Одна смерть. Чотири життя

Він погодився на посмертну трансплантацію органів матері, бо колись сам потребував чужого серця.  

Поки її синові пересаджували серце, у сусідній лікарні священник сповідав доньку, яка вже не дочекається трансплантації печінки. 

Вона отримала нову печінку за збігом обставин — просто вчасно опинилася в лікарні. 

«10 лютого 2021 року — найдраматичніший день української трансплантології», — каже авторка цього тексту Ірина Заславець. І ми довіряємо її відчуттям. Ірина — тележурналістка й засновниця Всеукраїнської платформи донорства «iDonor». Десять років тому вона сама пережила трансплантацію і тепер не лише пропагує донорство, але й докладається до титанічних змін у медичній системі. Ірина була свідком чи не всіх операцій з пересадки органів, що їх активно почали робити в Україні останніми роками. Про одну з них вона розповіла спеціально для Reporters. 

6 лютого. До Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги у Львові привозять 45-річну жінку. Розрив аневризми, крововилив у мозок. Лікарі намагаються «полагодити» судину, але відривається тромб і та знову розривається. Набряк мозку. Ще одна операція і усвідомлення: шанси вижити дорівнюють нулю.

9 лютого. Львів. Середина дня. Консиліум лікарів констатує смерть головного мозку. Після непростої розмови чоловік і мама дають згоду на посмертне донорство. Погоджуються з цим рішенням також вагітна донька й 17-річний син. Родина знає, що означає чекати на донорський орган. Молодший син донорки народився з множинними вадами серця, й лікарі всерйоз готували їх до того, щоб без трансплантації дитині не жити. Тоді це було рівносильно смерті, бо донині в Україні не пересадили жодного серця дитині. Але, на щастя, до цього не дійшло — кілька операцій відновили власне серце хлопчика.

9 лютого. Київ. Вечір. Через снігопад дороги в країні непроїзні. Лікарі з Інституту серця та Інституту хірургії і трансплантології імені Шалімова і я сідаємо в потяг. У Львові ми під ранок. 

10 лютого. 5:30

Сонце ще не зійшло. Вздовж коридору шикуються лікарі й медсестри. Приходять усі, хто почув, що цим коридором в операційну зараз провезуть ту, яка помираючи, врятує чотири життя. 

Схилені голови. Пронизливий писк монітора, що слідкує за станом пацієнта. Жінку на каталці везе завідувачка реанімацією, качаючи кисневий мішок. Хоч мозок донорки й помер, та ще якийсь час вона дихає — завдяки тому мішку і апаратам життєзабезпечення. 

Шкірою пробігають мурахи. Цей «коридор пошани» — подяка донорці за найвищий прояв жертовності й любові до ближнього. Любові до кінця. 

05:45

В цей час у палаті на четвертому поверсі чути удари серця. На моніторі — втричі збільшений орган, на ліжку — розгублений хлопець. Хоч він і каже: «Не боюсь». Василь походить із села на Львівщині, позавчора йому виповнилося 22. Від народження він живе з хворим серцем, але дізнався про це лише три роки тому, коли перехворів на грип з ускладненнями. Донорський орган — це єдине, що врятує йому життя.

Василь у палаті сам. Його підбадьорюють лікарі, мами поряд немає. Вона в іншій лікарні Львова, з 35-річною донькою. Три роки тому їй теж поставили страшний діагноз — аутоімунний гепатит, цироз печінки. Єдиним шансом молодої жінки на життя могла б стати трансплантація, як і у випадку брата, але їй про це ніхто не казав. Аж поки днями стан не став критичним. Вона вже без свідомості. Мама кличе священника посповідати доньку. Лікарі кажуть — це кінець. 

—Я хвилююся не за себе, а за сестру, — каже Василь. Він іде на операцію, не знаючи, чи ще колись її побачить. 

6:30

Операційна. Пищать монітори, розбивається лід для охолодження органів, встановлюються крапельниці та світло. Тут як у вулику — чи то тридцять, чи то сорок людей. Усі вони потрібні, щоб організувати мультиорганний забір: серце, печінку та дві нирки. 

Хірурги одягають рукавички, підходять до столу. І раптом западає тиша —  голосніша навіть за звуки моніторів. Перш ніж зробити перший розріз лікар, що веде операцію, Борис Тодуров традиційно каже: 

— Давайте вшануємо людину, яка, помираючи, віддає свої органи для того, щоб порятувати інших.

Кілька секунд важкого мовчання.

— З Богом! Починаємо. 

Перший розріз, розтин грудної клітки, й по черзі серце, печінка і нирки лягають у трансплантаційні бокси. Кожен у свій окремий. Їх мають пересаджувати паралельно. 

7:50

Першою біжу в операційну, куди понесли серце. Там усі мають діяти вкрай швидко, бо поза межами людського тіла воно може «жити» лише чотири години. Цього часу має вистачити, щоб сердце забилося у грудях Василя. Якщо не встигнуть — орган безповоротно пошкодиться і вже не зможе працювати.

Операційна, де пересаджують серце, трьома поверхами нижче. Поки спускаюся туди, лікарі вже біля столу. Поряд анестезіологи. Тихо працює апарат штучного кровообігу. 

За мить у руках кардіохірурга бачу виснажене Василеве серце. Від хвороби м’яз  роздувся, як куля, майже  втративши здатність скорочуватися. З цим органом хлопець прожив би не більше року. Це якщо без інфекцій і застуд, які запросто могли б спровокувати гостру серцеву недостатність. Мати в грудях таке серце — це все одно що носити бомбу, яка може будь-коли здетонувати. 

І поки «старе» востаннє скорочується вже на столику операційної сестри, здоровий пружний м’яз кардіохірурги вкладають хлопцеві у груди. Мине ще якась година, і воно зробить свій перший удар. Пряма лінія на моніторі зміниться кардіограмою. Я назву це магією, а лікарі звично заперечать: «професіоналізм». 

Попереду ще година-півтори роботи, потім — переведення в реанімацію. До того часу має встигнути примчати мама Галя. Її біля молодшої доньки змінила старша, і вона уже заскочила в маршрутку. 

— Я їду швидко, як можу, — говорить вона мені у слухавку. І боїться навіть запитати, як син. Я теж не говорю. На це є лікарі.

10:00

Швидко піднімаюся на четвертий. Лікарня — величезна. Від світанку я вже пройшла нею п’ять тисяч кроків. У крайній операційній трансплантологи пришивають нирочку. Пацієнтка — жінка. З-під блакитного стерильного покриття видніється манікюр. Оксана зі Львова, їй 36. Нирки відмовили сім місяців тому, відтоді жила на діалізі.

Всі присутні застигли, чекаючи на реакцію організму. Мить — і в сечовий катетер починає накрапати жовта рідина. Мені хочеться закричати «ура!», а на обличчях лікарів помічаю задоволену усмішку: вдалося. Річ у тому, що люди на діалізі не пісяють, тому лікарі та пацієнти з нирковою недостатністю так радіють сечі. 

Тут лишається хіба зашити, переходжу в сусідню залу. 

10:25

Анестезіологи вводять наркоз 34-річному Ярославу. Останні 25 років він має ниркову недостатність. Але, крім неї, має і радість — дружину та двох донечок: старшій 1,7 років, молодшій — сім місяців. Коли говорить про них, очі наповнюються слізьми. На лист очікування органа він став трохи більше місяця тому. 

— Бажаю, щоб усе вдалося, — кажу йому  і знов біжу на перший. Приїхала пані Галина, мама Василя. Телефон на той час уже показує цифру у вісім тисяч кроків. 

10:50

Жінка стоїть перед реанімацією. Хоч і намагається опанувати себе, видно, що налякана. Її материнський ранок — це пекло на землі: одна дитина при смерті, інша — на надскладній операції. 

— Все пройшло добре, ваш син.., — не встигає договорити кардіохірург Роман Домашич, який виходить їй на зустріч, як пані Галина кидається йому на шию. 

— Дякую! Дякую вам! — не стримується. — І родині донора дякую за життя мого сина! Я розумію, для них це теж болісно, але я їм так вдячна. Якби серце моєї дочки було здоровим, я б його віддала, — каже емоційно. 

Буквально на кілька секунд мамі дозволяють зазирнути у двері реанімації, куди уже встигають перевести Василя. Галина затуляє рота, щоб не розридатися. Син житиме. 

А от донька — ні. Буквально годину тому лікарі повідомили: її відправляють додому доживати останні дні. 

— Яка у неї група крові? — запитує лікар. 

— Друга плюс.

Лікар опускає очі. Якби його колеги вчасно скерували жінку на трансплантацію і вона підлікувалася, сьогодні разом з братом могла б отримати орган — реципієнтка, яку готували для отримання печінки, відмовилася від операції. Тож просто зараз, у цій лікарні, є орган, який міг би підійти донці, але у її стані трансплантація протипоказана. 

Уголос лікар цього не говорить — не хоче ще більше зранити серце матері.

12:00

Але дива тривають. Хоча після таких життєвих викрутасів уже й несила повірити. Вийнята з організму печінка «живе» до 12 годин. Тож після відмови однієї пацієнтки лікарі мусили швидко знайти і підготувати іншу людину, яка потребує такої операції. І знайшли просто тут — у лікарні! 

Галині 48, вона зі Львівщини. Три роки як має вражену цирозом печінку і висновок лікарів: врятує лише пересадження органа. Однак у чергу до Центру трансплантації жінка не ставала. 

Місяць тому Галині різко стало зле — відкрилася стравохідно-шлункова кровотеча. З таким діагнозом жінка й потрапила у Львівську лікарню швидкої медичної допомоги. Нині ж повернулася підлікуватися ще і (якщо так можна сказати) натрапила на очі трансплантологам. 

Сорок хвилин — стільки часу Галині знадобилося на те, щоб погодитись на операцію. Після обстеження її дані внесли в Єдину державну систему трансплантації і той підтвердив: орган для неї. 

Поки я це пишу, Галину оперують. Уже четверту годину. Наразі саме пришивають донорську печінку. Усе йде за планом. 

Ярослав і Оксана з донорськими нирками та Василь із серцем теж стабільні. Попереду в них процес відновлення, а потім, сподіваюся, довге здорове щасливе життя. 

— Трансплантація органів — це шанс для тисяч людей. І ми хочемо дати українцям цей шанс, — сказав гендиректор Львівської лікарні швидкої допомоги Олег Самчук у липні, коли там зробили першу посмертну трансплантацію. 

Сьогоднішній день укотре продемонстрував — нашим лікарям це вдається.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]