Не дай Боже впустити чужих

Якщо уявляти гробову тишу, то такою, як у Білій Криниці. Це село на кордоні з Румунією в Чернівецькій області. Тут живуть старообрядці, які гробової тиші не бояться — вірять у спасіння душі.

Колись Біла Криниця була центром старообрядницва всієї України — тут мешкало до трьох тисяч людей, діяли три церкви та два монастирі. Тепер на службу ходять декілька мешканців, а церковна десятка — це п’ята частина всіх, хто тут живе. І було б зовсім тихо, якби не суперечки про те, у кого має бути ключ від храму.

Релігія є — людей немає

— Бог не пробачить, якщо я вас впущу.

Щоб відчинити двері, вона мусила припинити молитися. Впускати до будинку незнайомих людей не входило в її плани на сьогодні. Цей день нічим не відрізнявся від попереднього і навряд чи відрізнятиметься від наступного. Від 5:00 до 9:00 — ранкова молитва, вдень — псалми, під вечір — праведні канони. Мала читати і за упокій. Чи можна повернутись до неї пізніше? Вечірньої служби із суботи на неділю заради розмов не пропустить — Бог не пробачить.

— Ви хрещені чи ні?

— Та ніби так, — відповідаю.

Ми стоїмо у дверях будинку Устимії Пузанкової. Вона одна з небагатьох старовірів у нинішній Білій Криниці.

— Тричі занурювали чи просто бризнули? Точно бризнули, ви ж православні. Знай, що це не хрещення. Потрійне занурення і миропомазання — ось хрещення!

Схоже, хрещення, яке трапилося зі мною понад двадцять років тому, може завадити дізнатися більше про людей, які хрещені інакше — через обов’язкове занурення у воду. Устимія роздратована — і на морозі лишити мене не може, і до хати пускати не хоче, бо воліла би продовжити молитву. Зрештою запрошує в будинок і пропонує чай.

— Спасибі! — кажу. Чи то за чай, чи за те, що впустила.

— «Спасибі» не приймаю! Якщо хочеш подякувати, кажи «Спаси Христос!».

Устимія ставить чайник на піч. Старовіри переважно готують на печі на дровах. Раніше вони зовсім не користувались електроенергією та газом. Зараз поступово відходять від цих суворих правил.

Устимія запарює чай з айвою. Каже, так корисніше і менше цукру треба додавати. Чаєм вона розігріває голосові зв’язки. На вечірній співає у кліросі, себто церковному хорі. Всі чотири години служби стоїть на ногах, хоч каже — хворі.

Якщо в селі, де живе 48 людей, можна видатися самотньою, вона такою видається. Чоловік, із яким прожила 57 років, помер. Донька разом із дітьми живе в Чернівцях. Та скоро повернеться до Білої Криниці, переконує Устимія, бо тут спокійно.

— Хліб візьми, мені його донька з Чернівців у минулі вихідні привезла, і цих вихідних привезе.

—  Спасибі!

—  Не приймаю.

Мовчу ніяково. Тоді питаю не до ладу:

— Ви померти не боїтесь, мабуть?

—  Чого мені боятись? Тут тимчасове життя, а там — вічне. Я щодня молюся, щоб Бог пробачив мої гріхи і дав це вічне життя.

Раніше Устимія раз на тиждень виїздила з Білої Криниці до доньки у Чернівці — приймати ванну. Та цієї зими вона туди не потрапила. Із Білої Криниці більше не ходить автобус

Раніше Устимія раз на тиждень виїздила з Білої Криниці до доньки у Чернівці — приймати ванну. Та цієї зими вона туди не потрапила. Із Білої Криниці більше не ходить автобус.

— Приїхали звірі і ліквідували його, — каже жінка.

— Звірі?

—  Ті, які керувати тут хочуть. Ми їм маємо віддати ключі від церкви, а вони будуть туристів водити. Що ти тим туристам розкажеш, як вони не знають нашої історії?

— А що сільська влада каже на це все?

— У нас одна депутатка в селі. Кому вона буде вказувати? Мертвим?

— А на вибори ходите?

— Звісно. Бога бійся, а царя шануй.

Устимія служить у церкві вже 31 рік. Її мама служила 33 роки на проскурі. Діди Устимії будували тутешній Успенський собор. Тож для неї самої поза Білою Криницею нічого, каже, не існує. Життя ж тут ледь жевріє.

— Релігія є, а людей нема, — зітхає.

Раніше до Білої Криниці туристи приїжджали частіше. Однак припинили, не тільки через автобус, чи то краще сказати, його відсутність. Донедавна туристи могли ввійти тут до всіх церков. Та старообрядцям це не просто заважало провадити служби — їм від цього було ніяково. Відтак тут переобрали церковну десятку, ключі від храмів віддали ігуменії, туристів водити перестали.

Устимія хоче автобус, який возитиме місцевих у Чернівці й назад, а сторонніх сюди — ні.

Люди є, а для людей — немає

Біля в’їзду до села стоїть похилений зелений хрест. Уздовж дороги — напівзруйновані будинки, зачинені на колодки. Є і доглянуті сільські хатини. Біля них поодиноко стоять люди. Щосуботи водій із сусідньої Багранівки розвозить продукти: крупи, олію, цукор та пиво. Двічі на тиждень — у понеділок і п’ятницю — привозять хліб. Кажуть, відкривати тут магазин — невигідно. Старовіри дотримуються всіх постів, у середу і п’ятницю увесь рік не їдять м’яса, молока та яєць.

— Не треба мене фотографувати, — каже Анна.

— Та це щоб показати, що тут є люди.

— У мене зуб зламався, а до стоматолога нема на чому поїхати. Не фотографуйте мене без зуба.

Лікар у селі є в понеділок, середу та п’ятницю. Щодня до села приїздить тільки шкільний автобус. Діти, які залишилися, — а їх не більше десяти, — їздять у школу до села сусіднього.

Колись людей було більше. Частина християн з усього Московського царства, які виступили проти офіційної Православної церкви, яку в середині XVII хотіли уніфікувати до грецького зразка, переселялась на Буковину. Вони не погоджувались із виправленням старослов’янських текстів та зі зміною в обрядах. Предки старовірів, чи, як їх ще називають, — липовани, із дозволу австрійського уряду заснували Білу Криницю. Є легенда, що старовіри, які втікали від московської релігійної нетерпимості, ховалися в липових лісах і малювали свої ікони на липових дощечках. Місцеві старовіри є поповцями, тобто мають священиків та визнають таїнства. Уже за декілька кілометрів звідси по той бік кордону в Румунії живуть безпоповці — старообрядці, які священиків не визнають.

Кажуть, відкривати тут магазин — невигідно. Старовіри дотримуються всіх постів, у середу і п’ятницю увесь рік не їдять м’яса, молока та яєць

Були часи, коли в селі мешкало до трьох тисяч людей. Як тоді, так і зараз, тут усі розмовляють російською. У старообрядців прийнято носити одяг у давньоруському стилі. Жінки вбирають сарафани та хустини, чоловіки підперізують сорочки та відрощують бороди.

Насправді ж досі тут такий вигляд мають одиниці.

Чоловіки голяться, а діти ходять у джинсах.

Храм є — туристів немає

Біла Криниця не зникла. Вона не може зникнути, принаймні через Успенський собор. Православний і величний. Такий, ніби все тут тримає — і дві сусідні церкви, і будинки, і людей.

За радянських часів собор став пам’яткою архітектури національного значення, його мала охороняти держава. У новому реєстрі нерухомих пам’яток України собору немає. Та він і зараз лишається цікавим для туристів, вважає Оксана Дядюшка. Вона — та сама одна депутатка від села та водночас директорка і єдина працівниця державного музею старообрядництва в Білій Криниці.

— Наші старовіри кажуть, що не хочуть, аби на них дивились, як на шимпанзе. А мені складно пояснити туристам, що я не поведу їх у собор, бо не входжу до церковної десятки.

Потрапити в Успенський собор можна влітку і з благословення священика, який не перебуває у Білій Криниці постійно. Увійти під час служби без попередження — не можна.

Оксана Дядюшка стала директоркою музею сім років тому. Будували його за грантові кошти, а експонати збирали на горищах будинків. Тут декілька старих фотографій, предметів побуту, невелика колекція книжок про липованство – це й усе. Показати мені більше, як і туристам, вона не може. У музеї немає сигналізації, тому й цінних експонатів тут не зберігають — усі вони в обласному музеї у Чернівцях.

Оксана приїхала до Білої Криниці з Донецька у 2007 році. Вийшла заміж за тутешнього чоловіка. У старовірів прийнято одружуватись тільки зі своїми, тому тут її охрестили.

— Кажуть, приїхала з Донбасу і розворушила обстановку, — Оксана підпалює цигарку. Те, що вона не прижилася серед старовірів, не дивує.

Два роки тому з будинків у Білій Криниці зникали раритетні ікони й книги. Їх знайшли вдома у церковного прислужника. Оксана звернулась до районної влади, аби провели інвентаризацію. Тоді з’ясувалося, що ікони зникали також і з храму. Священика відсторонили і забрали ключі від церкви.

— Ми шукали зниклі предмети. Ніхто не знав, скільки було книг чи ікон, розписаних сусальним золотом. Востаннє інвентаризацію проводили 2001 року.

Більше її не було — не мали благословення. Старообрядці звикли вирішувати проблеми всередині релігійної спільноти та за її законами. Оксана всупереч цьому звернулась до правоохоронних органів. Та знайти речі, знані з оповідей, але не зафіксовані в документах, не вдалось.

Оксана знає: автобуси не почнуть курсувати, поки ними зможе їздити лише півсотні людей, себто місцевих мешканців.

 А туристи не приїжджатимуть, поки їм не відкриють церкви.

Вона не вимагає собі ключа, щоб самостійно водити екскурсії, але хоче, щоб він був у того, хто відчинить.

— Якщо це пам’ятка архітектури національного значення, то туди й атеїсти можуть увійти. Вона належить не тільки старовірам.

Его же царствію несть конца

Старообрядцям не можна користуватись електроенергією, але в будинках світло горить. Центральна вулиця також підсвічена ліхтарями. Нею із сусіднього села простує священик. З його благословення можна увійти на службу.

— То це ви будете провадити службу?

— Я голова церкви. У нас інший священик, але його сьогодні не буде.

Голова церкви входить до церковної десятки, та його роль радше адміністративна. Служби правлять два інші священики — отець Микола із сусіднього Сторожинця та отець Володимир із Чернівців. У монастирі справами керує ігуменія Таїсія.

— Ми старовіри. Мабуть, ви це зрозуміли, — каже вона.

Таїсія приїхала служити до Білої Криниці з Кишинева. Так випав жереб. Вона єдина, хто мешкає в монастирі і опікується всіма справами самостійно. Та вирішити, чи можна її сфотографувати, не може — має бути благословення священика.

— Ви самі хрещені чи тільки думаєте, що хрещені?

— Ні, — кажу чітко. — Тричі не занурювали.

У передпокої монастиря зимно і пахне свіжим ремонтом. Його добудували майже рік тому. Тут досі ніхто не жив — у жодній з десяти келій.

— Не уявляю, як ви без віри живите. Наше земне життя важке, але це тільки підготовка до справжнього життя. Ми отримаємо його, коли скинемо з себе цю сорочку, — вона ледь торкається свого тіла.

Таїсія береться переповідати уривки Старого Заповіту. Знає його напам’ять. І що не спитаєш — на все має відповіді. А я би запитала тільки, чи щаслива вона у цьому житті в Білій Криниці.

— Бог — абсолют. А закон — те, що сказав Бог. Не те, що сьогодні прийняли парламентарі, а завтра скасували. Людина прийшла на землю пізнати, що Бог хоче від нас. Прийшла нести свій хрест.

Вечірня почалась. Узимку службу проводять у Козьмодем’янській церкві, першій при в’їзді в село, бо тут є піч. В Успенському соборі — тільки влітку.

— Можна увійти всередину Успенського собору? — запитую Таїсію.

— Приїжджай влітку.

Хрестяться на службі, як було заведено ще до реформи патріарха Никона — двома пальцями та б’ють поклони до землі. Руки тримають схрещеними на грудях.

Устимія співає. Співає монодично, як заведено у старовірів. Чотири години вечірньої, щоб завершити цей день, а зранку — знову молитва.

Їй, як і іншим тут, не страшно помирати.

Тільки лякає, що разом із ними не стане Білої Криниці.

Та не дай Боже впустити сюди чужих.

[Текст створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]