду дикої природи WWF збираються у дельті Дунаю, щоб зупинити риболовлю, поки осетрята спускаються до моря. Що з цього виходить ― у нашому репортажі з Вилкового.

«Українська Венеція»

Сонце пече. Панама не рятує. Мружу очі й від того кривлюся, ніби з’їла цитрину. Вітру немає ― човен заглух дорогою до Вилкового і тепер ледь відчутно дрейфує між плавнями. Починає смердіти соляркою.

― То через жінок на борту, ― жартує кремезний біолог Вася. Ніхто, крім нього, не сміється ― на борту троє дівчат.

З двигуна бурчить, ніби з пустого шлунка.

― Перший раз таке. Може, перегрівся… ― виправдовується «капітан», вовтузячись із технікою.

Врешті буркіт двигуна переростає в гудіння, до якого за тиждень уже звикли. До Вилкового ― пів години повільним ходом. Дорогою Вася більше не жартує. 

Вода за бортом схожа на розім’яту тахінну халву: Дунай ― найзамуленіша повноводна річка Європи. Обмиваючи порослі верболозами острови й очеретяні плавні, він заходить у єрики між вулицями, де вода сповільнюється і стає зеленкуватою. У єриках, затиснутих між насипами греблі, височіють подекуди прогнилі дерев’яні кладки на цибатих стовпах.

Звичною для нас мовою єрики та гребля ― це «канали» й «суша». Вилківчани кажуть, що разом із кладками ці особливості ландшафту відрізняють їх від решти ― Вилкове часто називають «українською Венецією». У спеку його прирічкове розташування безпомильно видає запах затхлої води й риби. Містом проходить 46 кілометрів каналів, які поволі засипають ― вилківчани купують автомобілі замість неповоротких брудних човнів. 

Та канали ― не єдине, чим може похизуватися Вилкове. Саме тут уже два століття існує найбільша в Україні риболовецька громада, що полює на осетрових риб. Усі шість видів тутешніх осетрових із 2000 року занесені до Червоної книги України. Тож промисел, який століттями був частиною традиційного плину вилківського життя, нині під забороною.

Чорний ринок Вилкового

У давній кінохроніці помітно, що у Вилковому осетрових було вдосталь: усміхнені жінки на ринку столовими ложками намащують гори чорної ікри на житній хліб. Рибалки підпливають просто під ятки й вивантажують кількаметрових осетрів. Біля велетенських білуг гордо стоять чоловіки з товстими сітками-аханами й гаками.

Тепер у центрі міста продавчині й поодинокі продавці торгують за брамою. Вся торгівля у схожих на тісні комірчини крамницях вирує навколо риби ― осередку ринкового життя. Її запах ― сирої, сушеної та копченої ― відчувається ще здалеку, забиваючи аромат абрикосів та зелені. Достатньо підійти ближче, як жіночки припиняють відганяти мух, вмикають гортанний гучномовець і наперебій заманюють купувати: тараньку, сома, камбалу, товстолоба, оселедця, коропа ― копченого, в’яленого, сирого, сушеного, цілого, шматочками ― та спробуйте ж рибку, дівчатка! Свіже, своє.

Для прикриття купуємо тараньку й підходимо до засмаглої спритної тітки Наді ― перший прилавок зліва від центру. Місцеві мешканці кажуть, саме в неї завжди є осетри. Жінка діловито обтирає руки об синій фартух і розповідає про своє рибне багатство.

― Ой, які великі риби! ― розхвалюю і подумки схрещую пальці. ― А осетри у вас є? 

Продавчиня сторожко роззирається, а тоді змовницьки запрошує кивком за прилавок. Рвучко вихоплює з-під нього синю картату сумку і витягує осетра ― свіжого, рожевуватого, з мокрими лискучими боками

Помічаю між бронзовими товстолобами судочок — відкриваючи його, тітка Надя переможно всміхається:

― Аякже! ― дістає копченого осетра. Випростує руку, й осетер звисає, позуючи рум’яними боками з великою лускою. ― П’ятсот гривень за кілограм. Ікра ― шістсот доларів за літр. Усе наше, вилківське. Рибаки привозять регулярно.

― А живі є?

Тітку Надю вже не гріє наша увага, та ми запевняємо: купуватимемо. Але завтра. Продавчиня сторожко роззирається, а тоді змовницьки запрошує кивком за прилавок. Рвучко вихоплює з-під нього синю картату сумку і витягує осетра ― свіжого, рожевуватого, з мокрими лискучими боками.

― Фотографувати не можна! ― намурмошується вона, і рибина хутко зникає в сумці. Від привітності не лишається й сліду. ― То взагалі заборонена риба!

― Заборонено їх ловити! Ви не знаєте, чи шо?! ― вторують їй сусідки.

Ми забираємо тараньку і поспіхом ідемо з ринку. Вже наступного дня рибний інспектор гордо скаже, що за рік у Вилковому не виловили жодного осетра ― браконьєрів нема.

Риба гниє з голови

Споночіло. Навколо ліхтаря рояться метелики й мошкара, звідусіль чутно квакання жаб. За чорною сутінню не видно навіть плавнів, не те що острівних рибальських будиночків. Коли оселедець великими групами йде гирлом Дунаю, туди переселяються місцеві риболови. Наступний місяць вони проведуть між сіток і плавнів із хиткими кладками. Житимуть у хижках по четверо й більше ― такі собі рибальські гуртожитки, кустарні й захаращені.

Ніхто з волонтерів у бік плавнів зараз і не дивиться. З будинку, де мешкають вартові, чутно: «Додому я просила-а-а-ся, а він мене-е-е все не пускав…» Науковець Костянтин Балацький, і без того неговіркий, замовкає, нашорошує вуха, всміхається знайомій мелодії і неквапом веде далі розповідь про місцевих рибалок.

― Справжній рибалка ніколи не кинув би до човна осетра, що важить менше як десять кілограмів, ― то вважалося справжнім соромом. А зараз наймити з містечка і прийдешніх сіл навіть мальків беруть. Нема для них нічого святого. Справжні рибалки ― вимираючий вид.

Пан Костянтин не теревені точить ― він у Вилковому вже тридцять років. Як і більшість працівників Дунайського біосферного заповідника, потрапив сюди на практику й не схотів повертатись до Одеси. З приходом WWF до містечка йому додалось обов’язків ― тепер Балацького називають «осетровим адвокатом».

Він не схожий на місцевих рибалок ― руки не порепані порізами від сіток, обличчя не обвітрене, одяг чистий. Та саме з ним вони діляться цеховими секретами. Чужих далі порога не запросять ― а йому вдалося так із ними зжитися, що плаває від хижки до хижки щотижня. За спільною трапезою, а іноді й чаркою, говорять про рибні лови, прибутки й хабарі. Та основна мета «осетрового адвоката» ― нагадати про те, що ловити осетрових заборонено. 

Справжній рибалка ніколи не кинув би до човна осетра, що важить менше як десять кілограмів, ― то вважалося справжнім соромом

Подібні домовленості ― мало не єдиний спосіб вплинути на рибалок. Подейкують, що рибна інспекція й охорона покривають браконьєрство. Позаторік Балацький знайшов вилківських осетрів із румунськими чипами на Привозі в Одесі. З цим нічого не вдієш: ринки й магазини перевіряє Держпродспоживслужба, а поки її працівники приїдуть на виклик, осетра і з’їсти встигнуть.

Щороку пан Костянтин спостерігає, як зі стартом сезону до Вилкового стікається не лише риба, а й усілякі перевірки. Підприємства платять за те, щоб інспектори заплющували очі на порушення. Натомість зловлені на гарячому за полюванням на осетрів усе одно лишаються без кари ― їхні справи «зникають» у коридорах суду. За законом, штраф за вилов осетрових може сягати 110 тисяч гривень, але на ділі порушників штрафують на кількасот, а то і взагалі відпускають, обмежившись «суворим попередженням».

― Системи не зміниш. Місцеві знають, хто що продає, ― приречено зітхає чоловік. 

Рибалки щиро запевняють його, що ловити молодь осетрів вони й самі не раді ― білужата й осетрята ні на що не годяться, а виплутувати їх із сіток ― сама морока. А от коли йдеться про велику рибу з цінним м’ясом та дорогою ікрою, притихають:

― Якось спитав, чи ловлять осетрів, а вони принишкли, похилили голови й кажуть: «Костя, ми тебе стільки років знаємо, брехати тобі незручно ― але й правди ми тобі не скажемо!» ― пригадує чоловік, гірко сміючись, і додає, сумно хитаючи головою, ― вони все прекрасно розуміють. Але це не означає, що роблять як треба. 

Стихія звички та бажання заробітку тут сильніші за букву закону.

На сторожі водного спокою

Місце, де Дунай впадає у Чорне море, помітне ще здалеку. Прісні й чорноморські води ніби налиті в різні посудини ― якщо заглушити мотор катера, чутно, як по один бік ритмічно і м’яко хлюпоче Дунай, а по інший ― гортанно гуде спінене море. На вузькій береговій косі ― баклани, чайки, пелікани, з плавнів чутно шипіння, цвіркотіння, крехтіння, трелі й переливи. 

Прикордонник за кермом катера плечистий та смаглявий. Він картинно підставляє обличчя вітрові, і його розмова з Інною Гоч, іхтіологинею WWF, схожа на зіткнення Дунаю та моря.

― Нє, ну а яка різниця ― виростили осетра на фермі і вбили чи зловили і вбили? Усе одно ж з’їдять. І ікра вкусна, ― вголос роздумує прикордонник. ― От мій дід, з липован, ловив осетрів. У нас вдома на кухні, коло лавки, завжди стояло відро невеличке з ікрою, можна було ложкою їсти. Нашо їх охороняти? Усім хватить.

― Ну насправді ікра на смак так собі… ― Інна ввічливо усміхається, але помітно дратується ― від правоохоронців такого вона ще не чула.

Чоловік натискає на газ, човен перетинає лінію моря і раз по раз підстрибує на хвилях. Перекрикуючи гудіння мотора, Інна береться пояснювати про небезпеку від зменшення кількості осетрів, але її слова пролітають повз вуха прикордонника. І причина цьому ― не морський вітер.

Насправді його вустами говорить давній вилківський лад, за якого природа безумовно належить місцевим жителям. Дарма що вони вже не рибалки, як діди-прадіди, і проміняли весла й сітки на заробітки у Європі або вирощування очерету ― вилківчани досі «приймають дари Дунаю». Тим паче, що про природоохоронців держава не надто турбується.

― У них немає катерів і зброї, як у румунських колег, зарплата 6 тисяч, ― розповідає Інна за вечерею того ж дня. До проєкту в WWF вона десять років працювала іхтіологинею в рибній інспекції на Тернопільщині, тож не з чуток знає про недолугість і корумпованість системи. ― Але проблема в тому, що відшукати зацікавлених виконувати свою роботу ― ніби знайти алмаз.

От мій дід, з липован, ловив осетрів. У нас вдома на кухні, коло лавки, завжди стояло відро невеличке з ікрою, можна було ложкою їсти. Нашо їх охороняти? Усім хватить

Поїздка до моря з прикордонником-гурманом ― одне з патрулювань «Осетрової варти». Це частина міжнародного проєкту «Життя дунайським осетровим». Вартові не затримують браконьєрів, натомість спостерігають за тим, щоби правоохоронні органи дійсно перевіряли рибалок. Іще одне завдання «Осетрової варти» ― разом із науковцями спіймати момент, коли верткі та слизькі осетрята приходять до дельти, ― щоб перекрити вилов усієї риби.

Під час першої варти ніхто з місцевих мешканців іще не розумів, навіщо приїхали диваки в однакових футболках. Та завдяки їхнім спостереженням учені дізналися, що мальки потрапляють до сіток разом із оселедцями, й риболовлю тимчасово припинили. А після візиту рибні підприємці Вилкового «здали» рибінспекції свого колегу, що ловив осетрів і продавав їх на ринку в Одесі.

Зараз Інна може похвалитися змінами до законів: наприклад, завдяки їй та волонтерам заборонили сітки, що аж черкали дно річки, не лишаючи рибі жодного шансу пройти повз Вилкове. 

Подвійний улов

На годиннику 6:30. Штиль. Від Дунаю ще тягне нічною свіжістю ріки. Прив’язані катери завмерли перед причалом, наче поснулі коні. Сонце вже піднялося над плавнями, звідки часом випурхують птахи.

Жилет, панама, бінокль, товстий шар сонцезахисного крему і фотоапарат ― мінімальний набір для вдалого ранку. Катер розрізає тягучий кисіль води і набирає швидкість, аж дибки стає. Сьогодні ― патрулювання.

Човни рибалок плавно минають нас дорогою на свою тоню ― риболовне місце. Кожен камуфляжний кашкет, кожна панама чи кепка повертаються в бік патрульного катера, проводжаючи поглядом, ― «чужі» прибули.

Врешті Кашкет береться допомагати Кепці. Разом вони піднімають сітку, і ще здалеку помітно, як біліє черево севрюги з роду осетрових. Діватися нікуди ― треба випускати

Рибалки на воді були ще мало не затемна, тож тепер перехиляються за борт і піднімають сітки, вивантажуючи улов у човен.

―  Общєство по барьбє за виживаємость осєтрових Дуная! ― порівнявшись із рибалками, гукає інспектор.

― А? ― приголомшений чоловік піднімає голову, тримаючи в руках сіть. Волонтери на таке представлення пирскають сміхом.

―  Общєство по барьбє за виживаємость осєтрових Дуная! Прошу любіть і жаловать! ― бравурно відгукується інспектор. ― Шо там у вас?

Поки один із рибалок, весь у камуфляжі, пильно придивляється до інспектора, інший, у кепці, повагом тягне сіті. З близького берега за ними у бінокль спостерігає ще один природоохоронець. А з катера, наготувавши фотоапарати, нетерпляче зиркають п’ятеро волонтерок і волонтерів у однакових футболках і жилетах.

Врешті Кашкет береться допомагати Кепці. Разом вони піднімають сітку, і ще здалеку помітно, як біліє черево севрюги з роду осетрових. Діватися нікуди ― треба випускати.

Човен мало не черпає воду бортом, поки Кепка і Кашкет пораються з сіткою. Трусять, крутять, розплутують ― мовчки та неспішно.

― Вазьмі ножичек, сдєлай дирачку, ― з нетерплячки під’юджує інспектор.

Рибалки й не думають різати сіті ― їм за них платити. Урешті севрюгу визволяють: довга й тонка, з гострим носом, схожа на лижу, вона конвульсивно тріпоче хвостом. Патруль рушає далі.

Наступна година без улову ― в сітках оселедці та всіляка дрібнота. Сонце піднімається, ближче до дев’ятої вже добряче підпікає. Катер розвертається між плавнями й дорогою минає ті самі затоки, рукави та острівці. Рибалки вдруге показують сітки.

Кепка і Кашкет недалеко пішли від місця, де ми лишили їх із носом. Угледівши катер, вони знову флегматично дістають сітки ― і знову звідти біліє черево севрюги.

«Осетрова варта» тріумфує, а інспектор почувається справжнім річковим шерифом, поки рибалки приречено переглядаються. Вони не сперечаються, але поволі повторюють ту саму процедуру: потрусити, виплутати шипів, викинути за борт. Фортуна з ними бавиться ― за півтори години вони випустили у воду кількадесят тисяч гривень. Дунай дав ― Дунай взяв.

На буксирі природи

Тридцять років тому Вилкове було придунайським міражем посеред дельти, з напівлегендарним риболовецьким минулим і найбільшим рибним господарством в УРСР. У головний канал стрибали з берега купатися ― нині він обмілів подекуди до метра. Водні артерії, якими плавали до школи, на ринок, до церкви, возили новонароджених і небіжчиків, поступово зникають. Дунайське пароплавство, яке фінансово тримало місто на плаву, занепало, а на суднах Чорноморського у 90-ті тоннами вивозили осетрів. Тепер ловити осетрових заборонили, ікри на ринку в щедрих продавчинь не знайти, діти змалку вправляються не з човенцями, а зі смартфонами. Вилкове, як і решта придунайських міст, мусить виживати за рахунок туристів. Змінилося все, каже науковиця Тетяна Балацька, ― не змінилися тільки вилківчани.

― У них досі «містечковий» світогляд, навчити їх працювати в туризмі дуже складно. Локомотивом для Вилкового став Дунайський біосферний заповідник, ― пояснює вона не без гордості за свою роботу. ― Минулого року його туристичним маршрутом «Нульовий кілометр» пройшли 20 тисяч людей.

Пані Тетяна керує інформаційно-туристичним центром заповідника. Ззовні будиночок нічим не відрізняється від решти вилківських помешкань ― зелений паркан, побілені стіни, квіти й виноград. Натомість усередині ― мапи, рибальські сіті, макет дельти й опудало осетра. Балацька перебралася до Вилкового понад тридцять років тому й досі із захватом показує оновлені мапи та розповідає історію міста, заради якого поїхала з Одеси.

― У 1746 році на лівий і правий береги Дунаю прийшли перші поселенці-старовіри. Вони втікали від церковної реформи царської Росії ― ладні були спалити себе живцем, аби тільки не змінювати віри. До Вилкового принесли з собою ікони, намальовані на липі, ― тому і називають їх липованами.

З того часу дельта відвоювала в моря 20 кілометрів ― сушу намиває Дунай, приносячи мул із Європи. Можна буквально побачити, скільки води пішло, та Вилкове й досі розділене на неофіційні райони «Ліповани» і «Хахли». Осілість і прив’язаність до містечка час від часу програє заробіткам у Польщі ― у Вилковому мало умов для місцевого бізнесу. Пані Тетяна впевнена, що місто розквітло б, якби люди мали можливість працювати ― тоді й жили б краще, і осетрових не ловили б. 

Зараз у Вилковому 650 рибалок, 1000 працівників, які заготовляють очерет, і 500 моряків. Моряки ― єдині, хто може тут облаштувати комфортне життя, решта ж затягує паски. І час від часу сподівається зловити «носату». 

Більшість місцевих мешканців, що походять і від українців, і від липован, живуть в окремому світі. Дивляться недовірливо, визначають, «свій» чи «не свій». «Не свій» ― лишаєшся ні з чим. Точніше, з оболонкою Вилкового ― недотуристичного, зі щедрим рибним минулим і теперішнім, яке згасає. «Не свій» навряд чи дізнається про те, що містечко ревних старовірів поклоняється водному богові Дунаю. І від споживацької любові ладне його нищити.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]