Не самі

Надворі пробирає до дрижаків. У кав’ярню заходить старенька з потріпаними пакетами у руках. Грошей у неї немає, тож вона просить у дівчат за касою гарячої води. Ті ніяковіють і хитають головами, мовляв, ні. Бабця розгублено мне пакети, вайлувато розвертається до дверей і щільніше запинає вовняну хустину. Її спиняє хлопець, садить за столик, купує для неї велику гарячу каву й пиріг із куркою. Стара розгублено дякує, сторожко роззирається, жує пиріг і часто моргає, щоб не плакати.

Скільки в Україні безхатьків, точно не знає ніхто. Міністерство соціальної політики каже, близько 20 тисяч. Міжнародні організації припускають, що вдесятеро більше. Найчастіше їх не помічають, уникають, бояться і зневажають ― але дехто дає прихисток, гарячий чай і навіть роботу. Окрім поодиноких добродіїв, є організації, які допомагають їм системно. Ми знайшли три такі ― у Києві та Львові, ― щоб показати, як вони змінюють життя людей на вулиці і як це впливає на людей, що наважуються бути небайдужими.

Женя без жалощів

У Жені багато друзів. Вони бачаться кілька разів на тиждень за чаєм, дівчина пише про них у Facebook, розповідає батькам, святкує з ними Великдень і Різдво, тішиться, коли вони гуртуються поміж собою. Тільки поховати їх вона не зможе ― тіл безхатьків волонтерам не віддають. 

Женя у волонтерському русі «Молодь за мир» уже сім років. Він виник при міжнародній благодійній організації «Спільнота св. Егідія», яка майже пів століття займається допомогою бідним. До України ініціативу привезли у 90-х із Польщі київські школярі. 

Ми зустрічаємося з Женею в їхньому офісі у центрі Києва. Тут волонтери готують бутерброди, заварюють чай, моляться в кімнаті-каплиці. Тричі на тиждень група їздить годувати бездомних. Щовівторка і щоп’ятниці ― на станції метро «Лісова» та «Льва Толстого», на вокзал, Дарницю, Поділ і до каплички на вулиці Інститутській. По четвергах ― в університети, де до них долучаються студенти.

Нині ми біля каплички. Київські нужденні сходяться зі своїми клунками, пакетами, торбами, повними небагатих пожитків. Деякі зовсім не схожі на бездомних ― чистий, хоч і скромний, одяг, розмови про книжки, жарти з волонтерами. 

― Женічка, вам не холодно? ― турботливо питає одна. 

Жені тепло.

Усіх запрошують на спільну молитву до каплиці. Бракує повітря. Аромат плавленого воску ледь пробивається крізь кислий запах бруду. Стою попереду з Володимиром. З його бороди падають краплі талої води.

― Я дуже любив музику, мав багато вінілу ― джаз, блюз, рок. Страшенно любив кіно, втікав туди зі школи, ― шепоче він мені у перерві між молитвами й проповіддю.

Лишень запитала, звідки він, а говорив би й говорив, раз по раз заглядаючи в мої очі. Тут його перериває проповідь, і Володимир смиренно слухає.

― Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, ― юрма розвертається і прямує до дверей.

Поспішаю на свіже повітря. Володимир веде далі, ніби розмова не переривалася:

― Фільми тоді які цікаві були! Про індіанців ― «Останній з могікан», «Чингачгук-Великий Змій»!

Женя часто бачила сльози. Сім років тому, під час своєї першої роздачі на вокзалі, вона віталася й запитувала імена. А вони плакали, бо з ними ніхто не говорить як із людьми

Надворі краплі на його бороді знов беруться інеєм. Володимир жваво розповідає мені про індіанців і чекає на бутерброд, поки волонтерки намагаються організувати людей у чергу.

Називає пам’ять найбільшим ворогом, бо вона зникає. Порівнює себе зі Сковородою ― теж філософ по життю, мандрівний та бідний. Він приходить на кожну роздачу «Молоді за мир», а ще щодня ― в Олександрівську лікарню, бо у тамтешньому храмі безкоштовно годують пенсіонерів і бездомних. Радіє, що готують суп і кашу ― це корисно, ніяких жирів, що забивають судини. За судини він переживає.

― Коли я був малим, на лижах катався, у хокей грав, так зиму любив. Біля метро «Університет» є прекрасний ботанічний сад, там на лижах можна було ганяти. Мокрий додому приходив, батьки сварили, а мені, так сказати, по барабану. А тепер падати в сніг мені ніяк не можна ― вік своє бере. 

Коли розпався Радянський Союз, Володимир їздив у Польщу торгувати прасками й міксерами. На ті гроші винаймав квартиру за 20 доларів на місяць. Згодом торгувати стало невигідно і все розвалилося ― уже з дружиною повернувся в комуналку до батьків, потім розлучилися. В тому домі живе досі. Володимир не має грошей на їжу, натомість має старий великий телевізор, куплений за останні заробітки в Польщі. Усі заощадження 90-х, каже, «хлопнули» у банку.

― Біля мене живуть кришнаїти. Ходять у простирадлах. Їхнє вчення дуже розумне. На першому місці не гроші.

Якісь жінки починають сваритися за чай і залишки бутербродів. Для багатьох це ледь не єдина можливість випити чогось теплого й перекусити.

― Якщо буде у вас можливість, то приходьте, ― просить Володимир наостанок.

Дорогою до офісу Женя розповідає про Володимира: влітку ходить у сорочці нарозхрист, за що добре знаний. Любить говорити про молодість, згадує свій гедоністичний спосіб життя ― вініл, кіно, вино. Тепер у нього гедонізм ― лише на свята від «Молоді за мир» із рештою бездомних. Минулого Різдва благодійники купили аж півтори тисячі подарунків. Бездомні не розуміли, чим заслужили, і плакали. 

Женя часто бачила сльози. Сім років тому, під час своєї першої роздачі на вокзалі, вона віталася й запитувала імена. А вони плакали, бо з ними ніхто не говорить як із людьми. Женя годувала їх бутербродами і раділа, що вона з ними.

― Головне ― не йти до бідних із думкою про жалість, ― каже Женя. 

Дімина віра

― Діма, можна суп?

― За хвилину, ― відповідає він у невеличке віконечко, записуючи новоприбулих.

Діма розливає рисовий суп із величезної каструлі у пластикові склянки. На стінах розвішано роздруковані ікони й цитати Папи Римського. У пластиковій пляшці ― освячена вода. Раніше Діма працював у ломбарді. Тепер ― у нічліжці для бездомних. 

Безхатьки не викликають у нього сентиментів ― надто багато різного набачився. Шість років тому за порадою єпископа пішов волонтерити у відділення гнійної хірургії однієї зі столичних лікарень. Там бездомних мили, стригли, робили їм перев’язки ― так Діма провів два роки. Набридло. Перестав приходити в лікарню, натомість допомагав бездомним відновлювати загублені документи. 

― Ми бралися допомагати людям, не питаючи, чи треба це їм. Робили паспорт кілька місяців ― а вони наступного дня губили. Тепер я знаю, що нічого ні за кого робити не треба.

У 2015 році Дімі запропонували працювати нічним сторожем у київській нічліжці міжнародної групи благодійних організації «Деполь». Спочатку відмовився ― планував робити «карту поляка», їхати з країни. За тиждень порадився з дружиною, послухав знайомих отців ― і передумав.

Приміщення отримали від «Укрзалізниці», де вважали, що на київському вокзалі забагато безхатьків. За опалювальний сезон 2016 року проблеми не вирішили. Багато хто далі роками живе на вокзалі. Тож приміщення забрали. За керування Войцеха Бальчуна Діма сподівався на допомогу від польського консульства, писав листи. Але нового приміщення для «Деполю» не знайшлося. Тоді в організації вирішили орендувати оселю, і 2017 рік зустрічали у будиночку біля вокзалу, який знайшли через OLX.

― Ми пускали на ніч усіх, майже сотню людей. Думав, усе зможу і всіх врятую. Натомість я побачив людей, які не хочуть змінюватися, бо їм подобається таке життя. І я вигорів. На зустрічі українських філіалів «Деполю» сказав, що все набридло, у нічліжках немає сенсу і треба їх позакривати, ― розповідає Діма.

На тій зустрічі його переконали, що варто змінити підхід. У нічліжку почали пускати лише тих, хто обіцяв знайти роботу й щось змінити. Таким дозволили спати на ліжках, а решті виділили коридор із картоном і стільцями. 

― Коли даєш безкоштовно, знецінюють. Поставив новий кран ― за тиждень ламають. Тому ми щовечора пояснюємо правила і чому вони важливі, підписуємо неформальні угоди.

― Діма, можна на перекур? ― перебиває його чоловік у шапці.

― Можна. Перекур, хлопці! ― кричить Діма в коридор і махає мені рукою. ― Давайте я вам покажу, що тут у нас.

Якось Юра заночував у хостелі. Вночі відчув, що хтось накриває його покривалом, промурмотів «спасибо», а на ранок прокинувся без грошей та паспорта

Нічліжка «Деполю» має ліжка, матраци, постільну білизну і пральні машини. Тверезі мешканці з флюорограмою можуть приходити з восьмої до десятої вечора. Зараз у «Деполі» живе 26 чоловіків і 4 жінки. У загальній кімнаті ― невеликий телевізор із випуклим екраном, стільці і плакат «Ісус любить тебе». Під лавкою ― складені на купу смартфони. 

― Вони працюють або крадуть, ― Діма помічає мій здивований погляд. 

І після паузи коротко:

― Я хотів би, щоб вони всі знайшли роботу і виселилися.

Проходимо крізь чоловічу кімнату ― виглядають з-за розвішаних покривал. Заходимо до жіночої ― вітаються з ліжок. Тут світліші стіни й постіль у доларовий малюнок. Повертаємося до кімнати, де спить Діма, ― час роздавати суп. У віконечко хтось шкрябається.

― Валєра, а ти заряджений, ― впізнає п’яного Діма. Той щось мимрить під носа. ― Давай тако: ти зараз лягаєш, і я тебе не чую до ранку. 

― Ти можеш полтіннік до понеділка позичити? ― вже чіткіше каже Валєра.

― Давай пізніше поговоримо, я зайнятий, ― Діма спроваджує його спати.

П’яних зазвичай не впускають, щоб не було проблем. Охоронці нічліжки намагаються владнати все спокійно. Діма дозволяє лаяти, але не бити. Перевіряють, щоб не було зброї. Коли почалася війна, деякі приїжджали зі сходу й поводилися так, ніби він їм щось винен. Кричали, що кинуть гранату. 

У Діми на столі солодкий рулет ― приніс Юра, 25-річний сирота з Горлівки. Якось Юра заночував у хостелі. Вночі відчув, що хтось накриває його покривалом, промурмотів «спасибо», а на ранок прокинувся без грошей та паспорта. Охоронці сказали, що він так і прийшов без документів, але Юра пригрозив поліцією, тож віддали за 300 гривень, які позичив знайомий. Паспорт є, однак налагодити життя Юра не може. Має вроджені вади носової перегородки, тому Діма привів його до знайомого ЛОРа. За лікаря Юра віддячив рулетом.

До нічліжки заходить молодик у білих кросівках і джинсовій куртці. З кишені шкіряного наплічника звисають білі навушники. Вітається з Дімою. 

― Охоронець ваш? ― питаю. 

― Ні, ― сміється Діма. ― Це Саша, він у нас ночує, бездомний. 

Бачить моє здивування й пояснює: 

― Зараз десь працює, а раніше обкрадав дівчат на побаченнях. Він красивий, вони вірили. 

Діма дивиться через маленьке віконечко і не вірить нікому. Його намагаються розчулити, переконують, що винні родичі або аферисти. А насправді, каже, винні всі ― не віддають боргів, пиячать, не можуть знайти роботи. Винні, але не пропащі.

Олесина «Оселя»

Усе тут нагадує про неї ― фотографії на стінах, портрети в рамках. 15 років тому у Винниках під Львовом Олеся Саноцька створила «Оселю» ― центр ресоціалізації бездомних людей. Олесі вже немає серед живих, але спільнота продовжує її справу: через спільне господарювання навчити бездомних відповідальності за власне життя, співпра­ці та піклування про себе й інших. 

В «Оселі» їхнє життя максимально уподібнене до родинного. Зараз усі мешканці на роботі, окрім Олексія та Мирослава, які готують обід. Один відбиває м’ясо, інший натирає плавлений сирок у велику миску.

― Ото треба сирок, яйце натирається, майонез, часник ше ― і буде такий салат. І ше бульба буде, ― хвалиться Мирослав.

35-річний Мирон, один з двадцяти мешканців «Оселі», живе тут уже п’ятнадцять років. 

― Не думали поїхати? ― питаю його після роботи.

― Поки шо нє. Мені тут добре. Всіму свій час, всіму. 

Мирон возить одяг, який жертвують люди ― відносять до спеціальних контейнерів від «Оселі». Перераховує усі 22 вулиці Львова, де вони стоять. Іноді підробляє у місцевих жителів ― рубає дрова, вантажить. Усі у спільноті працюють ― реставрують меблі, допомагають іншим безхатькам, торгують у крамничці благодійними речами.

У крамничці завжди людно ― купують одяг, меблі, книжки. Сьогодні працюють Назар і Леся ― у чоловічому та жіночому відділах. 

Назарові 24, він любить поезію й лікується від алкогольної залежності. Втратив документи, поки пиячив з другом на Високому замку ― пішов докупити алкоголю, повернувся, аж ні друга, ні наплічника. Без документів виселили з гуртожитку ― знайшов притулок у комірчині на будівництві, де працював. 

Колишній інтернатівець, він відшукав рідню. Бабуся сказала, що впустить на кілька ночей, але потім вижене. Бо місця мало. Назар мав право на 1/9 хати, але зайняти свій законний кут не наважився ― надто навовчилися родичі, що й так юрмилися на невеликій житловій площі.

― Бабуся каже, я нагуляний, бо мама любила бухнути, ― Назар шморгає носом і ніяково проводить почорнілими пальцями по чолу.

― Потім працював на будівництві, але там постійно були крики й матюки. Це так давило на голову, що я постійно пив. Пішов у бригаду на Янівський цвинтар за 300 гривень на день, жив тоді в нічліжці.

Якось медсестра з нічніжки запросила поїхати з нею до «Оселі». Тоді все змінилося. Назар пройшов курс анонімних алкоголіків і боїться зірватися ― йому подобається в «Оселі». Зараз хлопцеві тяжко: одразу після реабілітації втриматися найважче. Але його колега з жіночого відділу змогла.

Щороку через осередок підтримки, крамницю й саму «Оселю» проходять тисячі людей. Вони живуть за правилами спільноти ― волонтерять, працюють, не конфліктують, не матюкаються й не пиячать. Хтось згодом виселяється, інші лишаються роками

Леся розкладає сукні за кольорами і дуже пишається своєю роботою. Вона різко жестикулює, ніби заповнюючи простір собою. В «Оселі» живе з донькою Олею. До цього мешкала у Львові, працювала продавчинею у ЦУМі. У 18 втратила батьків, багато пиячила. Жила у батьківській квартирі разом із двома синами й братом. 

― Пішла до анонімних алкоголіків, куди мій брат ходив. А там, у клубі вихідного дня, Олеся вчила малювати на склі й глині. 

Коли народилась Оля, Олеся переконала її перебратися з дочкою до «Оселі».

― Я б для дитини любе й голубе, але вона теж у Львів не хоче. Спочатку піде в училище, а далі видно буде. Дитина багато в чому помиляється, а я їй багато чого пояснити не можу. Але якось викрутиться, інші ж діти виросли якось самі по собі, самі поступили… 

Замовкає. 

― І голодовки не раз були. Краще не згадувати, ― махає рукою. ― Старший скоро женитися буде. Я їх обажаю, своїх дітей. Любе й голубе, да. 

Щороку через осередок підтримки, крамницю й саму «Оселю» проходять тисячі людей. Вони живуть за правилами спільноти ― волонтерять, працюють, не конфліктують, не матюкаються й не пиячать. Хтось згодом виселяється, інші лишаються роками. Їх уже не бояться місцеві мешканці. Щочетверга вони варять 100 літрів супу для безхатьків Львова, а на свята роблять великі сімейні обіди на п’ять сотень людей. 

Адже вони не самі.

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.