Непопулярний напрямок
За даними Державної прикордонної служби, від початку повномасштабної війни до України повертаються громадяни. 80% з тих215 тисяч, які вже перетнули кордон, — чоловіки призовного віку. У складний для своєї країни час ці люди прагнуть бути корисними тут, удома.
Серед них — 25-річний Сергій Бутко та 23-річний Богдан Солоненко. Коли у мирних українських містах пролунали перші вибухи, вони були на заробітках у Польщі, але — повз довжелезні затори у напрямку Європи — вирушили додому, до українських військкоматів.
«Я ще ніколи не вбивав, але готовий»
Свого часу Сергій відслужив строкову службу в Івано-Франківську. Зараз він планує їхати до Полтави, аби підписати контракт із ЗСУ — «щоби зброю видали». Сергій знає, що нині у військкоматах черги, і беруть геть не всіх. Утім, хлопець планує знайти якийсь спосіб доєднатися до українських воїнів — сподівається на допомогу друзів-військових.
В Україні у Сергія залишилася дружина, а частина родичів наразі перебуває у Харкові, одному з найгарячіших міст країни.
«Багато наших хлопців повертаються — навіть ті, хто тут, у Польщі, живуть уже давно. Як і я, переглядаючи новини з-за кордону, вони не хочуть почуватися безсилими перед цією жахливою ситуацією. Я ж зараз відчуваю сильний біль і лють — наче всередині вибухає власна атомна бомба. Я ще ніколи не вбивав людей, але готовий».
«Вже їду до ваших»
Богдан встиг пропрацювати у Польщі три тижні. У перший же день наступу росіян вирішив перевезти до себе сімʼю, однак, коли зрозумів, що рідні полишати Україну не хочуть, взявся повертатися сам. Два дні пішло на збір волонтерської допомоги: амуніції, одягу, тактичних окулярів і рукавиць для наших військових. Хлопець знає, чого найбільше потребують на передовій: сам воював два роки, а батько від 2014-го воює дотепер.
Богдан піде у добровольчий батальйон — навчати молодих бійців усього, що вміє сам, а ще — прилаштувати свого друга, поляка Куберта, який допомагав йому збирати волонтерку. Попервах до Кубертових намірів воювати разом із українцями Богдан ставився скептично. Поки не почув у телефоні його слова: «Вже їду до ваших».
Дочитали до кінця! Що далі?
Далі — невеличке прохання. Будувати медіа в Україні — справа нелегка. Вона вимагає особливого досвіду, знань і ресурсів. А літературний репортаж — це ще й один із найдорожчих жанрів журналістики. Тому ми потребуємо вашої підтримки.
У нас немає інвесторів чи «дружніх політиків» — ми завжди були незалежними. Єдина залежність, яку хотілося б мати — залежність від освічених і небайдужих читачів. Запрошуємо вас приєднатися до нашої Спільноти.