(Не)Упокоєні

— О Боже! — з високого земляного насипу біля траси на Новояворівськ Любомир заціпеніло розглядав землю під ногами, всіяну кістками: поламаними, змішаними з ґрунтом, травою, речами. Десять свіжих ям у людський зріст.

Спокій солдатів, які лежали тут іще з часів Першої світової, цього літа порушили. За речами, на які не злакомилися «чорні копачі», було ясно: це спільна могила російських та австро-угорських солдатів 1914-го року. Любомир нарахував близько 15 тіл. Збирати їх нелегко. Грабуючи могилу, мародери розкидали кістки навсібіч.

Активісти Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» бачать таке ледве не щодня.

Розриті могили

— Якщо сьогодні останків не знайдемо ми, завтра їх знайде копач. Нам усе одно доведеться повертатися до цього поховання за рік чи два, але ексгумувати вже буде нікого, — пояснює керівник товариства Любомир Горбач.

Копачів він ділить на три категорії. Перші дві: фанати-колекціонери й торговці антикваріатом. Їхня спільна риса — натрапивши на останки, не копають далі, а телефонують товариству «Пам’ять». Третьої категорії людські кістки не зупиняють.

Зовні відрізнити їх важко. Іде лісом чоловік із металошукачем, одяг брудний, на лопаті рештки ґрунту. За це його не звинуватити. Потрібні докази.

— Хлопці, знайдете якісь останки ― дуже вас прошу: не нищіть. Наберіть мене одразу. Добре? От візитка, — зазвичай каже таким Горбач.

— Нє-нє, ми нормальні пацани, такого не робимо. Наберемо, — зазвичай кажуть ті.

Саме через чорних копачів волонтери шукають солдатські поховання, щоби поперед мародерів виявити останки і по-християнськи перепоховати.

— Часом люди знаходять кістки, телефонують, а я розумію, що завтра-післязавтра не зможу приїхати. Тоді прошу людину: забери все, на що реагує металошукач. Потім віддаси, а кістки закопай або краще замаскуй якось те місце, — каже чоловік.

І люди дослухаються, зберігають речі. Якщо вдається знайти родичів загиблих, шукачі потім усе віддають сім’ям.

За них тепер говорять лише речі

— Шшух-шшух, — крихти ґрунту відлітають із кожним помахом пензлика. Цей рух за роки роботи шукачі виконують автоматично. За годину-дві починають з’являтися обриси. Коричнево-помаранчеві кістки, іржаві гільзи, набиті землею каски.

З того, як розташовані останки, можна зрозуміти, якою була остання хвилина життя людини. Здебільшого знайдених солдатів закопано гірше за тварин. Добрий господар, як помирає його улюбленець, не викидає його на узбіччя. А із солдатами таке буває.

Обличчям у землю, права гомілка і стегнова кістка відірвані. Очевидно, перед смертю солдат біг, коли праворуч стався вибух, позбавивши його кінцівки. Боєць замертво впав плазом у яму. З останків видно: його не рухали, лише прикопали землею.

— Шшух-шшух, — під пензликом на шиї блиснув хрестик.

Іконки, медальйони, хрестики знаходять майже в кожного солдата. Байдуже, де він служив: у німецькій, австро-угорській, польській, радянській армії чи був повстанцем. Буває, натрапляють також на складані ножі, зубні щітки, ложки, виделки, залишки шкіряного військового спорядження, патрони чи каски. Рідше обручки.

— Ми принципово не чіпаємо особистого або речей духовного вжитку. Що могла дати мати чи дружина, проводжаючи на війну. Попри будь-яку історичну цінність, усе це перепоховується разом з останками, — підкреслює Любомир.

Буває, солдата вже перепоховали, а речі — ні. Шукачі зберігають їх, сподіваючись віддати рідним. Якщо не вдасться, пробурять отвір і поховають у новій могилі власника.

Майже всі прізвища знайдених бійців Любомир знає напам’ять.

— Як вам це вдається? — дивуюся.

— Їх не так багато. З півтори тисячі останків, які ми знайшли, відомі прізвища менш як п’ятдесяти. Їх неважко запам’ятати.

Родичів змогли відшукати ще менше.

Тато поруч

2005-го у селі Лешнів Бродівського району шукачі натрапили в лісі на сліди від вибухів. Все було всіяно воронками чималого розміру. Відомо, що у 1941-му тут були бої. Один із солдатів, якому тоді вдалося вижити, описував їх у своїх спогадах. Неподалік від воронок у радянські часи полеглим встановили пам’ятний знак.

— Нас зацікавило, чи вони позбирали останки солдатів, коли будували цей пам’ятник, — пригадує Горбач.

Пішли до лісу. Заклали розвідувальні шурфи й почали знаходити людські кістки. Виявили останки 60-х радянських солдатів.

— Вони не забрали з поля бою жодного бійця. Знак поставили, а полеглих лишили лежати, — дивується чоловік.

Поміж них був один особливий — боєць мав жетон із особистими даними: Авдєєв Павло. Місце народження — село Ярки Воронезької області, Росія.

У 1939 році він разом з іншими частинами Червоної Армії прийшов у Західну Україну. Служив на Львівщині у Стрию. Одружився з українкою. Коли почалася війна, пішов зі своїм підрозділом на фронт. Дружину евакуювали спочатку, ймовірно, до Києва, а далі — вглиб Росії. Після війни вона повернулася в Україну й оселилася в Золочеві. Син, за прикладом батька, став військовим.

Пошуки родичів почали з рідного села. Подзвонили у сільраду. Виявилося, після розпаду Союзу дружина Авдєєва із сином виїхали у Молдову. Але в Ярках досі жила його сестра.

«Ей больше девяноста лет, но вы не переживайте, мы ей передадим», — почув Горбач у слухавку від працівників сільради. Далі справа зупинилася. А за рік шукачеві подзвонили. Номер незвичний, не український. На тому боці невпевнено промовили:

— Добрый день. Это вы нашли Павла Авдеева?

— Так, я знайшов, — відповів Горбач.

— Я его сын!

Сестра Авдєєва таки отримала інформацію і передала її рідним. Син захотів приїхати, побачити, де знайшли батька. Привіз і власного малого. Втрьох подалися у Лешнів.

Поки йшли лісом, до воронок, де знайшли бійця, Авдєєв-молодший помітно хвилювався.

— Ось тут він лежав. У цій ямі було п’ятеро. Лише ваш батько мав капсулу з прізвищем. Невеликий такий металевий сховок, схожий на циліндр, завдовжки десь як сірник. Решта бійців залишилися невідомими, — пояснив шукач.

Син мовчки слухав. Потім набрав землі з воронки, де знайшли батька, і попросив показати місце перепоховання.

— Російська пропаганда останні двадцять років постійно торочила, що в Західній Україні червоноармійців викидають з гробів, кістки змішують з асфальтом, — пригадує розмову Горбач.

Разом поїхали у Броди на військовий меморіал часів Другої світової. Упорядкований. За старим радянським пам’ятником — новий монумент із граніту. На ньому прізвища полеглих, серед них — Авдєєв Павло.

Син був шокований. Вони з мамою все життя самі шукали батька, писали в Міністерство оборони СРСР. Відповідь приходила як багатьом у той час: «Пропал без вести в июле 1941 года» чи то під Києвом, чи то під Ленінградом. А він був зовсім поруч, за 30 кілометрів від їхнього дому.

Є в Горбача і власна історія пошуків.

Частково через неї понад десять років тому він і став шукачем.

Береза у панському саду

— Історію я любив з дитинства. Перечитав, напевно, всі книжки у шкільній і районній бібліотеках про війни, княжу добу, козаччину, — пригадує Горбач.

Втім, на історика вчитися не пішов. Маленьким хлопчиком разом із родиною він перебрався з Нового Милятина до Львова. Батьки працювали на Львівському автобусному заводі, тож хлопець подався на слюсаря-ремонтника у заводське ПТУ. Але й слюсарем не став.

У 1989-му в країні настали зрушення.

— Тут таке відбувається, будемо виганяти москалів. Вже синьо-жовтий прапор підняли. Приходь до Порохової вежі, там збиратимуться патріоти, — почув він якось від одногрупника.

Причиною зборів стали події 1 жовтня 1989 року на вулиці Коперника, коли загони особливого призначення львівської міліції жорстоко побили демонстрантів, які під час відзначення Дня міста позривали 70 державних прапорів СРСР та УРСР.

Горбач прийшов на акцію, а звідтоді почав активно їздити на маніфестації по всій країні. Були на сході, ходили селами роздавали листівки «Геть від Союзу». Довелося ще більше вчити історію, але книжок було обмаль. Щось привозили від діаспори. Книжку про УПА можна було дістати одну на сорок людей. Ковтали за ніч, бо вже на ранок треба було передавати наступним.

— Я тоді почав у баби допитуватися, чи дід має якийсь стосунок до УПА, і вона потроху почала розколюватися, — пригадує Горбач.

Дітям Марія казала, що чоловіка забрали німці. Насправді Антін Горбач загинув у бою з НКВС. На фото він в однострої, з карабіном і мазепинкою на голові. Молодий і красивий. Онук хотів розшукати його могилу. Знав лише, що після загибелі діда вивезли на опізнання під Лопатинську в’язницю, але вночі партизани викрали його тіло й поховали як християнина. Дружині переказали, що Антін похований у панському саду, а в головах у нього росте береза. Де саме той панський сад — говорити відмовились, бо НКВС забрав би й родичів.

Горбач довго шукав той панський сад, але не знайшов. Натомість створив Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять».

— Я би дуже хотів, щоб діда знайшли. Важко на серці від думки, що хтось уже перекопав його могилу і повикидав його кістки.

Невпокоєні

За 13 років шукачі знайшли понад півтори тисячі останків. Частину передали рідним. Більшість перепоховали. Деякі досі між світами — для них забракло місця на кладовищах.

У містечку Івано-Франкове на високому пагорбі, в самісінькому центрі міста, усміхається папа Іван Павло ІІ. «Не бійтеся» — закликає з п’єдесталу. За ним стоїть білосніжний костел XVII століття — найдавніша тутешня пам’ятка.

У підземеллях цього храму зберігаються останки Констанції Чарторийської — матері останнього короля Польщі. Останніми роками тут лежать іще кількадесят маленьких чорних трун. Це останки вояків, яких немає де поховати.

Проблема виникла ще 2005-го, під час першої ексгумації. У селі Хмелева Золочівського району знайшли останки солдатів Червоної Армії, які загинули у 1941-му. 14 тіл і жодного цілого скелета — доклалися чорні копачі.

Перепоховати останки шукачі хотіли на сільському цвинтарі Хмелевої.  

— У нас своїх немає де ховати, а ви ще чужих хочете, — відповіли тоді товариству «Пам’ять» у сільраді.

Бійців поховали у Бродах — на кладовищі при виїзді з міста.

Немає де перепоховувати переважно червоноармійців і українців. Із німцями, поляками, а також бійцями Першої світової ситуація простіша.

Німецькими солдатами часів Другої світової опікується Народна спілка Німеччини з догляду за військовими похованнями. Такі діють у всіх країнах, де були бойові дії за участі Німеччини. Якщо шукачі натрапляють на німців — передають інформацію Спілці, а та дає дозвіл на пошукові роботи та ексгумацію. Перепоховують німців у селі Потеличі. Зараз їх там понад 15 тисяч.

Німці ретельно вели облік своїх солдатів. Кожен боєць мав жетон або носив на шиї ідентифікатор. Добра то прикмета чи погана, але жетон мусив бути. Стосувалося це й вояків дивізії СС «Галичина», тобто українців, які служили в німецькому війську. На жетонах було вказано порядковий номер солдата і підрозділ, наприклад: 14. Gal SS-Frw. Div., тобто 14-та Галицька добровольча дивізія СС. У німецьких архівах зберігають полкові книги, де навпроти номера солдата вказано його дані.

У польському війську теж були жетони, вони містили повну інформацію. Тільки от носили їх солдати вкрай рідко. Останки солдатів польського війська перепоховують у Мостиськах на старому міському кладовищі.

Бійців дивізії СС «Галичина» перепоховують між селами Червоне і Ясенівці. Там є збірний цвинтар, закладений у 1995 році самими вояками дивізії, які захотіли, щоб їхніх побратимів ховали з почестями.

Вояків Першої світової шукачі знаходять рідко. Січові стрільці після боїв самі ховали полеглих побратимів. Австро-угорці теж. У 1930-х роках Австрія, Німеччина, Угорщина виділяли польській державі, до складу якої тоді входила Галичина, кошти на впорядкування цвинтарів. Місця масових поховань досліджували, проводили розкопки і перепоховували полеглих. Для цього купували земельні ділянки біля цвинтарів і церков.

Червоноармійців товариство «Пам’ять» раніше перепоховувало то у Бродах, то в Раві-Руській.

— Позаминулого року ми поховали ще 25 солдатів. Поміж гробами десь поклали. Цього року хотіли знову, подивились, але там не було місця. Хіба що третім ярусом, — пригадує Любомир.

Польські провокації

Квітень 2017-го. Декілька поляків приблизно сорока років їдуть у село Грушовичі, поблизу Перемишля. У будівельних касках, рукавицях, захисних окулярах прямують на цвинтар із болгаркою в руках. Їхня ціль — двометровий монумент у формі арки, в центрі якої хрест, а на вершечку — тризуб.

— Гуп, — металева драбина гучно б’ється об пам’ятник.

На його вершину спершу видирається здоровань у картатій сорочці. За ним — чоловік у футболці з перекресленим портретом Степана Бандери. Вмикають болгарку і гордо на камеру зрізають тризуб. Далі агресивно, один за одним, розбивають камені монумента. Усе це радісно фотографують і знімають на телефони їхні друзі.

До цього в Україні активно шукали й перепоховували останки польських вояків.

— У нас валять ваші пам’ятники, а ви з почестями перепоховуєте наших солдатів, для чого? — дивувалася делегація з Варшави кілька років тому, пригадує Горбач. Каже, тоді ще була можливість заспокоїти ситуацію, говорив про це польським політикам. Але зрізаний у Грушовичах тризуб став останньою краплею. Вже були готові дозволи на ексгумацію польських вояків на 2017 рік, але Горбачеві сказали «стоп».

Перед тим шукачам повідомили, що в одному з сіл Яворівського району поховано польського офіцера. У момент смерті з ним був німець, який попросив селян поховати побратима. Люди дослухалися, поховали при дорозі. Доглядали могилу, доки в 1941-му прийшла радянська влада. Поховання знищили, поле віддали у приватну власність і переорали разом із могилою.

Згодом цей клаптик землі дістався місцевому мешканцеві. Шукачі почали дослідження і з’ясували, що тіло лежить просто під стодолою, де дід тримає сіно.

Горбач пішов до старожилів розпитувати, чи хтось щось знає про того бійця.

— Стефан його звати, він з Ярослава, але прізвища не пам’ятаємо, — розповіли йому ті. Шукач залишив свою візитівку. А за два тижні йому зателефонували.

— Знайшли ще одного чоловіка, який ховав те тіло. Каже, що прізвище поляка Левицький.

З іменем, прізвищем і місцем народження можна було б перепоховати бійця і шукати родичів, але події у Грушовичах усе перекреслили. Стефан Левицький із Ярослава як лежав під стодолою, так і лежить. І, певно, лежатиме там іще не один рік.

— У політичній боротьбі історична правда, на жаль, заважає. Схоже, вона потрібна лише нам і нашим дітям, — сумно каже Горбач.

Бюрократія

Стоси паперів і місяці очікування. Найбільша перешкода для діяльності товариства «Пам’ять» — українське законодавство, каже Горбач. Дозвіл Міністерства культури на проведення пошукових робіт дійсний лише до кінця року. Якщо його видали 1 грудня, він діятиме ще рівно 30 днів. Так було у випадку з пошуковими роботами в Буську. Провести розкопки не встигли, бо випав сніг. Цьогоріч дозвіл отримали у травні.

Як керівник товариства, Горбач уже десять років звітує у Міністерство культури про діяльність організації. Описує, які проводив роботи і що знайшов. Каже, так міністерство відсіює організації, які лише прикриваються пошуком останків, а насправді шукають збагачення.

— Якщо звітують, що отримали дозволи на 10 населених пунктів і в жодному нічого не знайшли, то ясно, що вони шукали. А в нас 10 населених пунктів — і всюди знайдено 10-15 останків. Наші звіти такі вже десять років. Міністерство бачить, що ми не якісь «ліві». То дайте ж мені той дозвіл раніше, не тягніть до літа, — обурюється чоловік.

Буває, хтось випадково натрапляє на останки і кличе шукачів. Але для дозволу на ексгумацію треба мати дозвіл на пошукові роботи. От і мусять чекати того дозволу по кілька місяців, хоча усе вже знайдено.

— Вас не ображає ця бюрократія? — питаю.

— Понервуюся, покричу — і знову пишу-прошу. Окрім нас, того ніхто не зробить. Поглумляться й підуть далі, — відповідає.

Зі словом «глумитися» за тринадцять років роботи в шукачів назбиралося чимало асоціацій.

Меморіали

— Алло! Добрий день. Мені знайомі порадили до вас звернутися. У мене на городі лежить червоноармієць, Крижанівський. Можете забрати його на цвинтар? Нашо воно мені на городі здалося, — невпевнено пояснює чоловік на іншому боці дроту. Горбач обіцяє приїхати.

У селі Гостинцеве Мостиського району чоловік середнього віку веде за собою.

— То ту недалеко, — показує шукачам місце, яке йому дошкуляє.

Серед саду в зелені дерев стоїть хрест. На заіржавілій табличці — прізвище, ім’я, дата смерті.

Шукачі забрали хрест, почали копати. Дісталися кісток, половини скелета не було. Зате лежали змішані з ґрунтом штучні квіти — залишки вінка. Виявилося, в радянські часи у селі розширювали дорогу й випадково зачепили цього солдата.

— Що побачили — зібрали й бігом закопали в того хлопа на городі, де їм було ближче. Видно, що спішили. А потім відзвітували в обком партії, приїхало начальство, кинуло вінок, випило по соточці та й поїхало. Решта останків і далі лежать окремо від Крижанівського, — розповідає Горбач.

Ставлення Союзу і до своїх, і до чужих солдатів було однаково байдужим, переконаний шукач. За 13 років роботи, каже, це головний висновок. Поховання ворогів режим знищував навмисно: валили технікою хрести, рівняли цвинтарі з землею, а зверху будували господарські споруди.

Не краща доля спіткала і своїх. Село Зозулі Золочівського району. Радянських бійців, які загинули в боях і шпиталях поблизу, поховали край села ще у 1944-му. А у 1980-х місцева влада взяла ґрунт упереміш з кістками й насипала дорогу, розповідає Горбач.

Шукачі знайшли два вцілілих поховання, що були при дорозі. Офіцера і рядового. Обоє були в домовинах, бо збереглися рештки. Одну в ногах зрізав бульдозер, коли робив земляний насип для дороги. Іншу розтрощив каток. У сільраді збереглися листи від місцевих людей, мовляв, там лежать радянські солдати, що ви робите? — перепоховайте їх спочатку, а потім робіть дорогу. В архівах Міністерства оборони РФ вказано, що ці вояки перепоховані в місті Золочеві на військовому меморіалі.

— Та дорога є досі. Її неможливо розібрати, бо висота дорожнього насипу під три метри. Знайдене ми перепоховали у Бродах. А на місці знахідки поставили гранітний хрест. На ньому золотими літерами написано, що це солдатам Червоної Армії, чиє поховання було зруйноване радянською владою, — каже Горбач. — Міністерство оборони СРСР мало інформацію і схеми багатьох солдатських поховань, але їх ніхто не перепоховував. Лише формально писали, що бійця перенесено до військового меморіалу. Можливо, через шалені втрати.

Тоді й не думали, що за 80 років хтось візьметься їх шукати.

Християни й нехристи

Нова війна дала нову роботу. Пошук і ексгумацію загиблих на Донбасі товариство «Союз “Народна пам’ять”» почало проводити ще у 2014-му, з першими боями.

— Якщо Україна поверне Донецьк і Луганськ, чи маємо ми шукати останки тих, хто воював по той бік фронту? — питаю.

Горбач замислюється.

— Є різниця між насильно «мобілізованими» і ватажками-терористами. Бо могли дати повістку і сказати: завтра прийдеш у військкомат. Не кожна людина, особливо молода, має силу волі відмовитися їм служити. А керівники — то терористи, там нема чого шукати і перепоховувати. Власне, чого ми перепоховуємо останки? Бо ми християни і це наша традиція. А вони чинили як нехристи. На їхній могилі не може бути хреста і почестей. Вони служили дияволу.

Про терористів шукачі мають власну історію. Ще за часів Януковича Євген Жилін, згодом керівник харківського «Оплоту», всіляко боровся із львівським товариством «Пам’ять». Називав «профашистською організацією», писав у Міністерство юстиції, позивався у судах. Рік не давав спокою, а потім притих.

Не зрадив присяги

Шукачі ніколи не отримували грошей за свою роботу. У 2014 році їх почала фінансувати область. Річний бюджет покриває лише транспорт, харчування, інструменти і все необхідне для перепоховань. Зарплат не передбачено — усі волонтери мають основну роботу. Розкопки проводять у вихідні.

— Хтось ловить рибу, хтось на кабана полює в лісі, хтось їде на шашлик. А ми шукаємо полеглих, відчуваючи в тому моральний обов’язок. Бо завтра прийде мародер і пограбує мертвих солдатів, — каже Горбач.

Жахів чи містики в житті шукача немає. Хоча приводів співпереживати — вдосталь. Якось в одному селі вони знайшли єврейські останки. Люди лежали в ряд горілиць. Поруч розсипано гільзи. Вочевидь, у такому стані нещасні очікували на розстріл. Одна жінка тримала на руках кількарічну дитину, закривши їй очі долонею.

Можливо, через емоційну складність роботи нові члени товариства напрямок перепоховання обирають рідко. Один із двадцяти. Решта займаються військово-історичними реконструкціями чи знімаються у фільмах.

Горбач ніколи не шкодував, що пішов далі. 2014-го, після подій в Іловайську, він отримав повідомлення, яке досі зберігає в телефоні. Невідомий номер, лише одне речення:

«Дякую за вашу роботу, завдяки їй я досі в АТО і не зрадив присяги».

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]