Неформат, mon amour

Яким було життя співака у радянські часи? Спочатку — обов’язкова профільна освіта. Далі — працюєш у художньому колективі при філармонії, в ансамблі чи ресторані. Записуєшся у Будинку звукозапису, виконуєш «норми», отримуєш зарплату, приблизно вдвічі більшу за середню. А от поети й композитори отримували гроші за кожне виконання власної пісні — по 3 копійки. Так автори тогочасних хітів могли заробляти тисячі карбованців на місяць — космічні суми для СРСР, де ВАЗ-2101 «Жигулі», класика радянського автопрому, коштував близько 6 тисяч.

Та після розпаду Союзу для багатьох зірок української естради затребуваність і влаштованість, до яких звикли в радянські часи, обернулися на вовкулаку-«неформат». Ми поговорили з Аллою Кудлай та Іво Бобулом — двома воістину народними артистами України, які гриміли у 80-90-х, — і з’ясували, що це перетворення було невипадковим і закономірним. Втім, навіть коли відшуміли зоряні дощі, до музею української естради все одно потрапляють найкращі.

Красива жінка незаміжня

Щоранку вона дивиться у вікно на Дніпро, Видубицький монастир, Лавру і дякує Богові, що має таке затишне місце для життя. 66-річна Алла Кудлай — українська естрадна співачка й народна артистка — гортає альбом зі студійними фотографіями у парку на Березняках. На ній рожева сукня і крислатий капелюх, який подарувала похресниця, співачка Настя Каменських. Великі сонцезахисні окуляри закривають очі темними скельцями. Усміхнена й привітна, Кудлай усе ж пильнує власну приватність.

— То все тайна, то все тайна, — часто відповідає словами з власної пісні.

У її рідній Лосинівці на Чернігівщині батько був бондарем, а мама — фельдшеркою. Мама грала на семиструнній гітарі й часто співала дітям романсів і циганських пісень. Навчила співати й доньку, тож дівчинкою Алла часто виступала на весіллях — з імпровізованої сцени на стільці. Дитяче захоплення привело її до сільської музичної школи, а згодом — у Ніжинський державний педінститут ім. Гоголя (нині університет) на музично-педагогічний факультет.

Алла співала двома голосами: сопрано — романс «Соловей» композитора Олександра Аляб’єва, «Весняні води» Сергія Рахманінова, але могла співати й народні пісні — відкритим, народним звуком. Пригадує, інші студенти ходили слухати, як вона «перемикає» голоси. 

Якось до Ніжина приїхав журналіст у пошуках цікавого матеріалу для газети. У місцевому відділі культури йому порадили двоголосу дівчину. А вже за кілька тижнів Аллу запросив на прослуховування Лев Силаєв — режисер спеціальних концертів у столичному Палаці «Україна».

У Києві дівчину одразу взяли у концерт, присвячений з’їзду комсомолу України, з естрадно-симфонічним оркестром телебачення. Після першого ж виступу композитори й поети почали дарувати їй власні пісні. Алла почувалася щасливою — грошей купувати їх не було.

***

У радянських ресторанах на кожну нову пісню обов’язково заповнювали рапортичку — відомість про надходження, де вказували автора віршів і музики. Артисти співали пісень лише тих, хто був членом Спілки композиторів. Вимоги співати лише російською не було. (Траплялося, ВІА «Арніка» на фестивалі у Москві за пісню «Чорна рілля ізорана» ставав лауреатом, а у рідному Львові їх усіх за неї мало не посадили, мовляв, антирадянська). «Ліві» концерти забороняли, а всі виступи артистів контролювали.

— Стукачі були в кожному колективі. На десятьох артистів — по два донощики, кожен із яких думав, що він єдиний, — розповідає музикознавець Михайло Маслій.

***

У столиці Кудлай заодно пішла на прослуховування в хор Верьовки. Диригентові Анатолію Авдієвському співачка сподобалась, і він запросив її після завершення навчання долучитися до хору. Там вона залишиться на шість років.

— Працювати було важко — вимогливий і талановитий, Авдієвський так нас дресирував, що годі й передати, — пригадує Кудлай.

Потрапити у хор Верьовки в ті часи вважалося престижним, адже в час, коли тільки одиниці могли бувати за кордоном, хор гастролював по всьому світу: Європа, США, Канада. Втім, їздити на закордонні гастролі могли не всі учасники. Дехто був «невиїзний». На гастролях колектив супроводжували співробітники КДБ — стежили за кожним артистом. Усі добові, 20 доларів, артисти заощаджували, щоб купити в магазині одяг. 

— Зате потім такі ходили — красотулічки! Тут же абсолютно нічого не було. Привезли шкіряні пальта з Канади, і нас було видно, як ми йшли по Києву. Ішли Хрещатиком, як королеви! Ансамбль Вірського і хор Верьовки.

Перехожі в парку часто впізнають Аллу Кудлай і зупиняються. Співачка радо позує для фото.

— Потрясаючі були роки! Все було злагоджено, хоча й за невеликі гроші. Пісень записувала багато, і вони непогані — я кожну пропускала через душу. Якщо слова не подобалися, я не співала.

Паралельно з роботою в хорі Верьовки Кудлай записувала подаровані авторами пісні, брала участь у «декадах» — десятиденних виступах в Узбекистані, Казахстані та інших республіках Союзу. Згодом Держтелерадіо України запросило її стати солісткою естрадно-симфонічного оркестру. Записувала пісні для «норм» — по 20 хвилин щокварталу для фонду Держтелерадіо. Матеріал і аранжування обирала сама. Нині у фонді — близько 600 композицій у її виконанні.

Дуже швидко Алла Кудлай стає популярною. Якось пливе зі зйомок Хрещатиком — шикарний макіяж, зачіска, сукня. 

— Іду і думаю: «Боже, яка я гарна, я — звєзда!». А тоді як зачепилась, як упала! Коліна позбивала! Якийсь мужчина підійшов, допоміг. Підняла очі, кажу: «Господи, прости мене, що так подумала! А тоді сказала собі: «Алусік, опустись на землю! Зірка складається з газу й пилу, а ти — співачка».

У 1990-му вийшла її платівка «Роксолана», за яку артистка отримала 15 тисяч карбованців — великі гроші, які вона внесла за ту саму затишну квартиру на Березняках. Тоді їй обіцяли, що перед будинком не виросте жоден інший і вона завжди бачитиме річку. Зрештою, так і сталося.

***

Перефразуючи Германа Гессе у «Грі в бісер», можна сказати, що музична культура пострадянської України формувалася в умовах жаху, який охопив людей, коли вони наприкінці епохи уявних перемог і уявного добробуту раптом стали в центрі порожнечі. На тлі політичних, економічних і моральних заворушень і струсів нехитрі музичні смаки тодішніх українців відповідали глибокій потребі заплющити очі й утекти від нерозв’язних проблем.

І от залізна завіса впала, а сита й весела західна попкультура ринула в Україну звідусіль. Недивно, що зачумленим бідністю й залишками радянської, застібнутої на всі ґудзики естетики українцям кортіло відриватись. Одиниці виконавців, які починали у 80-х, піддалися новим віянням: змінили аранжування чи додали до репертуару дедалі модніших англомовних пісень. Більшість і далі виконували те, що їм завжди подобалося, — не вкладаючи надто багато в шоу і так само надто багато не заробляючи. 

Наставала епоха ринкових відносин, коли успіх залежав уже не так від якості музики, як від вкладених коштів: у шоу, костюми, кількість виступів на радіо і телебаченні. Дедалі більшої ваги набирав формат відеокліпів, де за візуальним контентом артисти мали змогу ховати недосконалий вокал. 

— Мода, одяг, яскраві відео стали найважливішими. Про співака говорили, маючи на увазі передусім його відеороботи, — каже музичний критик Олександр Євтушенко. — Артистів, що тримались осторонь нових трендів, асоціювали з «брєжнєвським застоєм».

***

Незалежність України, за словами Кудлай, принесла у музичну сферу позитивні зміни. У радянські часи за концерт вона отримувала 12 карбованців — зовсім небагато. Грубо кажучи, це два кілограми шоколадних цукерок «Червона шапочка» чи одна імпортна аудіокасета. Натомість у 1991 році один голова колгоспу запросив її разом із колегою Віталієм Білоножком до себе на свято і заплатив таку велику суму, що Алла зніяковіла.

— Думаю: блін, що я з такими грошима робитиму? У часи дефіциту українці виживали, але артисти, хто співав хороших пісень, жили нормально.

Втім, українська музична естетика кінця 90-х вібрувала по-новому. З’являлися приватні телеканали, молоді співаки, нові теми й ритми. Концертів у попереднього покоління зірок меншало. 

— Це боляче. Я знаю, хто придумав оте слово — «неформат». Нас опустили нижче плінтуса продюсери тих співаків, які йшли за нами. Навмисне придумали, наче нас узагалі не було.

Алла Кудлай далі дає концерти — дедалі частіше із сином Максимом. У 2017-му Кудлай вирішила взяти участь у шоу «Голос країни». Вийшла на сцену з однією з найвідоміших своїх пісень — «Красива жінка незаміжня». До співачки повернулись усі троє суддів: Потап, Тіна Кароль і Джамала, яку Кудлай і обрала. Зізнається, що взяти участь її вмовила Настя Каменських.

— Я творча жінка: хочу — творю, хочу — витворяю, — сміється Кудлай. — Пішла та й пішла. Це виправдало очікування: стали більше запрошувати на концерти, заговорили про мене. Часом треба робити такий поштовх.

Цьогорічний карантин скасував усі плани — від березня виступів у співачки немає. Наразі Алла Кудлай плаває у Дніпрі, власноруч виготовляє капелюхи з кольорового фетру, освоїла фейсбук та інстаграм. 

— З концертами проблем не було, особливо після дуету з мамою Насті, Лідією Каменських. Ми з нею колись співали разом у хорі Верьовки. Пісню «Подруга» для нас написав Потап. А потім бах — пандемія. Загалом, зараз немає настрою, перспективи, впевненості у завтрашньому дні. Але треба завжди почуватися людиною і усміхатись. 

Добре, що у нас є Іво Бобул

— В українській естраді немає чоловічого стрижня. От немає мужика! Крім мене і ще кількох хлопців… Щоб жінкам у залі стало гаряче від того, як вийшов і заспівав, щоб вони відчули!

З прожитих 67-ми Іво Бобул — 40 років на сцені, тож розрізняти виконавців уміє. Ми зустрічаємося на столичній Оболонській набережній, де в одній з багатоповерхівок і живе чоловічий стрижень української естради. Поки сидимо на терасі ресторану, Іво час від часу вітається з перехожими. Співак має кремезну статуру та незмінну зачіску — довге кучеряве волосся. У розмову входить різко, але згодом, поринаючи у спогади, помітно м’якшає.

Співає Бобул із шести років, до музики призвичаївся з дитинства. Вдома, у його рідному селі Тереблече поруч із румунським кордоном, співали мама й дід, а батько був професійним цимбалістом. У середині 70-х, повернувшись із армії у Чернівці, Іво співав у ресторанах, аж поки у 1979-му його не запросили у ВІА «Море» Севастопольського відділення Кримської філармонії. Наступного року відомий нині російський співак Олександр Сєров запросив Бобула до Чернівецької філармонії у ВІА «Черемош». Тоді ж Іво почав учитися в міському музучилищі. А ще за рік філармонія перевела його солістом у ВІА «Жива вода», з яким співак отримав свою першу платівку пісень композитора Левка Дутківського та перші народні шлягери — «Якщо любиш, кохай», «Зоряна ніч», «Краю мій, край», «Я побачив гори».

— Тоді була музика, все наживо, жодних фонограм. Але і складнощі були: доводилося співати про комсомол і партію, — каже Бобул.

Там вдали за рекой, где закаты пылают,

Там вдали красный конь в чистом поле гуляет.

Перейду речку вброд, оседлаю коня,

И в 17-й год унесет он меня, — згадує Іво одну з таких пісень.

Публіка не надто любила подібний репертуар, тому колектив мав дві готові програми: «взірцеву» — для партійних перевірок, і «нормальну» — для глядачів. Про періодичні «рейди» Міністерства культури у колективі знали заздалегідь, бо мали надійні зв’язки. Щомісяця ансамбль видавав «норму» в 15 концертів. Виконавці отримували від 15 до 20 карбованців за кожен.

— То не була висока зарплата, але ми працювали в кайф. Я любив це все. Іноді хотілось мати більше, але я займався тим, чим хотів, це було для мене основне, — пояснює співак.

Іво Бобул погоджується, що після 1991-го в українській музиці стався прорив. Раніше приватних концертів не існувало, а тут почалися замовлення від компаній, бізнесу. Незалежність країни великою мірою звільнила й артистів, які тепер могли бути тими, ким дозволяв їм стати власний успіх на сцені. 

У 1992-му на запрошення друга Бобул поїхав до США, де залишився на два роки й мав великий успіх серед радянської діаспори у ресторані на Брайтон-Біч. За словами співака, у заклад на сто місць потрібно було записуватися за кілька днів, а вечорами на вході збиралися черги. Українська радянська й сучасна західна естрада насичувала сповнені ностальгії емігрантські серця. 

Втім, за два роки ностальгія замучила вже самого Бобула, і, попри успіх, співак повернувся в Україну. За час його американського «турне» українська музична сцена, каже, надзвичайно змінилася. З 1989 року встигли провести вже три «Червоні рути» — всеукраїнські молодіжні фестивалі сучасної пісні й популярної музики, де з’явилося багато патріотичних пісень та яскраво заявили про себе нові виконавці, про яких раніше ніхто не чув. 

— Багато груп були цікавіші, ніж зараз. Була музика, натомість тепер багато сміття на сцені. Йдуть, аби заробити, співають під фонограму. Пишуться на студії, і коли ти це чуєш — це просто жах, звукорежисеру доводиться вирівнювати голос. А в живому виконанні — немає що слухати.

***

Як зазначає український музичний продюсер та кліпмейкер Віталій Климов, разом із розпадом радянської країни посипалась і радянська музична семантика. 

— На початку 90-х з’явився запит на соціальну й побутову лірику. Натомість класична радянська естрада з її текстами «ні про шо» — конструкціями з романтичних високих лексем, а фактично — переливанням із пустого в порожнє — ставала не на часі. Реальної аудиторії в такого продукту явно меншало, хоча артисти, що працювали у класичному радянському форматі, могли не помічати цього.

На думку Климова, у попмузиці самий лише голос нічого не вартий — це не опера. Натомість важливим є концепт складного продукту споживання, який відповість запиту якомога ширшої аудиторії. Найпопулярніша музика встановлює власний диктат «формату».

— Відбувається позиціонування, формується цільова аудиторія, яка має свої смаки та цінності. Колишній українській радянській попмузиці капіталізм одразу поставив жорстке питання: чи ви, попри потужне горло, в принципі розбираєтеся в сучасній музиці? Звичайно, більшість не витримала такого випробування.

***

Ще на початку 90-х в інтерв’ю Бобул казав, що талановитих співаків мало. А тих, хто може з ним конкурувати, — ще менше. За майже три десятиліття його думка не надто змінилася. Сучасні виконавці співаку не подобаються. Поважає «Братів Гадюкіних», Святослава Вакарчука, Лілію Сандулесу, Анні Лорак, Катерину Бужинську, Надію Шестак — і реперський гурт ТНМК, який у 2004-му написав про Іво пісню, яку той цінує дотепер.

— Вони ж про іншого не заспівали? Не про безхатька якогось, а про людину достойну, яка зробила себе в житті сама. Пройшла вогонь, мідні труби і все інше.

Коли у 2015-му ТНМК і Бобул виконали цю пісню разом, шанувальники обох оцінили творчу колаборацію. У коментарях під записом на YouTube Бобулу закидали, що «насправді він мав би співати павер-метал, але в житті кудись не туди звернув». Утім, він так не вважає — адже має багато прихильників і не може обманути власного слухача. Можна поступово вводити одну-дві пісні в роковому стилі, що він і робить. Натомість перейти цілком — це як рубати гілку, на якій сидиш.

Український шоу-бізнес, на думку Іво Бобула, так і не з’явився.

— «Формат», «неформат»… Придумали якесь слово. Нині всі круті. Визнати, що вони — не на рівні, не можуть. Усі хочуть бути великими, тому вирішують це грошима, розкручуються якоюсь єдиною піснею. На телебачення і радіо поприходили молоді й нав’язують свою думку людям. А може, вони того не хочуть слухати?

Його неодноразово кликали працювати в Росію. Тамтешня естрада, переконаний співак, уміє цінувати таланти: і молодих, і старше покоління.

— Я залишився, і не казатиму чому. Що вже казати? Друг мій Олександр Сєров, співачка Алла Пугачова — вони затребувані у своїй країні, а я у своїй — ні. Хтось каже: «нафталін». А це не нафталін, це — музика. Покоління виросли з нами. Хотів би я, щоб якісь пісні сучасних виконавців за десять років бодай хтось згадав. А мої — пам’ятають.

Наприкінці розмови йдемо набережною зробити кілька фото. Біля нас зупиняється чоловік на велосипеді.

— Добрий день, я — Олексій Дівєєв-Церковний, — звертається він до Бобула. — Молодим, коли ще не працював на Інтері, я був моделлю. Ви з Сандулесою співали, а ми ходили по сцені. Радий вас бачити! Легенда! — вигукує легенда українського телебачення легенді української естради і швидко їде далі.

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]