«Неправильна» позиція. Власна

З Ігорем Козловським — українським науковцем-релігієзнавцем, якого два роки тримали в полоні бойовики «ДНР», — зустрічаємось у Києві, в торговельному центрі на «Либідській». Це символічна місце. Один мій друг називає гіпермаркети сучасними храмами. Різноманітність, багатовекторність вибору, мультикультуралізм — так зараз розуміють свободу. Або, правильніше сказати, так її намагаються подати. А свобода в цьому розумінні — головна цінність сучасного і прогресивного суспільства. Можливо, навіть єдина його цінність. І, звісно, сучасне розуміння свободи потребує власних храмів. Потребує жерців, ритуалів і власного «sacre». Не дивно, що торговельні центри стають храмами сучасної свободи.

Про неї й запитую Ігоря Анатолійовича насамперед: як це — знову почуватися вільним після двох років незаконного ув’язнення?

Макро

Про свободу

«Що на мене чекало, коли я вийшов із літака у Києві? Що я відчував?

З одного боку — ейфорію, бажання жити, насолоджуватися, а з іншого — на мене чекало дуже багато проблем. Як і багато кому з полонених, мені довелося залишити на окупованій території усе своє звичне життя, включно з домом і майном. Куди далі йти? Як починати усе з нуля?

Треба було дбати про сім’ю, яка теж страждала, поки я був в ув’язненні. Їх виснажило очікування і щоденна боротьба зі своїми страхами за надію. Треба було шукати новий спосіб заробітку, шукати нове житло, купувати нові речі, бо практично всі лишилися там. Потрібно було наново починати збирати бібліотеку — усі книги, фоліанти, брошури й газетні вирізки, які я збирав протягом життя, і усі спогади, пов’язані з ними, лишилися в минулому.

До того ж я мав підірване здоров’я — і фізичне, і психологічне. Коли сидиш за ґратами без права вийти, без права бодай щось змінити, поруч із неприємними тобі людьми (це і кримінальники, і солдати «ДНР», які самі почали цю війну і яких згодом ув’язнили свої ж), коли тебе щоденно катують — не можеш залишитися здоровим. Тож я мав думати і про власну реабілітацію.

Та все ж я знову був на волі. Мусив працювати, думати, брати відповідальність, займатися творчістю. Міг вирішувати власні проблеми, тоді як у тюрмі ти ні на що не впливаєш: не у твоїх силах зупинити катування, крики, голод.

Свобода дозволяє себе реалізувати. 

Свобода дає тобі право вибору і право на дію. І велике щастя, коли вона є».

Про тугу, якої немає

«Чи сумую я за Донецьком? Ні. Туга — це різновид неврозу. Якщо ти маєш справи і твій день завантажений роботою, часу сумувати просто не лишається. Звісно, у моїй пам’яті залишилося багато спогадів, залишилися книжки, залишився будинок, могили предків, зрештою. Але туги — немає.

Є відчуття пройденого шляху. Є відчуття втрати.

Це все вже перетворилося в невід’ємну частину моєї особистої історії.

Держава мало могла для нас зробити тоді і мало що може зробити для полонених зараз. Ключі до звільнення — в Кремлі. Там усі відповіді.

Те, що відбувається, — це злочин проти людяності й людства, а ніяк не новий привід для політичного красномовства. Ситуація з полоненими стає розмінною монетою в політичних іграх, і такий стан речей потрібно змінювати. Потрібно відділяти миттєву політику від загальнолюдських цінностей.

Єдине, що держава може зробити, — докладати більше зусиль у переговорному процесі в питанні звільнення полонених.  Варто намагатися донести усі можливі аргументи особисто до Путіна та інших кремлівських функціонерів. І потрібно створювати умови для тих, хто повертається з полону. Держава повинна займатися їхньою реабілітацією.

Знаєте, які у бойовиків були пункти звинувачення проти мене? Вони звинувачували мене в тому, що більшість моїх учнів мають власну позицію. «Неправильну», проукраїнську. У доносах говорилося, що у мене багато проукраїнських учнів, — це і було головним обґрунтуванням для тортур

У нас — тих, хто повернувся, — немає жодного юридичного статусу. Звучить абсурдно і жахливо, але це так. Немає законодавчої бази, яка б регулювала наше становище в державі — за п’ять років ніхто нічого не зробив. І ми не можемо нічого просити і ні на що претендувати. Ми всі (і я говорю про переселенців у цілому), крім того, що є потерпілими від війни, тепер лишаємось чи не найбільш незахищеною частиною суспільства — мусимо весь час ходити по виконкомах, банках та інших установах і всім і всюди доводити, ким ми є».

Про громадянське суспільство

«Чого я чекаю найближчими роками від своєї країни? Я нічого не чекаю — я лише спостерігаю. Багато хто чекає. Люди вірять у панів, у президентів, у гетьманів. У поліпшення чи погіршення, пов’язані з ім’ям однієї-єдиної людини. Наївно, інфантильно. Я б дуже хотів змін. Щоб громадянське суспільство працювало без збоїв. Ніколи не можна забувати, що влада належить народові. 

І керувати потрібно не через смартфон, а через реальні дії.

У нас громадянське суспільство тільки формується — потрібно бути дуже акуратними й уважними, щоб його правильно налаштувати.

Волонтери — це наше величезне досягнення. Це кістяк громадянського суспільства. Насіннячко, з якого воно проросте. Волонтери повинні формулювати завдання. Виступати орієнтирами. Вимагати відповідей, змушувати владу працювати.

Звичайно, цифрова реальність спотворює фізичну й заважає сформуватися в нашій країні повноцінному громадянському суспільству. Цифрові технології — це забава для бідняків. Усі комплекси, всі потреби — реалізуються через інтернет. Це ілюзія, звичайно.

Знання — це те, що ти здобув, а інформація — фастфуд. Неосвічені люди приймають інформацію за знання — у цьому велика проблема, яку може вирішити тільки освіта. Рівень освіченості в нашій країни низький. Особливо боляче мені, гуманітарію, дивитися, як українська гуманітаристика летить у прірву. А отже, нівелюється і здатність до критичного мислення — одна з найважливіших якостей в сучасному світі.

Але надія є. Вона є завжди.

Усі ми намагаємося зробити, що можемо, для цієї держави. Знаєте, які у бойовиків були пункти звинувачення проти мене? Вони звинувачували мене в тому, що більшість моїх учнів мають власну позицію. «Неправильну», проукраїнську. У доносах говорилося, що у мене багато проукраїнських учнів, — це і було головним обґрунтуванням для тортур».

Мікро

Я насилу розтискаю губи й питаю: 

«Ігоре Анатолійовичу, а що ви можете сказати про Станіслава Асєєва — філософа, журналіста, письменника, вашого учня і так само «ДНРівського» бранця? Він досі лишається ув’язненим — його утримують уже більше двох років. 

«Асєєв був студентом дуже сильного курсу. Спостерігач за духом і незалежна людина. Я думаю, це найважливіше — мати власну думку й  бачення. Саме тому дозволяю своїм студентам говорите усе, що вони думають, — вимагаю лише аргументації.

Станіслав — мисляча людина. Радикально мисляча людина, яка перебуває у постійних внутрішніх дискусіях із самим собою. Завжди хотів щось комусь довести. Це характерно багатьом молодим людям. Але Ассев, до того ж, іще й творча людина. Уже на 5-му курсі він подарував мені свою книжку. Там були вірші й невелика проза. Вона була про смерть і про екзистенції людського існування. Він дуже хотів піти у Французький іноземний легіон. Екзотичні військові пригоди притягували його. Це дивувало мене. Талановитий філософ, він міг зробити академічну кар’єру, але Стас не захотів іти цим шляхом.

Потрібно мати хорошу фізичну підготовку, щоб служити в іноземному легіоні. Я якраз проводив тренування з карате і йоги. Намагався розробити систему, синкретичну, з елементами різних стилів, щоб навчити своїх учнів культурі тілесності, культурі перебування у фізичному просторі. Можна назвати це фізіологічним інтелектуалізмом.

Але він не ходив до нас. Він їздив до Парижа, там можна було записатися в легіон, але чомусь його не взяли.

І саме в той час в Україні починається війна. Він повертається й пише, досить критично, про те, що відбувається. Живе в Макіївці. Спочатку пише для себе, пізніше — для різних видань, для тієї ж «Свободи». Я думаю, що він хотів випробувати себе.

Коли мене заарештували, десь уже через пів року прийшли й запитали про Асєєва. Про його псевдонім «Васін». Я сказав, що це колективна фігура.

У травні 2017-го я дізнався, що його заарештували. В умовах полону про такі речі дізнаються пізніше. Не знаю, що з ним відбувалося. Там усіх катують. Тортури різні: побиття, топлення, електрошок, підвішування, симуляція розстрілу — я не уявляю, що вони використовували в його випадку. Зараз він в Ізоляції [занедбаний радянський завод, колишня арт-платформа в Донецьку, — авт.]. Уже два роки».

Що мене рятувало, коли я сидів у в’язниці, то це література й творчість. Я писав коротенькі вірші. Будь-яка творчість допомагає, коли ти в несвободі. Ще я підтримував себе медитаціями. Мусив піти у свій внутрішній простір і жити там

Розмова переривається на кілька хвилин. Робимо по ковтку кави. Я пригадую, як у травні 2017-го ми з українським письменником і художником Олафом Клеменсеном і племінником Ігоря Козловського Денисом починали інформаційну кампанію на його підтримку. Асєєва уже взяли, але про це тоді ще майже ніхто не знав. На Книжковому Арсеналі ми з Олафом поставили прямо перед входом на територію величезний дерев’яний стіл і почали запрошувати відомих письменників, щоб вони висловилися в підтримку полонених. Відкривали марафон Сергій Жадан і Андрій Курков. Багато письменників і поетів висловилися, було багато телеканалів. У вересні я спробував зробити перформанс на підтримку Козловського і Асєєва на Форумі видавців у Львові, але тоді майже ніхто не прийшов. Чому так?

Ігор Анатолійович усміхається.

«Це ж так типово для людей. Вони втомлюються від цієї напруги, їм потрібно відпочити, потрібно перемкнутися на що-небудь емоційно легше, радісне. У цьому причина. Якщо це не стосується їх особисто, люди не будуть співпереживати занадто довго.

Американський ПЕН-клуб зараз активно порушує проблему Асєєва. В Росії умови тюремного утримання важкі, але там є бодай якась видимість закону. Право на листування, на медичний догляд. А в «ДНР» — повне безправ’я. Людину можуть знищити у будь-який момент.

Що мене рятувало, коли я сидів у в’язниці, то це література й творчість. Я писав коротенькі вірші. Будь-яка творчість допомагає, коли ти в несвободі. Ще я підтримував себе медитаціями. Мусив піти у свій внутрішній простір і жити там».

«Чи вірите в Бога?» — питаю раптом.

«Я релігієзнавець, — відповідає Козловський. — Це як мікробіолог і мікроб».

«Тож Бог існує?»

«Існує Таємниця. Ми обмежені у своїх відчуттях, але за їхніми межами є Таємниця. Ми можемо докласти зусиль і зробити крок назустріч Таємниці. Ми повинні бути відкриті для одкровення. Можна називати Таємницю Богом або Великим Розумом. Але вона все одно відкривається тільки тим боком, який ми готові відчути. Відкривається тільки якась маленька частина. Є внутрішнє знання, яке не можна вербалізувати, але можна передати іншому тільки за допомогою мистецтва. На нього вся надія».

Асєєв — екзистенціаліст, його цікавить філософія буття людини. І я дуже сподіваюся, що звернення до буття, звернення всередину себе і до світової культури допоможе Станіславу вижити й перемогти у ситуації повного обмеження свободи. Дуже сподіваюся найближчим часом зустрітися з ним в одному з київських гіпермаркетів, у храмі сучасного розуміння  свободи, і обговорити за горнятком чаю всі ті питання, які вже обговорив із його вчителем.

[Цей репортаж створений у рамках спецпроєкту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]