Недожите

— Знаєш той анекдот про сервіз «Мадонна»? — питає пані Ніна, висока літня жінка.

— Вона не знає, то вже не те покоління, і слава Богу, — зауважує їй подруга.

— Тоді нічого не можна було купити, все «діставали». І послєднім шиком був посуд з малюнками, — пояснює мені пані Ніна, щоб хоч трохи наблизити до реальності, у якій пройшли її молоді роки. — Сервіз «Мадонна» поставили на стіл на поминки, коли померла хазяйка. Тож давайте витягати свої чашки і не ждать, коли помрем. От шо ми зараз і робимо!

Жити вже

У затишному кафе у центрі Львова стіни завішані антикварними радіоприймачами. 66-річна пані Ніна неспішно їсть вишневий штрудель із морозивом та шоколадною поливкою. У 70-ті, роки її молодості, «дістати» було складно навіть оселедця, не те що розмальований німецький сервіз. А про такий штрудель, напевно, можна було хіба мріяти. Як і багато про що. 

— Ми жили в час, коли життя відкладалося на потім. А той посуд символізував заможність. Приходять гості — а в тебе весь сервант у кришталі. Для наших дітей і онуків усе, що колись було рідним для нас, не має жодної цінності. І тепер, коли я знаю, що завтра може не настати, ми більше не п’ємо з побитих чашок, натомість витягаємо з серванта найновіші на щодень. 

Як воно — жити так, ніби це твій останній день? Невгамовна на сьомому десятку, тепер вона не переймається невимитими вікнами або підлогою. Щойно бачить на фейсбуці або чує від знайомих про цікаві події та поїздки, кидає все. Їде на останні гроші. Купила абонемент у аквапарк, розкаже, де найкраща у Львові ковзанка, побачила Відень, Луцьк, Харків. Остання її мандрівка за кордон, у Туреччину, сталася вже під час пандемії, незважаючи на поради берегтися й сидіти вдома. Вона знає, куди спішить. Бажання «жити вже» сильніше за страх захворіти.

Так у її житті з’явився театр. Третій рік поспіль пані Ніна біжить на репетиції проживати життя, що відкладалося на потім — хатніми обов’язками, роботою та чергами по крам.

Театр третього віку

Три роки тому волонтери львівського Інституту українських студій, що займається інклюзивними проєктами, створили театр для літніх людей, який назвали «Театром третього віку». Його режисером став 20-річний тоді актор Першого театру Ярослав Дерпак. З того часу тут поставили дві вистави: монологи на п’єси Василя Стефаника та «Пригоди Дон Кіхота» Івана Франка. Спочатку обрали монологи, бо у акторок не було досвіду роботи з партнерами на сцені. У другій виставі ускладнили: кожна знову мала власний монолог, але тепер потрібно було перевтілюватися у різних персонажів — грати і Дон Кіхота, і Санчо Пансу. У третій виставі кожна з акторок мала б уже взаємодіяти на сцені з іншими — та карантин перервав репетиції. Але не спільні зустрічі. 

Створити театр запропонувала саме пані Ніна. Вона давно шукала можливостей, однак не знаходила зацікавлених у цьому організацій. Молодих волонтерів Інституту українських студій зустріла на одній із місцевих подій. А вже за кілька місяців проєкт отримав фінансування від Львівської освітньої фундації. Почали шукати акторів для першої вистави. На кастингу волонтери — натоді чи не втричі молодші за самих акторів — дивувалися кількості охочих грати. Кажуть, саме тоді побачили, що ця робота має сенс. 

— Я була здивована, як багато їх прийшло. І вони не сприймали це як щось другорядне, натомість хвилювалися, старанно готували монологи, чепурили костюми, самі писали вірші. Прагнули доповнювати текст, виправляти, зробити кращим. Тобто приходили не для галочки, — згадує волонтерка Христя. 

Разом

Волонтери називають проєкт інклюзивним.

— Якби ми робили щось спеціально для людей літнього віку, то не була б інклюзія. А ми це робимо і разом з ними, і для себе також, — розповідає Наталя, молода жінка, що грає у театрі.

Для акторок, режисера й волонтерів організації звичними стали спільні поїздки, прогулянки, святкування й кавування. 

— Колись дідусі й бабусі онуків виховували, а зараз молоді бракує часу сісти поговорити бодай із власними батьками. Ми збираємося, щось згадуємо — дев’яності, дитячі мрії, сімейне життя, — а їм, молодим, цікаво, — каже пані Ніна. 

Їй бракує такого спілкування — онук із сином живуть далеко. 

Для молодих волонтерів ці розмови, попри різницю у віці, більше схожі на спілкування з друзями.

— З ними ми не помічаємо того віку. То не як удома з родичами, де питають, коли заміж вийду, — каже Христя. — Ці прекрасні літні жінки мають великий досвід, часто складний. Нам цікаво слухати, як це все можна пережити. А ще я дивлюся на них і не боюся старості, бо як захочу, буду у власні 60 така ж активна, як наші акторки, — багато подорожувати, танцювати, грати у театрі. 

Режисер театру Ярослав Дерпак своїх акторок бачить молодими — передусім у їхньому бажанні робити щось незвичне, у їхній відкритості до авантюр. Каже, на репетиціях вони поводяться не так серйозно та врівноважено, як зазвичай властиво літнім людям. Самі ж акторки зауважують, що спілкування з молоддю змушує їх триматися у тонусі — встигати за темпом розмов, уміти швидко перемикатися з теми на тему тощо. Волонтери насичують їх енергією — можливо, більшою, ніж думають самі.

Поговорити бодай зі сцени 

— Я не стара. Я не зовсім молода і маю хворі ноги, але точно не стара, — каже пані Ніна, гордо підіймаючи голову. 

Вона носить яскраво-жовтий берет і не виходить із дому без намиста. Щодня іншого.

На сьогоднішню репетицію ми прийшли до Сенсотеки — сучасного громадського простору у Львові, що донедавна був старою бібліотекою. Це просторі білі кімнати з величезними напівкруглими вікнами без жодних завіс. Вмикається легка музика, і пані за 60 підтанцьовують, слухаючи тренерку. Ось пані Ніні треба перетворитися на пташку. Вона пробує вилізти на лавку, наче на жердину в клітці, стає на неї однією ногою, а другу марно намагається поставити руками. Врешті-решт здається, всідаючись на лавці в позі лотоса.

У дитинстві пані Ніна жила на Волині, але часто приїжджала у Львів до бабусі, яка працювала в театрі імені Заньковецької: виносила реквізит і мила сцену. Завдяки цьому мала Ніна передивилась усі вистави у театрі. Мабуть, вона тоді вже уявляла себе на дорослій сцені, але грала хіба що у шкільних виставах. А коли закінчила останній клас, про дальший вибір її не питали. 

— На сімейній нараді вирішили, що я маю стати економісткою. Та я і досі добре рахувати не вмію. 

Вона все одно зробила по-своєму: в останній день віднесла документи на архітектурний факультет Львівської політехніки. 

Каже, тоді було не до театру.

— Я працювала, доглядала дітей, часу не було ні на що. Ми всі почали грати в театрі, коли стали пенсіонерами. Діти виросли, онуків уже теж не треба з ложечки годувати — і ось починаєш шукати себе. А може, раніше ми просто більше віддавали, ніж брали собі. 

Син пані Ніни подався на іншу півкулю — до Австралії. Забрав туди сім’ю. Тепер замість обіймів з рідними — екран телефона. Для спілкування з онуком пані Ніна завела собі інстаграм. Спілкуються відеозв’язком. 

— Але я не самотня. В мене є кіт і папуга, — квапиться додати.

Самотність вона пізнала в 53, коли стався інфаркт. Сама була не здатна навіть хліба врізати. На допомогу ніхто не спішив. 

— Виявилося, всі дуже зайняті, — задумується. — А старша людина хоче, щоб її вислухали, хоче поговорити, от ми й обрали театр. Аби поговорити бодай зі сцени.

Сумні гуморески

Брак часу в молоді роки зауважує і 66-річна пані Віра.

— Тоді так не було, як зараз — пішов до супермаркету і купив усе на тиждень. Мусили всюди вистоювати в чергах, думати, де що дістати. То були важкі часи, — розповідає. 

Обидві її доньки тепер живуть у столиці. Коли першій було 9 місяців, пані Віра зрозуміла, що самої чоловікової зарплати для життя не вистачає. Залишила дитину мамі під Львовом, сама ж пішла на роботу в місті. Поміж чергами й роботою щовихідних із чоловіком навідували дитину у селі. 

— У понеділок, щойно приїхавши до Львова, передусім треба було бігти замовляти квитки на автобус додому на п’ятницю. Інакше розкупили б. Я жила як білка в колесі, але чомусь вважала, що так має бути. Не знаю, чи могло б бути інакше. Ми були занурені у побут.

Мрії також були побутові. Коли одружилися з чоловіком, спочатку жили заради телевізора. Взяли на виплат, бо то була розкіш. Каже, з того часу кредитів більше не бере: краще назбирати, аніж бути винною. 

Пані Віра вивчилася на перукарку. Але згодом захворіли руки, тож далі за фахом працювати не могла. Вступила на економічний, працювала бухгалтеркою, по тому — в податковій. Роботи мала так багато, що брала розрахунки додому. Вечорами, замість спілкуватися з рідними, сиділа над цифрами. Не мала часу навіть дітям допомогти з навчанням. 

Єдине, за чим вона шкодує, — що не навчилася тоді, як правильно їх виховувати. А нині діти — далеко. А з ними й онуки. Рідню вона бачить нечасто. 

У театр пані Віра прийшла, бо і раніше любила виступати — розповідала друзям гуморески. Жартує переважно про сімейне життя і буденність. Любить, коли люди усміхаються, — «тоді й самій веселіше». 

Тепер пані Віра вже не квапиться білкою в колесі. Попиває чай і носить яскраво-червоні сукні. Каже, пусте, що барвисте не пасує літньому віку.

Як поєднуються кольори

Вона струнка й висока. Щоразу, як її бачу, тягне випростатися. 67-річна пані Марія дивиться на екран телефона, і усмішка прикрашає її очі тонесенькими зморшками. 

— Дивись, яка башта! Давай теж таку зліпимо, — пищить дитячий голосок із кучугури снігу. 

На відео — онука, донька молодшого сина, коли ще була меншою. 

Тепер їй шість, живе з сім’єю в польському Гданську. За кілька днів пані Марія перетне кордон, аби бодай трохи побути з рідними. Вона сама виховала двох синів. Старший помер у 37.

— Рано чи пізно відходитимеш із цього світу. Про це варто пам’ятати. І брати від нього щось важливіше за бідність і хвороби. Я тепер нікуди не поспішаю. Усього все одно не встигну. Живу сьогодні. Прокидаюся, коли хочу. Ходжу гуляю. Слухаю птахів і гомін листя. Дивлюся, як поєднуються кольори. Зупиняюся сфотографувати пам’ятник, повз який колись щодня ходила, але не бачила його. 

Пані Марія каже, що любить сцену, бо там нема нічого, крім образу і глядачів навпроти. Крім театру, займається танцями й любить малювати. Показує мені на телефоні світлину власної улюбленої картини — «Двоє під дощем» ховаються під однією парасолею. 

***

Спочатку театр третього віку волонтери задумали як одну виставу. Після першого виступу всі гамірно побігли переодягатися, ділилися враженнями, аж раптом зрозуміли: програма закінчилася! Пані Марія каже, то був удар у саме серце. Поговорили з волонтерами, домовилися, щоб проєкт тривав. 

— Ми всі переживали одна за одну. Між нами не було жодної конкуренції. Просто хотілося знову бути разом, — згадує пані Віра. 

Вони не могли дозволити театрові так легко піти. І справа не лише в театрі, а в тому, що нема куди відкладати на потім: ані життя, ані найкращі сервізи.

Тож коли компанія знову зустрінеться удома в пані Ніни, вони поставлять до столу найкращий посуд.

— Прийдуть дівчата — на простому столі ми не їстимемо. Красиву скатертину клейонкою не встелимо. Як зробимо пляму — то зробимо. Крім нас, та скатертина нікому не потрібна!

[Репортаж створено за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]