Ніколи не програвати

Відкриття власної справи — один із найдієвіших способів соціалізації колишніх військових. Про це кажуть психологи, це ж власними прикладами підтверджують самі ветерани.

У заключному матеріалі спільного проєкту з Програмою ООН із відновлення та розбудови миру розповідаємо про колишніх військових, яким вдалося започаткувати власну справу, і як це змінило їхні життя. 

***

Колективна відповідальність. Саме вона є одним із ключиків, якими наявність власного бізнесу відчиняє двері до соціалізації вчорашніх армійців — коли успіхи й невдачі одного ветерана стають успіхами та невдачами всієї ветеранської спільноти. Так пояснює військовий психолог Андрій Козінчук.  

— А ще, — каже він, — коли робиш свою справу, розумієш, що не можеш обійтися без соціуму. Навіть якщо весь твій бізнес складається з ветеранів, що, до речі, буває рідко, все одно тобі доведеться продавати продукт і цивільним людям. А це означає, що з ними треба буде контактувати — буквально соціалізуватися. 

Ще одним вагомим стимулом приймати суспільство і самих себе для ветеранів, на думку військового психолога, є бажання колишніх армійців ніколи не програвати. 

— Ветеранський бізнес, — підкреслює Козінчук, — існує не за законами ветеранської спільноти, а за законами бізнесу. І якщо ти герой війни, але не ведеш свою справу за бізнес-законами, то все — ти програв. Ніхто з військових не хотів би програти. І саме це небажання програти, певно, взагалі найперша штука, яка допомагає ветеранам-підприємцям повертатись у мирне життя. 

Щоб розвивати ветеранський бізнес, фонд «Повернись живим» цієї осені запустив спеціальний консультаційний центр, а інші благодійники ще у 2017 році створили Veterano Service — онлайн-ресурс, який розповідає про бізнес колишніх армійців і де наразі розміщена інформація про 230 власних справ екскомбатантів. 

Ми розпитали чотирьох колишніх військових, які тепер заробляють на життя власною справою, про шлях, який вони долають.

Дмитро Дзюба,  44 роки, ветеран 74-го окремого розвідувального батальйону (Січеславська область). Щоб розслабитися і відволіктися, відновив у війську старе хобі — гру на дримбі. Після повернення зі сходу зрозумів, що цей інструмент популярний, і почав виготовляти дримби на замовлення. Каже, інструмент замовляють переважно чоловіки. Велика частина з них — військові:

«Свою першу дримбу я побачив років у 25 — мені її показав друг. Я спробував пограти, сподобалося, придбав собі. Спочатку одну, потім іще декілька. Награвся і з часом закинув хобі, перемкнувся на інші музичні інструменти, зокрема на гітару та флейту. Минуло років 15, і тільки коли був на Донбасі, зрозумів, що знову хочу собі саме дримбу. Знайшов майстра, придбав, почав грати просто у бліндажі. Для мене це були одночасно і елемент медитації, і можливість доторкнутися  до музики. 

На сході часто доводилося бути натягнутою струною — сконцентрованим, готовим до будь-якого розвитку подій. Інколи ми навіть спали уже в одязі та з автоматами в руках. У такій атмосфері особливо не пограєш: дримба потребує спокою і зосередження. На ній не можна грати, коли перебуваєш у непростому психологічному стані, коли щось відволікає чи просто неспокійно довкола. 

Дримба унікальна і якоюсь мірою навіть сакральна. Сама по собі вона є не музичним інструментом, а додатком до людини. Якщо, наприклад, у гітарі резонатором є дека, то під час гри на дримбі резонатором виступає саме тіло людини. Ми не чуємо звуку — ми самі є звуком. 

Власну справу з виготовлення дримб та чохлів до них я запустив, можна сказати, випадково. Повернувшись із Донбасу, інструмент, на якому грав на сході, подарував кумові. Собі ж замовив іншу дримбу, яка виявилася поганою. Пробував полагодити, але не виходило — треба було або самому робити нову дримбу, або ж купувати інструмент в іншому місці. Вирішив піти першим шляхом. Подивився, почитав, спробував — і вдалося! Дримба для себе вийшла непогана, тому я зробив іще декілька, виставив їх на продаж на сайті оголошень, а потім був здивований, що вони досить швидко продалися. 

До того я робив на замовлення, наприклад, шахи та шашки. На відміну від дримб, їх майже не купували. Тож я зважив усі за і проти й вирішив, що можу зробити виготовлення дримб власною справою — спробувати заробляти так на життя. Десь пів року відточував технології, і все вийшло. Тепер це не тільки про медитацію чи реабілітацію, а й про можливість заробляти. Вартість однієї дримби від 600 до плюс-мінус 2500 гривень. На місяць виготовляю 8-10 інструментів, тобто наразі зробив їх загалом десь 500. Попри те, що є міф, начебто дримба — жіночий інструмент, особисто у мене більшість замовників — чоловіки, чимала частина з них — військові. Якщо жінки і замовляють, то, як правило, на подарунок своїм коханим. 

Я живу в селі на Херсонщині, і більшість дерева, з якого роблю колиски, тобто футляри, беру просто у своєму дворі. Стараюся врахувати найдрібніші побажання замовника: про тональність, про жорсткість язичка, про зовнішній вигляд колиски, її розмір і т. д. Це на 100 % ручна робота, а тому в кожному інструменті є частина моєї душі». 

Антон Головченко, 32 роки, ветеран 25-ої та 79-ої окремих десантно-штурмових бригад (м. Дніпро та м. Миколаїв). Вигадав власну справу з виробництва одягу для військових та цивільних під час мобілізації у 2015-му. Через пандемію коронавірусу поставив виробництво на паузу, але мріє невдовзі відновити його. Завдячує своїм розвитком зокрема друзям і вважає, що досвідчені підприємці завжди можуть скерувати тих, хто тільки починає «горіти ідеєю»:

«Одним зі стимулів почати власну справу ще під час служби в армії для мене став досвід інших ветеранів. Тих, хто повернувся й не знав, куди себе подіти. Кого не приймало суспільство, чиї сім’ї руйнувалися, хто не знав, де заробити грошей, чим зайнятися.

Я не хотів такого для себе. А бізнес — це, як не крути, і спосіб соціалізуватись, і можливість пройти ту ж психологічну реабілітацію. Коли є час та фінансова можливість трохи видихнути й перепочити.

Нічого геройського про свою службу розповісти не можу. До війни працював в ІТ-секторі, тому і на сході отримав технічну спеціальність — був зв’язківцем. Бували, звісно, обстріли, але, поки всі воювали, я займався раціями. З по-справжньому цікавого була хіба розвідувальна діяльність — прослуховування. Але такого, щоб я на бойовій машині кудись залітав, штурмував щось, — ні, не було. 

Ідея започаткувати власну справу з’явилася у мене ще під час мобілізації. Тоді, влітку 2015-го, ми стояли поблизу Маріуполя. Хтось із волонтерів привіз чорну футболку з написом  “4.5.0., ++”.  Для військових “4.5.0.” по рації означає, що все добре, а  “++” — що все зрозуміло. Хлопці почали шукати, кому би вручити футболку. А потім командир сказав:  “О! Ти ж зв’язківець! Забирай! Хай тобі буде”. Я одягнув, усі подивилися і в один голос сказали:  “Ого! Круто виглядає! Тепер теж собі таку хочу!” 

Служба на той час не надто сприяла підприємництву — ти ж фізично постійно зайнятий, поза армією взагалі мало що встигаєш. Тому справу я почав далеко не одразу після того, як виникла ідея: першу футболку замовив просто для себе у 2016-му, а виробляти на продаж почав аж за рік — у 2017-му. Тоді це виглядало ну дуже кострубато: принти розробляв сам, футболки замовляв уже готові, друкував на них принти ще в одному місці, потім те все забирали мої батьки, і вони ж робили відправлення з Дніпра. Пам’ятаю, яким неякісним із художньої точки зору був мій перший малюнок. Я малював його тиждень чи півтора, а у професійного художника щось подібне забрало б ну, може, годину. 

Продукцію тоді виготовляв зовсім невеликими партіями: частину дарував, частину — продавав серед знайомих. Ще щось залишилось у батьків. Вести справу дистанційно, без належного досвіду й навчання з кожним місяцем ставало дедалі важче, і я серйозно почав роздумувати, як рухатися далі. Проте мене, на щастя, вчасно підтримали друзі — досвідченіші підприємці, які, зокрема, працювали у легкій промисловості. Один із моїх товаришів мав у Дніпрі досить відомий магазин тактичного одягу й запропонував мені спробувати реалізовувати продукцію в нього. Він поділився тонкощами щодо розмірів та уподобань військових по кольорах. І я зрозумів, що моя перша партія з 20-ти білих футболок не вистрілила, зокрема, через колір. У військових ходовими є зелений, олива і чорний. А ще виявилося, що більші розміри популярніші, тому їх має бути більше. 

Товариш замовив для реалізації у своєму магазині 60 футболок. Я розробив принти, надрукував їх. Хоч тоді це теж виглядало не так, як би хотілося в ідеалі, але саме цей поштовх дав мені привід не складати руки і зрозуміти, що ще можна спробувати розвиватися. 

За футболками прийшли худі та світшоти. Я почав робити кращі принти, друк набув нової якості, а саму продукцію вже шили спеціально на замовлення. Ще й бірка своя з’явилася — наче й небагато, але для мене то був справжній прорив. Я навіть зважився замахнутися на верхній одяг: витратив купу часу, вклав купу грошей, але та ідея не вистрілила. Для мене відшили у Дніпрі один зразок куртки, а далі сказали, що матеріал надто жорсткий, лекала незрозумілі, нічого не вийде. Став звертатися до інших — казали те саме. Плюс мені треба було відшити всього 30 курток, а люди щодня робили по 100. Словом, їм це було нецікаво й важко у виготовленні. Врешті, тепер у мене є куртка і купа матеріалів, які, можливо, колись усе-таки стануть верхнім одягом. 

Все описане вище я робив дистанційно, ще перебуваючи у війську. З одного боку, допомагало, бо ж частина продукції реалізовувалася просто серед своїх. З іншого, не було достатньо часу для власної справи, деякі з процесів, на кшталт того ж продажу, робилися геть не належним чином. Коли приблизно рік тому я звільнився з війська, мав план зареєструватися у центрі зайнятості і пройти програму для ФОПів: навчитися тонкощів оподаткування, юридично стати підприємцем і розвивати вже почате. Але все пішло не так.

Виявилося, що програма існує, але коштів на її підтримку не виділили. Плюс ударила пандемія. Люди, які раніше відшивали для мене одяг та робили принти, сказали, що чи не 50% їхніх замовників скоротили виробництва чи навіть закрилися. І тепер моя справа також на паузі».

Олександр Морозов, 29 років, ветеран 95-ої окремої десантно-штурмової бригади (м. Житомир). Ідею свого першого бізнесу вигадав в окопі на Донеччині, а тепер реалізує його на державному рівні в Києві. Вірить, що підприємцем можна стати, якщо у вас є голова на плечах і мобільний телефон:

«Я — той хлопець, який в окопі вигадав ідею, втілив її у життя і тепер має замовлення від Міністерства оборони України. Якось іще під час мобілізації я вистріляв з автомата цілий цинк — більше як 1000 патронів калібру 5,45. Після такого мій автомат Калашникова просто вийшов з ладу — бруд та кіптява від пороху куди тільки не забилися, а швидко розібрати й почистити зброю я не міг. І не тільки через обстріли. Просто для цієї процедури необхідно було побігати за старшиною, взяти в нього мастило, а потім іще знайти шматок старих шкарпеток, щоб зробити ганчірку, змочити її і нарешті почистити. 

Якось після обіду витягнув із сухпайка вологу серветку, щоб витерти руки, і випадково зловив себе на думці, що було би класно мати такі самі серветки для чистки зброї: відкрив, дістав уже змочену спеціальною рідиною для чистки зброї серветку, почистив. Це б заощадило купу часу й нервів.

Так, власне, і народилася ідея Clean Shot — моєї справи з виготовлення серветок для чистки зброї. Минуло кілька років, були свої злети й падіння, і ось тепер у нас із партнером є замовлення на серветки від Міністерства оборони. 

Загалом іще до армії у мене завжди була купа планів, якихось проєктів. Більшість із них усе ще залишаються на рівні мрій, але є ще одна справа, яку я все-таки взявся реалізовувати паралельно з Clean Shot. Цей проєкт радше родинний, він зараз перебуває у стадії остаточної розробки. Так сталося, що я люблю поїсти. А поїсти — любить мене. Це найдовші у моєму житті стосунки. 

Коли я ще був зовсім малим, чи не всі страви та продукти робили своїми руками: вирощували свиней, кололи їх на свята, потім приїздила одна з родичок бабусі — й дорослі всі разом робили зі свіжини різні страви. Я тим часом ганяв по хаті: та вся смакота била в носа, а їсти не можна було — то ж на свята. 

Пам’ятаю, як бабуся розповідала мені: колись її родина, мої прадід і прабаба, були досить заможними. Прадід воював іще в Першій світовій: повернувся з фронту з пораненнями, мав важку контузію — ледве чув. Після фронту він заснував власну справу — не на продаж, а так, для себе і своєї чималої родини, — коптив м’ясо. Потім прийшла радянська влада і розкуркулила прадіда: коптильня, пасіка, худоба — все пішло “у державу”. Малим мені подобалося слухати ту історію — щоразу під час розповіді бабуся вкладала в неї якусь нову деталь, вміла мене заінтригувати. Коли став дорослішим, уже не так цікавився коптильнею та прадідом. І ось цього року нарешті зважився — а чого б нє? 

Власну справу з копчення риби та м’яса я назвав “Гостина”. Наразі ми ще не запустили власних потужностей, але вже почали крафтове виробництво: робимо рекламу у фейсбуці, намацуємо власного покупця, розсилаємо продукцію по всій Україні, збираємо відгуки. Не хочу хвалитися, але наразі відгуки маємо хороші. Я не заломлюю ціну й не додаю у м’ясо й рибу консервантів, тому продукцію треба або заморозити, або з’їсти впродовж тижня. Думаю, апробація триватиме ще кілька місяців: коли остаточно налагодимо всі процеси, плануємо переїхати на власні потужності та розширити асортимент. А ще я б хотів найняти з часом помічників, бо зараз, знаєте, як у тому жарті: сам засновник, сам бухгалтер, сам вантажник і охоронець, який не вийшов на роботу. 

Ветеранам, які б хотіли відкрити власну справу, я дам універсальні поради — такі, які допомогли мені самому. 

Перше — досліджуйте. І починайте не з конкурентів, хоча це також дуже важливо, а з дослідження власної ідеї. Подивіться та прочитайте все, що написано на цю чи наближені теми. Витратьте час на формування канви, тобто макету, бізнес-моделі. 

Друге — приходьте до інвесторів чи на конкурси з уже готовими рішеннями. Якось я брав участь в іще одному інкубаторі, але не пройшов, бо мій проєкт був тільки на рівні ідеї. Я мав круту презентацію, класно все розповів і точно був серед можливих переможців. Але провалився, бо мені не було що показувати. Повернувся за деякий час до членів журі, але вже тримав у руках перші варіанти серветок для чистки зброї. Попросив їх, щоб дали фідбек. І це був дуже цінний досвід, який навчив мене завжди приходити з чимось більш-менш готовим. 

А взагалі, щоб почати власний бізнес, достатньо мати голову на плечах і смартфон. Я, наприклад, використовую зараз для розкрутки “Гостини” та Clean Shot власний фейсбук. Це тепер у мене п’ять тисяч друзів і щось близько семи тисяч підписників. Але ж, коли реєструвався, цього всього не було. Треба пробувати й вірити у себе. А ще працювати, підійматися, якщо раптом невдача, і знову працювати». 

Сергій Свириденко, 47 років, ветеран 54-ої окремої механізованої бригади (м. Бахмут), вимушений переселенець. Заснував у Донецькій області екоферму «Козацьке Подвір’я», виробляє м’ясо й сир. Пишається, що використовує тільки місцеву сировину, й каже, що внутрішнього стержня кожного з ветеранів вистачить для створення будь-якої власної справи:

«Ми з родиною виїхали з Донецька на дачу під Костянтинівкою у перших числах червня 2014-го: тоді почалися перші бої за Донецький аеропорт, і я зрозумів, що нічим добрим це все не закінчиться. Прийшов у військкомат у Костянтинівці, а мене натомість розподілили у бригаду зв’язку під Києвом.

Моя родина залишилася на Донеччині, їздила до військових, щоб передати допомогу, а я мобілізувався й сидів поблизу столиці. Ні, так не піде! Десь пів року витратив на переведення, але зрештою таки домігся свого — потрапив у 54-ту бригаду, служив у районі Світлодарської дуги. Майже вдома. 

Я за освітою технолог, до війни також займався харчовою промисловістю. Весь мій бізнес і майно залишилися в Донецьку, але, повернувшись з армії, я не думав, що мені хтось щось винен — сам став складати все докупи, вирішив відновлювати підприємництво. Капіталу мали небагато — близько 50 тисяч гривень у дружини було тут і ще десь 25 тисяч гривень моїх із демобілізації. З того й почали. Добре, що територію для екоферми і знання про сферу вже мали, — інакше б, думаю, не стартували. 

Сільським господарством я не хотів займатися — по-перше, не люблю копирсатися в городі, по-друге — сільське господарство у таких невеликих масштабах було би збитковим. А от тварини — це вже цікавіше, з них можна виробляти кінцевий продукт. Проста логіка, але ж так і є: екоферма, де ти вирощуєш худобу та птицю, а потім виготовляєш м’ясну та молочну продукції, — закритий, а тому й прибутковіший цикл виробництва. 

Ми завели кіз, свиней, качок і курей. Спочатку небагато, а зараз уже розрослися і маємо 100 кіз, 30 свиней, плюс птахи. На місяць продаємо приблизно 800 кілограмів сиров’яленої продукції і десь 300 кіло сиру. Більшу частину з цього виготовляємо з власної сировини, а дещо закуповуємо. Коров’яче молоко, телятину й частково м’ясо свиней беремо у місцевих фермерів. Мені важливо, щоб, знаєте, свій до свого був — усе з Донеччини. 

Найважче у виробництві м’яса й сиру, як на мене, — очікування. Цей бізнес точно не підійде тим, хто хоче швидкого результату. Ясно, що потрібно знати технології, мати сировину і, в ідеалі, самотужки її вирощувати. Але також потрібно навчитися чекати. Наприклад, мені раніше місяць в’ялення здавався вічністю, а тепер ми робимо хамон, якого потрібно чекати десь рік, і зараз місяць — це наче не так уже й довго. 

Я казав, що стартували ми десь із 70-75 тисяч гривень, але, звісно, цих грошей вистачило ненадовго. Ми шукали гранти, різні проєкти та програми. Наприклад, ПРООН допомогли нам із придбанням камер для визрівання сиров’яленої продукції. А у рамках програми з підтримки малого та середнього бізнесу “Український донецький куркуль”, яку запустила Донецька облдержадміністрація, ми отримали 500 тисяч гривень для відкриття сироварні. Це був перший внесок у нашу екоферму, і я дуже вдячний за довіру як міжнародних партнерів, так і нашої держави. 

Разом з цим, упевнений, що розвитку “Козацького Подвір’я” сприяє не мій статус ветерана чи переселенця, а власні досвід і наполегливість. Так, з одного боку, колишнім військовим зараз дають можливості для підприємництва, а з іншого — щоб їх використати, треба мати клепку й велике бажання працювати. От ми, наприклад, поки що не заробляємо для себе. Практично всі кошти йдуть у бізнес. Потрібно постійно розвиватися. Повірте, то не пусті слова. 

Чесно кажучи, навіть не знаю, що побажати ветеранам, які хочуть стати підприємцями. Мені здається, що нашим хлопцям і дівчатам, які повернулися зі сходу, вистачить внутрішнього стержня, щоб започаткувати власну справу у будь-якому секторі. Головне — обрати той сектор, де ви справді готові розвиватися, будете постійно вчитися, боротися й поборювати». 

Фото надані героями

Якщо ви хочете заснувати власний ветеранський бізнес або маєте запитання чи проблеми зі справою, яку вже започаткували, — звертайтеся:

— до консультаційного центру фонду «Повернись живим» (допомагають із податковими та юридичними питаннями, консультують із приводу грантів, надають послуги з  SMM), тел.: 0 800 21 31 90, понеділок-п’ятниця з 10:00 до 18:00;

— до Міністерства у справах ветеранів, щоб узяти участь, зокрема, у проєкті «Норвегія-Україна», тел.: (044) 281 08 32. 

— до Жіночого ветеранського руху (для ветеранок): тел.: 067 576 72 07.

Цим текстом ми завершуємо цикл публікацій про українських ветеранів. Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені у репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.