Оаза

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку листопада виходить друком книга репортажів української журналістки та репортерки Світлани Ославської «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого». Це книжка-пам’ять, книжка-документ; це довоєнні історії міста та людей, які назавжди змінила війна.

У «Передмові» Світлана пише:

«Щоб читати цю книжку, доведеться озиратися з теперішнього в минуле й назад. Ці репортажі, окрім одного, я написала до 24 лютого 2022 року. А отже, вони про місто, яке існує, — тоді, на час написання історій. Воно живе, змінюється, має минуле, а також — і це головне — має майбутнє. Однак цю передмову пишу влітку 2022-го. Триває шостий місяць повномасштабної війни Росії проти України, вже другий місяць Сєверодонецьк окупований. Російська армія зруйнувала, а відтак захопила й окупувала місто — і це та межа, після якої Сєверодонецьк уже не буде таким, як у цих репортажах. А отже, вони — не про місто, яке є, а про місто, яке було».

Reporters публікує один із репортажів «Оаза». Його герой — Сергій Каленюк, дослідник історії Сєверодонецька. Це людина, яка написала найбільше про минуле міста. Його статті й деякі книжки можна прочитати в архіві на сторінці Sd.ua. 15 липня цього року Сергій загинув у ДТП в місті Радомишль, де жив від 2014-го. 

Із зустрічі авторки з Каленюком Світлані добре запам’яталася одна його фраза: «Я не перечитую книжок вдруге. Бо стільки всього ще треба прочитати».

1

Головний краєзнавець Сєверодонецька приїхав сюди навесні 1976 року з одним жовтим портфелем. Через тридцять вісім років він виїжджав з міста в кабіні вантажівки із повним кузовом речей. Поруч сиділа дружина, щаслива виїхати із Сєверодонецька. Був жовтень 2014-го, і вона більше не хотіла прокидатися від вибухів.

А він? Каже, що до стрілянини йому було байдуже. Хіба що дратували військові літаки низько над будинком, та ще одного разу на дачі його застав обстріл. Подумав тоді: «Треба вибиратися, бо як почнеться наступ, я тут і залишуся».

Тієї осені роздав свої книжки й підшивки старих газет, базу даних про письменників Луганської області за останні 200 років. Рідкісні історичні матеріали про Донбас. Щось відніс у бібліотеку, щось лишив у знайомих, багато потрапило на смітник. Сказав собі: час їхати ближче до дітей і до батьківських могил.

Машину шукали довго. Потрібна була вантажівка, яка помістила б і меблі, і книжки, але й не завелика — ціна мала значення. І водій мав бути не перший-ліпший, а такий, кому довіряли, — 2014-го це був головний критерій. Врешті знайшли, але тому підпалили машину… І от нарешті речі спаковані в картонні коробки й разом із власниками виїжджають на північний захід, через блокпости, на Київ і далі — до Житомирської області. До місць, де він народився і які залишив ледь не півстоліття тому.

Починати заново не було страшно. Спершу думав так: познайомлюся з місцевими краєзнавцями, почну досліджувати Радомишль, це поліське містечко з тисячолітньою історією. Але ця історія виявилася задовгою, і непросто в неї занурюватися, коли тобі шістдесят.

Уже п’ять років він живе на Поліссі. Щодня прокидається на світанку — і кілька годин пише. Пише про місто, яке покинув. Видає книжки малими накладами за свої або за кошти друзів. Тема нової — перші роки існування Сєверодонецька.

Принципова для нього річ — місто називається Сєверодонецьк, друга «е», будь ласка. Доки не писатимуть так, доки лишатиметься те непристойне єкання, ось це «Сєвє», добра в місті не буде, він переконаний. «В Україні є вісім населених пунктів, у назві яких міститься російська складова “северо”. У семи українською написано “Сєверо-”, і лише Сєверодонецьк міська влада пише через “Сєвєро-”…» — написав Сергій Каленюк в одній статті. Так писатиму і я. Сєверодонецьк, друга «е» — я теж бажаю містові добра, і це буде наша невинна спроба лінгвістичного вуду.

2

Автобус повертає із Житомирської траси, дорога біжить лісом, сірим і безсніжним. На вигляд перших будинків висмикую навушники і гукаю шоферові назву зупинки. Він гальмує на мить, за яку я вистрибую в теплу зиму 2020-го. Сергій Петрович чекає на зупинці. Коротке вітання — ми бачимося вперше, до того тільки телефон та онлайн — і він кличе мене подивитися на одну річ. Якийсь радомишльський господар будує на подвір’ї нетипову альтанку: водночас і старий гараж, і опори для виноградника, а все разом — якась химерія.

— Бачиш, — каже, — в нас на Донбасі всі хати — однакові, а тут — кожен індивідуаліст.

Подумки фіксую це в нас, поки йдемо повз інші «індивідуалістичні» гаражі до його дому. Він одразу багато розповідає, легко, наче я — родичка, з якою давно не бачився, але з якою можна побалакати. А мене дивує його проста мова — українська, не штучно-літературна, а зі слідами діалекту цієї місцевості — як він зумів зберегти її за роки на сході? Ця проста мова, прості куртка та джинси, і те, як він розповідає про ремонт у їхній новій хаті, як пробурили свердловину, але виявилося, що води не можна пити, — ці деталі побуту одразу змушують довіряти йому.

— Я хочу поговорити про те, як це — виїхати з міста, якому віддали більшість життя, — пояснюю за сніданком, накладаючи собі салату з буряка та волоських горіхів.

— Поговоримо, поговоримо, — він давно вже ні з ким не говорив про Сєверодонецьк.

Але спершу — їмо, після чого дружина, худорлява, як і чоловік, і з молодою усмішкою, зникає з кадру: про неї писати не треба. Тож ми допиваємо чай з пирогом і переходимо до кімнати, сідаємо за стіл — і я готова слухати.

— Здавна так на заводі — що власть скаже, так і буде. Вирішили, значить, проводити мітинг за Януковича. Я начепив оранжевий значок, іду, а люди дивуються — що за чудак. Пройшов повз натовп, знайомі мене зауважили — хтось вдає, що не бачить, а хтось співчуває: чого прийшов, поб’ють же. А чому прийшов? Хотів показати, що є інша думка.

— Як воно було: почуватися інакшим від усіх?

— Тривожно.

— Але чому ми говоримо про 2004-й?

— Маю погану пам’ять на недавні події.

Тоді поговорімо про давні.

3

Навесні 1976 року, на світанку, Сергій Каленюк зійшов на платформу залізничного вокзалу в Лисичанську. Їдучи до Сєверодонецька, зауважив напис на табличці: «Сев. Донец». Подумав: чому не написати повну назву річки? Бо і як тут зрозуміти, який Донець, Северный чи Северский?

Але назва зацікавила, дослідницький азарт зачепився за неї. Сергій ще в школі збирав газетні вирізки про минуле рідного краю. Але не пішов учитися на історика, бо що тоді, вчителювати? На прикладі батьків бачив, яка це робота. Слідами старших знайомих пішов у харківський Політех, спеціальність — автоматизація хімвиробництв. Хімію любив не менше за історію. І після університету потрапив до Сєверодонецька.

Поселили його в гуртожитку на вулиці Леніна. Початок міста, тут до нього впритул прилягає завод, але Сергій запам’ятав той район зеленим і тихим. Сьогодні тут теж тихо. У гуртожитку вже ніхто не живе, на розбитій дорозі перед ним нечасті автомобілі оминають калюжі, а ще рідкісніші пішоходи відстрибують на узбіччя. Сьогодні тут теж зелено, але по-інакшому. Тротуари захопили кущі береста. Ulmus campestris — він найкраще почувається в сєверодонецькому сухому кліматі й піщаному ґрунті. Здається, залиш де-небудь — і проросте.

Але Каленюку цей район запам’ятався не через хащі ульмуса кампестриса, а завдяки озелененню міста, над яким працювали тодішні урбаністи. Міський парк нині занехаяний, тоді «був ніби пісня: невеликий, але зроблений з любов’ю до жителів: кіно, танці, атракціони, зелень дерев, запахи квітів, свіжість Паркового озера». Влітку сонце пекло без жалю, але завжди було де сховатися в тінь. Цей образ міста-саду лишився з Сергієм Петровичем надовго.

Оаза — ще таку мав асоціацію. Пізніше стане ясно, що треба враховувати не тільки перше значення слова: зелений куточок у пустелі, — але й глибше: оаза — місце тимчасових людей. Та це пізніше.

На початку він порівнював місто, де йому трапилося жити й працювати, із сусідами. Ці зіставлення, як не крути, виходили на користь Сєверодонецька. В сусідньому Рубіжному Сергій побував під час університетської практики. Спогади лишилися яскраві, але прикрі. Така картина: завод «Барвник», люди в герметичних костюмах і протигазах лізуть у якісь чани, із даху крапає щось чорне, а на підлозі — пінна рідина, по якій розставлені цеглини й дошки, щоб пересуватися цим пеклом. Другий сусід, Лисичанськ, спершу нагадав Сергієві дім. У 1970-ті місто виглядало як велике селище, із приватними будинками в центрі. Схожість із Поліссям руйнувало тільки одне видовище: шахтарі в майках і треніках забивали козла у дворах, криючи матом свою долю, товаришів і радянську дійсність. «Безнадія з довгою історією», — такий був його висновок про Лисичанськ.

Взагалі-то і про Сєверодонецьк учорашній студент харківського Політеху чув неприємні речі й ніколи не мріяв тут жити. Наприклад, говорили, що тутешній дощ дірявить парасолі — з неба падає ледь не азотна кислота. Дірок у парасольках Сергій на власні очі не бачив, але одного разу дощова краплина пропалила йому сорочку. Тепер Сергій Петрович знає, чому обидва його сини мають проблеми з органами дихання. Але тоді на тлі сусідів Сєверодонецьк із його хімкомбінатом, що гримів і димів, із «лисячими хвостами» над заводськими трубами все одно виглядав раєм для амбітних хіміків. А радянська пропаганда на все горло розхвалювала молоде перспективне місто.

Вразив Сергія не тільки дим заводу, а й місто. Нове, чисте, світле — йому на той час офіційно було лише 42 роки, але фактично ж його заново відбудовували після війни, отже — приблизно 30. Він і місто — майже ровесники. Місто не тільки хімзаводу, а й місто науково-дослідних установ. Місто інтелігенції. Так про нього сьогодні згадують, і, здається, таким воно якийсь час було. Сьогодні те місто живе в пам’яті таких, як Сергій Каленюк.

Тодішній Сєверодонецьк — це оптимізм. СРСР розвиває хімічне виробництво, на заводі запускають нові цехи. Молоді люди приїжджають працювати, оселяються в гуртожитках, за кілька років отримують квартири в новозбудованих п’ятиповерхівках. За півтора десятка років, від початку 1960-х до середини 1970-х, населення зростає втричі. З місцевого аеропорту літають літаки до Москви, Києва, Ворошиловграда — по декілька рейсів на день. Будують нові квартали та вулиці, їх називають на честь космічних досягнень Союзу: Гагаріна, Космонавтів. Головний проспект, що веде від заводу до автовокзалу, названий на честь хіміків. Тут ростуть троянди — для квітів з області везуть чорнозем. Каленюк вважає, що найкращі роки цього міста — від початку 1960-х до середини 1970-х. Пише: «Хрущов пообіцяв людям, що вони житимуть при комунізмі, і в людей після війни і сталінської диктатури з’явилася віра в те, що від кожного залежить, як скоро настане щасливе життя».

Ті, хто приїжджав до Сєверодонецька в ті роки, згадують ще одну деталь: скрізь у місті було видно як не вагітних, то мам з візочками. Пенсіонерів не було.

4

— А сьогодні міста однаково виглядають. Хто вище був — опустився. Хто нижче — піднявся, — каже Каленюк про трійку міст-сусідів — Сєверодонецьк, Рубіжне, Лисичанськ, поки йдемо на прогулянку Радомишлем. Вітряна дорога, міст через річку Тетерів — і от ми на площі, де домінує вивіска «Сільпо» й церква. Це містечко зовсім не схоже на Сєверодонецьк: якщо останньому СРСР дав життя, то в цього, здається, відібрав його містечковий побут, перетворивши на безлику копію таких самих уже не міст, а населених пунктів.

Минаємо книгарню. Каленюк згадує, як 2019 року їздив до Сєверодонецька презентувати свою нову книжку. Приїхав навесні, напередодні Дня міста, воно ж День хіміка. І бачить — у самісінькому центрі під бордюром на дорозі шар піску — раніше його прибирали. Ще бачив пам’ятники, зарослі травою.

— Опустився город, — повторює. — Місто більше не є містом інтелігенції та вже не схоже на сад.

5

Я не запам’ятала Сєверодонецьк містом інтелігенції, і мені важко повірити в те, що тоді в місті «всім добре було», як каже Сергій Петрович. Хочу почути, чого йому бракувало там, коли він був того ж віку, що і я сьогодні?

Але твердить: усього вистачало. Кіно, філармонія, поетичні вечори. Носив зелену люмінесцентну сорочку (але не тому, переконує, що хотілося виділятися; просто іншої вихідної сорочки не було), зелений костюм і червоно-коричневі туфлі. Коли з сусідами по гуртожитку йшли в парк на танці, виглядали стильно. Він — у ядучо-зеленій, а друзі: один — у малиновій, другий — в оранжевій. Останній пізніше буде мером чотири терміни.

Сергій працював на заводі провідним інженером у метрологічній лабораторії. Любив свою справу, була цікава й нерутинна. А головне, каже, що ти — сам собі начальник. Коло спілкування — хто звідки. Пригадує тільки двох знайомих, народжених у Сєверодонецьку, ще декілька — з поближніх селищ. Решта — з усього Союзу. Ці люди приїжджали до міста й починали шукати близьких собі по духу. Ходили в Льодовий палац на концерти. Концерти були непогані. Приїжджав Висоцький — і написав потім короткий вірш, як «нечопорно и не по-светски меня встречали в Северодонецке».

Каже, що люди — як гранчасті склянки, мають багато граней, і в одній із них вони поєднуються. З однодумцями Каленюк створив Клуб любителів поезії — не офіційний, а об’єднання за інтересами. Самвидавні журнали Клубу, які друкував у кількості, щоб вистачило на всіх членів, Каленюк не зміг викинути 2014-го — а забрав до Радомишля. Тоді ж, під час роботи Клубу, почав збирати інформацію про місцевих письменників. Зазначав стать, мову — хто писав російською, хто українською, хто воював. Із цього 2006 року вийшла перша його книжка «Сєверодонецьк літературний».

Пізніше його захопила громадська діяльність. Незалежна Україна, перші партії. Взимку 1989-го зателефонував йому давній приятель Володя Грицишин — той, який носив оранжеву сорочку. Питав, чи знає Сергій, що це таке «Рух», бо на зборах будуть осуждать. Сергій виписував «Літературну Україну», де надрукували маніфест Народного Руху України за перебудову, тому знав. Згадує, як на зборах гуділи: осуждаем, а він тоді підняв руку і сказав, що в тій програмі немає нічого поганого, а потім вийшов якийсь простий роботяга у куфайці — і промовив: «Ми вже Пастернака засуджували, не читаючи, і тут знову. Негарно, товариші».

У 1990-х прийшов у товариство «Просвіта». Просвітяни тоді перевіряли дотримання закону про мову — звіряли вивіски на установах. З тих часів у нього лишилися протоколи, з помітками на полях: норми выполнены, частично, нет — останнього найбільше. Тоді вже помітив, що назву міста писали геть по-різному, навіть через дефіс.

6

Має в собі цю жагу досліджувати, і навіть зараз каже, що не перечитує книжок удруге. Бо стільки ще треба прочитати! Роками збирав різні матеріали про місто й регіон. У 2003 році йому виповнилося 50 — тоді почав публікувати в газетах статті про минуле міста. Але матеріалів про історію Сєверодонецька було обмаль. Якби він одразу по приїзді вирішив з’ясувати, як правильно розшифрувати «Сев. Донецк», не мав би куди піти. Про минуле міста тоді не було заведено говорити: молоде місто, яка історія? Якщо про історію — то хіба що історію заводу, де простіше знайти про кількість тонн аміаку за рік, аніж про архітекторів міста. Terra incognita, бери — працюй.

Збирав по крихтах: якісь матеріали діставав у заводському музеї, щось брав зі старих газет, щось — з розмов із старожилами. Коли заглибився в історію, побачив, що з нею не все гаразд. До прикладу, хоча б поширена думка, що місто збудоване в пустелі, ніби тут нічого не було, доки не прийшла радянська індустріалізація. Але ж чекайте-но, сусідні села — старіші за місто, вони пережили (а є такі, що не пережили) і колективізацію, і Голодомор. Побачив, що історія Сєверодонецька не вкладається в шаблон «пустеля — хімзавод — місто».

Були й інші запитання, на які доступна версія історії відповідей не давала. Нехай у Сєверодонецьку розмовляють російською, але чому в сусідньому селищі Борівському розмовляють зовсім іншою російською? Або чому луганські історики пишуть, що правий берег Сіверського Дінця у першій половині XVIII століття не був заселений, а на в’їзді до Лисичанська, на правому-таки березі річки, стоїть монументальний знак із датою заснування міста — 1710 рік?

Існує звичка писати: Донбас почався з промисловості. Але що було до неї?

Швидко позбувся ілюзій, що історія Донбасу — це оті кілька радянсько-російських міфів і крапка. Почав писати про давніше минуле. Про те, що через цей край пролягав один зі шляхів, яким татари ходили з Криму на Москву, — Кальміуська сакма. Сєверодонецьк, пише Каленюк у своїх книжках, лежить на важливій ділянці цієї дороги — Борівському перевозі через Сіверський Донець. Біля перевозу виникали перші селища. Тобто це був цілком заселений регіон уже у XVII столітті. Каленюк назвав цю місцевість Придінцевим Порубіжжям, бо тут сотні років проходили кордони: Великої орди, Кримського ханства й Московської держави; межі між християнським і мусульманським світами; кордони донських, запорозьких і слобідських козаків. Така версія — альтернатива до імперського міфу, нібито поселення у Придінцевому Порубіжжі з’явилися завдяки російським царям.

7

До 2014 року Каленюк видав шість книжок. Вийшов на пенсію, думками був радше в минулому — у своїх дослідженнях. Жив трохи як у вежі зі слонової кістки. І хоч у сучасність намагався не влазити, вона нахабно вдиралася в його поле — в історію.

2014-й для нього почався 2008 року. Зауважував, як у місті виникали одна за одною проросійські організації. У бібліотеці в Луганську зробили окремий русский зал. Обласні газети стали виходити російською. В сусідніх містах раптом почали ставити пам’ятники донським казакам. У 2012 році йому запропонували писати краєзнавчі статті для передвиборчої газети. Погодився, але поставив умову: писатиме українською. Підготував матеріал для першого номера. Але всі матеріали в газеті виявилися російською, і його текст не надрукували.

— Після 2004 року керівництво області боялося всього українського й виховувало виборців на жахалках про бандерівців. Пам’ятаю, в луганській газеті вийшла стаття про ріки крові, націоналістів й утиски російської мови. Я писав їм: «Як же так?».

А навесні 2014-го пішов на патріотичний флешмоб. Невелика група людей із жовтими та синіми повітряними кульками зібралася біля Палацу культури. Якоїсь миті він озирнувся — і побачив натовп, що пер на нього й інших учасників флешмобу. Люди в авангарді несли транспарант «Лисичанск», вони трохи нагадали йому тих давніх шахтарів у треніках. Не в образу шахтарям, він добирає два слова, щоби описати ту колону: дика орда.

Йшли з прапорами Росії та червоними стягами, із криками «Фашизм не пройдет» і плакатами «НАТО НЕТ». Крики «Россия!» змагалися з вигуками «Украина!». Каленюк вийшов із натовпу й піднявся на сходи Палацу. Хтось вигукнув «Северодонецк — Россия».

Страшнувато стало, але ще страшніше було усвідомити, що це відбувається з його містом, що ось ця «дика орда» — це реальність. У його місті, в Сєверодонецьку, в культурному, в місті інтелігенції.

8

Як виникає відчуття, що це більше не твоє місто? Коли люди, які жили поряд 30 років, виїжджають, щоб не повернутися? Коли вже немає покупців твоїх книжок? Коли старієш і замислюєшся, хто тебе поховає?

Сергій Каленюк, метролог і краєзнавець, повторює, що виїхали з дружиною не через війну, а щоби бути ближче до дітей. І справді — їхньому життю прямої загрози не було, як і не було нагальної потреби тікати. Місто майже не обстрілювали, на відміну від сусіднього Лисичанська. Більше людей втекли сюди, аніж звідси.

Сьогодні в місті чимало переселенців, офіційно зареєстровано приблизно 50 тисяч. Нібито ось, нові люди, яких так довго бракувало місту, ось нарешті хтось до нього приїжджає, а не тільки їде геть. Та ці люди, зітхає Сергій Каленюк, не цікавляться історією. Їм треба просто пережити тут не найкращі в їхньому житті часи. А тим часом Сєверодонецьк лишається містом, де все тимчасове й усі тимчасові.

Оаза.

Світлана Ославська — українська журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєверодонецьку. Навчалася у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську. Співавторка документального проєкту Old khata project. «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» — друга книжка авторки, що виходить у видавництві «Човен». Перша – репортажі про Туреччину «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» (2019).