Невільники

Чиновники адміністрації Путіна складають списки українців, які мусять пройти фільтрацію, а також отримують звіти щодо проведення фільтраційної операції. Про це заявила постійна представниця США при ООН Лінда Томас-Грінфілд на засіданні Ради Безпеки ООН щодо примусового вивезення українців у Росію.

Представниця США зазначила: окупанти змусили пройти фільтрацію від 900 тисяч до 1,6 мільйона українців. Фільтраційні операції охоплюють обшук, позбавлення українських документів, тортури та розділення родин. Українських дітей часто відправляють на примусове усиновлення російськими сім’ями. Після фільтрації українців спроваджують або у депресивні регіони РФ, або в місця утримання на окупованих територіях.

Томас-Грінфілд вважає, що РФ проводить фільтрацію, аби підготувати тимчасово окуповані території до псевдореферендумів. Водночас, за словами постійної представниці Великої Британії при ООН Барбари Вудворд, Кремль депортує людей для того, щоб змінити демографічний склад тимчасово захоплених територій.

Репортерці Олесі Яремчук вдалося поговорити з українкою, яку росіяни депортували зі знищеного  Маріуполя. 

***

Надворі — сніг, пальці ніг і рук німіють, мороз врізається під шкіру. 

Люди в автобусі щільніше кутаються у куртки і пальта. Якщо мають. Серед девʼяноста мешканців Маріуполя та околиць, що тісняться на незручних сидіннях, — понад тридцять дітей. Залишати автобус суворо заборонено. Можна вийти лише до нужника в окопі. Бабуся Оксана, пробираючись туди кучугурами снігу, підвертає ногу і вже не може ходити, тож її тримають під руки. 

Як відігнати холод, що пробрав до кісток? Тупцювати на місці, хукати в руки, розтирати тіло?

Три тижні у вогкому укритті під обстрілами майже без їжі й води, потім — ніч на матрацах у недобудованій школі, куди людей доправили під дулами автоматів, допит і прискіплива перевірка у фільтраційному таборі, ще холодніша ніч в автобусі. 

Кілька матерів ідуть до російського прикордонника сказати, що дітям важко, що надто холодно.

Той відрізає: «Ідіть до автобуса. Будете скандалити — стане ще гірше». 

Початок

24 лютого Таня з братом і мамою планувала піти до моря. Тані здавалося, що розмови про напад Росії — частина інформаційної війни. Двадцятипʼятилітня жінка перекладала тексти з англійської, вчилася.  Не запасалася продуктами і водою, а до розмов про потребу знайти укриття ставилась несерйозно. Коли вранці мама зайшла в кімнату і сказала, що почалася війна, Таня спросоння не могла оговтатись.  

На рідний Маріуполь полетіли російські ракети і бомби. У їхній двоповерховій хрущовці на околиці міста не було укриття, тому вони пішли у бабусин будинок — думали, там безпечніше. Під час тривог ховалися в коридорі, а спали гуртом у кімнаті, найбільш захищеній від осколків із вікон. 

За кілька днів прийшла мамина подруга й розповіла, що в будинку культури є укриття і там можна зайняти місце. Вони зайняли. 

У чотирьох кімнатах і двох коридорах розмістилося 60 людей. Коли обстріли посилювались, іще більше людей шукали там прихисток. 

Їжу спершу приносив Танин дядько Валерій, що жив поруч. Але незабаром маріупольцям вимкнули воду, світло, а потім і газ. Готувати не було на чому. Врешті у дядьків будинок улучила міна, тож Валерій зі своєю бабусею теж перебравсь в укриття. 

Якщо поворухнешся, тебе розстріляють

13 березня російські військові сказали, що чоловіки більше не можуть виходити надвір. Відтепер воду мали набирати жінки. Під обстрілами дістатися до криниці і притягнути багатолітрові баклаги назад в укриття. Жінкам бракувало фізичної сили, тож принести вдавалось лише по два-три бутлі. 

Дядько Валерій вийшов надвір попросити, щоб чоловікам дозволили ходити з жінками по воду. Йому вдягли на обличчя шапку, забрали телефон і сказали: поворухнеться — розстріляють. 

Пів години дядько стояв нерухомо, поки росіяни перевіряли його телефон. Тоді сказали привести дружину й принести всі документи. Зокрема й Танині. Переглянувши все, відпустили. Але його телефону так і не віддали. 

Окупаційні війська блокували гуманітарні коридори, тож із часом навіть у тих, хто робив запаси, закінчувались харчі та вода. Жінки виходили з укриття пошукати у власних оселях якісь залишки. І часто зустрічали там російських військових — ті пили алкоголь і стріляли у повітря. 

Життя у світлі запальнички

15 березня росіяни сказали, що всі жінки й діти мають залишити сховище. У людей почалася паніка. Пройшла чутка, що їх повезуть у Донецьк. 

Кілька жінок спитали в солдатів, чи можна залишитись. Їм відповіли, що їхати — це наказ. В укритті тоді померла літня жінка. Напевно, серце не витримало.   

— Ми розуміли, що не можемо не послухатись, —  згадує Таня.

Із 3 березня в Маріуполі не було звʼязку. Таня з мамою не мали можливості поговорити з бабусею — дізнатися, чи їхній будинок зруйнований, чи мають вони куди повернутись?

Таня поправляє світле волосся, говорить виважено і спокійно. Викладає події хронологічно, ніби з підручника історії. Про емоції не говорить і одразу пояснює — ще надто болить. Вона прагне витіснити травматичний досвід. Можна лише уявити, що ховається за її сухими фразами. 

— Їжі не було, — каже. — Наші телефони давно розрядились, а свічки закінчилися. Підсвітити собі ми могли хіба що запальничками. В укритті було багато дітей. Як їх розважити, коли немає світла? Як нагодувати? Я не розуміла, як там жити далі. 

Коли почалась депортація, Таню, її маму і брата вивели сходами на перший поверх. Вона намагається відтворити ті події, але каже, що має провал у пам’яті. 

— Коли я 3 березня востаннє виходила надвір, усе навколо ще було ціле. А коли нас вивели, не було вже нічого. Навіть будівлі, у підвалі якої ми ховалися. Лише одна стіна.  

Куди вас везуть? Це не має вас хвилювати

Маріуполь знищували. Коли озброєні російські військові прийшли їх  «евакуювати», люди, які сиділи в укриттях без звʼязку, не знали, що діється в місті. 

— Я була впевнена, що це провокація, — згадує Таня момент, коли по них прийшли. — Думала, нас усіх розстріляють, щоб звинуватити потім наших. 

Ніхто не вірив у те, що це «евакуація». 

— Нас супроводжували якісь немолоді чоловіки з неприємними обличчями. Мені здалося тоді, що вони чимось зловживають. Довіри до них не було жодної. 

Одна жінка спитала, чи можна взяти літнього чоловіка. З переломами руки і ноги він не міг за собою доглядати. Їй відмовили. 

Зрештою на «евакуацію» зібрали девʼяносто людей. Сказали чекати на воєнні «Урали». 

— У кузові ми сиділи на підлозі. Нам не казали, куди нас везуть. І я розуміла, що з нами можуть зробити будь-що, — згадує Таня. 

Із власних речей дівчина мала тільки рюкзак з документами, телефоном і ноутбуком. Усе її життя лишилося вдома. У домі, якого, можливо, вже й не було. 

В якомусь селі людей розмістили ночувати у недобудованій школі. Місцеві селяни принесли їм поїсти. Кілька силоміць перевезених людей хотіли повернутись назад, але росіяни відмовили.  

— Коли ми були у тій школі, чоловік з «МЧС ДНР» двічі проводив збори, але ніс якісь нісенітниці, що Україна бомбить Донецьк, — розповідає Таня. — На зборах ми питали, куди нас везуть. Він грубо відрізав: «Це не має вас хвилювати. Вас має хвилювати лише те, що везуть у тепле місце». 

Наступного ранку по нас приїхали автобуси. Ми запитали одного з водіїв, куди нас повезуть, але і той не відповів. 

Тоді ми вперше почули про фільтраційний табір

Рухаючись у напрямку Новоазовська, автобус плентався селами й повсякчас зупинявся, натикаючись на розбиті мости і дороги. Росіяни не мали жодної координації. Таня згадує: на котромусь із блокпостів їм сказали, що фільтраційний табір розташований у селищі Безіменне. Туди й рушили.

— Тоді ми вперше почули словосполучення «фільтраційний табір», — згадує Таня.

Це не новий винахід. Так називали створені 1942 року «перевірочно-фільтраційні табори НКВС», що перевіряли людей, які побували в німецькому полоні або на окупованій території. 

У 2022 році Росія створила фільтраційні табори поблизу Маріуполя — в Мангуші, Безіменному, Козацькому та Нікольському. Є вони і в тилу угруповання «ДНР» — в Донецьку, Докучаєвську, Новоазовську, Старобешевому, Амвросіївці. Там людей перевіряють на прихильність до української влади чи причетність до української армії. 

Коли Таня та інші депортовані приїхали в Безіменне, там вже було понад тисячу людей з Маріуполя. Зловивши Wi-Fi «МЧС ДНР» та ввівши очевидний пароль «12345678», дівчина вперше після 3 березня зайшла в інтернет і побачила новини про бомбардування Маріуполя.

— Нам нічого не казали. В Безіменному було багато російської військової техніки, кадирівців і представників «МЧС ДНР». Поруч із нами стояв великий намет, де сиділи військові. Там і починалась фільтрація.

Спершу люди віддавали свої телефони. Добре, що свій Таня почистила напередодні. Мобілки під’єднували до ноутбука та перевіряли галерею, месенджери, соціальні мережі, базу контактів. Потім людей фотографували з усіх боків, брали відбитки пальців, долонь. 

— Росіяни вносили в базу паспортні дані та інформацію про місце проживання, — пояснює процес фільтрації Таня. — Наступним кроком був допит, де нас питали про ставлення до українських військових, української політики, маріупольських політиків, «Правого сектору». Записували, хто з родичів залишився в Україні. Питали, чи є в мене друзі-військові і чи знаю я людей, які служать в українській армії.

Згідно з даними Медійної ініціативи за права людини (української неурядової організації, метою якої є поєднання журналістики та правозахисної діяльності для реагування на порушення прав людини в Україні, що виникають унаслідок російської агресії), окрім перевірки телефонів і допитів, росіяни також оглядали тіло — чи немає татуювань. 30-річна Катерина, яка разом із двома синами віком 6-ти та 11 років пройшла фільтраційний табір у Безіменному, розповіла, що людей роздягали. «Когось до трусів, когось догола, — пояснила жінка. — Вибірково. Я не знаю, чому так. Чоловіків відводили окремо і тримали набагато довше. Що шукали — невідомо. Перевіряли також рюкзаки — все вивертали. Жінкам, які мали серед родичів і друзів військових або поліцейських, погрожували. Казали, що їх знайдуть. Обіцяли надіслати голови чоловіків у коробках».

Зараз немає жодних даних про те, скільки людей зникли безвісти після російських фільтраційних таборів. Тані, можна сказати, пощастило — ані її, ані її родичів не затримали. 

Після допиту їм урешті сказали, куди везуть — у Росію. Прибувши на російський кордон, маріупольці просиділи в автобусі з 11-ї години вечора до 10-ї години ранку. Жінки підходили скаржитися прикордонникам на нестерпні умови, особливо важкі для дітей. Це викликало ще більшу агресію.

Після крижаної ночі росіяни повели на допит вибраних навмання чоловіків і жінок.

Ви з якоїсь секти

Чоловік у цивільному навпроти не відрекомендувався, на його одязі не було нашивок. Імовірно, ФСБ. 

— Скільки людей було в бомбосховищі? — запитав він Таню.

— Шістдесят, — відповіла вона. 

— Чи були там підозрілі люди?

— Ні, не було.

— То скільки людей було з вами бомбосховищі?

— Шістдесят.

— Чи бачила ти, як пересувалася українська армія?

— Ні. Я весь час була у сховищі.

— У тебе є інформація про українську армію?

— Ні, нема.

— Ти що, новини не читаєш? То що, ти знаєш, де розташована база української армії?

— Я не знаю. 

— Як ставишся до фашизму?

— Погано.

— Детальніше.

— Це не відповідає моїм цінностям.

— Нічого не зрозумів. То все-таки як ти ставишся до фашизму?

Увесь допит тривав годину.

— Він намагався знайти, що зі мною не так, —  згадує Таня. — Сказав, що йому здається, нібито я з якоїсь секти. Мене сильно напружив момент, коли він почав випитувати мій український номер телефону. 

Дівчина жила кілька років у Росії, в Калінінграді, в родичів, тож мала російську телефонну картку. Вона її не використовувала, до цього номера нічого не було підвʼязано, тому при фільтрації вказувала лише його. 

— Ефесбешнику цього було недостатньо. Я розгубилася. Врешті сказала номер і навмисно помилилася в одній цифрі. 

Коли Таня вийшла з допиту, їй написали друзі з Росії, що вона з рідними може поїхати до їхніх родичів, аби не повезли в табір. 

Коли депортовані українці опиняються в Росії, величезна проблема полягає у тому, що там не діє українська банківська картка, а готівки в рублях вони зазвичай не мають. Обіцяну на кордоні грошову допомогу отримати складно. Для цього потрібно відкрити картку в російському банку, а це займає певний час. Два місяці тому в Росії дозволили обмінювати українські гривні на рублі, та лише після того, як люди матимуть російську картку і отримають допомогу. Непростий квест.  

Якщо немає знайомих, які можуть розрахуватися рублями, ти не можеш ні за що заплатити, відповідно — нікуди поїхати. 

Друзі погодились викликати і оплатити машину з кордону до Ростова-на-Дону. Танина сімʼя хотіла залишити кордон одразу, але їх не відпустили. Сказали, виїхати можна тільки організованою колоною. 

— Нас повантажили в російські автобуси і повезли на залізничний вокзал у Таганрозі, де стояли потяги. Там нам сказали, що всіх повезуть до Владіміра, — пригадує Таня.

Це біля Москви, їхати туди 28 годин. Вже у Таганрозі тим, хто мав родичів у Росії, дозволили залишити колону. 

— Ми покинули ту колону з мамою, але не могли забрати мою тітку. В неї була лише фотокопія паспорта, тому вона не змогла б навіть на потяг сісти. Виходу не було — разом зі своїми двома дітьми тітка поїхала в табір. 

Брудні українці

За словами Таниної тітки Ірини, в таборі у Владімірі умови були більш-менш нормальні. Першого тижня, коли до них приходили російські журналісти, депортованих українців годували. Втім, коли преса пішла, годувати стали набагато гірше. У таборі можна було жити лише до липня, далі люди мали забезпечити себе самі. 

По приїзді Ірину відправили на допит у поліцейський відділок. Потім вона разом із дітьми мусила прийти у слідчий комітет. 

На копії паспорта в неї була маріупольська реєстрація за 2016 рік. Росіяни хотіли бачити там 2014-й. Це ідеологічна фільтрація: якщо ти жив у Донецьку, а потім перебрався до Маріуполя, то на чиєму ти боці? 

— У Владімірі місцеві росіяни казали депортованим, що вони «брудні українці, які приносять хвороби, і через це російські діти хворіють». Казали, що саме тому, що вони приїхали в їхній регіон, там зросли ціни на продукти. У школі до наших дітей теж погано ставилися, — розповідає Ірина.  

Коли Оля, Іринина донька, не захотіла говорити з російськими журналістами, її довели до сліз, а потім вмонтували у сюжет, яка в українки істерика. 

Нещодавно стало відомо, що понад тисячу вивезених з Маріуполя дітей вже усиновили в Тюмені, Іркутську, Кемерові та Алтайському краї. Про це повідомило Краснодарське управління з питань родини і дитинства в публікації «Малюки з Маріуполя шукають нові родини». В матеріалі, яке цитує nzl.media, йдеться про те, що понад 300 дітей зараз перебувають на тимчасовому утриманні у спеціалізованих закладах Краснодарського краю та буцімто «з нетерпінням чекають на знайомство зі своїми новими сім’ями».

Війни немає

Після перетину російського кордону Таня з мамою та братом поїхала в Ростов-на-Дону, де залишилася на ніч у родичів друзів. Якраз напередодні у Маріуполі розбомбили драматичний театр, на подвір’ї якого великими буквами було написано «діти». Люди, в яких жила Таня з сімʼєю, їм не вірили. Казали, все це роблять українські нацисти. 

— Чого ви сумуєте?! Ви зможете поїхати додому вже восени, — казали. — Маріуполь зачистять — і ви повернетесь додому. 

З росіянами зараз важко вести діалог, бо під впливом пропаганди вони не приймають реальної картини, пояснює дівчина. Наприклад, її ж родичі у Росії, в яких вона раніше жила кілька років, після початку війни не вірять її розповідям про те, що діється в Україні. Кажуть, усе це фейк. 

— Коли ми три тижні сиділи у бомбосховищі, родичі не могли додзвонитися кумові, щоб привітати його з днем народження. Тож подзвонили моєму батькові, який зараз працює у Польщі, і сказали, що не можуть додзвонитися. Тато пояснив, що триває війна. Вони це проігнорували. 

— Передай, що ми його вітаємо, — сказали. 

Бомблять, бо так має бути

Вранці Таня з сімʼєю сіла на потяг до Москви. Він прямував із Грозного, тож у ньому було багато людей з Чечні, які теж говорили про Маріуполь.

— Казали, що в Україні біолабораторії, що в нас нацизм передається з материнським молоком, що Україна планувала напасти на Росію. Казали, що Маріуполь визволяють. Бомблять, бо так має бути. Мені було страшно, тому ми їхали мовчки, а паспорти заховали. 

Діставшись до Москви, а потім — швидким до Санкт-Петербурга, Таня з мамою, братом і бабусею на два дні зупинилася у знайомих. Як каже сама Таня, вже адекватних. Знайома повезла Танину родину на кордон з Естонією. 

— Десь чотири години ми чекали, поки російські прикордонники ухвалять рішення щодо бабусі. Готувались до допиту. Але там була лише людина у цивільному, питала, куди їдемо. Нас досить легко випустили.

Інша ситуація була в Таниної тітки Ірини, яка, не маючи паспорта, мусила ще оформити «довідку про особистість» у російській митній службі. Та коли приїхала на кордон, прикордонники її жорстко допитували. Годинами тримали у кімнаті для допитів. Ірина з дітьми двічі намагалася перетнути кордон, але марно. Тоді Таня спробувала знайти для тітки інший шлях. Він зайняв кілька днів, але зрештою вони змогли виїхати до Латвії.

Без вибору

Майже усім із Таниної родини вдалося виїхати до європейських країн. Сама Таня вчиться в університеті. Вона вже трохи оговталася від травматичних подій, але жахіття про депортацію сняться їй дотепер: ніби їй треба дістатися до Фінляндії або Литви, але їхати мусить через Росію і щоразу забуває видалити щось зі свого телефону. 

Таня долучилася до кількох волонтерських організацій, які допомагають українцям, що опинилися в Росії. Багато хто не має грошей, щоб виїхати. Окрім того, пояснює Таня, їм часто бракує психологічного ресурсу. Після пережитого не всі здатні докладати зусиль, аби вибратись. 

З активістами й активістками організації «Допомагаємо виїхати» та іншими друзями дівчина розробила памʼятку для депортованих, де покроково розписано, що треба зробити для виїзду з Росії, а також збирає гроші для оплати людям квитків.

Інші її бабуся й дідусь залишаються в Маріуполі. Вивезти їх поки що не вдається. Після фільтрації в Донецьку вони вийшли на звʼязок з Танею й розповіли, що повернулися до своїх домівок і намагаються їх якось відновити. І що зараз у фільтраційних таборах шалені черги. Якщо Таня з сімʼєю пройшли все за кілька днів, зараз люди чекають тижнями. Натомість українців, які не пройшли «фільтрації» в таборах під Маріуполем, доправляють у приміщення колишньої виправної колонії №52 у селі Оленівка Донецької області або у вʼязницю «Ізоляція» у Донецьку та в інші місця утримання.

Протиправне вивезення й депортація є грубим порушенням 4-ї Женевської конвенції про захист цивільного населення і воєнним злочином. 26 серпня 2022 року США вкотре закликали РФ негайно припинити «фільтрацію» та примусові депортації і надати доступ незалежним зовнішнім спостерігачам.

Злочином проти людяності фільтраційні заходи називає і українська правозахисниця Олександра Матвійчук. В ефірі «5 каналу» вона наголосила, що цьому мають дати оцінку міжнародні суди.

***

Запитую в Тані, чи є люди, які добровільно виїжджають у Росію. Вона сміється. 

— Якби нам організували автобуси до українського Запоріжжя або російського Ростова-на-Дону і ми могли вибрати, тоді це можна було б назвати доброю волею. Коли маєш вибір. 

А коли в людей забрали все, зруйнували їхні домівки й життя, коли вони потерпали від голоду й холоду, коли їх без грошей, у супроводі військових відправили невідомо куди, змусивши проходити фільтрацію й допити, — хіба це добровільно?  

— Я почувалася полоненою, — гірко каже Таня. — Бо не мала свободи пересування. Мені було страшно їхати на кордон. Я думала, на кордоні нас просто затримають. Усі в нашому автобусі говорили, що почуваються рабами, з якими можуть робити будь-що. 

Колаж: Вадим Блонський