Оптимісти у білих халатах

За даними Центру зайнятості в Кіровоградській області, станом на червень 2019-го бракувало 158 лікарів. Серед них сімейні лікарі та педіатри, офтальмологи, акушери-гінекологи, не кажучи вже про виняткові медичні спеціальності. У 2014 році, коли на сході країни розпочалася війна, до Кропивницького з окупованого Луганська перебралися двоє хірургів із рідкісними спеціалізаціями, про які тут і мріяти не могли. Уже п’ять років вони рятують життя мешканцям області.

Відкрите серце

— Ходив на роботу, керував відділенням, був поважною людиною. Операції робив щодня. Раптом на вулицях не стало звичного порядку. Бігати почали всякі. А потім містом поїхали танки. Ніхто не очікував, що так буде. Ніхто не казав нам, що треба втікати, — пригадує Андрій Клянчин.

До серпня 2014-го він і не думав кудись виїжджати. Працювати в Луганську йому було комфортно. Кардіохірургія в місті розвивалася, та й хірургічної практики було вдосталь —  пацієнти приїздили навіть з-за кордону, адже тут їм дешевше і швидше могли допомогти. У Луганській обласній клінічній лікарні було відділення кардіохірургії, судинної хірургії. Мали відкрити відділення невідкладних станів, де вже була обладнана операційна. Не встигли — почалась війна.

Хірургом Андрій міг і не стати. Іще школярем захоплювався робототехнікою й думав вивчати програмування. Але батькам здавалося, що ця галузь безперспективна, й вони вмовили сина вступати у Луганський національний медичний університет.

— У 10-му класі спробував попрацювати санітаром в операційному блоці, у нічну зміну. Було цікаво. Так і вирішив обрати медицину, — згадує він.

Згодом, на інтернатурі, обрав спеціалізацію хірурга і повернувся працювати у районну лікарню рідного містечка. У 2004-му Андрія як перспективного хірурга запросили на співбесіду в обласну лікарню, щоб запропонувати розвиватись саме як кардіохірург.

— Сказали одразу, що кілька років буде важко. І що оперувати сам зможу не скоро, втім, мене це не спинило. Хотів розвиватись.

Спочатку був другим асистентом в операційній. Першу самостійну операцію здійснив аж через шість років —  у 2009-му.

У Кропивницький його фактично «завербували». Міг поїхати в Рівне, де також планували розвивати кардіохірургію, натомість його запросив до себе директор приватної клініки з Кропивницького Григорій Урсул. Тут Андрій пропрацював перші пів року після того як покинув дім.

— Звичайно, якби не ті події, у Кропивницький я б ніколи не поїхав. У Луганську мав необхідну базу, обладнання. Там можна було застосовувати найсучасніші технології, які зараз використовують у кардіохірургії. Просто не встигли.

Проте організувати з нуля кардіохірургічну допомогу для приватного закладу виявилося дорого і складно. Тоді у лікаря був вибір: залишитись у державному кардіодиспансері, де на той час для нього не було навіть операційної, або поїхати в Мінськ. Він залишився.

— Кожен спеціаліст хоче приїхати на готове. Я ж тут був від безвиході. Дочекався будівництва операційної, закупівлі обладнання.

Здавалося, маленьке й тихе місто — саме те, що треба, аби відновити сили після пережитого, — однак зустріло непривітно. Спершу мешкав у палаті клініки. Житло вдалося орендувати з п’ятого разу: з луганською пропискою не хотіли брати. Та і зараз, каже, на нього досі дивляться як на приїжджого.

За кілька років із бюджету області для лікаря з родиною виділили кошти на службове житло. 

— Зараз фактично вся зарплата йде на сплату комуналки. Якби не якісь «вдячності» від пацієнтів, ми б не вижили.

Організувати з нуля кардіохірургічну допомогу для приватного закладу виявилося дорого і складно. Тоді у лікаря був вибір: залишитись у державному кардіодиспансері, де на той час для нього не було навіть операційної, або поїхати в Мінськ. Він залишився

Раніше з усіма складними операціями на серці відправляли до Києва. Пацієнтів і зараз скеровують до столиці, та чимало недужих все ж отримує допомогу в обласному центрі. За три роки роботи у Кропивницькому Андрій провів 360 операцій на відкритому серці, не враховуючи імплантації кардіостимуляторів. Серед них і три операції з лікуванням водночас трьох вад серця. 

— Така операція унікальна для області, бо кардіологічна служба обмежувалася лише встановленням стимуляторів і закритими операціями при вроджених вадах. Загалом, ця операція для кардіохірургії звичайна, просто об’ємна, і не кожен кардіоцентр може похвалитися відсутністю летальних випадків.

Розвивати кардіохірургію в місті хочеться, але бракує кадрів, без яких не реалізуєш технічних новацій. Наприклад, необхідна окрема реанімація, але для її створення потрібен персонал, якого просто нема.

— Грамотних спеціалістів можна перерахувати на пальцях однієї руки. З такими зарплатами жити нереально. Хтось виїжджає за кордон, хтось знаходить іншу справу. У Луганську зарплати в лікарів були вдвічі вищими за рахунок різноманітних премій і доплат. І зараз так є. Наприклад, мене кликали у Сєверодонецьк, куди перебралася наша обласна лікарня, то там і зараз зарплати вищі. 

Крім того, немає чітких офіційних вимог до організації кардіологічної служби. Наприклад, у кардіодиспансері реанімація розташована на першому поверсі, у той час як операційна — на п’ятому. 

— Уявіть, що я з пацієнтом після операційної спускаюсь ліфтом, який періодично ламається, — каже хірург.

Із кардіологією в області взагалі великі проблеми. Для лікаря виїхати у районну лікарню і там провести операцію нереально, адже там часто навіть анестезіолога немає. У деяких районах немає змоги навіть кардіограму зробити. 

— Треба сподіватись на краще, але готуватись до гіршого, — каже Андрій. Він із дружиною, теж медиком, вчить польську. Про всяк випадок.

Медик, що постійно вчиться

— Я тут почав жити по-справжньому. У Луганську в мене була лише робота, а тут народилася дитина, — каже нейрохірург Олександр Пизін, який уже 5 років працює в Кіровоградській обласній дитячій лікарні.

Дитячим нейрохірургом він працює вже 20 років, 15 з яких очолював дитяче відділення нейрохірургії в Луганській обласній лікарні.

— Там був великий контингент хворих. Десь утричі більше, ніж тут. Через це робота була важкою. Але вона загартувала, — згадує лікар.

У школі відмінником не був. Коли настав час обирати майбутній фах, прислухався до думки батьків, які казали, що варто обирати професію, потрібну людям.

— Хотів іти в Київський медуніверситет, але з першого разу не вдалося. Не вистачило одного бала. Для мене то була справжня трагедія. Але цей рік використав із користю: пропрацював санітаром в операційному блоці. Зміг переконатися, що це дійсно моє, і вступив у Луганський медичний університет.

Коли побачив нейрохірургічні операції — сам процес і результат, який вони дають, — зрозумів, що це саме те.

— Коли бачиш людину, яка була в тяжкому стані, в комі, а на ранок після операції сама встає, ніби нічого й не було, — це справді вражає. І вже тоді закралася думка, що варто спробувати.

Через шість років після завершення навчання пішов в ординатуру у Донецький національний медичний університет, де була потужна база з нейрохірургії при лікарні Калініна. Після трирічного навчання в інтернатурі на «відмінно» почав працювати нейротравматологом у рідному містечку, але у 1999-му знайшов роботу дитячого нейрохірурга у Луганську. Курси спеціалізації з дитячої нейрохірургії він пройшов в 2000 році. Каже, більшість колег, які тоді пройшли навчання, і зараз практикують, а от нових спеціалістів з’являється мало. Зараз таких експертів у країні близько 60 осіб.

Коли бачиш людину, яка була в тяжкому стані, в комі, а на ранок після операції сама встає, ніби нічого й не було, — це справді вражає

— Там лишилося пів серця й пів душі, — каже Олександр, хоча згадує, що з обладнанням було тяжко — багато інструментів купували власним коштом. Та все ж думки залишити роботу чи кудись виїхати не було. Доки не прийшла війна.

У червні 2014-го Олександр відправив до Кропивницького дружину і тещу, які самі родом звідти. Сам пропрацював до серпня. 

— Було важко. Не хочу навіть згадувати все, що там було. Морально важко, коли ти є свідком бойових дій. Усіх дітей з-під обстрілів привозили на операції до нас. Під час кожного обстрілу ми спускались у підвал лікарні. Частина корпусів була пошкодженою і всі хворі перебували в одному приміщенні, де було світло і реанімація.

Тоді не вірилося, що війна надовго. Все сприймалося як тимчасове явище, яке от-от закінчиться, але так не сталося.

Коли восени вони з дружиною, теж медиком, зрозуміли, що в Кропивницькому доведеться залишитися надовго, почали шукати роботу. Виявилося, що їхні спеціальності були у місті затребуваними. Тоді керівники медзакладів підтримали їх як могли — і фахово, і просто по-людськи. Та й місто сподобалось.

— Ми ходили й озиралися. Трохи соромилися, що ми переселенці. Хоча, насправді, чого тут соромитись? Таке може статися з будь-ким. Тут же всі ставилися з розумінням, ішли назустріч. Ми з війни приїхали у містечко з власною душею. Як на мене, тут є такі дрібниці, які вже загубились у великих містах.

До приїзду лікаря в Кропивницький нейрохірургічних операцій дітям там не проводили. Надавали тільки першу допомогу, далі пацієнта направляли до Києва, Ужгорода чи Дніпра. Не було змоги навіть вести спостереження за вже прооперованими дітьми. Тепер щороку Олександр робить тут близько 100 операцій лише на головному та спинному мозку. Оперує не тільки в місті, а й виїжджає у райони до дітей із черепно-мозковими травмами.

Такі втручання складні, і, щоб виконати їх за всіма протоколами і стандартами, необхідне обладнання. 

Лікар каже, коли приїхав сюди, був вражений роботою волонтерів. Зокрема, фонд «Янголи життя» в лютому передав лікарні багатофункціональну систему черепної фіксації вартістю майже два мільйони гривень. Вона дає змогу фіксувати голівку дитини під час операції. Таких приладів в Україні лише три.

Звичайно, на голому місці, де нічого не було, відразу щось побудувати складно. Першим був цей апарат, який дозволяє дітям без ускладнень переносити операції тривалістю 6-8 годин. Від зими з його допомогою ми прооперували десятьох дітей. Це обладнання потрібне для лікування онкопатологій. Бо зазвичай онкохворі отримують не лише лікування хіміотерапією, їх ще й оперують. Зараз нейроонкологічних патологій у дітей фіксують удвічі більше, ніж п’ять років тому. Зокрема через покращення діагностики хвороби. Нині в області за скеруванням діти можуть безкоштовно зробити зазвичай дорогі МРТ і КТ. Такого в інших областях немає.

Після двох тижнів відпустки я вже не можу без роботи. Зазвичай люди, які залишилися працювати в медицині, — по-перше, професіонали, а по-друге — фанати справи. У цій країні залишилися самі оптимісти

Як каже Олександр, разом із фондом вони склали програму на кілька років, аби крок за кроком закуповувати необхідне. Планів багато: наприклад, потрібен апарат для термокоагуляції. А ще апарат для краніотомії — прилад, за допомогою якого викроюють шматочок черепної кістки хворого.

— Цим апаратом не надто травматично можна за лічені хвилини дістатися до мозку. Зараз ми працюємо коловоротом, пилкою Джильї. Працюємо, як у ХІХ-ХХ столітті. Минулого року у Вінниці на конференції нам показували інструменти, якими працював Пирогов. Ми були вражені: це історія, а ми їх досі використовуємо. Зазвичай у світі так уже не роблять. Але що є, те є. Треба працювати.

Олександр додає, медик постійно має вчитися. Нещодавно відвідав майстер-клас із живого втручання: лікар навчав, як під час операції застосовувати нейромоніторинг, що дає змогу працювати на функціонально важливих ділянках мозку без загрози ушкодження.

— Після двох тижнів відпустки я вже не можу без роботи. Зазвичай люди, які залишилися працювати в медицині, — по-перше, професіонали, а по-друге — фанати справи. У цій країні залишилися самі оптимісти. Тільки так можна жити і працювати.

[Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]